Паламарі Пирятинської протопопії: спроба дослідження на основі матеріалів сповідних розписів 1758 року

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Останнім часом у середовищі дослідників ранньомодерного соціуму Гетьманщини спостерігається стійкий інтерес до вивчення різноманітних аспектів існування окремих мікроколективів, що творили його. Значна увага при цьому приділяється демографічним характеристикам, без розгляду яких складно зрозуміти структуру та принципи функціонування будь-якого суспільства. Проте, наголосимо, що такі студії на українському ґрунті переживають лише початковий період свого становлення, а тому, природно, що далеко не всі суспільні колективи висвітлені рівномірно з позицій демографічного аналізу. Одним із таких малодосліджених соціальних станів є духовенство. На жаль, на сьогодні ми маємо лише поодинокі спроби історико-демографічних розвідок цього прошарку суспільства. Разом із цим, відзначимо, що окремі мікрогрупи, які входили до цієї спільноти взагалі перебувають поза межами зацікавлення істориків. До них, серед інших, віднесемо паламарів.

Джерелом дослідження демографічних показників цієї соціальної мікрогрупи ми обрали сповідні розписи. Цей вид церковно-облікової документації почав масово запроваджуватися по церквах Лівобережної України після видання Синодського указу 1737 р. Вже на середину століття вони велися у більшості парафій регіону. До сповідних розписів записували усіх жителів парафії, відмічаючи виконання ними таїнств сповіді та причастя, що й відобразилося у назві документу. Серед інших осіб, відповідно до офіційного зразка, до стану духовенства мали бути записані й паламарі. Крім того, фіксація мешканців передбачала вказівку двору, де вони мешкали, запис їхнього сімейного статусу та вік. Таким чином, наявна у джерелі інформація, може бути використана для дослідження демографічної ситуації у середовищі духовенства в цілому та паламарів, зокрема.

У своїй розвідці ми будемо спиратися на дані сповідних розписів чотирнадцяти парафій Пирятинської протопопії Київської єпархії. Усі вони датовані 1758 р. і репрезентують села: Бубни, Грабарівка, Гурбинці, Карпилівка, Кейбалівка, Короваї, Кручі, Кулаженці, Митченки, Приходьки, Харківці, Шкурати, Усівка, Яцини. Зараз ці документи зберігаються у 801-му фонді Державного архіву Полтавської області. Такий вибір населених пунктів обумовлений передовсім станом збереження джерела.

Отже, посилаючись на них спробуємо: з'ясувати інформативні можливості сповідних розписів для дослідження ранньомодерного соціуму; визначити кількісні параметри цієї групи; дослідити вікові характеристики паламарів; розглянути сімейний стан репрезентантів цієї групи; простежити можливості спадкування займаної посади у парафії.

Паламар, у офіційному церковному прочитанні парамонар, був одним із нижчих церковнослужителів. Слово прийшло до нас з грецької мови і перекладається, як придверник (привратник). Коло його повноважень було доволі широким. Спочатку до його обов'язків входило наглядати за майном храму, не допускати у церкву людей відлучених від неї, запалювати світильники перед відправою і гасити їх після її закінчення, подавати кадильницю під час Божої служби та прибирати вівтар і храм. Згодом паламарі почали залучатися безпосередньо до богослужіння для читання Біблії та кліросного співу, на допомогу псаломникам та дячкам. До їхньої компетенції додалося також закликати віруючих до служби дзвонінням у церковні дзвони. Призначався паламар на свою посаду благословенням (дозволом) настоятеля храму без письмового наказу. На початку XIX ст. в Російській православній церкві ця посада була ліквідована, а її функції розділені між іншими церковнослужителями. Хоча сам термін продовжував використовуватися неофіційно. Інколи, як синонім, представників цієї посади називали вівтарниками (алтарниками).

Щоб визначити кількісні параметри співвідношення паламарів з іншими церковнослужителями та парафіянами представимо дані отримані зі сповідних розписів у вигляді порівняльної таблиці.

Табл. 1

Отже, можемо спостерігати наступну картину: з чотирнадцяти парафій у п'яти маємо, так би мовити, повний комплект церковнослужителів, що включав у себе дячка, псаломщика та паламаря. Зауважимо, що кількість парафіян у них перевищувала 500 чоловік, а отже цю цифру, мабуть, можна вважати граничною нижньою межею, при перетинанні якої слід було мати повний набір церковнослужителів у храмі. Виняток з цього правила становили парафії сіл Митченки й Яцини. Відсутність псаломщика у Яцинах можна пояснити наявністю на приході двох панотців, а ось чому у Митченках було лише два церковнослужителя на 686 парафіян сказати важко. паламар синодський указ протопопія

Подальший аналіз показує, що з 9 парафій які не були повністю укомплектовані дячки були у кожній з них, а ось питання про те, хто буде його напарником - псаломщик чи паламар віддавалося, вочевидь, на розсуд священика. Про те, що якоїсь залежності між кількістю парафіян та призначенням псаломщика чи паламаря не було може свідчити приклад сіл Короваї та Кручі. Як у одному, так і в іншому було майже порівну парафіян, але в Короваях служив псаломщик, а у Кручах - паламар. З розглянутих 9 випадків бачимо, що у шести призначали паламаря. Такі результати дозволяють стверджувати, що у досліджуваному регіоні, саме у той час, перевагу надавали цій посаді. Це виглядає досить природно з огляду на функціональні обов'язки, котрі покладалися на представників цієї посади, адже ролі дячка та псаломщика при богослужінні збігалися і вони могли заміняти одне одного.

