7

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російська Федерація наприкінці XX - на початку XXI ст.

Спроба економічних реформ

Наприкінці 1991 р. на міжнародній політичний арені виникла нова держава - Російська Федерація (РФ), у складі якої були 89 регіонів, у тому числі 21 автономна республіка. Державна влада складалася з двоступеневої системи представницької влади - З'їзду народних депутатів і двопалатної Верховної Ради. Головою виконавчої влади всенародним голосуванням був обраний президент Б.М. Єльцин.

Наприкінці жовтня 1991р. план економічних реформ був оприлюднений на З'їзді народних депутатів президентом Б.М. Єльциним. Хоча програма економічних реформ була проголошена президентом, її прийняття і проведення стало пов'язуватися з Є.Т. Гайдаром, який зайняв місце віце-прем'єра з питань економіки, а потім і прем'єра Росії. Радикальна економічна реформа включала введення вільних цін з січня 1992 р., яке повинно було визначити ринкову вартість товарів і ліквідувати товарний дефіцит. Лібералізація торгівлі мала прискорити товарообмін, створити інфраструктуру зі збуту максимально можливих обсягів вітчизняної та імпортної продукції. Нарешті, широка і швидка приватизація житла, держпідприємств мала перетворити маси населення у власників, створити у них трудовий, накопичувальний та інші економічні стимули діяльності. Як і раніше, народу обіцялось, що ліберальні реформи не погіршать, а поліпшать його добробут. Гірше буде, твердили реформатори, тільки півроку, а на кінець 1992 р. стабілізується економіка, поступово зросте добробут.

Проте ціни відразу зросли в 10-12 разів, а зарплати і пенсії збільшилися лише на 70 %, що призвело до того, що більшість населення опинилося за межею бідності. За рік ціни виросли в 26 разів. Припинилися виплати грошових заощаджень громадян.

Радикальні реформи, так звана "шокова терапія", викликали не лише незадоволення широких мас, а й досить широку опозицію у Верховній Раді, яка прийняла резолюцію про засудження реформ, а президенту рекомендувала змінити склад уряду. Вихід з цієї кризи був знайдений на двосторонніх поступках.

Чергова криза між радикальними реформаторами і консерваторами виникла внаслідок кредитування промисловості. Верховна Рада з метою призупинення економічного краху цілих галузей промисловості й можливого, в разі масового безробіття, соціального вибуху наполягала на фінансовій допомозі підприємствам. Центральний банк Росії такі кредити надав. Це був удар по реформах. У другій половині 1992 р. середньомісячні темпи зростання грошової маси збільшилися з 11,4 до 28 %. Різко упав курс рубля. Висока інфляція зробила неможливими фінансово-грошову стабілізацію і зведення до мінімуму бюджетного дефіциту.

Опір реформам отримав досить широку підтримку в суспільстві, насамперед у галузях військово-промислового комплексу і бюджетних сферах, де була зайнята більшість населення. Тому в реформаторський курс були внесені корективи. Однією з основних в урядовій ідеології стала концепція швидкого створення широкої підтримки реформ шляхом формування середнього класу - власників-акціонерів приватизованих підприємств. Було приватизовано 24 тис. підприємств. Тим самим державний сектор втратив роль провідного в індустріальній сфері. Проте широкої соціальної підтримки реформи не здобули, бо не дуже зріс середній клас.

Для зниження соціального напруження влітку 1992 р. була проведена реформа заробітної плати в бюджетній сфері. Ввели тарифну сітку із 18 розділів, яка враховувала складність праці, кваліфікацію, освітній рівень працівників. Ареною гострої боротьби реформаторів і консерваторів став VII З'їзд народних депутатів, що відбувся у грудні 1992 р. Президент орієнтував з'їзд на встановлення політичного перепочинку хоча б на рік - півтора. Проте з'їзд залишився глухим до цих закликів. Кульмінація і фінал з'їзду були повні драматизму. З'їзд поставив за мету скинути уряд. Президент назвав з'їзд "твердинею консервативних сил і реакції" і звернувся до громадян Росії з пропозицією терміново провести всенародний референдум із запитанням: кому ви доручаєте вивести країну з кризи: з'їзду та Верховній Раді чи президенту?

