Перша громадянська війна Золотої Орди на переломі ХІІІ-ХIV століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Перша громадянська війна Золотої Орди на переломі ХІІІ-ХIV століть

Черкас Б. В., кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Київ

Анотація

Показано причини, хід та наслідки першої громадянської війни в Золотій Орді. На основі поєднання результатів досліджень попередників, а також з залученням джерел, відбувається реконструювання різних чинників, що призвели до конфлікту. Також відтворюється хронологія подій. Здійснена спроба відтворення логіки дій конфліктуючих сторін. Причиною війни послужили: невизначеність права влади Чингізідів на осілі регіони, кліматичні зміни, які відчутно понизили можливості кочового госпадарювання, а також змушували представників “золотого роду” шукати доходи зовні. На кінець ХІІІ ст. такими “донорськими ” напрямками були західні, передусім в напряму Балкан. Ногай, маючи контроль над цими регіонами сам отримував зиск і не поспішав ділитися ним і владою, що давали ці доходи, з центральною владою. Це і призвело врешті-решт до вибуху військового протистояння. Особливістю даного конфлікту став перший вихід на політичну сцену нечингізідських родів -- представників кланів “не золотого роду”. Саме князі і мурзи і вирішили долю протистояння.

Ключові слова: Золота Орда, Чингізіди, Ногай, політика, влада, військове протистояння.

Війна Ногая і Токти займає окреме місце в історії Золотої Орди, оскільки це був перший випадок, коли держава була втягнута в хаос громадянської війни. Центральними подіями стали дві битви між ханами і загибель Ногая. Слід відзначити, що питанню висвітлення даних подій в історіографії вже приділялася увага [5; 18; 20; 26]. Для нашої минувшини, ці події мають особливе значення, оскільки відбувалися на теренах, більшість яких входять до нашої держави, і, відповідно, відносяться до історії України.

Після утвердження на Дунаї центру найзахіднішого улусу Золотої Орди-Вічини, який належав Ногаю, доволі швидко цей новий центр влади в західній частині Золотої Орди став альтернативою Сараю. Фактично, Крило Мувала [22], яке в цілому підпорядковувалось тому ж Ногаю, почало виступати на політичній арені як самостійна країна. Більше того, Ногай спробував взяти під контроль осілі регіони, які традиційно знаходились у підпорядкуванні хана. Крім політичних, були й соціально-економічні причини конфлікту, зокрема перенаселення степу. У той же час на переломі XIII- XIV ст. відбувається зміна клімату, пов'язана з початком холодного циклу (- сер. XV ст.): довгі холодні і снігові зими і дуже спекотні з малою кількістю опадів літа [14]. Приводом до війни стали репресії Ногая проти придворної аристократії. У 1293 чи 1294 р. за наказом беклярбека навіть було вбито вдову Менгу-Тимура [5, с. 44]. Через кілька років від Токти до Ногая втекла група емірів. На наказ хана видати їх правитель Ісакчи відповів відмовою [3, с. 110; 5, с. 44]. Після цього обидва правителі вдаються до “психічних” атак один на одного. Однак, сама наявність таких випадів показує, що кожна зі сторін все ж намагалася уникнути відкритого протистояння. Спершу хан присилає Ногаю дари: “соху, пучок стріл і жменю землі”, - і послання, що це “вказівки і натяки”. Ногай розцінив їх як виклик: “що стосується сохи, то він хоче сказати: “якби ви пішли вглиб землі, все одно я викопаю вас (звідти) цією сохою”; щодо стріли, то він хоче сказати: “якби ви піднялися під самі небеса, то я все одно цією стрілою змушу вас спуститися (звідти)”; що ж стосується землі, то він каже: “обирайте собі землю, на якій відбудеться наша зустріч”” [5, с. 44-45]. Тепер уже Ногай переказує Токті, що “наші (вояків Ногая) коні хочуть пити і ми хочемо напоїти їх водою з Дону” [3, с. 110; 5, с. 45]. Оскільки Дон слугував кордоном між Крилами Мувала і Бату, це вже була пряма погроза війни у разі нападу хана. Тепер вже Токта виступив із військом на захід. Взимку 1298 року він перекочував до Дніпра. Ймовірно, цей крок був черговим психологічним тиском. Більше того, як писав Рашид-ад-дін, Токта “на березі ріки Узі (Дніпро) провів перегляд приблизно тридцяти туменам свого війська” [19, с. 71]. Вочевидь, хан прагнув лише закріпити свою владу серед “українських” улусів і вплинути на Ногая. Весною хан (спершу з ним був лише двір) відступив до Дону, де влаштував літні кочів'я [19, с. 71]. Можливо він не очікував, що еміри підтримають Ногая. Не виключено також, що хан просто намагався утримати підданих від бунту своєю присутністю, за прикладом 1298 р. Проте правитель Золотої Орди помилився.

