Окремі аспекти розвитку законності в Галичині у другій половині ХVШ - першій половині ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Окремі аспекти розвитку законності в Галичині у другій половині ХУШ - першій половині ХІХ ст.

Розглянуто законність у період становлення австрійської влади в Галичині другої половини XVIII - першої половини ХІХ ст. Акцентовано на змінах нормативно-правової бази та процесах реалізації правових норм під час так званих «йосифінських реформ» та перші кілька десятиліть постреформового періоду в сфері суспільно-політичного, суспільно-економічного та церковного життя галицьких земель імперії Габсбургів. Скасування станових та корпоративних привілеїв, встановлення чітких норм юридичної відповідальності стало передумовою до подальших процесів національного відродження у Галичині, яке активізувалося після «Весни народів» 1848 р.

Ключові слова: законність, абсолютизм, освічена монархія, Королівство Галичини і Володимирії, законодавчі акти, патент, кодекс.

Постановка проблеми. Історичний аспект розвитку права і правових норм є складною та цікавою проблемою. Саме формування і розвиток законності в її історичній ретроспективі є актуальним питанням історії права та державних інституцій різних історичних періодів вітчизняної і світової історії. Важливим аспектом цієї проблеми є розвиток правових норм під час перехідних етапів, коли під тиском зовнішньополітичних (рідше - внутрішньополітичних) обставин - воєн, дипломатичних міждержавних угод, масових повстань змінювалися політичні системи та владні інституції на тих чи інших територіях. Утвердження принципів громадянського суспільства, демократичної правової держави та інших європейських правових ідей потребує вивчення та врахування в доцільних межах історичного і національного, і міжнародного досвіду. Саме в українських землях у складі монархії австрійських Габсбургів від другої половини XVIII ст., після попередніх 9-ти століть дії персонального права (коли за вчинені протиправні дії людина несла відповідальність відповідно до власної станової, етнічно-конфесійної або статевої приналежності) і чотирьох століть панування необмеженої у своїх привілеях шляхетської олігархії, реалізовувалася політика освіченого абсолютизму австрійських монархів. Окрім Галичини, вперше мешканці й інших земель Австрійської імперії отримали змогу жити в умовах правової держави, яка гарантувала своїм громадянам не лише захист у всіх сферах життєдіяльності та їхніх природних прав, але й рівну відповідальність перед законом.

Перед сучасною Україною також постає проблема формування правової демократичної держави, де, окрім демократичних прав і свобод, існуватиме проблема дотримання законності. Це, своєю чергою, зумовлює актуальність і важливість обраної теми дослідження.

Стан дослідження. Теоретичною базою для проведення дослідження стали опубліковані актові матеріали, а також праці українських, польських і австрійських істориків та істориків права: І. Франка, І. Кревецького, К. Студинського, Я. Дашкевича, Ф. Стеблія, О. Куп- чинського, М. Герасименка, Г. Петришина, М. Мудрого, О. Аркуші, В. Кульчицького, І. Колодяжної, І. Настасяка, В. Никифорака, В. Ло- зіньського, Л. Фінкєля, Т. Шнюр-Пепловського, О. Бальцера, В. Тока- ржа, Б. Павловського, П. Стєбєльського, С. Гошовського, Т. Рутовсь- кого, М. Тіровіча, С. Крицінського, Т. Цегєльского, Й. Хлєбовчіка, Й. Крентоша, Е. Ріттнера, Г. фон Цвідінек-Зюденхорста та інших.

У період існування у Галичині польської влади (1349-1772 рр.) органи державної та місцевої влади повною мірою не могли гарантувати дотримання законності. В польському королівстві (1569 р. Речі

Посполитій) існуючі норми державного права періодично змінювалися винятково на користь шляхти узаконеними збройними повстаннями останньої (рокошами) та конфедераціями (1460, 1603-1605, 1613-1614, 1661-1663, 1696, 1709, 1768-1770 рр.). Відсутність у людини шляхетського титулу ставила її у безправне становище перед будь-якими свавільними діями шляхти та магнатів. Шляхтич або магнат втрачав свій юридичний імунітет і привілейоване становище лише вчинивши кримінальний злочин - пограбування католицького храму.