Це лобове зіткнення президента і з'їзду теж завершилося компромісом. З'їзд визнав право президента мати свою кандидатуру на посаді голови уряду, а президент погодився запропонувати з'їзду для голосування не одну, а три кандидатури. Сформувати новий уряд було доручено B. C. Чорномирдіну.

Реформи, пов'язані з ім'ям Гайдара, продовжувалися один рік. Результати їх були суперечливі. Ідеологи реформ доводили, що в результаті їх проведення було зрушено з мертвої точки механізм ринкового формування попиту і пропозиції, почала формуватися банківсько-посередницька, збутова та інша інфраструктура ринкової економіки, збільшення цін і лібералізація торгівлі наповнили прилавки товарами, недоступними для більшості громадян. Виник широкий прошарок бізнесменів, банкірів, торгівців, а підприємницький менталітет став частиною суспільної свідомості.

Критики реформ вбачали їх результати зовсім в іншому світлі. Вони робили акцент на непомірно високій соціальній ціні реформ. Реальні доходи населення скоротилися на 44 %. Частка витрат на харчування в бюджеті сім'ї в середньому становила 60 %, а у сім'ях пенсіонерів - 80-90 % грошових надходжень. Різко скоротилося фінансування науки, культури, освіти, медицини.

1992 р. приніс серйозні зміни в розстановку політичних сил Росії, які коротко можна узагальнити так: табір демократів усе більше розколюється, а консерватори тісніше змикають свої ряди. На кінець 1992 р. в Росії практично не залишилося жодної політичної партії, яка беззастережно підтримувала б попередній реформаторський курс.

Новий уряд уже в першому своєму документі констатував катастрофічний стан російської економіки. Проте пріоритети урядової політики на 1993 р. в основному повторювали гайдарівські підходи. Основними серед них оголошувалися зміцнення рубля, фінансова стабілізація і боротьба з інфляцією. Російський президент взяв під свою опіку новий уряд, а законодавцям запропонував зробити вибір: або укласти угоду з виконавчою владою на основі визнання її права проводити попередній курс, або провести всенародний референдум, який мав вирішити, кому - президенту чи законодавцям - повинні бути вручені владні повноваження.

Проте законодавці не збиралися йти на поступки уряду в питанні про поділ владних повноважень. Хиткий компроміс, який був досягнутий нещодавно, і антагонізм влад швидко досяг ще більшої гостроти. Однією з головних причин конфлікту між виконавчою і законодавчою владою, який завершився кривавою сутичкою в жовтні 1993 р., були розходження в питанні про соціально-економічний і політичний курс. Серед законодавців більшість були прихильниками регульованої економіки. Захисники радикальних ринкових відносин опинилися в меншості. Так само важливою причиною антагонізму був брак досвіду взаємодії в рамках систем розподілу влад, що Росія практично не знала. Законодавці намагалися відсунути владу на державні задвірки. Російський президент у свою чергу виявив схильність до ігнорування волі норовистих законодавців. Вони погодилися на референдум, але питання сформулювали самі. Три перші серед чотирьох були безпосередньо спрямовані проти президента: чи довіряєте ви президенту, чи схвалюєте сучасну соціально-економічну політику, чи вважаєте необхідним дострокові вибори президента, чи вважаєте необхідним дострокові вибори народних депутатів. Референдум приніс успіх Єльцину, зміцнивши його легітимність. За довіру президенту висловилося 58,7 %, за соціально-економічну політику президента й уряду - 53 % виборців. Проте це не зняло напруженості між двома владами. Більше того, парламентське і президентське угруповання розпочали відкриту психологічну війну. Гостра боротьба між законодавчою і виконавчою владами продовжувалася все літо.

Політична криза 1993 р.

Вихід із політичної кризи Єльцин став шукати на неконституційній основі. Президент вирішив своїм указом створити "міні-парламент" - Раду Федерації, в який увійшли б по два представники від кожного суб'єкта Російської Федерації. Ця Рада розглядалася Єльциним як дійовий засіб ліквідації двовладдя, тобто нейтралізації Верховної Ради і З'їзду народних депутатів. Верховна Рада у свою чергу почала підготовку активного контрнаступу на виконавчу владу. Влітку 1993 р. були "поховані" всі урядові законодавчі пропозиції, призупинені президентські укази про механізм приватизації, підготовлені закони, які брали під контроль законодавчої влади засоби масової інформації. Все голосніше звучали вимоги про ліквідацію посади президента.