Ногай зміг перетягнути на свій бік більшість улусів до Сіверського Дінця і Дону. Єдиним місцем, де він не знайшов підтримки, був Крим. Це пояснює сплюндрування Ногаєм дещо пізніше всього півострова, у тому числі тих його частин, які до згаданих подій не мали жодного відношення. Ногай зі своїми туменами рушив на Токту, приєднуючи попутно до себе інших емірів: “Таза, сина Мунджука, якого він одружив на своїй доньці, Тунгуза, сина Кажана, Абаджи, сина Курмиши (Курумиши - Б. Ч.), і двох його братів Каранджина і Янджи, Маджи, Судуна, Аладжа, Сангая, Кушуба, Салган, Ашика, Кунджука, Шубуткая, Теркерія, Кутлубугу, Могултая і з ними більше двохсот тисяч кіннотників” [3, с. 111; 5, с. 45]. Хан, який отримав інформацію про виступ противника, також швидко почав нарощувати сили (він навіть мав невелику чисельну перевагу).

Джерела називають різні місця зустрічі противників. Рукнеддін Бейбарс говорить про річку Яса (можливо, сучасний Акай, притока Сіверського Дінця), але додає, що річка знаходилася між володіннями (читай - крилами) Ногая і Токти. Крім того, Дон знаходився у тилу Токти [3, с. 111]. Рашид-ад-дін називає “місцевість Бахтіяр на березі річки Тан” [19, с. 71]. Хоча, не виключено, що мова йде про одне місце, яке автори називали за відомими їм топонімами. Відбулася битва, опис якої подає Марко Поло. Спочатку обидва полководці виголосили підбадьорюючі промови перед своїми військами. Перемогу одержав Ногай, бо його вояки, на думку Марко Поло, були кращими [15, с. 856]. Це не було випадковістю, оскільки більшість війн Золотої Орди велися на заході, і саме там знаходилися бойові частини. Токта зі своїм оточенням утік на Волгу [3, с. 111]. Причому, як стверджують арабські літописці, втеча ханського війська через Дон обійшлася йому доволі дорого [3, с. 111; 25, с. 159]. Сам Ногай не став переслідувати хана. Причина, вочевидь, лежить в суті організації війська Ногая і його політиці. Більшість емірів підтримували його як союзники, а не як піддані. Адже одна справа підпорядковуватися правителю крила в зовнішніх війнах, а інша - виступати проти законного хана. Врешті-решт, на зламі століть могутність емірів виросла настільки, що їм було вигідніше мати слабкого хана. Тому і остаточна перемога беклярбека не була потрібна аристократії. Проте і сам Ногай поставився до переможених доволі поблажливо: він заборонив чіпати поранених, лише захопив обоз [3, с. 111].

Бейбарс пише, що Ногай оволодів областями Токти і у зв'язку з цим послав до Крима онука Актаджи (Ельфорат зве його Караджи) [3, с. 111; 11, с. 382]. Отже, в даному випадку беклярбек виступив як законний правитель. З усіх улусів податки мали сплачуватися в його скарбницю. Судячи з усього, Ногай послав онука незабаром після битви, бо його супроводжував Таз, який брав участь у бойовищі, із 4000 вояків. Проте поїздка онука виявилася трагічною. Він прибув до Кафи і почав вимагати гроші. Місцеві мешканці приспали його увагу, пригостивши їжею. Коли ж Актаджи “поїв, та випив вино, і здолало його оп'яніння”, його було вбито [3, с. 111-112]. Причини цьому могло бути дві: таким чином генуезці могли висловлювати підтримку Токті, або ж вони вважали, що Ногай не має сил і можливості їм відплатити за це. орда війна чингізід

