Періодична преса української лівиці в Галичині: особливості поширення, вплив на населення регіону

Ключові слова: політична партія, газета, листівка, українська лівиця.

Періодична преса, книги - один із основних засобів популяризації програмних положень політичними партіями. Українські ліві - комуністи, радикали, представники громадських організацій також надавали надзвичайно важливого значення друкованим виданням, в умовах польського владного режиму розгорнули активну видавничу діяльність, яка спрямовувалася на електорат Західної України.

Об'єктивне дослідження політичної історії Західної України першої половини ХХ ст. неможливе без розгляду тогочасної періодичної преси. Проте політологи надзвичайно рідко вдаються до її аналізу, здебільшого - побіжно при розгляді джерельної бази наукової роботи. Не виняток, періодичні видання української лівиці, які зважаючи на їх значні тиражі особливо у першій половині 1920-х рр., відігравали помітну роль у поширенні комуністичних та соціалістичних ідей серед населення регіону.

Періодичні видання української лівиці, які виходили наприкінці ХІХ - першій третині ХХ ст., доцільно поділити на дві групи: 1) соціалістичні часописи, брошури; 2) комуністична періодична преса, звернення, листівки. Особливість останньої - більшість видань були підпільними зважаючи на заборону комуністичних партій у Другій Речі Посполитій після рішення Ради послів держав Антанти від 14 березня 1923 р. про приєднання Галичини до Польщі.

Серед видань першої групи значного поширення у регіоні набули часописи соціалістів-радикалів, серед яких на провідній позиції - "Громадський голос". Найкраще ідейно-тематичну спрямованість часопису, його історичне значення ілюструють спогади провідного діяча УСРП - К. Коберського, які власне й побачили світ у "Громадському голосі". "У 90-х роках Радикальна преса була тоді всестороння, всеукраїнська (її читали і на Вел. Україні і там вона теж робила своє велике діло), - згадував він. - Творчість Франкова вносила в неї ще й те, чого не могли дати ні вчений (Драгоманів), ні публіцист (Павлик). Вона приносила запах поезії, політ творчої фантазії, цвіт пісні, вогонь ентузіазму (запалу)" [1, с. 4].

Її поступовий занепад розпочався після смерті провідних діячів та ідеологів партії. "Після смерті Драгоманова, після ослаблення політичної активності в Франка, упадку сил Павлика, після зради з боку більшості інтелігентів - хто залишився при партії та її органі?, - риторично запитували радикали. - Окрім кількох інтелігентів - остала при ній вся без виїмку селянська партійна гвардія - ті Сандулаки, Михаси, Гарматії, Радулянки, Думки і многі, многі другі вихованці великих учителів. І не тільки остали, а й рукави закасали, щоб усе таки утримати при житті свою класову організацію, свій хлопський, мужицький орган..." [1, с. 4].

Саме у цей період розпочалося становлення "Громадського голосу". "Сумний був вигляд "Громадського голосу" в тих роках, - констатували сучасники. - Одне, що його все ратувало, то дописи з сіл, пера самих селян і робітників. Тут билося життя, інколи з літературним виглядом, тут сама народна маса говорила про свої труди й боротьбу з окружаючи ми її зморами. Тут переливалися і гумор і сатира і гнів і запал до боротьби. Те, що давав центр-редакція, було бідне і ніяк не давало причини думати, щоби там "в горі", у Львові знали щось більше, як у низах, думали ширше і на більшу віддаль" [1, с. 4].

Відповідаючи на запитання: "Які були тоді передовиці в "Громадському Голосі? У цей період", К. Коберський із сумом констатував: "Мабуть не перебільшу, коли скажу, що більше половини передовиць було на тему: передплатники, присилайте передплату" [1, с. 4].

