Соціалістичне будівництво в мирних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. СРСР наприкінці 20-х-у 30-ті роки

соціалізм держава зовнішній політика

Межею переходу до нового курсу в політиці більшовицького режиму став 1928 р. Попереднє десятиліття характеризувалося як соціалістичне будівництво в мирних умовах, коли основним було здійснити політику непу, у результаті чого було відбудоване народне господарство: за рівнем споживання харчових продуктів, електроенергії, видобутком нафти, вугілля, виробництва металорізальних станків Радянська Росія перевершила рівень дореволюційної Росії.

Проте на практиці все було інакше. Генеральний секретар ЦК РКП(б) Йосиф Сталін згуртував навколо себе надійних однодумців, зосередив у своїх руках величезну владу. Стиль командного керівництва, вироблений у роки громадянської війни, заохочувався: майже всі партійні керівники носили гімнастерки, шкірянки, шинелі, френчі військового крою, галіфе. Серед майже 2 млн. комуністів лише 0,8 % мали вищу і незакінчену вищу освіту. Значна частина селян і робітників, прихильників командно-адміністративної системи сприймали неп як тимчасовий відступ, що загальмував наступ на буржуазію. І чим складніше було вчитися торгувати, конкурувати з приватним власником, тим значнішу частину людей охоплювала ностальгія за революційним минулим. Це розумів Сталін і цим користувався. У січні 1928 р. під час поїздки до Сибіру він закликав до надзвичайних заходів у справі хлібозаготівлі і боротьби проти куркулів. Того самого року газети повідомили про викриття в Шахтинському окрузі Донбасу "шкідницької" організації, що нібито займалася економічною контрреволюцією.

Шахтинська справа разом з так званим опором хлібозаготівлі допомогли Сталіну проголосити, що з просуванням до соціалізму опір ворогів радянської влади зростатиме. А якщо так, то репресії необхідні. Отже, було знайдено обґрунтування взаємозв'язку надзвичайних заходів у економічній і політичній сферах.

Сталін активізував боротьбу проти опозиції в партії. Л. Троцький і його прихильники були виселені до Середньої Азії. Авторитет вождя настільки зріс, що у 1929 р. він прихильно дозволив всенародно відсвяткувати своє 50-річчя і вітати себе як вождя світового пролетаріату.

Перший п'ятирічний план розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 рр. ґрунтувався ще на засадах непу. На XVI з'їзді партії було проголошено про "розгорнутий наступ соціалізму по всьому фронті", що передбачав значне прискорення індустріалізації та здійснення масової колективізації.

Заклик до максимального напруження сил заради побудови соціалізму для народу був привабливим тому, що капіталістичний світ охопила тяжка криза, це посилювало сподівання керівництва СРСР щодо близького краху капіталізму.

Хоча було проголошено завершення першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці, від кориговані завдання плану з випуску більшості видів продукції виконати не вдалося.

Згідно з другим п'ятирічним планом (1933-1937) зберігалася тенденція пріоритетного розвитку важкої промисловості. Проте більша увага надавалася розвитку галузі групи "Б", тобто підприємствам, що випускали предмети споживання, хоча заплановані темпи не були досягнуті. За роки цієї п'ятирічки до ладу стали 4500 великих підприємств, випуск валової продукції зріс більш як у 2 рази. Проте висновки про дострокове виконання плану другої п'ятирічки не відповідають істині. Із 46 важливіших показників плану тільки 10 були виконані, за всіма показниками рівень виконання становив близько 80 %.

Разом з тим зміни в економіці та посилення централізації управління, зміни в соціально-політичному і національно-державному розвитку країни потребували змін і в Основному законі (Конституції). Вона була затверджена Надзвичайним з'їздом Рад 5 грудня 1936 р. Конституція проголошувала, що політичною основою країни є Ради депутатів трудящих, а найвищим законодавчим органом - Верховна Рада. Соціальною основою держави декларувався союз робітників і селян за диктатури пролетаріату. Соціалістична система господарства і суспільна власність на засоби виробництва проголошувалися економічною основою СРСР. Конституція декларувала право громадян на працю, відпочинок, освіту, медичне і пенсійне забезпечення тощо.

Проте це були декларації: панував абсолютний пріоритет інтересів держави над нормами людської моралі, сімейного, товариського обов'язку, елементарними правами людини. Диктатура пролетаріату фактично була диктатурою ВКП(б). Радянських людей закликали до "революційної пильності", пояснюючи, що її відсутність - один із найтяжчих гріхів перед партією і державою.

