Російська імперія після революції 1917 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Після революції 1917 р. молодій радянській державі вдалося не тільки перемогти ворожі сили, а й знову об'єднати багатонаціональну імперію, що розпалася. Можна назвати такі причини:

-- підтримка величезними народними масами більшовиків, котрі обіцяли за допомогою потужної агітаційно-пропагандистської діяльності досягнення соціальної справедливості: знищення класового гноблення, приватної власності, експлуатації, наділення селян землею, вирішення національного питання;

-- політичні прорахунки їхніх супротивників, які закликали до відновлення старих порядків, ігнорували народні сподівання, особливо у питаннях про землю, мир, знищення національних утисків і нерівності, що звужувало соціальну базу антибільшовицьких сил;

-- недостатня згуртованість і неузгодженість дій сил опозиції, амбіційність їхніх лідерів, спроби спиратися на інтервенціоністські сили;

-- організованість, згуртованість комуністичної партії та використання нею патріотичних настроїв, спрямованих проти іноземних інтервентів і тих, хто вдався до їхньої підтримки;

-- боєздатність Червоної Армії, яка, з одного боку, мала стратегічно вигідне розташування в центрі Росії, що давало змогу використовувати всі економічні і стратегічні переваги при організації воєнних дій, а з іншого -- її застосовували як засіб насильства;

-- втома населення через безвладдя, його байдужність до подій у країні, бажання спокою і наведення порядку, віра у "свою народну владу";

-- спад національних рухів, які лише умовно були підтримані широкими народними масами.

З курсу "Історія України" добре відомий драматичний перебіг подій в України який передував установленню радянської влади. Менш драматично відбувався розвиток національного руху в Білорусії частину території котрої також окупували німці. Єдина національна партія -- Білоруська соціалістична громада -- не мала масової підтримки серед селянства, яке на той час становило понад 90 % білоруського населення. Під впливом піднесення українського національного руху представники білоруської інтелігенції та солдатських мас створили білоруську Раду. Проте вона одержала підтримку з боку нечисленних прихильників. Тому в суспільно-політичному житті перші позиції посіли соціалістичні партії, які об'єднували здебільшого російське і єврейське міські населення. Цей фактор став визначальним у подальшому політичному розвиткові Білорусії.

Білорусія була дуже бідним краєм, де національний рух перебував на зародковій стадії розвитку. Однак вона одержала статус суверенної республіки із розрахунком на те, що вона, з одного боку, покаже зразок зближення з Росією, а з іншого -- допоможе "здобути" Литву. У лютому 1919 р. на з'їздах Рад Білорусії й Литви за ініціативи місцевих більшовиків, здебільшого росіян, було проголошено союз двох республік. Це зробило Литву, яка завжди прагнула незалежності, частиною штучно створеної білорусько-литовської спільноти, де більшість населення, насамперед білоруського, прихильно ставилося до Росії. Здійсненню задуму завадила Польща, яка окупувала ці території. Окупованою німецькими військами була більша частина Прибалтики, що перешкодило втягненню її в орбіту майбутнього Радянського Союзу.

У Закавказзі, як і в Росії, склалося у 1917 р. двовладдя. З одного боку, існував сформований Тимчасовим урядом Особливий комітет по Закавказзю, який був неспроможний розв'язати політичні й соціальні проблеми цього регіону. З іншого, у Тбілісі й Баку утворилися Ради робітничих депутатів, в яких домінували представники різних політичних партій зі своїми орієнтирами -- або на Тимчасовий уряд, або, меншою мірою, на більшовиків. імперія революція національний рух

Коли більшовики прийшли до влади, у Закавказзі спостерігалася дуже складна ситуація, крім усього іншого, через сусідство Туреччини до кордонів Грузії й Вірменії. За Брест-Литовським договором до Туреччини мали відійти Батум, Каре та Ардаган. Це спричинило відокремлення Закавказзя. 25 квітня 1918 р. було проголошено створення Закавказької республіки. Місяць по тому вона розпалася на три незалежні держави, кожну з яких очолювала певна політична партія: Грузія -- Грузинська соціал-демократична партія меншовиків, Вірменія -- партія "Дашнакцутюн", Азербайджан -- Азербайджанська націоналістична партія "Мусават". Непроста внутрішня обстановка ускладнювалася втручанням іноземних держав -- Туреччини, Німеччини та Великої Британії.

Після розгрому основних сил білогвардійців і відступу іноземних інтервентів більшовики посилили намагання встановити у Закавказзі свою владу. Дуже швидко був завойований Азербайджан. У квітні 1920 р. вони підняли повстання робітників і матросів у Баку. Більшовицьки налаштований Військовий революційний комітет повалив мусаватиський уряд і закликав радянську Росію на допомогу. В результаті було проголошено Азербайджанську Соціалістичну Радянську Республіку. Такий прийом потім набув поширення. Він полягав у тому, що часто знаходилися бажаючі союзу з Росією -- більшовики-"інородці", яких центральна влада вважала партією революційної законності. Від їхнього імені Червона Армія виступала проти прибічників незалежності. Так сталося і у Вірменії в листопаді 1920 р., коли місцеві більшовики за підтримки Червоної Армії усунули від влади дашнаків і проголосили Вірменську Соціалістичну Радянську Республіку.

