Розвиток Римської держави у II ст. до н. е.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток Римської держави у II ст. до н. е.

Народні збори, як і раніше, залишались найвищою установою в державі. Вищі магістрати офіційно мали всю повноту влади, але обирались на короткий термін, а їх обрання залежало від рішення сенатської більшості. В останній період війни з Ганнібалом роль Сенату зросла, а надалі ще більше посилилася. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політикою, був оплотом знаті (нобілітету). Серед знаті панівне становище належало старшим патриціанським родам - Еміліям, Корнеліям, Клавдіям, Валеріям.

Великого впливу набули окремі плебейські роди, зокрема Лівії, Семпронії та особливо Цецілії Метелли. З кінця ПІ ст. доступ у Сенат для нових членів став складнішим. Ті, хто не належав до сенаторської знаті, могли отримати вищі посади лише у виняткових випадках.

Сенатори носили туніку з широкою пурпурною каймою, черевики з чотирма ремінцями і золоту каблучку на пальці. В їхніх будинках було чимало клієнтів, які всюди супроводжували свого патрона. Клієнтами були іноземці або молодші родичі (земляки), які не мали громадянських прав. Вони голосували за патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергу в разі необхідності патрон виступав за клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Для римського політичного життя першої половини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету. Зокрема, великим авторитетом користувався Публій Корнелій Сципіон Африканський Старший" Він впливав на зовнішню та внутрішню політику Риму. У зовнішній політиці він був противником утворення нових провінцій і вважав, що зміцнити римську могутність можна, створивши систему залежних від Риму держав. У внутрішній політиці Сципіон був прихильником сенатської системи управління, але разом з тим ставив своєю метою полегшення військової служби і зменшення прямих податків. Одним із найбільш послідовних противників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший, який був затятим прихильником старовини і захисником аристократичних привілеїв, наполягав на зруйнуванні Карфагена. Впродовж багатьох років Катон боровся проти розкоші аристократії Риму, але згодом багато з того, що запровадив Катон, було скасовано.

Падіння Сципіона, як і скасування заходів Катона, свідчили про посилення сенаторської олігархії, що виявилося і в законодавстві першої половини II ст., яким регламентувався порядок проходження магістратур. Найвищі магістратури могли посідати лише ті, хто пройшов нижчі виборні посади. Той, хто претендував на першу магістратуру, мав бути не молодшим 28 років, прослужити десять років в армії або ж протягом десяти років з'являтися за призовом на військову службу. Виборним посадам повинна була передувати військова служба. Цей закон мав допомогти олігархії в боротьбі проти осіб, популярних серед плебсу. Найвищі посади, як правило, обіймали пересічні особистості, але зі знатних родів.

Обмеження доступу у вищий стан призводило до посилення незнатної верхівки плебсу - верпшицтва - другого після сенаторів за майновим цензом стану римського суспільства, що мав право стягати податки. Вершники вдавалися і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, вони давали потрібні суми в позику під високі проценти і по закінченні терміну забирали гроші найжорстокішими способами. Лихварські операції в Римі перейшли до рук вершників, так само як і зовнішня торгівля. Вершники поступово відокремилися від основної плебейської маси і оформилися в окремий стан.

Класичної форми рабство набуло в часи Пунічних воєн. Завоювання супроводжувалися продажем у рабство тисяч полонених. Велику роль у поповненні ринку рабів відігравали пірати. Центром работоргівлі був Делос. Діти, народжені від рабині, вважались власністю того, кому належала мати. Це також було одним із джерел рабства. Римське право того часу допускало перетворення вільної людини на раба. Батько міг продавати в рабство своїх дітей, рабом могла стати вільна людина за вироком суду або за кримінальні злочини, але випадків навернення вільних на рабів було досить мало, і це джерело рабства не мало економічного значення.

Раби були основним виробничим класом римського суспільства. За римськими законами зв'язок раба і рабині або зв'язок рабині і вільного вважався не шлюбом, а співжиттям і не мав юридичного значення. Серед рабів були лікарі, художники, писарі, архіваріуси та ін.