Проте, продовжував один із лідерів УСРП К. Коберський, "Громадський Голос" не впав. Врятував його той великий моральний капітал, що був надбаний великими духами і складений у серцях старої селянської і робітничої партійної гвардії. Ця гвардія навіть в часи найбільшої руїни в "Гром. Голосі" не перестала любити "свого органу. Велика світова війна, а потім велика революція, застали нас морально розсипаними, не об'єднаними біля одної соціально-революційної думки. Нові події впали на наші голови всім своїм тягарем. Вони розсипали нас, заганяючи одних в право, других в ліво і тільки з трудом можна було остаточно впорядкувати свої лави, біля ясної програми" [1, с. 4].

Відповідаючи на риторичне запитання: "Чи може "Громадський Голос" у кожній селянській хаті навчити всіх членів сім'ї, як доходити до своєї правди? Чи може остерегти перед небезпекою? Чи може вказати нові шляхи заробітку, оборони і змагання?", представники радикальної партії усвідомлювали, що "цього він зробити не годен, бо одно число Громадського Голосу, яке виходить з під машини, припадає на 6.000 українських людей під Польщею! Чи є це можливе, щоби 6.000 людей прочитало одно число Громадського Голосу? Чи є можливо, щоби він притягнув українських несвідомих селян і зарубників до організованого руху за краще завтра, коли він зовсім до них не доходить?" [2, с. 2].

Крім соціалістичної, у краї активно поширювалася комуністична преса. Пік її поширення припав на першу половину 1920-х рр. Її симпатики відзначали, що "український соціалістичний [насправді комуністичний - І. Б.] рух мусить мати й опанувати пресу, щоби вирвати її буржуазії, що зробила з неї засіб отуманювання й утиску працюючої кляси. Преса має бути підоймою поступу й визволення. Вона має великанське значіння для трудящих у їх змаганні за новий господарський і суспільний лад, зі старим світом визиску, поневолення й кривди, за новий устрій, за вільну людину й вільну громаду" [3, с. 2].

Історики, політологи виділяють декілька періодів у її поширенні в регіоні, що пов'язано із політичними чинниками. Перший - це поява перших комуністичних видань, розрахованих виключно на західноукраїнських робітників та селян. Вони, здебільшого, друкувалися за межами Галичини, здебільшого на території Радянської України. Зокрема на Наддніпрянщині виходили газети "Галицький комуніст", "Комуніст Прикарпаття",

"Червоний стрілець", "Перелом" (видавці - комуністичні організації, що діяли під керівництвом створеного при ЦК КП(б)У Галицького організаційного комітету (Галоргком) [4, с. 2]. 15 жовтня 1920 р. рішенням пленуму ЦК КПГ започатковано створення Закордонного бюро допомоги КПСГ (ЗБД КПСГ), на яке було покладено завдання видавництва комуністичної літератури.

Другий період у поширенні комуністичної преси припадає на 1921-1923 рр. (радянські вчені називали цей період "роками революційного піднесення"). У цей період ЗБД КПСГ організувало у Відні видавництво центрального органу КПСГ - газети "Наша правда". На сторінках часопису друкувались окремі роботи Маркса, Леніна, матеріали Комінтерну, РКП(б), КП(б)У, КПСГ- КПЗУ, Комінтерну тощо. Під вплив комуністів також підпали окремі видання УСДП.

Дещо пізніше у Львові було налагоджено видання газети "Робітнича справа" (польською мовою). Видавці часопису відзначали: "Українська соціалістична преса невеличка. Вона знемагається в боротьбі з могучим капіталізмом. Їй на підмогу йде новий товариш "Робітнича Справа". Він вірно стане при боці борців за соціалізм, за повалення капіталізму, за волю працюючої людини робітника й селянина, за вільне життя народів, за волю українського трудового народу, за братерську спілку українського робітника з українським селянином. "Робітнича Справа" буде газетою призначеною для оборони праці й волі, господарських, політичних і культурних інтересів українського робітника [3, с. 2].

Характерна особливість цього періоду - масове поширення листівок та звернень. Традиційно, до 1 травня були підготовлені відозви, які розповсюджувались серед місцевого населення. У жовтневі дні у Львові були вивішені традиційні для радянської влади лозунги: "Геть буржуазію!", "Геть мілітаризм!", "Хай живе революція!", "Хай живе російська революція!", "Геть націоналізм!", "Хай живе комуністична партія Польщі!" та ін.

