Освітня політика Другої Речі Посполитої як джерело західноукраїнського націоналізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освітня політика Другої Речі Посполитої як джерело західноукраїнського націоналізму

Шліхта І.В.

кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права, Національний транспортний університет (Україна, Київ)

Західноукраїнський націоналізм міжвоєнного періоду є унікальним явищем. Варто лише звернути увагу на факт успішності націоналістичної ідеології в українському середовищі Другої Речі Посполитої, який не має аналогів в історії українського націоналізму. Успіх цієї ідеології тісно пов'язаний з політикою польської влади, зокрема в освітній сфері. Потреба в освітній реформі була цілком очевидною, зважаючи на: тривалий період перебування польських земель у складі інших держав з їхніми освітніми системами, недостатній ступінь інтеграції різних частин країни в єдине ціле, а також на наявність чисельних, часто ворожих полякам, національних меншин, які мали власні заклади освіти. Курс на централізацію, уніфікацію, полонізацію освіти мав за мету виховати лояльних до Польської держави громадян. Однак непослідовність політики, сприйняття українців як громадян другого сорту призвели до протилежних наслідків. Мета дослідження -- встановити характер зв'язку між політикою владних кіл Другої Речі Посполитої в царині освіти та становленням західноукраїнського націоналізму.

Ключові слова: міжвоєнний період, Друга Річ Посполита, український націоналізм, реформа, освіта.

націоналістичний польський ідеологія освітній

Західноукраїнський націоналізм міжвоєнного періоду - явище, що привертало та привертає увагу науковців своєю оригінальністю. Одна з ключових проблем - вивчення причин появи й успішного розвитку українського націоналізму у Другій Речі Посполитій. Попри наявність серйозних досліджень у цій царині, а також праць із історії міжвоєнної Польщі - варто лише згадати розробки Ярослава Грицака [2; 3], Петра Мірчука [9], Михайла Сосновського [12], Василя Кислого [7], Тетяни Завгородньої [4], а також надзвичайно інформативні розділи у підручниках з історії Польщі Леоніда Зашкільняка й Миколи Крикуна [5], Чеслава Бжози та Анджея Сови [15] - вплив освітньої політики владних кіл Польської держави на становлення українського націоналізму залишається нез'ясованим до кінця. Головна перешкода у вивченні проблеми - панівна у вітчизняній історіографії думка про сформованість української нації в міжвоєнний період. Освітня політика польської влади сприймається як провальна апріорі, що не відповідає дійсності.

Мета дослідження - встановити характер впливу освітньої політики владних кіл Другої Речі Посполитої на становлення західноукраїнського націоналізму. Термін “націоналізм” вживається у значенні національне самоусвідомлення, хоча робиться наголос на факті впливу освітньої політики на діяльність націоналістичних організацій.

Освітня реформа була однією із найважливіших проблем, що постали перед владою міжвоєнної Польської держави. Декларація польського уряду від 20 листопада 1918 р. проголошувала принцип загальної, світської, безкоштовної освіти. У 1919 р. запроваджено обов'язкове навчання дітей віком від семи до чотирнадцяти років у семирічних загальних (народних) школах. У 1921 р. на всю територію країни поширено поділ на шкільні округи. У лютому 1922 р. сейм ухвалив закон, який доручав створення й утримання загальних шкіл органам місцевого самоврядування. Середню ланку освітньої системи утворювали гімназії.

Істотні зміни у сфері освіти були викликані реформою 1932 року. Закон від 11 березня 1932 р. передбачав, що право вступу до середньої загальноосвітньої або професійної школи давало закінчення шести - а не чотирьох як раніше - класів загальної школи. Восьмирічні гімназії поступилися місцем дволанковій системі - чотирирічним гімназіям і дворічним ліцеям.

Централізація й уніфікація освітніх закладів супроводжувалися полонізацією, тобто запровадженням польської мови навчання, насадженням польського духу в навчанні й вихованні та зростанням кількості викладачів-поляків за рахунок представників інших національностей.

Найважливішим кроком на шляху полонізації освіти стало ухвалення 31 липня 1924 р. закону Владислава Ґрабського про шкільну освіту. Відповідно до закону утримання національних шкіл покладалося на місцеві громади, а державна підтримка надавалася двомовним (утраквістичним) школам, що виникали в результаті об'єднання місцевих польських і національних шкіл. Закон передбачав проведення плебісциту батьків дітей шкільного віку щодо мови навчання. Однак, численні зловживання шкільної адміністрації, зокрема під час шкільних референдумів 1925 й 1932 років, змушували представників національних меншин звертатися до судових органів Другої Речі Посполитої та міжнародних інституцій. Наприклад, за свідченням селянина Михайла Сабата, шкільна інспекторка замість того, щоб підраховувати голоси батьків за українську мову навчання, зважувала підписані декларації на вазі [9, с. 326].