Зовнішня політика СРСР у 20-30-х роках була суперечливою та непослідовною. У першій половині 30-х років СРСР зміцнив свої позиції на міжнародній арені - його визнали США (1933), вступив до Ліги Націй (1935), підписав низку договорів про взаємодопомогу з Францією, Чехословаччиною.

1936 р. була надана допомога уряду Народного фронту Іспанії зброєю і військовими фахівцями для боротьби проти генерала Франко, якого підтримували Німеччина й Італія. Франція та Англія дотримувалися нейтралітету, а США заборонили іспанському уряду купувати американську зброю. 1936 р. Німеччина й Японія підписали угоду, спрямовану проти СРСР. 1938 р. укладено Мюнхенську угоду між Німеччиною, Італією, Англією та Францією про розчленування Чехословаччини. Влітку 1938 р. у районі озера Хасан відбулося збройне зіткнення військових частин СРСР і Японії.

Намагання Англії, Франції та СРСР створити в Європі систему колективної безпеки завершилися безрезультатно. Світ стояв напередодні нової світової війни.

2. Комуністична індустріалізація

Наприкінці 20-х років сталінське угруповання, що утвердилося при владі, взяло на озброєння таку програму: ліквідувати приватновласницький сектор в економіці - експропріювати непманів і куркулів, колективізувати бідняцькі та середняцькі господарства, зосередити у своїх руках всі продуктивні сили, налагодити безпосередній товарообмін, створити могутню важку промисловість і зміцнити збройні сили. Керівники СРСР вважали, що цей "революційний стрибок" дасть можливість обігнати передові держави, якщо дотримуватися системи жорстокості, військової дисципліни, зберігати керівну роль правлячої партії. А звідси і політичні цілі - жодного інакомислення, підпорядкованість генеральній лінії партії, особистого - суспільному.

Уперше про курс індустріалізації офіційно було проголошено на XVI з'їзді у виступі Сталіна. У партійній верхівці точилася гостра боротьба з питань темпів розвитку важкої промисловості. Фактично перший практичний крок до форсування індустріалізації відбувся навесні 1928 р., коли Політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло фінансовий план на поточний рік. Частка витрат на капітальне будівництво лише за рік подвоювалася. Йшлося про спорудження Сталінградського тракторного заводу, Уральського заводу важкого машинобудування, Ростсільмашу, Дніпрогесу, Турксибу (Туркмено-Сибірської залізниці) та ін.

Перша п'ятирічка (1928/29-1932/33) передбачала середньорічний приріст промислової продукції в обсязі 19-20%. Основним завданням п'ятирічки було перетворення країни з аграрно-індустріальної на індустріальну. Проте основні цифри плану відкоригували. На думку Сталіна і його оточення, на кінець п'ятирічки можна було виплавляти чавуну замість 10 млн. тонн - 17 млн., випустити 170 тис. тракторів замість 55 тис, 200 тис. автомобілів замість 100 тис. тощо. Ці підрахунки не були продумані і не мали реальної основи.

Джерелами фінансування промисловості були "перекачування" коштів із аграрного сектору в індустріальний, нищівна експлуатація селян, позики, емісія грошей.

За всіма показниками перший п'ятирічний план не було виконано.

На шкоду галузям легкої промисловості першочергове значення надавалося розвитку важкої промисловості, робився наголос на завершенні реконструкції всього народного господарства на основі нової техніки. Зростання продуктивності праці у 2,2 рази було досягнуто в основному за рахунок того, що левова частка коштів спрямовувалася у важку промисловість.

Збільшення чисельності робітників і службовців - з 23 млн. у 1928 р. до 39 млн. у 1940 р. - розглядалося як ознака піднесення добробуту, але замовчувався той факт, що на кінець 30-х років на одного мешканця міста припадало житлової площі менше, ніж до революції. Більшість робітників і службовців жили у комунальних квартирах, бараках, підвалах. Середня заробітна плата промислового робітника становила 125 крб. у місяць, тоді як номенклатура середнього рівня одержувала в 25-30 разів більше.

За період двох п'ятирічок були досягнуті значні успіхи в галузі індустріалізації. Запрацювало приблизно 9 тис. великих підприємств, налагоджено масовий випуск літаків, вантажних і легкових автомобілів, комбайнів і тракторів, різноманітного обладнання, яке призначалося насамперед для подальшого розгортання важкої промисловості і зміцнення військової могутності СРСР.

Проте політика індустріалізації найменше торкнулася інших галузей економіки. Ручна масова праця переважала в будівельній галузі та сільському господарстві; не розвивалася легка промисловість, мало уваги приділялося розвитку інфраструктури - шосейних доріг, складських приміщень, торговельної мережі тощо.