Метою наукової розвідки є з'ясування сутності та змісту реформ, які проводилися австрійською владою в Галичині у другій половині XVTII - першій половині ХІХ ст. у сферах суспільно-політичного та суспільно-економічного життя провінції (коронного краю); характеристика позитивних і негативних наслідків упровадження нових правових норм у галицьких землях; розкриття юридичних особливостей австрійського законодавства епохи освіченого абсолютизму та доби так званої «реакції» 1790-1847 рр.; здійснення дослідження трансформації поняття «законність» на певній території в окреслений історичний період.

Виклад основних положень. Формування освіченої абсолютної монархії в державах Західної та Центральної Європи (Франція, Прус- ське королівство, Австрійська монархія Габсбургів) у XVIII ст. було важливим і прогресивним етапом розвитку європейської цивілізації. Невід'ємною складовою процесу формування держав такого типу були реформи в юридичній сфері, які здійснювалися для ліквідації норм звичаєвого та феодального права.

У всіх австрійських володіннях Священної Римської імперії другої половини XVIII ст., зокрема і в Галичині та Буковині, реформи були важливим елементом політики освіченого абсолютизму. Однією з основних складових цієї політики було формування суспільства, цілком підпорядкованого інтересам світської монархічної держави, де монархові належала абсолютна влада. Австрійські монархи мали на меті скасувати привілейоване становище дворянства (магнатів і шляхти), духовенства і чернецтва, юридичну уніфікацію (без репресивних конфіскацій) матеріального та фінансового становища кліру, реформування духовної освіти для створення кадрів віротерпимого та конфесійно- толерантного духовенства нешляхетського походження, лояльного до державних інтересів. Австрійські цісарі з династії Габсбургів були єдиним джерелом права всіх територій монархії. Всі зміни в законодавстві держави могли відбуватися лише за їхньої безпосередньої ініціативи. Австрійська влада обмежила права магнатів і шляхти стосовно звільнення від оподаткування, призначивши до сплати податок за володіння землею та повністю позбавивши феодалів права судити їхніх селян-кріпаків, вивівши останніх із статусу особистозалежних. Ідеологами реформ, окрім Йосифа ІІ, від 1765 р. були: імперський канцлер Антон Венцель Кауніц (1753-1792), гофрат Франц Йозеф Гайнке (1726-1803) і бенедиктинський абат із Праги Франц Стефан Раутеншт- раух (1734-1785). Започаткувалися ці реформи ще за правління Марії- Терезії, коли її син Йосиф ІІ був у статусі співправителя матері. Окрім періоду одноосібного правління Йосифа ІІ (1780-1790), реформи продовжилися і в період правління рідного брата Йосифа ІІ - Леопольда ІІ (1790-1792), племінника Франца ІІ (від 1804 р. - Франца І) (17921835) та його сина Фердинанда І (1835-1848). йосифінська реформа галичина правовий

Від 1772 р. до 1848 р. територія Галичини використовувалася як своєрідний полігон для впровадження нових законів та нормативних актів. Ще у 1768 р. в австрійських землях монархії Габсбургів Марією- Терезією ухвалюється кримінальний кодекс. Він складався з двох частин, де перша частина регулювала процесуальне, а друга - матеріальне право. Кримінальний процес передбачав застосування тортур для отримання зізнання, однак скасовувалася публічність страт, які були звичним явищем у повсякденному житті середньовічної та ранньомо- дерної Європи [1, s. 140-141]. В Галичині цей кодекс було запроваджено у 1774 р. У 1787 р. Йосиф ІІ ухвалив новий кримінальний кодекс, особливістю якого було скасування смертної кари, що можна було застосовувати лише надзвичайним судам (трибуналам) тільки в умовах місцевостей, які перебували в стані облоги чи воєнного стану [2, с. 80].