Проте реакція беклярбека була швидкою і жорстокою. Він відправив до півострова військо, яке захопило і спалило Кафу. Крім неї, сплюндрування зазнав увесь Крим, включаючи гірські райони і Керченський півострів. У полон було захоплено чималу кількість аланських, мусульманських і європейських (франкських) купців [3, с. 112]. Один з корпусів війська Ногая оточив Чуфу-Кале - тогочасну столицю аланського князівства. Місто чинило запеклий опір, але після облоги було переможене. Частина мешканців загинула, частина ж була відведена до західних улусів. У Судаку Ногай наказав вийти тій частині населення, що була залежна від нього, близько третини, а всіх інших було віддано війську [24, с. 195]. Якщо захоплення Кафи можна вважати помстою, то для спалення інших міст були й інші причини. Зрозуміло, що це могло бути платнею війську за перемогу і заборону переслідувати Токтових вояків. Проте має право на життя й інша версія: беклярбек не сподівався, що зможе утримати Крим за собою, враховуючи непевну позицію емірів (очевидно, частина з них сподівалися отримати півострів). Так, у виданні джерел Тізенгаузена у додатку до літопису Бейбарса зазначено, що з Ногаєм до півострова вступив і Маджи [3, с. 112].

Він очолював групу емірів, чиї володіння знаходилися на Лівобережжі, а військо, що ним виставлялося, нараховувало 30 тисяч вояків. Проте вже наступного року Маджи переходить до Токти [3, с. 113]. Цей крок був викликаний, очевидно, його невдоволенням Ногаєм. Тізенгаузен, наприклад, пояснює це тим, що Маджи чи Мунджук був невдоволений відмовою у передачі йому Криму.

Здавалося, перемога над ханом мала неабияк піднести владу Ногая в Крилі Мувала. Проте цього не сталося. Першими невдоволення висловили діти Курумиши Абаджи, Караджин і Янджи. Вони, як каже Бейбарс, завжди підтримували Ногая і погодилися виступити проти Токти. Проте після перемоги їх обійшли на користь дітей Ногая - Чакі (Джекі), Текі і Турая. Образа поглиблювалася тим, що Курумишевичі були Чингізидами старшої гілки і виставляли тридцять тисяч вояків [3, с. 112]. Вони стали подумувати про перехід на бік хана. Тоді Ногай, довідавшись про це, вислав на них військо проти чолі зі старшим Чакі. Битва, яка відбулася, завершилася безрезультативно. Щодо місця її проведення джерела мовчать. Швидше за все, це мало бути в районі Південного Бугу. Під час відпочинку після баталії від Курумишевичів втік тисячник Кутугу. Це внесло певний розлад у ряди братів і вони вже не поновили битви. Тоді Ногаєвичі, апелюючи до родинних зв'язків, запросили їх на перемовини, де обох старших було вбито. Молодший же Янджи встиг втекти до Токти. Цікава деталь - Ногаєвичі не залишилися в улусі Курумиши, а погромивши його населення і забравши частково в полон, повернулися до своїх теренів [3, с. 112-113; 10, с. 383]. Наступного року п'ять емірів з Лівобережжя “Маджи, Судун, Утрадж, Акбуга і Тайта, а з ними тридцять тисяч вершників”, перейшли на бік Токти. Це виявилося неочікуваним для Ногая, бо як писав Бейбарс, “на них він повністю покладався” [3, с. 113]. Таким чином, протягом одного року Ногай втратив масив земель, що відділяв його від володінь хана. Водночас він втратив і чималу кількість військ, що раніше знаходилися на його боці. Наслідки такої ситуації не змусили на себе довго чекати.

Влітку 1300 р. Токта зібрав в своїх володіннях нове військо. Заради цього йому довелося навіть відкрити кавказький кордон і викликати з-під Дербента тумени. Згідно відомостей, що подають арабські історики, до війська також мобілізовувалися вояки з осілих регіонів. Проте, незважаючи на масштабні приготування, наступ на захід хан зміг розпочати лише після приєднання до нього лівобережних емірів і Курумишевича. Токта швидко і легко пройшов Дон (і, можливо, Сіверський Донець), Дніпро та Південний Буг і з' явився в старому улусі Ногая [3, с. 113].