На середину II ст. до н. е. рабовласництво у Римі набуло класичної форми. Війни сприяли припливу рабів та їхній дешевизні. Найбільше рабську силу використовували у сільському господарстві, оскільки сільськогосподарські роботи не потребували особливої кваліфікації (раби мали справу з простими знаряддями праці).

Тривалі війни збагачували панівні класи, але дуже несприятливо позначалися на селянському господарстві, оскільки основні трударі були змушені йти у походи. Переважна більшість розорених селян шукала щастя у Римі, де жила випадковими заробітками, допомогою держави. Збіднілий люд становив значну частину населення великих міст античного світу. Зубожіння селянства несприятливо позначалося на становищі Римської держави, а також на бойовій могутності Риму.

У II ст. до н. е. відбулися повстання рабів.

Одним із них було повстання рабів багатого і жорстокого сицілійського рабовласника. Його вбивство стало сигналом до повстання рабів по всій Сицилії. Керівником руху був раб Євн, про якого лунала слава як про майстерного мага і пророка. Євна було оголошено царем. Одночасно у південно-західній частині Сицилії також повстали раби, їх очолив кілікієць Клеон. Євн і Клеон об'єднали свої сили, проте керівником руху залишався Євн. Об'єднана армія повстанців, знищивши кілька римських загонів, зайняла низку важливих сицилійських міст. Сицилійське повстання було першою спробою утворення самостійної держави рабів. Рабство як інститут не знищувалося; свободу отримували лише ті, хто приєднався до боротьби. Керівникам повстання спочатку вдалося створити таке сильне військо, що римляни зазнавали поразки за поразкою. Але згодом повстання було придушено, Клеон загинув під час бою, а захоплений Євн помер у тюрмі. Події на Сицилії стали сигналом до низки повстань у межах Середземномор'я.

Повстання рабів на Сицилії означало назрілу гостру суперечність у римському суспільстві, а панування нобілітету викликало невдоволення і серед широких верств вільного населення.

У Пергамському царстві розпочалося повстання рабів, яке очолив Арістонік (132 р. до н. е.). Він проголосив звільнення рабів і закликав до повстання бідноту. Своїх прихильників Арістонік назвав геліополітами, тобто громадянами "сонячної держави". Військо Арістоніка складалось здебільшого з рабів та вільновідпущеників. Протягом двох років римляни не могли подолати повстанців. Проте сили Арістоніка вичерпались, його прихильників було розгромлено, а Арістоніка захоплено в полон і відправлено в Рим, де його задушили в тюрмі.

Пергам. - стародавнє місто в Малій Азії, засноване в XII ст. до н. е. Був столицею царства Пергам, розташованого в північно-західній частині Малої Азії - між балканською Грецією, Причорномор'ям та елліністичним Сходом. В епоху еллінізму Пергам став значним торговельним та культурним центром. Розквіт міста припадає на III-II ст. до н. е. у зв'язку зі зміцненням місцевої грецької династії Атталідів (особливо відзначають правління Семена І, 263-241 рр. до н. е. та Семена II, 197-159 рр. до н. е.). Місто мало статус грецького поліса.

Безперервні війни Риму підвищували авторитет полководців, що спиралися не на народ, а на армію. Полководців вшановували як героїв. Використовуючи армію, вони могли диктувати свою волю Сенату.

Одним із диктаторів, тобто особою з необмеженими повноваженнями, був Гай Марій. Марій був народним трибуном і домігся прийняття деяких законів на користь плебсу. Його авторитет зріс після успішної війни в Африці. Коли ж на Італію з півночі рушили германці, Марій зарекомендував себе досвідченим воєначальником. Серед солдатів він мав великий авторитет, оскільки за складом думок і характером життя був подібним до них. Саме тому Гай Марій здійснив військову реформу. Він перший почав приймати в армію громадян, які не мали майнового цензу. За наявності в Римі великої кількості незаможного люду знайти охочих для вступу в армію було неважко. Але таким чином змінювався сам принцип комплектування армії. Це було початком заміни громадянського ополчення добровільно найманою постійною армією. Солдати одержували певну плату і спорядження, служба в армії незалежно від воєнних або мирних умов тривала 16 років. Після цього солдати йшли у відставку і звичайно наділялись землею.