Отримані дані дають змогу обрахувати й відсоткове співвідношення кількості паламарів до церковнослужителів та парафіян. Отже, на 1758 р., у 14 досліджених парафіях було загалом 33 церковнослужителя, з яких 11 - паламарі (33,3% від загальної кількості церковнослужителів). Іншими словами кожен третій з них був паламарем. Що ж до парафіян, то тут паламарі становили лише 0,13%, тобто в середньому на 800 жителів приходився 1 паламар. Найменше вірян припадало на долю Артема Василіва - паламаря села Шкурати, а найбільше - Микити Савелієва з Харківців.

Сповідні розписи, як уже зазначалося вище, велися за подвірним принципом. Це виглядає важливим із огляду на питання про родинні зв'язки між паламарями та іншими представниками духовенства на парафії. Розглядаючи це питання, ми будемо дотримуватися усталеної в історіографії думки про те, що поняття двір і сім'я вживаються для суспільства XVIII ст. як синонімічні. Тобто, до двору/сім'ї входили не лише кровні родичі, а й інші особи, котрі складали спільне домогосподарство. Головою такої родини традиційно вважають особу записану, до розпису першою.

З 11 парафій, де зафіксована посада паламаря, у 4 із них, а саме: Бубни, Кручі, Приходьки, Шкурати фігуранти, що її обіймали записані до двору священика. Туди ж вписані й інші представники духовенства парафії - дячки та псаломщики. В інших семи паламарі значаться господарями власних дворів, тоді як дячки та псаломщики, які там числяться, віднесені до домогосподарства священика. Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що в жодній з 11 парафій паламарі не мали кревних зв'язків з церковнослужителями.

Важливою складовою демографічного аналізу є виявлення вікової структури представників соціальної групи. Зазначимо, що достовірність вказаних років у сповідних розписах умовна. Для контролю точності зазначеного віку в історико-демографічних дослідженнях використовують індекс Віпла (Whipple index). Це показник, який дозволяє з'ясувати, чи не округляли вік людей при проведенні перепису. Він розраховується співвідношенням суми чисельності населення у віці з 25 до 60 років, вік яких закінчується на «0» і «5», до 1/5 частини загальної суми чисельності населення у віці 23-62 років помноженої на 100 [8, р. 205]. Згідно зі стандартами ООН, якщо отримана сума менше 105, то дані перепису дуже точні. Від 105 до 110 - відносно точні. Від 110 до 125 - добрі. Від 125 до 175 - погані. Якщо ж сума перевищує цифру 175, то якість даних оцінюють як украй погану.

Проведений за такою методикою аналіз дав наступний результат: Бубни (Iwh = 178), Грабарівка (102), Гурбинці (106), Карпилівка (111), Кейбалівка (121), Короваї (115), Кручі (110), Кулаженці (124), Митченки (181), Приходьки (115), Харківці (129), Шкурати (131), Усівка (126), Яцини (142). Тож у 8 випадках з 14 дані про вік можна оцінити як відносно точні та добрі, а, отже, й такими, які заслуговують на довіру.

Людей XVIII ст. можна, умовно, розділити на три великі вікові групи. До 15 років вони вважалися дітьми, від 15 до 60 - належали до осіб працездатного віку, а після 60 - рахувалися престарілими. Використовуючи 10-річний цикл вікового розподілу, ми встановили, що з 11 паламарів чотирьом було від 30 до 39 років. Двом - від 40 до 49 років, ще двом - від 50 до 59 років. Одному паламареві було за 60, а двоє були старше 70 років. Найстаршому паламареві з Грабарівка - Йосипу Кіндратову виповнився 71 рік. Наймолодшому - Пилипу Григор'єву з Круч - 32 роки. Отже, більшість паламарів можна віднести до другої вікової групи. Співвідношення у їхньому середовищі між представниками другої і третьої вікових груп складалося вісім до трьох. Середній вік паламаря на 1758 р. у цій протопопії становив 40 років.

Співставимо вікові показники представників цієї групи з аналогічними показниками у середовищі парафіяльних священиків по цій же протопопії. Отримані результати представимо у вигляді порівняльної таблиці.

Табл. 2

Тож бачимо, що середній вік священиків був вищим ніж паламарів. Однак, осіб, старше за 60 років було більше саме серед останніх. Проте, відзначимо, що найстаршим був яцинівський панотець Ісая Савич - 82 роки, його ж паламареві виповнилося 70.

Матеріали сповідних розписів дозволяють дослідити й склад та структуру родин паламарів. При її вивченні звернемося до класифікації сімейних структур, запропонованої британським науковцем П. Ласлеттом. Він виділив 3 основні типи сімей: простий (нуклеарний) - сімейне домогосподарство, що складається з 1 шлюбної пари з дітьми чи без них; розширений, у якому крім членів сім'ї, живе ще хтось з родичів, які не утворюють шлюбних пар; складний (мультифокальний) як поєднання кількох простих сімей.

Размещено на Allbest.ru