Військами Ногай значно поступався чисельно: за відомостями арабських джерел, він мав тридцять туменів, Токта мав шістдесят. Зрозуміло, що мова не йшла про величезні армії в 300 і 600 тисяч вояків, чисельність бойового складу туменів була неповною. Однак, незалежно від цього видно, що у хана була чисельна перевага в два рази. Більше того, є підстави вважати, що Токта спромігся розвернути фронт паралельно морю і майже відрізати Ногая від Дністра. На нашу думку, це свідчить про те, що фронти перебували на західно-східній лінії. Щоб дати синові час для маневру, Ногай вдався до хитрощів. Він спробував затягнути Токту на перемовини. Проте хан довідався про маневри Ногая і сам здійснив напад на нього. Битва відбулася, згідно повідомлень Бейбарса і Ібн Хальдуна, у місцевості Куканлик [3, с. 114; 10, с. 383]. Веселовський локалізував її як територію сучасного Куяльника. Це скоріш за все відповідає дійсності, бо сучасні назви є дещо деформованими тюркськими, якими користувалися за часів Золотої Орди [12] (Інгул і Інгулець у XIV ст. звалися “Енгел ве Онгул” [16, с. 193]).

Ногай був розбитий і загинув. Причому його смерть арабські літописці пов'язували з руським вояком. За одними даними Ногай був взятий ним в полон і помер від ран, а за іншими - назвав себе і був вбитий русичем. За наказом Токти його було скарано на горло [3, с. 114].

Незважаючи на те, що хан здобув перемогу і отримав голову свого конкурента, це було досягнуто в основному завдяки місцевій знаті. У той же час нобілітет власне володінь Ногая був налаштований анатагоністично щодо двору. Ось чому Токта так і не наважився перейти Дністер і зайняти улус Ногая. Хан лише повернув Янджи його землі і землі покійних братів, а сам повернувся на Волгу. Вочевидь, Токта не мав сил для подальшого походу, у той час як у дітей Ногая, що залишилися живими, їх було достатньо. Крім того, слід враховувати, що цього року сталася велика посуха [6, с. 73], тому хан, вочевидь, був просто змушений відступити.

Ногаєвичі Чака і Тека швидко відновили владу в батьківських володіннях. Проте між ними відбувся конфлікт. Тека спробував заручитися підтримкою Токти, але не встиг і був убитий братом [3, с. 115; 10, с. 383]. Окрім Теки, Чака скарав ще чимало представників знаті і родини. Це в свою чергу викликало невдоволення емірів. Повстання проти Чаки відбулося в війську, що його напередодні репресій він відправив на русовалахів, які мешкали у верхів' ях Пруту і Серету. Такий крок Чаки був викликаний з одного боку бажанням нейтралізувати частину емірів, а також за рахунок грабунку підняти бойовий дух вояків, який істотно підупав унаслідок поразки і посухи. Якоюсь мірою він повторив крок батька, коли той після поразки від Івайла, відправив вояків на північ проти литовців (1277 р.) Військо очолювали старший емір Тунгуз і чоловік доньки Ногая Таз. Ці два впливові можновладці вирішили скинути свого правителя. Тунгуз і Таз повернули тумени і здійснили напад на Чаку. Той був змушений тікати в західну частину улусу [3, с. 116; 10, с. 383]. Чака прибув до аланів (свого часу Ногай привів їх з Кавказу на Дунай, і вони перебували в його безпосередньому підпорядкуванні). Заручившись військовою підтримкою аланів і зібравши до себе вірних йому емірів Чака атакував заколотників і розігнав їх [3, с. 117]. Як наслідок, десь на 1301-1302 рр. він знову опанував Буджак і молдавські Кодри. Проте закріпити свій успіх Чака не зміг. Тунгуз і Таз покликали на допомогу Токту. Хан прислав їм брата Булюка і сина Тукулбугу з військом. Ця поміч виявилося ефективною - Ногаєвич був розбитий і втік до Болгарії [3, с. 117]. Згідно з арабськими джерелами, Чака попросив у місцевого правителя захисту і допомоги [3, с. 117; 10, с. 383]. Болгарські вчені дійшли висновку, що Чака взагалі виголосив себе царем Болгарії. Якщо дане твердження вірне, тоді ми маємо цікавий прецедент у політичних відносинах Золотої Орди, коли представник правлячого дому стає правителем сусідньої держави без окупації її кочовиками.