В армії значно поліпшилась дисципліна. Солдати повинні були навчатися, прокладати дороги, споруджувати укріплення та ін. Внаслідок реформи боєздатність римської армії зросла.

Реформа мала і вагомі політичні наслідки. Колишні солдати прагнули якнайшвидше закінчити війну і повернутись на батьківщину, де їх чекало власне господарство. Разом з тим воїни цієї армії ставали професіоналами. Вони прагнули до нових походів з метою збагачення. Солдати особливо цінували тих командирів, які водили їх у вдалі походи. Вони готові були вірно служити їм не лише у зовнішніх війнах. У разі необхідності вони зі зброєю в руках підтримували політичні вимоги своїх командирів.

Перехід до системи добровільної армії спричинив громадянські війни наступного періоду, накладав певний відбиток на весь хід внутрішньої боротьби кінця Римської республіки. Нововведення в армії позначилися на війнах проти кімврів та тевтонів, над якими Марій здобув перемогу. Після цього він усупереч тодішнім законам за короткий час п'ять разів обирався консулом і користувався в державі виключним впливом. Обрані у звичайному порядку консули виявлялись безсилими боронити північні кордони держави.

Демократичні угруповання Риму порушували конституцію, обираючи щороку консулом Марія. Це був один із перших кроків на шляху до утвердження військової диктатури. Після перемоги над кімврами Марій справив тріумф і вшосте був обраний консулом.

Події II ст. до н. е. в історії Риму свідчать про поступову руйнацію республіканського ладу.

Реформи гракхів

римський держава сенат плебейський

Народні трибуни - брати Гракхи Тіберій (162-133 або 132 до н. е.) і Гай (153-121 до н. е.) походили зі знатного плебейського роду Семпроніїв і були представниками рабовласницької демократії, керівниками аграрного руху в Стародавньому Римі, об'єктивно спрямованого на зміцнення рабовласницької Римської держави.

Тіберій запропонував проект аграрної реформи, за яким володіння державною землею обмежувалось (500-1000 югерів), решта землі конфіскувалася і розподілялась по 30 югерів серед безземельних громадян. Проект мав відродити стан вільного селянства, що повинно було піднести боєздатність римської армії та разом з тим запобігти повстанням рабів. Проект було ухвалено народними зборами, але він зустрів опір з боку Сенату. Під час чергових виборів народних трибунів сенатори вбили Тіберія і близько 300 його прихильників.

Справу Тіберія продовжив його брат Гай. Він дбав про спорудження шляхів, полегшив військову службу для селян, організував продаж дешевого хліба міській бідноті, добився видання закону про створення нових колоній в Італії і Африці (на території Карфагену), поставив питання про надання союзникам (італікам) прав римського громадянства. Останні два заходи Гая Сенат використав для боротьби з ним. Проте під час виборів народних трибунів Гая не було обрано. Внаслідок провокації сенаторів, які не погоджувалися з його заходами, Гая і його прихильників вбили.

Незважаючи на трагічну загибель братів-реформаторів, їхню діяльність слід вважати одним із досягнень римської демократії.

Так, майже 80 тис. громадян одержали земельні ділянки. Проте успіх аграрних законів був частковим. Гракхи не усунули причин, які призводили до знеземелення селянства, прошарок нових земельних власників був незначний, відновити попередню селянську армію було вже неможливо.

Римська держава в І ст. до н. є. - І ст. н. е. Повстання Спартака

Загострення соціальної боротьби серед різних верств вільних розхитувало основи державного апарату Римської рабовласницької республіки. У другій половині 70-х років І ст. до н. е. у римській державі відбулося грандіозне повстанням рабів під керівництвом Спартака (74-71 рр. до н. е.).

