Національно-політичні реформи в Австрійській імперії та їх вплив на зародження українських громадських спілок та об’єднань (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національно-політичні реформи в Австрійській імперії та їх вплив на зародження українських громадських спілок та об'єднань (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.)

Панфілова Т.О.

кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри політичних наук і філософії, Львівський регіональний інститут державного управління Національної Академії державного управління при Президентові України (Україна, Львів)

Відзначено, що наприкінці XVIII ст., внаслідок поділу Речі Посполитої, до складу Австрійської імперії була включена Галичина -- Східна (переважно українська) і Західна її частина де створено нову адміністративну структуру, названу королівством Галіції та Лодомерії з центром у Львові. Головні засади національної політики Австрійської імперії полягали в реалізації відомого принципу “поділяй і володарюй". У конкретній ситуації королівства Галіції та Лодомерії, зокрема, Східної Галичини, -- це означало наділення поляків певними привілеями, які передбачали закріплення їх домінуючої ролі у реалізації політики імперії у цьому регіоні, а водночас -- в обмеженні українців можливостей реально впливати на соціально--економічний і національно-політичний розвиток. Охарактеризувати особливості розбудови громадських інституцій українців у досліджуваний період -- основна мета статті.

Несправедлива національна культурна політика центральної влади змушувала українців Галичини уже на початку ХІХ ст. послідовно і рішуче вимагати поділукраю на дві окремі адміністративні структури - східну й західну. Упродовж десятиліть реалізацію цих прагнень українці пов'язували, насамперед, з політикою.

Просвітництва австрійських монархів - Марії-Терези і, особливо її сина - Йосифа ІІ, підпорядковану формуванню в усіх народів країни почуття єдності, як важливого фактора її могутності.Для західних земель України це мало виняткове соціально-економічне і політичне значення, сприяло національному відродженню галицьких українців, стимулювало формування нової еліти, яка декларувала свою програму дій, зорієнтовану на національне визволення.

Проте польська шляхта чинила опір реформам, вказуючи, що виступає від імені всієї нації, оскільки тільки вона - народ, а решта населення - це чернь, яка існує як передумова життя всієї справжньої нації. Водночас аналіз протестаційних акцій земельних магнатів і шляхти у вищі державні інстанції Австрійської імперії дають також можливість чіткіше простежити еволюцію селянської свідомості, утвердження селянина як особистості і громадянина, тобто обставин, які сприяли формуванню селянської громади, що мала спільні соціальні і національні інтереси.

Важливим наслідком пробудження селянина як особистості було зростання солідарності. Селяни почали виступати від імені всієї громади. Спротив і довготривалі процеси проти дідичів і шляхти були тією школою, в якій зневажене і пригнічене селянство здобувало соціальне виховання, наслідком чого було зростання їх ненависті до своїх поневолювачів. Солідарність селян проявлялася в організованих діях не тільки проти шляхти, але й адміністративних властей.

Зафіксовано чимало випадків, коли селяни домагалися усунення з посад війтів. Таким чином, закон про скасування особистої залежності селян від дідичів став важливим етапом зростання громадської активності селян. Вони перетворювалися з об' єкта в суб'єкт соціально-економічних і національно- політичних процесів. При цьому у міру наростання загроз реалізації шляхтою перегляду або й скасування реформаторських патентів Йосифа ІІ посилювався опір селянства. Водночас чим більше селянин здобував прав від імперських законів, тим брутальнішим був наступ на ці права земельних магнатів і шляхти. Але за нових обставин боротьба селян за свої права стала організованішою, селянська громада самовіддано захищалася протиставляючи силі силу.

Найважливішим соціально-політичним результатом австрійських реформ був розпад доміній на двір і громаду. Поділ землі на домініальну і рустикальнута передача частини земель у загальне користування селян перетворювало громаду у самодіяльну організацію, тому галицький селянин, формально звільнений від особистої залежності, намагався увійти у суспільство як вільна людина. У зв'язку з цим громадська самодіяльність і солідарність селян зростала у міру усвідомлення ними власних інтересів [1, арк. 179-185].

Яскравим свідченням соціальної зрілості та громадянської активності селянства Східної Галичини наприкінці ХУЛІ століття була їх участь у створенні та діяльності громадських шпихлірів [2, арк. 35-45]. У Галичині ситуація зі становленням шпихлірів була дещо складнішою, бо тривалий час місцева влада, зокрема губерніальна, не підтримувала пропозиції про передачу коштів, одержаних за кари, стягнені від земельних магнатів і шляхти, покривдженим селянам, бо, мовляв, вони марно їх розтратять.