У міжвоєнний період кількість дітей шкільного віку, які відвідували початкову школу, зросла з 69% у 1921/1922 н. р. до 90,6% у 1938/1939 н. р. [15, с. 375]. У 1937/1938 н. р. із 100 дітей віком від 7 до 13 років відвідувало школу 90, а на українських теренах - 85 осіб [14, с. 944]. Проте, цей показник покращувався за рахунок відкриття утраквістичних і польських навчальних закладів.

Середня освіта вважалася елітарною. Наявність документа про середню освіту означала автоматичне зарахування його власника до еліти суспільства. Отримати середню освіту в Польській державі мали можливість лише діти заможних батьків. Варто підкреслити, що кількість закладів цієї ланки була незначною. Так, у 1938 р. у країні налічувалося 769 гімназій і 604 ліцеї [5, с. 499]. На території українських воєводств (включно із західною частиною львівського воєводства та білоруською частиною Полісся) - 178 гімназій і 161 ліцей [14, с. 944]. Реформа 1932 року обмежила доступ населення до середньої освіти, хоча і сприяла покращенню її якості.

Найяскравіше польський офіційний націоналізм виявився у ставленні влади до проблеми підготовки педагогічних кадрів. У 1919 р. запроваджено учительські семінарії з п'ятирічним курсом навчання. У ході реформи 1932 року їх замінили на педагогічні ліцеї державної форми власності. Реформа супроводжувалася закриттям відповідних закладів національних меншин. Так, українці повністю втратили існуючі інституції (10 учительських семінарій і курсів, із яких 8 були приватними) і не отримали жодного державного ліцею. Лише в 1934 р. сестри Василіянки заснували учительську семінарію, що готувала кадри для дошкільних закладів [14, с. 945-946]. До польських педагогічних ліцеїв українців не приймали. Викладач- українець міг працевлаштуватися лише в суто польських регіонах держави, у той час як у місцях компактного проживання національних меншин працювали педагоги-поляки. Так, у Львівському шкільному окрузі протягом 1918-1939 рр. кількість українських вчителів зменшилася на 20%, а польських зросла на 600% [4, с. 8]. Усуненню неблагонадійних осіб сприяли відсутність чітких критеріїв і принцип таємності оцінювання праці вчителів.

На момент проголошення незалежності у країні діяло 5 вищих навчальних закладів. Поступово їхня кількість зросла до 28. За цим показником Польська держава посіла перше місце серед країн Центрально- Східної Європи. Найбільша кількість цих закладів зосереджувалася у Варшаві - 11, Львові - 5 (без урахування нелегальних українських вишів), Кракові - 4. У 1937/1938 н. р. кількість студентів становила 48 724 особи, з яких 42,3% навчалося у Варшаві, а 19% - у Львові [15, с. 385]. Українські кафедри вищих навчальних закладів Львова були закриті одразу ж після польської окупації міста.

Доступ до вищої - як і до середньої - освіти був обмежений високою платою за навчання, а також необхідністю витрачати додаткові кошти на проживання у великих містах. Право навчатися у вищих навчальних закладах мали лише громадяни Польської держави. У непольської молоді, яка прагнула здобути вищу освіту, влада вимагала офіційного визнання польського підданства та виконання військового обов'язку. Якщо рік закінчення середнього закладу освіти не співпадав із роком вступу до вишу, у вступника вимагалося свідоцтво лояльності. Цей документ видавався за місцем проживання й характеризував політичні переконання молодої людини та її рідних [7, с. 7-10; 11, с. 30-31].

Українська громада Другої Речі Посполитої розбудувала досить потужну мережу приватних виховних і навчальних закладів (дитячих садків, народних, середніх і фахових шкіл). Ці установи на теренах Галичини підпорядковувалися Українському педагогічному товариству (створене в 1920 р., у 1926 р. перейменоване на “Рідну школу”). Незважаючи на утиски влади й обмежене фінансування (допомога різноманітних українських організацій та еміграції, пожертвування окремих громадян “на коляду”, “на писанку”, з нагоди сімейних свят), їхня кількість невпинно зростала. Якщо в 1936/1937 н. р. діяло 33 українські приватні народні школи [13, с. 70-71], то в наступному році - 41 [14, с. 946]. В українських приватних народних школах навчалися насамперед діти селян, робітників і ремісників. Певний відсоток становили діти чиновників і священиків, а також промисловців і купців [13, с. 73-74].