Внаслідок війн в Італії накопичилась величезна маса рабів, серед яких були представлені найрізноманітніші етнічні групи: галли, германці, фракійці, еллінізовані жителі Азії і Сирії. Головна маса рабів була зайнята в сільському господарстві і жила в надзвичайно тяжких умовах. З міських рабів в особливому стані перебували гладіатори. ВІ ст. до н. е. без гладіаторських вистав у Римі не обходилося жодне свято. Одні з гладіаторів билися закованими в панцирі, другі були озброєні лише тризубцем і накидали на противника сіті, щоб завдати йому удару, у третіх були великі чотирикутні щити і маленькі кинджали, в інших, навпаки, були довгі мечі, але невеликі щити; були гладіатори, які билися верхи на конях. Коли в бою хто-небудь падав переможеним, публіка криками давала знати, чи треба зберегти йому життя, чи переможець мусить його добити.

Існували спеціальні школи, де рабів навчали гладіаторської майстерності. Сама професія вимагала від гладіаторів хоробрості. В одній з таких шкіл, що належала Лентулу Батіату, у м. Капуї, у 74 р. до н. е. виникла змова рабів, в якій взяло участь до 200 осіб. Змова була викрита, але більш як 70 рабам удалося вийти з міста і сховатись на Везувії. На чолі повстання став Спартак. Про його силу та високі розумові здібності Плутарх говорив, що "він більше був схожий на освіченого елліна, ніж на варвара".

Повстанці укріпилися на Везувії, і незабаром кількість їх зросла. До них утікали раби з сусідніх маєтків, а також розорені селяни. Спочатку римська влада не приділяла повстанню особливу увагу, бо втечі рабів від своїх господарів було звичайним явищем. Проти Спартака було вислано лише місцеві загони; повстанці розбили їх і захопили озброєння. Тільки після цих невдач для придушення руху було послано пропретора Гая Клавдія Глабра з тритисячним загоном. Клавдій зайняв єдиний спуск з гори, і шлях до відступу рабам був начебто відрізаний. Але Спартак знайшов вихід із становища: з гілок дикого винограду, що у великій кількості ріс на схилах гори, він наказав сплести драбини, якими повстанці спустилися вниз і зайшли римлянам у тил. У результаті несподіваного нападу загін Клавдія кинувся тікати. Після цього сили повстанців стали швидко зростати. Тоді в Кампанію було послано з військами претора Публія Варінія. Але Спартак спочатку завдав поразку його легатам, а потім розбив і самого претора. "Тепер, - писав Плутарх, - Спартак став уже великою і грізною силою". Повстання охопило не тільки Кампанію, а й перекинулося в сусідні області. Становище рабовласників стало надзвичайно небезпечним.

Постало питання про подальші дії повстанців. Але між їх керівниками не було згоди. Спартак пропонував повести рабів на північ Італії, перейти Альпи і вивести рабів на батьківщину - у Фракію та Галлію. Крікс хотів залишитися в Італії і йти на Рим. Вільні селяни, які приєднались до руху, не були зацікавлені в тому, щоб покидати Італію. В результаті суперечок військо розділилось, армія Крікса відокремилась від армії Спартака.

У 72 р. до н. е. сенат послав проти рабів двох консулів. Одному з них вдалося розбити загін Крікса, який загинув у бою. Проте Спартак незабаром завдав кілька ударів по римських військах, швидким маршем пішов на північ Італії і поблизу Мутіни здобув перемогу над каральною армією, практично оволодівши Італією. Однак війська повсталих рабів контролювали лише сільську місцевість. Усі італійські рабовласники, зібравши свої цінності, заховалися за стінами міст, налякані постійними поразками римських армій.