Наступний (третій) етап у поширенні комуністичної преси наступив після заборони польською владою УСДП і переходу комуністів у підпілля. Уже наприкінці січня 1924 р. поліція провела обшуки в секретаріаті і редакціях газет "Вперед", "Земля і воля", журналу "Нова культура" у Львові, в редакціях "Селянської долі" в Луцьку і "Нашого життя" в Холмі та опечатала їх. Діяльність УСДП була заборонена.

Проте краєм продовжувала активно поширюватися нелегальна преса цієї партії. Навіть у травні 1924 р. поліція дала вказівку про вилучення газет "Вперед" і "Земля і воля" [5, арк. 1]. Вже після заборони УСДП у лютому-травні 1924 р. виходили партійні одноднівки: "Наша мета", "Наш шлях", "Робітнича думка", "Робітниче слово", "Інший Май" та ін. [6, с. 2]. Крім основних видань КПЗУ (журналу "Наша правда" і газети "Земля і воля") з листопада 1924 р. краєм поширено "Бюлетень Апропу ЦК КПЗУ" та "Видання Апропу ЦК КПЗУ" [7, с. 2].

На окрему увагу заслуговують тогочасні видання УПП - часописи "Рада" і "Праця". У 1928 р. члени партії гіперболічно відзначали, що "народ покохав свою скромну хлопську газету ["Праця" - І. Б.], яка справді чесно і гідно та незахитно боронить українських національних і соціальних прав. Завдяки підпорі селянства, часопис наш поширився по цілому нашому краю. Збільшені припливи з пронумерати позволяють нам впродавати деякі уліпшення, які певно стрінуться з признанням наших Дорогих Читачів". Що це за "поліпшення"? Передусім видання планувало "поміщувати в часописі ілюстрації (образки) найновіших цікавих подій і винаходів, сільських машин, способів господарювання та інших", а також "щоби пособити нашому письменству воєнної доби та одночасно подати нашим читачам правдиві списи геройських подвигів українців на війні", організувати "конкурс на описи правдивих випадків з воєнного часу" [8, с. 1].

Четвертий етап у поширенні комуністичної преси пов'язаний із утворенням Сель-Робу. Як згадував О. Маківка, "за дуже короткий час "Сельсоюз" організував повітові секретаріати і широко розгорнув масову роботу. Керівниками секретаріатів були комуністи. Вони добре налагодили розповсюдження як легальної, так і нелегальної преси і літератури" [9, с. 1]. Згодом власне через друковані органи Сельробу, КПЗУ розпочала активну видавничу діяльність.

Наприкінці 1920-х рр. краєм активно розповсюджувалися газети "Воля народа", "Світло", "Наше слово", "Професійні вісті", "Нове життя", громадсько-політичний та літературно-художній журнал "Культура", "Сель-роб", "Наша земля", "Сила", "Поступ", а також нелегальних - центрального теоретичного органу КПЗУ журналу "Наша правда", газет "Комуністичний прапор", "Прапор комунізму", бюлетенів "Геть з нападом на Радянський Союз", "Walka zolnierzska", "Glos zolnierza", "Революційний поборовець", "Szturmowec", "Молодий Спартак" та ін.

Які завдання ставили видавці цих часописів? Щоб відповісти на це запитання, звернемося до часопису "Наше слово", де у статті "Наші завдання" зазначалося: "Наше слово" буде накликувати всіх товаришів і прихильників до оборони класових інтересів робітників села й міста - за свої права на працю, на землю, за уряд селян і робітників, за знищення хижацького капіталу... "Наше слово" стоятиме в національному питанні на всеукраїнському ґрунті, тільки не в вузько-шовіністичному розумінні національного табору української реакції, але в тому значінні, що національне визволення може наступити тільки шляхом соціального визволення трудових мас. Соціалізм визнає не тільки повну рівноправність всіх націй, а й рівноправність що до державного будівництва, себто право націй на самоозначення, на відокремлення; а поруч цього, і саме в інтересах успішної боротьби геть з усяким націоналізмом усіх націй, треба обстоювати єдність пролетарської боротьби та пролетарських організацій" [10, с. 1].