Попри значні успіхи української громади у формуванні мережі приватних народних шкіл, наприкінці 1930-х рр. із 100 українських дітей, що навчалися в початковій школі, українські (державні та приватні) загальні школи відвідувало приблизно 7% дітей, у той час як утраквістичні - 45% і польські - 48% дітей [14, с. 945].

Вагомих результатів було досягнуто на рівні середньої школи: більшість українських середніх навчальних закладів у Другій Речі Посполитій були приватними. Так, у 1931/1932 н. р. у країні діяло 18 українських гімназій, із яких 13 були приватними. У 1937/1938 н. р. співвідношення державних і приватних українських гімназій і ліцеїв становило відповідно 5 і 19, 5 і 16. Цього року в українських середніх школах навчалося приблизно 6 тис. учнів, тобто трохи більше, ніж половина тих українців, які здобували середню освіту. Біля 4 тис. осіб відвідувало приватні українські заклади [14, с. 945-946].

У міжвоєнний період спостерігалося збільшення кількості українських професійних шкіл. Якщо в 1922/1923 н. р. у Галичині налічувалося 6 таких закладів, то в 1938/1939 н. р. - 18. Це 7% від загальної кількості фахових шкіл, що діяли в регіоні напередодні війни [6, с. 10]. Усі українські професійні школи були приватними, за винятком державного рільничого ліцею в Черниці.

Стараннями української громади у Другій Речі Посполитій протягом певного часу діяло 3 українські вищі навчальні заклади: греко-католицька Богословська академія (1928-1944 рр.) і нелегальні Український (таємний) університет (1921-1925 рр.) та Українська політехнічна висока школа (1921-1925 рр.). Найбільша кількість студентів навчалася в підпільних українських вишах у 1921/1922 н. р. Невизнання дипломів цих закладів владою й переслідування студентів і викладачів призвели до їх швидкого закриття.

Отже, у Польській державі спостерігалися позитивні явища в освітній сфері. Це стосується передусім зростання кількості закладів освіти усіх рівнів і ліквідації неписьменності. Освітня політика влади не завадила українській громаді зберегти національну школу, що сприяла формуванню національної свідомості в молодого покоління українців.

Польська влада створила умови для того, щоб представники національних меншин навчалися в державних польських або утраквістичних початкових школах. Одночасно, доступ до елітарних середньої та вищої освіти для непольського населення був додатково обмежений. Так, набір представників національних меншин до вишів визначався numerus clausus (підстава - закон про вищі школи від 13 липня 1920 р.). Квота залежала від престижу закладу й факультету. Це є свідченням непослідовності політики польської влади. Українець, який отримав початкову освіту в державному закладі та міг бути потенційним поляком, часто позбавлявся доступу до середньої й особливо вищої освіти. Така дискримінація стимулювала зворотний процес - усвідомлення своєї належності до упослідженої української нації.

Заклади освіти у Другій Речі Посполитій не змогли виконати функцію плавильного котла для польської модерної нації. Українське та польське підростаюче покоління було втягнуте до конфлікту дорослих. Праві організації отримали добру змогу використовувати дітей і молодь для здійснення своїх політичних цілей. Особливо ефективно до політичного життя залучалася студентська молодь.

Навчання студентів-українців у 1910-х - 1930-х рр. було несистематичним, насамперед, через мобілізацію на фронти Першої світової війни, а також через уже згадувані утиски української молоді польською владою та високу плату за навчання. Питома вага студентів не змогла завершити студії. У міжвоєнний період це явище стало масовим. Так, із 1073 студентів, що протягом 1928-1931 рр. навчалися у греко-католицькій

Богословській академії у Львові, завершило навчання 116 осіб [1, с. 100].

Проблема професійної зайнятості українців у Польській державі була досить актуальною. Численні українські організації й установи не могли забезпечити робочими місцями усіх бажаючих, а конкуренцію з поляками професіонали-українці не витримували. На початку 1930-х рр. приблизно 80% греко-католицького населення Львова становили особи чотирьох соціально- професійних груп: безробітні - 33,8%, прислуга - 24,5%, молодь, яка вчиться, - 14% і робітники - 6,7%. Частка державних службовців серед українців була незначною (1,9%). Можливості для працевлаштування чоловіків у Львові були значно вужчими, аніж для жінок [8, с. 186].

Соціальна база Організації українських націоналістів (ОУН), у трактуванні Лева Ребета, - це студентська молодь і безробітні, які мали доволі вільного часу, щоб займатися політикою [10, с. 14-16].

Влада Другої Речі Посполитої здійснила низку рішучих кроків на шляху модернізації освіти. Розширення мережі початкових шкіл - найбільший успіх освітньої реформи. Водночас у 1930-х рр. обмежено доступ як польського, так і непольського населення до елітарних середньої та вищої освіти.