Проте президент першим завдав удару. 21 вересня він оголосив про припинення повноважень З'їзду народних депутатів і Верховної Ради. Законодавці звинувачувалися в прямій протидії соціально-економічним реформам і волі виборців, оскільки урядовий курс був схвалений на референдумі. На 11-12 грудня призначалися вибори до нового парламенту Росії - Державної думи. Тоді мала завершитися робота з підготовки нової Конституції.

Верховна Рада рішуче відмовилася виконувати указ президента, ідентифікувавши його як державний переворот. У ніч з 21 на 22 вересня законодавці привели до присяги нового президента - О. Руцького, який займав посаду віце-президента. Служба охорони Білого дому, в якому розміщувалася Верховна Рада, почала роздавати зброю цивільним особам. Озброєні прихильники Верховної Ради намагалися захопити штаб Об'єднаних збройних сил СНД, внаслідок чого пролилася перша кров.

27-28 вересня розпочалася блокада Білого дому. Два дні йшли переговори між сторонами. 3-4 жовтня законодавці здійснили рішучі дії для усунення від влади Єльцина. Штурмом була взята будівля московської мерії, криваві сутички відбулися біля Центрального телебачення в Останкіно і в його студіях. Єльцин оголосив дії Білого дому "збройним фашистсько-комуністичним заколотом" і розпочався танковий обстріл Білого дому. Увечері 4 жовтня він був узятий, а його керівництво на чолі з Р. Хасбулатовим і О. Руцьким заарештоване. В той самий день у Москві була введена комендантська година, яка продовжувалася два тижні, призупинені випуск опозиційних уряду газет і діяльність організацій, що підтримували Білий дім.

У цих трагічних подіях з обох сторін загинуло 150 осіб. Президентська сторона всю відповідальність за криваві події поклала на Верховну Раду і законодавчу владу. Історичний зміст трагічних подій, за оцінкою президентських сил, полягав у руйнації системи рад і радянської влади, яка після відходу з політичної арени КПРС залишалася останньою твердинею тоталітаризму й основним бар'єром на шляху прогресивних соціально-економічних і демократичних політичних перетворень.

Антипрезидентська сторона, навпаки, всю відповідальність поклала на виконавчу владу і президента, дії Білого дому і його захисників оголошувалися подвигом, який мав врятувати систему розподілу влад, конституційний устрій і законність. Між цими двома оцінками розмістилися різні проміжні судження. Відомі російські дисиденти, не відкидаючи консервативного характеру Верховної Ради і з'їзду, доводили, що дії президента були злочинними. Інша "серединна" оцінка полягала в тому, що обидві сторони конфлікту продемонстрували відсутність політичної культури і здатності знаходити вихід з кризи, які притаманні цивілізованим країнам.

Драматична розв'язка конфлікту супроводжувалася закріпленням перемоги виконавчої влади. Припинилась діяльність органів радянської влади. Згідно з президентським указом усенародне голосування за проект нової Конституції повинно було відбутися одночасно з виборами до Федеральних зборів. Блоки і політичні партії основну увагу зосередили на виборах до нижньої палати Державної думи. І хоча прихильники президента на виборах до Думи не здобули більшості, але компенсували це схваленням на референдумі нової Конституції.

російська федерація держава шокова терапія

Конституція дійсно значно зміцнювала позиції президента. Президент одночасно ставав главою держави і головою уряду, наділявся важливими законодавчими повноваженнями. В цілому російська конституція створила державну модель, у якій президент користується найбільшими прерогативами порівняно з главами інших президентських республік. Проте й опозиція президенту не збиралася відступати. Нова Державна дума демонструвала своє ставлення до жовтневих подій і до президента. Вона прийняла постанову, яка проголошувала амністію тим, хто перебував під вартою у зв'язку з жовтневими подіями 1993 р. Розстановка політичних сил змушувала президента та його команду коригувати свій курс.

Размещено на Allbest.ru