Те, що під декларацією про право націй на самовизначення приховувалися більшовицькі експансіонізм і силова політика, освячені ідеєю світової пролетарської революції, яскраво виявилося у тому, як насильно завойовували Грузію. Грузинська держава була легітимною. 7 травня 1920 р. вона навіть підписала з більшовицькою Росією договір, згідно з яким визнавалася незалежність Грузії. Проте цей документ не завадив інтервенції Червоної Армії. Під приводом припинення "міжнаціональних конфліктів" між грузинами і вірменами 12 лютого 1921 р. вона вступила до Грузії. 25 лютого було проголошено Грузинську Соціалістичну Радянську Республіку.

У результаті тиску з середини -- з боку місцевих комуністів, а також ззовні -- з боку центральної радянської влади, що спиралася на силу Червоної Армії, 11--12 березня 1922 р. у Тифлісі (Грузія) було створено Союз республік Закавказзя, до відання якого переходили зовнішньополітичні відносини, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весь транспорт та економіка трьох республік.

Серед мусульман Російської імперії ще з 1905 р. існував помірний за своїми вимогами національний рух. Спочатку найголовнішою силою був ліберальний, орієнтований на концепції пантюркізму, Союз мусульман Росії ("Іттіфак"). Йому протистояли, з одного боку, консервативний напрям, до якого належало духовенство і представники старих еліт, з іншого -- радикальна група "лівої" інтелігенції, яка симпатизувала соціалістам-революціонерам. У травні 1917 р. майже тисяча делегатів зібралися у Москві на перший Всеросійський з'їзд мусульман, на ньому було прийнято федералістську програму. На другому з'їзді, який відбувся у липні того самого року в Казані, вже було висунуто на перший план соціальні проблеми, а також вимогу скликання Національних зборів мусульман.

Особливо активізувався національний рух у Туркестані, де головну роль відігравала Мусульманська Центральна Рада Туркестану, яка орієнтувалася на реформи. Однак восени 1917 р. найбільш радикально було налаштоване російське населення, після того як сформувало Раду в Ташкенті, Активніше почали виступати степові кочівники. З новою силою спалахнули їх традиційні сутички зі східнослов'янськими поселенцями, які захоплювали їхні землі. У квітні 1917 р. казахи скликали з'їзд в Оренбурзі, а влітку створили свою політичну партію -- "Алаш-Орда". Вони добивалися автономії, припинення колонізації та вигнання нових поселенців. Киргизи й казахи, які під час репресій з боку царського уряду в 1916 р. втекли до Китаю, повернулися і висунули претензії щодо повернення переселенцями їхніх пасовиськ. Так само на поверненні своїх земель наполягали башкири. У1917 р. свою партію Міллі Фірка заснували кримські татари. її представники висунули вимогу автономії, але невдовзі зіткнулися з росіянами і українцями, які становили більшість населення у Криму. Загалом національні рухи також посилювалися серед так званих малих народів Російської імперії, зокрема Поволжя і Сибіру.

Під час громадянської війни у цій частині колишньої Російської імперії антибільшовицькі сили очолив адмірал Олександр Колчак. Він став на чолі Всеросійського тимчасового уряду -- Директорії, яка об'єднала Сибірський, Казахський, Тюрко-Татарський, Башкирський та інші уряди. Адмірал зумів створити 130-тисячну армію, яка влітку 1919 р. перейшла у наступ проти більшовиків, проте зазнав поразки. До січня 1920 р. Червона Армія розгромила колчаківські сили. Більшовики, спираючись на Червону Армію, почали встановлювати радянську владу в Казахстані та Середній Азії. В середині 1920р. це відбулося у Киргизії -- утворилася Киргизька Автономна Соціалістична Радянська Республіка.

Проте ситуація у Туркестані (так тоді звалася Середня Азія) була дуже складною. Тут існували незалежні Хівинське і Бухарське ханства, а також уряди більшовиків і білогвардійців. До того ж англійці намагалися розширити свої колоніальні володіння у Середній Азії. Сильними були позиції місцевих супротивників радянської влади. Проте у 1920 р. Червона Армія витіснила білогвардійців, що дало змогу утворити Туркестанську Соціалістичну Радянську Республіку. У тому самому році за підтримки Червоної Армії було повалено ханські режими у Бухарі та Хіві. Москва визнала Бухарську і Хорезмську (колишнє Хівинське ханство) народні республіки. Середня Азія втягувалася у сферу впливу Росії. Разом із тим боротьба з антирадянськи налаштованими басмачами тривала до 1932 р.

Таким чином, у результаті громадянської війни радянська влада встановилася на більшій частині Російської імперії, однак до грудня 1922 р. на карті існувало дев'ять формально незалежних держав -- Росія, Україна, Білорусія, Далекосхідна Республіка, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Бухара і Хорезм. Усі вони були пов'язані з Москвою, насамперед, диктатурою більшовицької верхівки, яка перебувала при владі на місцях, а також прямим підпорядкуванням радянському центрові у Кремлі розташованих на периферії всіх силових і деяких економічних структур. У 1922 р. була ліквідована буферна Далекосхідна Республіка, тобто контроль Кремля поширився на всю територію Росії. Ще у 1919 р. один із лідерів більшовиків Григорій Зинов'єв чітко сформулював принципи радянської національної політики та держави: "Ми не можемо обійтися без азербайджанської нафти, без туркестанської бавовни. Ми беремо ці продукти, які нам необхідні, але не так, як брали старі експлуататори, а як старші брати, які несуть смолоскип незалежності". Тобто "смолоскипом незалежності" приховувалися інтереси радянської держави щодо заволодіння ресурсами, насамперед українським зерном і сировинними запасами Закавказзя. Однак народи національних республік треба було переконати у тому, що вони одержать власну національну незалежність і збережуть її за будь-яких обставин.

Размещено на Allbest.ru