Оскільки для непольського населення існували додаткові обмеження в доступі до освіти, освітня система не змогла згуртувати українців навколо Польської держави. Це є свідченням непослідовності політики польської влади та невиробленості концепції польської модерної нації. Польське суспільство не мало єдиного погляду на цю проблему - згадати хоча б дискусію націонал-демократів і соціалістів - і не змогло запропонувати послідовну асиміляційну політику. Втілена в життя схема залучення іншого через систему освіти була малодієвою. Напруження в українсько-польських відносинах поглиблювалося через дефіцит робочих місць.

Величезним недоліком освітньої політики було ставлення влади до проблеми підготовки й розподілу педагогів.

Існування приватних українських закладів освіти в Польській державі також сприяло усвідомленню своєї національної сутності західними українцями.

Отже, освітня політика владних кіл Другої Речі Посполитої мала величезний вплив на становлення західноукраїнського націоналізму. Залучення молоді до лав правих організацій - логічний результат непослідовності цієї політики та сприйняття українців як неповноцінних громадян Польської держави.

Список використаних джерел

Греко-католицька Богословська Академія у Львові в першім трьохліттю свойого істнування (1928-1931); Греко- католицька Богословська Академія у Львові. - Львів: “Бібльос”, 1932. - 109 с.

Грицак Я. Велика пауза // Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.: навч. посіб. для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студ. іст. ф-тів вузів, вчителів / Ярослав Г рицак. - 2-ге вид. - К. : Генеза, 2000. - С.166-209.

Грицак Я. Страсті за націоналізмом: історичні есеї / Ярослав Грицак. - К. : Критика, 2004. - 343 с.

Завгородня Т. Підготовка вчителів для української народної

школи Галичини (1919-1939 роки) / Тетяна Завгородня;

Прикарпатський ун-т ім. В. Стефаника. - Івано-Франківськ: Плай, 1999. - 135с.

Зашкільняк Л. О. Польська республіка в 1918-1939 рр. // Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л. О. Зашкільняк, М. Г. Крикун; Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка; Ін-т істор. досл.; Центр істор. полоністики. - Львів: Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка, 2002. - С.445-507.

Кецик У. В. Громадянське виховання учнів українських професійних шкіл Галичини (перша третина ХХ ст.): автореф. дис. ... канд. пед. наук: спец. 13.00.01 “Загальна педагогіка та історія педагогіки” / Уляна Василівна Кецик; Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника. - Івано-Франківськ, 2005. - 20 с.

Кислий В. М. Українські високі школи у Львові і студентський рух у Західній Україні у І половині 20-х років ХХ століття / Василь Миколайович Кислий. - Львів: Ред.-вид. відділ при управлінні по пресі, 1991. - 141 с.

Лозинський Р. М. Міжвоєнний період // Етнічний склад населення Львова (у контексті суспільного розвитку Галичини) / Роман Мар'янович Лозинський; Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка. - Львів: Вид. центр Львівського нац. ун-ту ім. Івана Франка, 2005. - С.164-189.

Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки / Петро Мірчук; Центр досл. визвольного руху. - 3-є вид., доп. - К. : Українська видавнича спілка, 2007. - 498 с.

Ребет Л. Світла і тіні ОУН / Лев Ребет. - Мюнхен: Вид-во “Український самостійник”, 1964. - 111 с. + дод.

Семчишин М. У міжвоєнному Львові // З книги Лева:

український Львів двадцятих-сорокових років: спомини

/ Мирослав Семчишин; [ред. О. Романів]; НТШ. - Львів, 1998. - С.30-60. - (Мемуарна бібліотека НТШ; Ч.4).

Сосновський М. Дмитро Донцов - політичний портрет: з історії розвитку ідеології українського націоналізму / Михайло Сосновський. - Нью-Йорк-Торонто: Trident International, Inc., 1974. - 419 с. - (НТШ; Бібліотека українознавства; Т.33).

Стан і діяльність Рідної Школи. 1936-1937. Річне

звідомлення Головної Управи Рідної Школи за час від 1.IX.1936 до 31.VIII.1937. - Львів: Видавнича спілка “Діло”, 1938. - 162 с.

Українські землі під Польщею / [І. Герасимович, В. Кубійович, В. Мудрий та ін.] // Енциклопедія українознавства. Загальна частина; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.

С. Грушевського НАН України. - Репр. вид. - К., 1995. - Т.3. - С.942-949.

Brzoza Cz. W niepodleglym panstwie 1918-1939 // Historia Polski 1918-1945 / Cz. Brzoza, A. L. Sowa. - Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2006. - S.17-490.

Размещено на Allbest.ru