Але Йосиф ІІ переймався справою громадських шпихлірів і в Галичині, розуміючи їх потребу у цьому злиденному краю. Тому, розмірковуючи про можливість застосування патенту на дозвіл створювати громадські шпихліри у Чехії, Моравії та Шлеську, а також у Галичині, Йосиф ІІ доручив галицькому становому відділу підготувати пропозиції стосовно цієї справи: “На те, чи сей патент про обов'язкове застосування для створення громадських шпихлірів по всіх добрах дався б приложити і в Галичині” [3, с. 646647].

У червні 1774 р. Йосиф ІІ опублікував свою “найвищу ухвалу” про закладання в Галичині громадських шпихлірів. Він зобов'язав губернаторів започаткувати створення камеральних фондів і бодай в одній домінії заснувати шпихліри. Камеральні фонди були створені у Самборі і Дрогобичі. А 30 травня 1786 року цісарсько-королівська канцелярія опублікувала розпорядження, яким зобов'язала губернаторів рішуче стягати кари та повертати їх на заснування громадських шпихлірів, а також закуповувати збіжжя для запасів, бо це, за словами цісаря, - “найнадійніший засіб підтримки підданих”.

Урбаріальним декретом від 24 лютого 1787 року імператор зобов' язав губернаторів прискорити створення громадських шпихлірів, а декретами від 3 липня та 5 грудня 1787 року велів від усіх підданих щороку брати по горцеві від корця на користь громадських шпихлірів у камеральних добрах, а також повертати на ту саме ціль той зсип, який зобов'язані були давати піддані за випозичене весною скарбове зерно (це у голодний рік) [4, арк. 29, 37].

Декрет від 5 грудня 1788 року встановлював проценти від грошових позик, які уряд давав селянам у камеральних добрах. Були також спроби уряду заохотити приватних дідичів наслідувати цей цісарський приклад у камеральних добрах, але галицька шляхта цього не підтримала. Тому декретом від 5 лютого 1790 року цісар зобов'язав камеральні господарства запровадити громадські шпихліри і тримати у них чотири запаси цілорічної потреби місцевих підданих [4, с. 642-647]. Але цісар не обмежувався камеральними добрами, вважав, що у приватних добрах така допомога підданим ще потрібніша. Цим цісар засвідчив, що послідовно йде до своєї мети - повсюдного створення громадських шпихлірів для захисту найбідніших прошарків селянства [4, с. 646-648].

Таким чином, маємо всі підстави ствердити, що шпихліри та шпихліровий фонд були, по-суті, предтечею громадянського суспільства у Східній Галичині на зламі ХУІІІ-ХІХ століть. Діяльність громадських шпихлірів та шпихлірового фонду було припинено 23-24 липня 1821 року цісарською ухвалою. Але, незважаючи на цісарський указ, громадські шпихліри продовжували діяти, стимулюючи водночас пошуки інших засобів соціально-економічного та національно-політичного захисту селянства, загалом дрібногосподарських виробників [6, арк. 56].

У праці “Шпихліри і крамниці”, опублікованій 1893 року, Кость Левицький писав, що “шпихліри - се не нинішня річ, про котру говориться у нас від давнього часу”, все ж “нам тяжко здобутися на те, щоби у кожній громаді був свій шпихлір”. З уваги на це він ще раз нагадав, що “шпихліри можуть бути заложені Старшиною громадською або іншими людьми у громаді”, що до цього не потрібно жодних статутів, ані призвання влади, лише сама Рада громадська ухвалює заложити для членів громади зсип збіжжя, або шпихлір.

Ведучи мову про громадські шпихліри, Кость Левицький, на наше переконання, мав на увазі узагальнюючий образ різних спілок та товариств селянських громад. Підсумовуючи свої роздуми з цього приводу, Кость Левицький писав, що “народ, який не має своїх добрих купців, мусить упадати. Торгівля є, отже, річ дуже важна, бо без неї ніхто, жоден народ не обійдеться”. Аналізуючи міркування з приводу діяльності громадських шпихлірів та громадських спілок загалом, Кость Левицький зробив наступний висновок: “шпихліри по громадах - то є безпека громадська на всякий припадок, а загроза - на голод - в тяжких роках. Крамниці по селах, то новий заробок для наших людей та джерело багатства нашого народу (підкреслення Костя Левицького). Тому не відкидаймо обох сих справ на той час, як буде уже зле, бо тоді вже буде запізно, але берімося до діла зараз - поки час! Най в кожній громаді замість шинку та корчми, де пропадає наша праця, стане свій шпихлір громадський і крамниця християнська, де найдемо свою працю і добро”. Отже, підсумовуючи сказане, стверджує Кость Левицький: “шпихліри в громаді - то хліборобська асекурація проти голоду і біди, але така асекурація, котру хлібороби самі собі платять і на котрій також самі заробляють”. Таким чином, “Робіть у громаді щоби жоден ґазда, що лиш може, не пожалував малого датку на шпихлір, та щоби кожда душа у громаді купувала все лише у своїй крамниці, бо як не будемо разом держатися, то наша робота на нічо не здасться” (підкреслення Костя Левицького) [5, с. 4-7].

