Велике переселення народів III-VII ст.

Размещено на http://allbest.ru

Велике переселення народів III-VII ст

У III-VII ст. германські, сарматські, слов'янські та інші племена переселялися зі своєї історичної батьківщини на території Європи, Азії та Північної Африки. Цей процес отримав назву Великого переселення народів.

Розвиток виробничих сил зумовив у племен, що взяли участь у переселенні народів, дальше поглиблення майнової та соціальної нерівності, зростання ролі вождів, племінної знаті та дружини.

Прагнення племінної знаті до загарбання нових земель, здобичі було головною причиною переселення народів. Відіграв також роль і приріст населення, що збільшив потребу в пасовиськах і орних землях.

Переселення народів розпочалося пересуванням готів із Прибалтики у Причорномор'я, де розселялися племена різного етнічного походження, зокрема східні слов'яни. Готські племена, що осіли між Дністром і пониззям Дунаю, отримали назву вестготів, а ті, що зайняли землі по Нижньому Дніпру, - остготів.

375 р. Північне Причорномор'я зазнало навали гунів. Оселившись там, вони продовжували просуватися на Захід. Під тиском гунів вестготи, скориставшись послабленням Римської імперії, перейшли р. Дунай.

Рим хотів використати вестготів для боротьби проти інших племен і дозволив їм оселитися у провінції Мезії (нині територія Болгарії). Проте зловживання римських урядовців спричинили повстання вестготів. Об'єднавшись із місцевими рабами і колонами, вестготи розбили римське військо під Адріанополем.

410 р. вестготи захопили Рим. У зв'язку з цим уряд Західної Римської імперії був змушений дозволити вестготам оселитися у Південно-Західній Галлії та Аквітанії. германський римський франкський король

Заснувавши там Тулузьке королівство, вестготи згодом рушили до Іспанії, де почали тіснити племена свевів, вандалів і аланів, що осіли на цій території на початку V ст. Свеви перейшли у північно-західну частину Іспанії, а вандали й алани переправилися через Гібралтарську протоку в Північну Африку, де заснували своє королівство.

Постійні напади племен, заворушення рабів і колонів призвели до послаблення Західної Римської імперії. Цим скористалися племена, що жили поблизу її кордонів. У середині V ст. бургунди захопили територію сучасної Савойї, район Верхньої Рони і Сони та заснували Бургундське королівство.

Наприкінці V ст. у Північно-Східній Галлії виникла держава франків. Одночасно племена англів, саксів і ютів, які жили на Ютландському півострові та на захід і південь від гирла Ельби (Лаби), завоювали Британські острови й заснували там кілька англосаксонських королівств. Гуни, які оселилися в Паннонії, зробили спробу захопити Галлію, але були розбиті. 452 р. гуни спустошили Верхню Італію. 455 р. вандали пограбували Рим.

Під ударами різних племен та повстань рабів і колонів Західна Римська імперія у 476 р. припинила існування. На її території виникло кілька варварських держав. Італію підкорили остготи і створили там королівство, яке існувало до завоювання Італії Візантією.

Перші масові переселення племен у межі Східної Римської імперії (Візантії) сталися у першій половині VI ст. Болгари, склавини й анти разом з гунами майже кожного року доходили до Константинополя. У VI ст. Візантія зазнала нападів східних слов'янських племен.

У VI ст. слов'яни заселили Фракію, Македонію, Фессалію, дійшли до Пелопоннесу, а на початку VII ст. зайняли Далмацію та Істрію до узбережжя Адріатичного моря, Альпійських гір та районів сучасної Австрії. На середину VII ст. Балканський півострів майже весь був освоєний слов'янами. Чимало їх переселилося в Малу Азію.

На завойованих слов'янами землях у VII ст. були створені незалежні слов'янські держави - об'єднання македонських і придунайських слов'ян у Нижній Мезії, князівство Само, Перше Болгарське царство та об'єднання сербських племен (словенців, хорутанів і хорватів).

У VII ст. наступ на Візантію розпочали араби. Після розгрому власної армії Візантія втратила свої східні провінції - Сирію і Палестину. У першій половині VII ст. араби захопили Антіохію, Месопотамію і Єгипет.

Переселення народів III-VII ст, було останнім великим переселенням в історії людства.

Воно спричинило розпад Західної Римської імперії та Візантії, старих, рабовласницьких виробничих відносин, що гальмували подальший розвиток суспільства, і встановлення нових, феодальних. Переселення народів мало великий вплив на формування романських, германських і слов'янських народностей.