Загибель Чака припинила громадянську війну в Золотій Орді. Проте дезінтегруючі процеси серед Чингізидів не припинилися. Токта, вочевидь, побоюючись залишати центр правого крила далеко на заході, помістив Бурлюка в районі Дону. А його братові Сарайбузі віддав не дунайські володіння Ногая, а яїцькі - тобто ближче до себе. Що стосується земель на захід від Дністра, то їх хан надав власному синові Тукулбузі [25, с. 161-162]. Такий розподіл “здобичі” не міг залишити всіх задоволеними. Цим спробував скористатися молодший син Ногая Турай. Разом зі своїм двором він переховувався від хана в степах, а потім прикочував до Сарайбуги, де отримав притулок. Згодом Турай почав підбурювати Сарайбугу до повстання. Причому в планах заколотників головна роль знову відводилася Крилу Мувала. Для цього вони зі своїми чамбулами перейшли Волгу і наблизилися до ставки Бурлюка. Спроба його вмовити до спільної акції закінчилася для заколотників трагічно. Бурлюк схопив Сайрайбугу і Турая та видав їх Токті (згодом вони були страчені). У той же час син Турая Каракісек зміг уникнути покарання і на чолі трьохтисячного загону втік до Польщі під Краків [3, с. 119; 10, с. 384; 25, с. 162]. Щоправда, Параска висловив думку, що втікачі направилися до Шишмана в Болгарію [17, с. 64]. Проте Ібн Хальдун у своєму літописі прямо говорить про північні краї [10, с. 384]. Б. Спулер писав, що мова йшла про Поділля і Краків [1, 8. 297], а Я. Дашкевич, погоджуючись щодо Поділля, другом пунктом називав Галицько-Волинські землі [8, с. 113]. Невипадково Ельмуфатдаль, вочевидь, виходячи з історії про Турая і Сарайбугу [24, с. 196], відносив повне оволодіння Токтою “Кіпчацькими степами” саме до 1304-1305 рр.

Отже, як бачимо, війна пронеслася по степовим регіонам Золотої Орди. Відповідно цей конфлікт коштував Улусу Джучи чимало сил. Кілька областей, як-то Солхатська тьма і улус Курумиши, зазнали розорення і терору проти населення. Через Лівобережну Україну пройшли три великі військові походи: Токти 1298 р., Ногая 1299 р. і знову Токти 1300 р.; не кажучи вже про битву на р. Ясі. Буджак став місцем протистояння всередині улусу Ногая. Ці події, помножені на військові втрати у битвах, мали неабияк вплинути на кількість і становище населення. Ми маємо дві згадки про великі еміграції ординців. По-перше, це алани, які чисельністю від десяти [4, с. 231] до шістнадцяти тисяч пішли до Візантії (більше половини з них були вояками) [2, с. 288; 7, с. 34]. По-друге, це втеча трьох тисяч воїнів Каракісека. Наприклад, Хроніка Литовська і Жмойтська говорить про присутність татар у складі литовського війська у його війні з тевтонцями [21, с. 35]. Отже, повідомлення Ель Макрізі щодо наслідків війни Ногая і Токти: “вбито багато монголів”, “вбито із монголів багато народу”, - є визнанням доконаного факту [23, с. 436].

До втрат, спричинених війною, слід віднести і кризу системи кочового господарювання. Худоба противника або уганялася, або вирізалася. До того ж внаслідок військових дій порушився цикл кочівель, що також впливало на стан тваринництва. Фіналом усіх цих негараздів стала кліматична криза, що спіткала український степ: 1300-1303 роки були посушливими [9, Р. VIII, Ч. 1-2 (29-30), с. 51].

До людських і матеріальних втрат, додалася і геополітична криза. Внаслідок поразки Ногая зник створений ним західний центр влади в Ісакчі. Багато в чому ситуація в Крилі Мувала нагадувала події часів Курумиши. Згадаймо, як Данило піднімав дух своїх вояків на випадок зустрічі з татарами: “А якщо будуть татари, то не вселиться жах у ваші серця!” [13, с. 117]. Тепер же не було ні того, ні іншого. Для того, щоб виправити ситуацію Токті слід було не просто посадити в західному крилі людину з великими повноваженнями, але й повторити масові переселення народів з інших теренів держави. Але Токта зробити цього не міг. Щодо влади в Крилі Мувала, то, по-перше, відновлення там центру було не вигідно не лише хану, а й місцевій аристократії. Адже всі перемоги Токти над Ногаєм і його дітьми були досягнуті лише завдяки підтримці місцевих емірів. Загалом, саме за часів першої громадянської війни в Золотій Орді на перший план висунулися татарські “нечингізідові” роди. Крім того, слід врахувати, що в перші роки правління увага і сили Токти були прикуті до східного і кавказького напрямів.