Повільно, але незворотньо, за ініціативи австрійської влади відбувався процес юридичного урівноправлення кліру всіх християнських конфесій. Зокрема, у 1774 р. Уніатська Церква отримала від австрійської влади нову офіційну назву - Греко-Католицька, яка використовується дотепер. Уже саме офіційне іменування Греко-Католицької Церкви символізувало рівноправність для державної влади існуючих католицьких обрядів. Оскільки греко-католицький клір не мав порівняно із римо-католицьким фахових навчальних закладів, у 1774 р. у Відні було відкрито Колегіум Святої Варвари («Барбареум»). Але в 1784 р. віденський колегіум було закрито, а більшість його студентів переведено до Львівської Генеральної семінарії із подальшим зарахуванням на навчання до Львівського університету, заснованого у 1784 р. [3, s. 105]. Цісарським патентом у 1777 р. усім землевласникам Галичини заборонялося призначення відробіткової панщини для греко- католицьких священиків і дяків [4, с. 30]. У 1783 р. за римо-като- лицьким зразком при львівському греко-католицькому архієпископі було організовано крилос. За своїм юридичним статусом крилошани були рівноправними із каноніками римо-католицького катедрального капітулу. Остаточно католицький клір обох обрядів та віруючих було зрівняно у правах едиктом Леопольда ІІ від 8 липня 1790 р. [5, s. 115]. Надання (офіційно - відновлення) 25 вересня 1808 р. Галицької митрополії стало вагомим підсумком попередньої церковно-політичної боротьби ієрархів Греко-Католицької Церкви за рівні права та належні привілеї серед інших представників католицького кліру. Те, що ця подія відбулася після попереднього відхилення спільного проекту римо-католицького єпископату Галичини про підпорядкування греко- католицького духовенства Львівському римо-католицькому архиєпис- копу, за цілковитої підтримки тодішнього імператора Франца І і підтвердження її папською буллою «In unsversalis Ecclйsial Regimene» («В управлінні Вселенської Церкви») є додатковим доказом незмінності політичного курсу австрійських монархів стосовно встановлення рівноправності духовенства різних конфесій.

Від 1784 р. політика уряду полягала у систематичному оподаткуванні багатого духовенства та монастирів і перетворенню їх на юридично і фінансово відповідальні установи перед урядом. Згідно з цісарським едиктом від 30 листопада 1784 р., кожен монастир (незалежно від конфесійної чи орденської приналежності), ставав окремою структурою, яка обирала керівника і набирала особовий склад, відповідно до кількості, визначеної урядовою комісією [6, s. 183]. Упродовж 1784 р. усе рухоме та нерухоме майно галицького римо-католицького духовенства в межах Речі Посполитої (в тодішніх кордонах) віддавалося у володіння тамтешнім землевласникам, натомість польські володіння в межах Галичини ставали власністю Релігійного фонду, який здійснював компенсаційні виплати на суму до 100.000 флоринів [7, s. 28]. Із 20 липня 1787 р. усі монастирі були зобов'язані віддавати залишки своїх доходів у державну скарбницю [7, s. 40]. Отже, надавши клірикам різних рангів чиновницький статус і фіксовану заробітну платню, держава повністю узалежнила духовенство. За вчинений кримінальний злочин представник кліру, незалежно від ієрархічного рангу, ніс відповідальність згідно зі світським судочинством і лише у питаннях порушення догматів чи обрядів був юридично відповідальним перед консисторіальним (єпископським) судом відповідної конфесії [8, s. 305]. Для позбавленої прав політичної еліти української громади Галичини церковна реформа австрійської влади мала не менш важливе значення, аніж скасування панщини у 1848 р. Саме рівноправний юридичний статус духовенства не лише унеможливив будь-які міжконфесійні конфлікти, але й сприяв у подальшому формуванню української духовної, а згодом і світської інтелігенції, яка у ХХ ст. активно включилася у державотворчі процеси.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського феодального законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства. Відтак, Цивільний кодекс 1811 р., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і впродовж 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерелами були так звані пандектне право (пристосоване до капіталістичних відносин римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місцеве право австрійських земель Крайни та Бургенланду. Кодекс мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав [9, і 2, s. 42]. У кодексі визнавались рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. [9, і 2,

1. 44]. Оскільки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії в 1918 р. і навіть до 1932 р., коли Галичина перебувала під владою Польщі. Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу - від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, що стало підставою для роботи над його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в без- спірних справах тощо, було введено в дію.

Кримінальний кодекс (1803 р.) також наприкінці XVIII ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини та «порушення громадського спокою». Переважним способом покарання стає ув'язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув'язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув'язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув'язнення без ланцюгів і кайданів [9, t. 3, s 45]. За деякі злочини (умисне вбивство, грабіж, підпал, який спричинив смерть) встановлювалася смертна кара [9, t. 3, s. 46]. Проте імператор мав право своїм помилуванням замінювати смертні вироки на позбавлення волі [9, t. 3, s. 47 ].