Падіння західної Римської імперії

Головну небезпеку для Західної Римської імперії становили вестготи, яких очолював король Аларіх. Спочатку він вчинив напад на балканські області, а потім вирушив на Італію.

Остання уклала з ним мир, причому Аларіх зобов'язався допомагати Риму в боротьбі з Константинополем. 406 р. варварські племена перейшли Рейн і спустошили Галлію. 408 р. Аларіх зайняв Паннонію і Норік, потім рушив до Італії та зажадав грошей для свого війська. Його вимогу задовольнили.

Але згодом Аларіх знову рушив на Італію. Йому допомагали раби, серед яких було чимало його одноплемінників. Двічі готи нападали на Рим.

Першого разу Аларіх підійшов до Рима 408 р., але повернув назад, одержавши величезний викуп і звільнивши 40 тис. рабів, вдруге - 410 р. - Рим було здобуто і розграбовано військами Аларіха.

За даними пізніших авторів, ворота міста відкрили готам раби. Три дні завойовники спустошували Рим, жителі могли знайти прихисток лише в церквах, які Аларіх не руйнував.

По смерті свого короля вестготи відійшли в Галлію, проте знесилена імперія не могла вже стримувати натиск варварів.

Ще 409 р. вандали, свеви та алани вдерлися в Іспанію й оселилися в окремих її областях, потім вандали й алани утвердилися на півдні Піренейського півострова, переправилися на Африканське узбережжя і захопили велику частину Нумідії. В окремих випадках римські полководці здобували перемоги над варварами, але це не могло змінити становища імперії.

У 30-х рр. V ст. гунський вождь Аттіла об'єднав під своєю владою гунські племена. Потім він зайняв деякі римські провінції. Під приводом того, що імператор не задовольнив його вимог, Аттіла розграбував Галлію.

Аттіла- вождь гунів (433-452), який після смерті брата Бледи став одноосібним правителем і завершив створення гунського союзу. У40-хрр. спустошив Мезію, Данію та Північне Причорномор'я.

Рим сплачував йому велику данину та віддав Паннонію (сучасна Західна Угорщина), яка стала його постійним центром. Під час спроби завоювати Галлію у 451 р. зазнав поразки від військ Західної Римської імперії на Каталаунських полях (сучасна провінція Шампань у Франції), але не втратив військової могутності. Наступного року вторгся до Північної Італії, де й загинув. Після смерті Аттіли його держава, що складалася з різних племен, розпалася.

На Каталаунських полях (451) відбулася жорстока битва, в якій Аттілі протистояв римський полководець Аецій, який очолював військо, яке складалося переважно з варварів. Аттіла припинив наступ і відійшов за Рейн. 452 р. він напав на Верхню Італію, але незабаром повернувся у задунайські області. Наступного року Аттіла помер, а його різноплемінна держава розпалася.

455 р. Рим розграбували вандали, захопивши велику здобич і багато полонених, серед яких була імператриця Євдокія. Римський патрицій Орест посадив на престол свого сина Ромула Августула і від його імені керував державою.

Однак проти нього повстали варварські найманці, на чолі яких був скіф Одоакр. 476 р. Ореста було вбито, Ромула Августула позбавлено влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії.

Франкська держава меровінгів

Початком утворення Франкської держави стало завоювання у 486 р. салічними франками на чолі з Хлодвігом І (король у 481- 511 рр.) з династії Меровінгів останніх римських володінь у Галлії.

Під час багатолітніх війн франки, очолювані Хлодвігом, завоювали також більшу частину володінь алеманів на Рейні (496), землі вестготів в Аквітанії (507) і франків, які проживали в районі середньої течії Рейну.

Наступники Хлодвіга у 534 р. завдали поразки королю бургундців Годомару, після чого включили його володіння до складу Франкської держави. У 536 р. правителі Франкської держави змусили остготського короля Вітігіса відмовитися від Провансу на їх користь.

У 30-ті роки VI ст. франки завоювали приальпійські володіння алеманів і землі тюрингів між Везером й Ельбою, а в 50-ті роки - землі баварів на Дунаї.

Після смерті Хлодвіга його чотири сини розділили між собою володіння батька й лише інколи об'єднувалися для спільних завойовницьких походів.

Франкська держава існувала більш тривалий час, ніж інші варварські королівства континентальної Європи. Процес феодалізації відбувався тут у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин.

Зокрема у сфері соціальних відносин у північних областях, густо населених германськими племенами, в VI-VII ст. переважало общинне землеволодіння; в міжріччі Сени та Сомми на основі синтезу общинних і пізньоантичних інститутів формувалися феодальні відносини з великим приватносеньйоріальним землекористуванням; водночас на півдні Франкської держави зберігалися значні елементи пізньоантичних відносин з використанням праці рабів і колонів.