Список використаних джерел

1. Spuler B. Die goldene Horde. Die Mongolen in RuЯland 1223 1502. Harrassowitz, Leipzig 1943; 2. erweiterte Auflage ebd., Wiesbaden 1965. - 556 s.

2. Агусти Алемань. Аланы в древних и средневековых письменных источниках / Перевод К. Качиев, Д. Медоев. - М. : Менеджер. - 608 с.

3. Бейбарс // Сборник материалов относящихся к истории Золотой Орды. - СПб.: Типография Императорской Академии наук, 1884. - XVI, 564 с. - (далі - СМИЗО).

4. Бубенок А. Б. Аланы-Асы в Золотой Орде (XIII-XV вв.). - К. : Истина, 2004. - 327 с.

5. Веселовский Н. И. Хан из темников Золотой Орды Ногай и его время. - Петроград, 1922. - 58 с.

6. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. Москва-Ленинград : Из-во Академии наук СССР, 1950. - 502 с.

7. Гюзелев В. Очерци върху историята на Българския североизток и Черноморието (края на XII - началото на XV век). - София, 1995. - 137 с.

8. Дашкевич Я. Степові держави на Поділлі та Західному Причорномор'ї як проблема історії України XIV ст // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. - 2006. - Вип. 10. С. 112-121.

9. Ждан М. Україна і Золота Орда // Український історик. - Денвер, 1964. - Рік. І, Ч. 4. - С. 2-9; Нью Йорк-Мюнхен, 1970. - Рік. VII, Ч. 1-3 (25-27) - С. 82-94; 1970. - Рік. VII, Ч. 4 (28) - С. 61-66; 1971. - Рік. VIII, Ч. 1-2 (29-30). - С. 44-57; 1971. - Рік. VIII, Ч.3-4 (31-32). - С. 44-58.

10. Ільченко І. Гідроніми іншомовного походження

11. Надвеликолузького регіону [Текст] / І. Ільченко // Наукові

12. записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія, Філологія : сборник / М-во освіти і науки України, Вінницький держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського. - Вінниця, 2009. - Вип. 11. - С. 144-148.

13. Котляр М. Ф. Галицько-волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар. - К. : Наукова думка, 2002. - 400 с.

14. Латынина Ю. Климатократия [Электрон. ресурс]. - Режим доступа : http://www.ej.ru/?a=note&id=9998

15. Марко Поло. Книга о разнообразии мира // История Татар.

16. Казань, 2009. - Т. III. - 856 с.

17. Миргалеев И. М. “Чёрный человек” Мамай // Мамай. Опыт историографической антологии. - Казань : “Фэн”, 2010. - С. 183-197.

18. Параска П. Ф. Внешнеполитические условия образования Молдавского феодального государства. - Кишинев : Штиинца, 1981. - 176 с.

19. Порсин А. А. Политическая деятельность Ногая в Золотой Орде (1262-1301 гг.). - Автореф. дис. ... к.и.н. 07.00.02 - Отечественная история // Кафедра всемирной истории и историографии ГОУ ВПО “Курганский государственный университет”. - Казань, 2011. - 24 с.

20. Рашид-ад-дин // СМИЗО. - Москва-Ленинград : Из-во Академии наук СССР, 1941. - Т. 2. - 308 с.

21. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. - Саранск : Мордов. кн. изд-во, 1960. - 279 с.

22. Улащик Н. Н. Передисловие “Кройника литовская и жмойтская // Полное собрание русских летописей. - М. : Наука, 1975. - Т. 32. - С. 5-8.

23. Черкас Б. Синеводська битва 1362 р.: історичний нарис - К., 2012. - 108 с.

24. Якубовский А. Ю. Золотая Орда (Очерк истории Улуса Джучи в период сложения и расцвета в XIII-XIV вв.). - Ленинград : Госполитиздат, 1941. - 208 с.

Размещено на Allbest.ru