У 1788 р. цісар Йосиф ІІ ініціював низку важливих законодавчих змін із метою ліквідувати принижене юридичне становище селянства Галичини та імперії загалом. Цісарським патентом від 1775 р. було запроваджено податок на землю, яким запроваджувалася плата за володіння землею для всіх власників, незалежно від їхньої станової приналежності [10, s. 24]. Згідно з новими податковими нормами 70% врожаю залишалося селянам, 18% забирав поміщик-землевласник, а 12% належало віддати державі [10, s. 28]. Патенти від 1781 і 1782 рр. заборонили шляхті вимагати від селян виконання панщини більшої ніж три дні на тиждень (або 156 днів на рік) [11, s. 50]. Цими ж документами селяни отримали право на вільне одруження, право передачі власного земельного наділу в спадщину, вільний перехід від панської власності шляхом особистого викупу, а також право скаржитися на свого пана до суду [11, с. 51]. Лише смерть Йосифа ІІ у січні 1790 р. не дозволила реалізувати підготований проект про повну заміну відробіткової панщини грошовим чиншем (платнею).

У 1786 р. було скасовано Магдебурзьке право Львова та інших міст і містечок колишньої Речі Посполитої під австрійською юрисдикцією [12, с. 509]. Юридично міські громади колишніх королівських і приватних (які належали магнатам) міст позбавлялися права самоуправління і були підпорядковані державі. Проте скасування цього права відбувалося в умовах політики меркантилізму, яка від 70-х рр. XVin ст. реалізовувалася на території всіх земель імперії. Згідно з цією політикою держава гарантувала всім своїм громадянам незалежно від етнічного походження чи конфесійного віросповідання свободу занять ремеслами та торгівлею [12, с. 510]. Порівняно із періодом до 1772 р. це було прогресивним заходом влади, адже раніше юридично повноправними суб'єктами підприємницької діяльності були лише представники міських цехових організацій, які за віросповіданням були римо-католиками.

Проте реалізація політики австрійської влади на місцях, зокрема в Галичині, не була позбавлена недоліків. Імператор Йосиф ІІ, постійно створюючи нові закони для всіх сфер державного життя, майже не контролював їх виконання, прагнув пришвидшити проведення ініційованих ним реформ. Метою правителя було скоріше вивільнити державних службовців, задіяних у процесах реформ, для реалізації інших своїх нововведень, які іноді суперечили тим, які були оголошені раніше. Загалом проведення реформ у Королівстві Галичини та Володимири покладалося на прибулих з інших земель імперії (рідше - місцевих) губерніальних чиновників різних рангів і єпископат. Зважаючи на можливості тогочасної поштової служби, можливості інформування чиновницького апарату про законодавчі нововведення були невеликими. До Львова з Відня цісарські розпорядження доходили лише за тиждень (приватна кореспонденція за 10 днів) [13, s. 32]. Після завершення антинаполеонівської кампанії 1815 р. і вступу Австрії до Священного Союзу, австрійська монархія, прагнучи не допустити на своїх землях революційних виступів, не скасовуючи законів Йосифа ІІ про толерантність і юридичну рівноправність, починає політику стримування і противаг у взаєминах між народами імперії. Франц І здійснював внутрішню політику, за власними словами, так: «Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину. Кожний стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять один одного. З їх неприязні народжується порядок, з їх ворожнечі - загальний мир» [14, с. 98]. Саме така тривала політика імператора стала одним із чинників, який спровокував революційні події 1848 р.

Висновки

З другої половини ХУШ ст. на території Галичини вперше на державному рівні запроваджувалися правові норми, реалізація яких гарантувала населенню провінції права та свободи, незалежно від їхнього етнічного, конфесійного та соціального походження. Певною мірою можемо вважати, що освічені австрійські монархи Йосиф ІІ і Франц І Габсбурги своїми реформами впроваджували юридичні норми правової держави. Скасування станових і корпоративних привілеїв сприяло встановленню державного контролю за всіма сферами суспільного та економічного життя. Формування в правовому просторі галицьких земель монархії Габсбургів загальної та рівнозначної для всіх законності сприяло стабілізації політичного і соціально-економічного життя коронного краю, що унеможливлювало повернення до режиму сваволі польської шляхетської олігархії, що існувало до 1772 р.

1.