Наприкінці ХІХ ст. у Східній Галичині розгорілася жвава дискусія з приводу долі коштів громадських шпихлірів і шпихлірового фонду [6, арк. 32]. З'ясовуючи причини раптової появи цісарського патенту про припинення діяльності шпихлірів і шпихлірового фонду, Іван Франко дійшов висновку, що цісарський патент було схвалено “відразу без ніякого мотивування, що його автор був на становищі діаметрально протилежнім тому, яке займало досі австрійське законодавство”, та що ця ухвала “зі становища державного переходить на становище приватного права” і, що “всупереч усяким правовим нормам (патент) не привертає ідеально “айіпї^тт” (для відновлення) того стану, який був перед виданням тих постанов та оголошенням даровизни, але сам без мотивів розпоряджається добром, яке у шпихліровій справі “еоірБо” (тим самим) перестає бути публічним державним добром, а зробилося приватним добром тих властителів доміній, духовних та селян, що складалися на нього або для яких воно виразно даровано”.

Проаналізувавши суть цісарського указу про припинення діяльності шпихлірів і шпихлірового фонду, Іван Франко дійшов такого висновку: “Розум каламутиться від такого патенту. Це звичайний акт сваволі, який перекручує і топче всяку логіку, всяке почуття правди, та чому, нарешті, цісар мусів розв'язати Галицький Фонд, не порушуючи чеського і моравського?! І чому цісар розпорядився хлопською, громадською частиною шпихлірового фонду як своєю власністю, а згодом, 1831 року створив нову кредитову інституцію - Фонд Четвертого полку уланів, зокрема й за рахунок шпихлірового фонду, ніби то для помочі бідним селянам”. Але, на справді “він використовувався як допомога дворам та як компенсація домініям” за скасування панщини й “за панування над галицьким селянством”[7, арк. 34, 35, 46, 48].

Відповідаючи на запитання: “Хто, власне, виграв і хто програв внаслідок припинення діяльності громадських шпихлірів та шпихлірового фонду?”, Іван Франко висловився таким чином: з розпуску громадських шпихлірів та шпихлірового фонду “не скористала Австрія, не скористав її скарб (окрім хіба що зацитькування моментального клопоту), не скористала й Галичина, а вже тим більше, - галицьке селянство. Скористала тільки галицька шляхта”. А йшлося про десятки мільйонів форинтів, які можна було б використати для підвищення продуктивності селянських господарств, загалом для покращення становища селянства, адже очевидною є та обставина, що внаслідок скасування кріпосного права та панщини, а також після пореволюційних аграрних реформ - “наш народ вийшов убогим і темним, безродним, з неупорядкованими ґрунтами, без фінансової допомоги розвитку”. Бо “в Галичині та більша власність, замість того, щоб мала рятувати і підпомагати меншу власність, від давен давно, мов який павук, висисає її” [3, с. 687].

Наголосимо, що у досліджуваний період продовжував наростати наступ шляхти за скасування патентів цісаря щодо кріпосного права та панщини. При чому, якщо у попередні роки незадоволення аграрними реформами цісаря мало переважно застережний характер, то згодом воно переросло у протестні погрози та наступ проти влади. Під час схвалення урбаріальних реформ, які завдали матеріальної шкоди земельним магнатам, галицька шляхта ініціювала у Варшаві акцію “звільнення Галичини” з-під влади Австрії. За життя Йосифа ІІ шляхта не наважувалася на такі відверті виступи, але смерть імператора, якого вона називала деспотичним, послужила сигналом для її рішучого наступу, тому син Йосифа ІІ Леопольд пішов на поступки шляхті, розпочавши, по-суті, контрреформаційну політику.

15 лютого і 10 березня 1791 р. ухвалено законодавчі акти про репресії проти селян. Якщо підлеглі чинили опір, закон дозволяв поводитися з ними як з непокірними та застосовувати військові екзекуції. А тих, хто чинив опір двірським начальникам, земельним власникам чи окружній владі, карали киями. Провідників бунтів віддавали до суду як порушників громадського спокою. 1792 р. Леопольд загалом скасував діючий з листопада 1789 року урбаріальний патент і наказав повернутися до колишніх норм оподаткування та панщинних повинностей.