Соціально-політична програма часопису відповідала марксистсько-ленінській ідеології. "Наше Слово" боротися буде за соборну, незалежну й вільну Україну, але незалежну від капіталу й багнетів чужонаціональної буржуазії й незалежну від влади українського дрібно-міщанства, - відзначено у газеті. - "Наше Слово" буде боротися за знесення приватної власності, за соціалізацію всіх верстатів праці (фабрик, заводів, копалень, торговлі, банків і т.п.) за знесення нетрудового земельного посідання, шляхом вивласнення всіх державних, поміщицьких, церковних і монастирських земель, без викупу і відшкодування" [10, с. 1].

Національно-культурна платформа часопису також очевидна: "Наше Слово" - ставить собі головним завданням поширювання вільної освіти серед працюючих мас і вироблення в них ясного соціалістичного світогляду в усіх ділянках політичного, економічного й культурного життя... "Наше Слово" в темряві української ночі вказувало "незрячим братам гречкосіям" і робітникам міст усі здобутки всесвітньої культури й техніки, наближаючи тим самим день нашого соціального й національного визволення з кайданів рабства й неволі" [10, с. 1].

У 1932 р. Сель-Роб був заборонений польською владою, що започаткувало п'ятий етап у поширенні комуністичної преси в Галичині. Легальні комуністичні видання також були ліквідовані. Тоді ж радянське керівництво звинуватило КПЗУ у "зв'язках з буржуазним ОУН". Надалі найпопулярнішим виданням серед прихильників української лівиці залишився "Громадський голос", який стояв на національно-державницькій платформі, виступав із гострою критикою СРСР, усіх тоталітарних режимів та сповідував тактику "орієнтації на власні сили".

Таким чином, упродовж міжвоєнного періоду ХХ ст. у Галичині політичні сили соціалістичного та комуністичного спрямування розгорнули активну видавничу діяльність, основне електоральне вістря якої спрямовувалося на українського селянина та робітника - соціальні верстви, які найбільше підтримували українську лівицю у краї. Пік видавничої діяльності лівих партій припав на першу половину 1920-х рр., що пояснюється значними масштабами розгортання лівого руху у Другій Речі Посполитій. галичина преса ідеологія комуністичний

Серед п'яти періодів, які охарактеризовані у статті, на особливу увагу заслуговують 1921-1923 рр. Саме у цей період краєм поширювалася максимальна кількість видань української лівиці, які друкувалися як в Галичині так і за кордоном. Більшість із них відкрито закликали до повалення буржуазного ладу Другої Речі Посполитої, через що були заборонені владою. Національно-державницькі прагнення українців Галичини продовжував відстоювати "Громадський голос" редактор якого (Ї.М. Стахів) виступав активним поборником комуністичних ідей.

Список використаних джерел

1. Коберський К. "Громадський голос" в роках 1907-1913 / К. Коберський // Громадський голос. - 1925. - Ч. 1-2. - С. 4.

2. За свою справу! // Громадський голос. - 1931. - Ч. 11. - С. 2.

3. Робітнича справа // Робітнича справа. - 1928. - 5 листопада. Ч. 1. - C. 2.

4. Галицький комуніст. - 1920. - 11 березня. - С.2.

5. ЦДІАЛ України. - Ф.205. - Оп. 1. - Спр. 1261.

6. Наша мета. - 1924. - 8 червня. - С.2.

7. Від саботажу до національної революції // Наша правда. - 1924. - № 2-3. - С. 2.

8. До П.Т. читачів і прихильників "Праці" // Праця. - 1928. - 2 вересня. - С. 1.

9. Програмові тези і організаційний статут. - [Б. р.]: Вид. Холмського повіт. комітету УСО "Сельсоюз". - Ч. І. - С. 1.

10. Наші завдання // Наше слово. - 1927. - 29 травня. - С. 1.

Размещено на Allbest.ru