У політико-адміністративному аспекті на півдні держави зберігалися пізньоримські муніципальні курії, римська податкова, митна та грошова системи.

Основною адміністративно-територіальною одиницею залишалася, як і раніше, міська округа. На північ від Луари римська система місцевого управління утримувалася переважно в містах, а в сільській місцевості адміністративний устрій змінився під впливом франкських інститутів: основною територіальною одиницею стала селянська округа, що включала декілька сотень; в округах і сотнях діяли збори вільних франків, які зберігали за собою певні судові та адміністративні права.

З кінця VI ст. розпочався процес розширення прерогатив графів, яких призначав особисто король і яким було передано значну частку судових справ, фіскальні функції та право командування місцевим ополченням.

Вища законодавча, військова і виконавча влада поступово зосереджувалася в руках спадкових королів.

Останні очолювали кожну з головних частин держави: Австразію (північно-східна частина Франкської держави, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу), Нейстрію (Північно-західна Галлія з центром у Парижі) та Бургундію. У VII ст. швидкими темпами відбувався процес посилення позицій знаті, як нащадків германської, так і галло-римської аристократії.

Найбільшого розмаху він набув за правління правнука Хлодвіга короля Хлотаря II (613-629 рр.).

Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників призвело до ослаблення королівської влади.

Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і прибутків, франкські королі виявилися безсилими в боротьбі із сепаратистськими настроями великих землевласників.

У середині VII ст. королівська влада зазнала занепаду і вирішення державних справ перейшло в руки майордомів, яких призначав король із представників найбільш сановних аристократичних родин. Відбувся процес фактичного відособлення окремих частин держави одна від одної.

Проте ці території відрізнялися і етнічним складом населення, і особливостями соціального ладу, і ступенем феодалізації. Вони були слабо пов'язані економічно (панували натурально-господарські відносини), що перешкоджало їх об'єднанню в одну державу.

Королі з дому Меровінгів, які очолювали ці області після роздроблення Франкської держави, вели між собою боротьбу за верховенство, яка ускладнювалася безперервними сутичками між королями і великими землевласниками всередині кожної з областей. Вони втратили будь-яку реальну владу, призначалися і зміщувалися за волею майордомів, отримавши від сучасників зневажливе прізвисько "лінивих королів".

Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у687 р. майордом Австразії Піпін Геристальський став майордомом усієї Франкської держави. Саме він започаткував нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представників - Карла Великого - отримала назву династії Каролінгів.

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галлії) у меровінзький період є одна з найбільш відомих варварських "правд" - "Салічна правда".

Цей запис судових звичаїв салічних франків зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя (а можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут набагато менше, ніж в інших варварських "правдах", і виявляється головним чином у зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях.

"Салічна правда" відображає архаїчні порядки первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані - відомості про зародження майнової та соціальної нерівності, приватної власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави.

Франкське королівство меровінзького періоду з кінця VI - початку VII ст. було вже ранньофеодальним суспільством, хоча процес феодалізації в ньому розвивався досить повільно.

Аж до кінця VII ст. основним станом цього суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об'єднані у вільні общини-марки. Початок феодалізації франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави.

Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром якого став королівський двір. Влада короля ґрунтувалася передусім на тому, що він був найбільшим землевласником у державі, очолював численну, особисто віддану йому дружину.

Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм наближеним у приватну власність землі, що раніше були всенародною, племінною власністю, довільно розпоряджався державними прибутками, які надходили йому у вигляді податків, штрафів і торгового мита.

Королівська влада спиралася на підтримку класу великих землевласників. З моменту виникнення держава всіляко захищала інтереси цього класу феодалів і зумовлювала своєю політикою розоренню і закабаленню вільних общинників, зростанню великої земельної власності, організовувала нові завоювання.

У центральному управлінні Франкської держави збереглися лише слабкі залишки минулої первіснообщинної організації у вигляді щорічних військових оглядів - "березневих полів".

Змушені рахуватися з великими землевласниками, франкські королі періодично скликали збори найзначніших магнатів, де обговорювали загальнодержавні питання.

Управління графством - більшою територіальною одиницею - цілком перебувало в руках королівської посадової особи - графа, який був головним суддею в графстві й стягував на користь короля третину всіх судових штрафів.

Найповніше збереглося самоврядування в сільській общині, яка на сільському сході обирала власних посадових осіб, чинила суд за дрібними правопорушеннями і стежила, щоб дотримувалися звичаї марки.

Размещено на Allbest.ru