З їхнього середовища було набрано шість нових легіонів, на чолі яких був поставлений претор Марк Красс, політичний діяч і перший багатій Риму. Новий командувач римської армії суворими заходами відновив військову дисципліну, піддавши так званій децимації (страта кожного десятого) легіони, які втекли з поля бою. Підготувавши армію до рішучої сутички із супротивником, змусивши своїх воїнів боятися більше свого командувача, ніж ворога, Красс виступив проти повсталих. Військо рабів, котре розгромило всі римської армії і заслони, могло тепер безперешкодно піти з Італії через Альпи. За Альпами повсталі раби, розділившись на окремі загони, могли б піти подалі від римських володінь у Галлію, Фракію, Німеччину. Але відбулося незрозуміле, як для сучасників Спартака, так і для наступних поколінь. Повстанці повернули на південь, незважаючи на звістки про появу нової великої армії під командуванням безжалісного Красса. Причиною зміни рішення вождя повсталих рабів був розкол в армії Спартака, а потім і відокремлення корпусу Крікса. Той наполягав на продовженні боротьби в Італії й очолив повстанців, що вирішили залишитися, частина його бійців, що вціліли після розгрому корпусу біля гори Гаргано, наздогнала армію Спартака, що рухалася на північ до Альп, інша - на свій страх і ризик вела партизанську війну.

Безсумнівно, однією з- причин походу Спартака на південь Італії, де його чекала армія Красса, було прохання царя Мітрідата, який обіцяв Спартаку допомогу союзних йому піратів.

Спартак повів свою армію на південь, приєднуючи загони повстанців, що діяли самостійно. Красс наступав йому на п'яти, не вступаючи однак у рішучий бій. Восени 72 р. до н. е. Спартак привів армію до Мессінської протоки, на іншому боці якої була багата римська провінція Сицилія. Спартак спробував переправитися на Сицилію за допомогою піратів, але вони обдурили його. Спроби повстанців скористатися плотами і невеликою кількістю рибацьких суденець успіху не мали. Буря розбила всі заготовлені плоти, а невелика частина повстанців, що добралася до узбережжя Сицилії, була знищена римськими загороджувальними загонами.

Марк Красс відрізав армію рабів на крайньому півдні Італії, змусивши своїх легіонерів вирити величезний рів і насипати вал через увесь перешийок від моря до моря. Вал, що простягнувся на 55 кілометрів, він наказав зміцнити частоколом з колод. Спартак, дочекавшись негоди, уночі повів повстанців на штурм укріплень. Вони прорвали оборонні споруди римлян і вирушили до порту Брундізій. Спартак сподівався раптово захопити це місто, де було багато кораблів, і на них переправитися до Іллірії. Частина рабів під командуванням Ганніка та Каста не погодилися піти з Італії. Вони відокремилася від війська Спартака і у запеклому бою були знищені військами Красса, які йшли слід-у-слід за армією рабів. Спартак з основними своїми силами, відтіснивши у бою армію Красса, продовжував прямувати до Брундізія. Воєнне становище в Італії до цього моменту різко змінилася на користь римлян. Сенат викликав з Іспанії полководця Помпея з армією, з Македонії на допомогу Крассу прибув у Брундізій сильний загін під командуванням Марка Лукулла. Спартаку довелося прийняти бій з армією Марка Красса, щоб не дати змоги об'єднатися всім римським військам. Неподалік Брундізія армії Спартака і Красса зійшлися у кривавій січі. Це сталося весною 71 р. до н. е. на кордоні Апулії та Луканії. Незважаючи на стійкий опір, раби зазнали поразки, сам Спартак, що боровся, як рядовий воїн, героїчно загинув.

Кіннота Помпея, що прибула в розпалі бою, остаточно вирішила його результат на користь римлян і переслідувала відступаючі розрізнені загони повсталих. Шість тисяч тих, що залишилися живими, потрапили в полон і були розіп'яті римлянами на хрестах уздовж Аппієвої дороги. Після поразки армії Спартака і його загибелі залишки повстанської армії розпалися на невеликі загони, що робили набіги на вілли і невеликі міста. Але їх римські полководці дуже швидко знищили, розіславши навкруги каральні загони.

Размещено на Allbest.ru