3. Насильницька колективізація

Індустріальний стрибок негативно відбився на селянських господарствах. Надзвичайне оподаткування викликало незадоволення селян. Влада штучно підвищувала ціни на промислові товари та занижувала закупівельні ціни на зерно, що ускладнило хлібозаготівлю, постачання зерна державі.

Хлібна криза кінця 1927 р. погіршила економічну ситуацію в країні і поставила під загрозу план індустріалізації. Для виходу з кризи окремі економісти і господарники пропонували змінити взаємовідносини між містом і селом. Проте для ліквідації хлібної кризи було обрано інший курс.

Після повернення з інспекційної поїздки до Сибіру взимку 1928 р. Сталін проголосив: при хорошому врожаї продаж зерна відставав від плану, що оцінили як саботаж з боку куркулів. Не менш важливою була й інша теза: доки е куркулі, буде і саботаж хлібозаготівель. На цьому ґрунтувався і командний наказ: не жалкуючи сил і коштів, розгорнути організацію колгоспів і радгоспів.

У січні 1930 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову "Про темпи колективізації, заходи допомоги держави колгоспному будівництву", що передбачала жорсткі терміни проведення. В основних зернових районах країни (Середнє і Нижнє Поволжя, Північний Кавказ) її повинні були завершити до весни 1931 р., у Центральній Чорноземній області, Україні, на Уралі, в Сибіру і Казахстані - до весни 1932 р. А до кінця першої п'ятирічки колективізацію належало здійснити в масштабі всієї країни.

Паралельно з колективізацією здійснювалася політика ліквідації куркуля як класу. Була навіть спущена квота, за якою від 3 до 5 % селянських господарств пропонувалося вважати "куркульськими". Відразу розпочалося змагання на місцях за рекордно швидке створення "районів суцільної колективізації". Вже в березні 1930 р. у Білорусії в колгоспи об'єднали 63 % господарств, в Україні і Російській Федерації - 58, Закавказзі - 50, Узбекистані - 46%.

Це об'єднання здійснювалося з порушенням елементарних норм добровільності, що призвело до антиколгоспних виступів. Лише з січня до березня 1930 р. відбулося 2 тис. антиколгоспних повстань. Незадоволення селян вело до масового забою худоби. Швидко створені колгоспи почали розпадатися.

У лютому 1930 р. було прийнято закон про порядок ліквідації куркульських господарств. Куркулі поділялися на три категорії. До першої включалися організатори антирадянських і антиколгоспних виступів, які підлягали арешту і суду. Найбагатших куркулів - друга категорія - переселяли в інші райони. Всі інші куркульські господарства підлягали частковій конфіскації, а їхні володарі - виселенню на нові території. Під час розкуркулення було ліквідовано близько 1млн господарств (15% селянських господарств).

Проте Сталін вважав, що політика партії себе виправдала. Валові збори зерна зменшилися, а державна заготівля збільшилася з 10 млн. тонн у 1928 р. до 22,7 млн. тонн у 1934 р. Справжній результат цієї політики був іншим. З осені 1932 р. багато районів країни охопив найжорстокіший голод. Точну цифру людських втрат від голодомору 1932-1933 рр. встановити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 10 млн осіб. Супутником голоду став тиф, країною прокотилися голодні бунти, різко збільшилась чисельність безпритульних дітей. Режим у відповідь лише посилив репресії. Голодуючі райони оточили загороджувальними загонами, безпритульних людей забирали в спеціальні табори і посилали на важкі роботи. Внаслідок голодомору було остаточно зламано опір селян колгоспній системі.

Економічні негаразди не спинили проведення колективізації. На кінець другої п'ятирічки організували понад 243 тис. колгоспів. 1933 р. були запроваджені обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції державі. У колгоспів вилучали 70 % врожаю, аж до насіннєвого фонду. Державні ціни на сільгосппродукти в кілька разів були нижчі за ринкові, що мало забезпечити швидкі темпи індустріалізації. Плани колгоспних засівів складалися керівництвом машинно-тракторних станцій, створених для технічного обслуговування колгоспів, затверджувалися виконкомами районних рад і потім повідомлялися колгоспам.

Адміністративно-командна система управління колгоспами, високі розміри державних поставок, низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію і фактично кріпосна праця селян гальмували економічний розвиток господарств. Це були результати генерального курсу партії на селі, суцільної колективізації сільського господарства, політики формування індустріалізації.

Размещено на Allbest.ru