Однак, законодавчі акції Леопольда не приглушили соціальну ворожнечу між селянством, шляхтою та земельними магнатами. Боротьба селян продовжувалася, набираючи форм відвертих виступів. Важливим наслідком пробудження селянства, було зростання їх солідарності, що ставало характерною ознакою більшості селянських виступів, зокрема у Дрогобиччині, Самбірщині, Золочівщині та інших округах, а саме у селянських антифеодальних рухах 1846-1847 та у період революції 1848-1849 рр.

Таким чином, реформаторська діяльність Марії- Терези та Йосифа ІІ, а також революція 1848-1849 років стали важливим етапом створення соціально-економічних та національно-політичних умов для зародження і формування громадянського суспільства. Уже 15 травня 1848 р. було створено Головну Руську Раду - представницький орган населення Східної Галичини. Друкованим органом Ради стала газета “Зоря Галицька” [8, арк. 17-24]. У повітах і селах Східної Галичини виникло 50 руських рад, які розгорнули широку боротьбу за перетворення Східної Галичини в окрему автономну політичну структуру. До місцевих рад обиралися селяни, міщани, представники інтелігенції, громадсько-політичні і культурно-освітні діячі.

15 травня 1848 року газета “Зоря Галицька” опублікувала відозву до народу. “Ми, - йшлося у відозві, - русини галицькі, належимо до руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрих півтора мільйона землю Галицьку замешкує” [9, с. 169]. Головна Руська Рада заснувала культурно-освітнє товариство “Руська

Матиця”, яке публікувало підручники рідною мовою. Утворення Руської Ради знаменувало перехід українського національного руху в Галичині від культурно-просвітницької до політичної фази розвитку.

9 червня 1848 року у листі до цісаря Австрійської імперії Фердинанда Руська Рада заявила, “що, - йдеться у зверненні Руської Ради до цісаря Фердинанда, - руський нарід може тільки тоді прийти до власної національної Австрії, свого сторожа народного, конституційного життя, коли Галичина буде поділена, бо тепер, як се урядові відомо, сю справу присвоїли собі в цілій Галичині поляки. Русини жадають поділу Галичини не тільки наслідком признаної конституцією національної самостійности, але і ще більше тому, щоби увільнити себе вже раз від політичного впливу з польського боку. На це є так багато доказів, починаючи від 1838 року, що приносить тільки нещастя, - та щоби спокійно і без перешкод уживати своїх національних прав для національного розвою [11, с. 27-29].

У програмі Головної Руської Ради було задекларовано провести реформи у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах для забезпечення вільного національного розвитку українського народу. У зверненні до цісарської влади у Відні Головна Руська Рада вимагала поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці - Східну, де переважали українці і Західну, заселену, головним чином, поляками. Таким чином, можна ствердити, що Головна Руська Рада була першою політичною організацією, а отже й першою структурою українського громадянського суспільства в Галичині [11, с. 20-22].

Отже, одним із найважливіших наслідків реформ кінця ХІХ - початку ХХ ст. в Австрійській імперії було закладення фундаменту у формування громадянського суспільства. Ще один важливий наслідок - внаслідок церковно-освітніх реформ на зламі ХУІІІ-ХІХ ст. у Східній Галичині було урівняно в правах Католицьку і Греко-католицьку церкви, засновано Греко-католицькі семінарії у Відні, Львові та Ужгороді, Львівський університет, а також розгалужену мережу народних шкіл. Все це сприяло підвищенню освітнього рівня молоді, насамперед сільської, формуванню української еліти, зокрема духовної, яка брала активну участь у культурно-освітніх товариствах [12, с. 179-181].

австрійський реформа український громадський

1. ЦДІАЛ України. - Ф. 19. - Оп. 1. - Спр. 54.

2. Там само. - Ф. 168. - Оп. 1. - Спр. 124-125.

3. Франко І. Зібр. творів: У 50 томах. - К., 1976-1986. - Т. 44. - Кн. 2.

4. ЦДІАЛ України. - Ф. 19. - Оп. 1. - Спр. 34.

5. Левицький К. Про шпихліри і крамниці / К. Левицький. - Львів,1893

6. ЦДІАЛ України. - Ф. 168. - Оп. 1. - Спр. 34-35.

7. Там само. - Ф. 19. - Оп. 1. - Спр. 79.

8. Там само. - Ф. 180. - Оп. 1. - Спр. 52.

9. Стеблій Ф. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту / Ф. Стеблій. - Київ : Вид-во АН УРСР,1961. - 184 с.

10. ЦДІАЛ України. - Ф. 148. - Оп. 1. - Спр. 153.

11. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів / К. Левицький. - Львів,1926. - Т. 1. - 736 с.

12. Руська Трійця в історії суспільно-політичного руху і культурі України. - Київ : “Наукова думка”, 1987. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru