Освітня система України за радянської доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освітня система України за радянської доби

Логіка викладу

1. Розвиток освіти й науки у 1920-х р.

2. Студенство 1920-х років в УСРР

3. Загальноосвітня школа 1945-1953 рр.

4. Освітня система за хрущовської відлиги: мовне питання

1. Розвиток освіти й науки у 1920-х р.

Комуністична "революція зверху" здійснювалася за допомогою пропаганди і терору. Пропаганда, тобто інтелектуальне й емоційне керівництво великими масами людей, охоплювала всю сферу культури.

Якщо вважати неп тимчасовою зупинкою між ленінською і сталінською фазами в "революції зверху", то у пропаганді жодної зупинки не простежувалося. Більшовики не жалкували на пропаганду ні часу, ні інтелектуальних сил, ні фінансових засобів. Доручаючи радянським органам влади поточне управління життям суспільства, державна партія робила виключення для комуністичної пропаганди. В партійних комітетах, від районного до Центрального, відділи агітації і пропаганди були провідними.

Керівники країни ставилися до пропаганди фундаментально. Мова не йшла про використання культури в інтересах пропаганди. Під пропаганду створювалися нова культура і нова система освіти.

Метою нової системи освіти було охоплення всього населення. Тому найпершою проблемою у керованому партією культурному будівництві (або в культурній революції - цьому терміну надавалася перевага) була ліквідація неписьменності. "Поки у нас в країні є таке явище, як неписьменність, про політичну освіту надто важко говорити, - говорив В.Ленін. - Це не є політичне завдання, це є умова, без якої про політику говорити не можна. Неписьменна людина стоїть поза політикою".

Боротьба з неписьменністю провадилася Головполітосвітою Наркомосу УСРР. У рамках цього органу в 1921 р. була створена міжвідомча Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. РНК УСРР у травні 1921 р. прийняв декрет, який зобов'язував навчатися грамоті все населення у віці від 8 до 50 років. У 1923 р. в Україні виникло добровільне товариство "Геть неписьменність!", яке очолював Г.Петровський. Воно створило щільну мережу пунктів лікнепу, в яких навчалося до 100 тис. чоловік. У 1925 р. в усіх пунктах лікнепу, включаючи державні, навчалося до 540 тис. чоловік.

Загальноосвітня школа в роки непу ще не змогла охопити всіх дітей. У 1925/26 навчальному році близько 40 відсотків дітей шкільного віку залишалося поза школою, у 1928/29 р. - близько 30 відсотків. З 1924 р. уряд розпочав підготовку до запровадження загальної початкової освіти дітей від 8 до 10 років. Вища школа була підпорядкована випуску спеціалістів з вузьким кругозором. Університетська освіта була ліквідована. Стартовий рівень знань студентів різко погіршився, тому що відбувалося масове "оробітничення" вузів. Без іспитів на навчання зараховувалися робітники - комуністи, комсомольці і члени профспілок (за відповідними путівками). Таких студентів забезпечували гуртожитками і стипендіями.

З 1921 р. почала розвиватися мережа робітничих факультетів при вузах. Учні в них здобувати середню освіту в обсязі знань, які відповідали профілю вузу. На початок 1927 р. налічувався 31 робітфак, де навчалося 7,5 тис. чоловік. Питома вага випускників робітфаків у новому поповненні вузів дійшла до третини. Однак ця частина студентів нерідко мала більші досягнення в громадській роботі, ніж в навчанні. В огляді ЦК КП(б)У "Про підготовку спеціалістів" за 1928 р. відзначалося, що господарські органи беруть на роботу колишніх робітфаківців з небажанням.

Проголошуючи одним з напрямів соціалістичного будівництва культурну революцію, керівники ВКП(б) і Радянської держави змушені були приділити велику увагу елементарній ліквідації неписьменності. Як виявилося, це завдання було не з легких, у тому числі через небажання багатьох людей освоювати грамоту. Тому до проблеми лікнепу були підключені всі "передавальні паси" від влади до населення - партія, профспілки, комсомол, кооперативні, студентські і піонерські організації, добровільні товариства.

ВУЦВК, і РНК УСРР у липні 1929 р. утворили спеціальний фонд лікнепу. Товариство "Геть неписьменність!" стало масовим: у 1929/ 30 р. воно вже налічувало майже 10,5 тис. первинних осередків і понад 900 тис. членів. До роботи по лікнепу було підключено 310 тис. культармійців - учителів, комсомольців, старшокласників.

У другій п'ятирічці до працюючих, які залишалися неписьменними, почали вживати засоби адміністративного тиску. У 1936 р. стали утворюватися вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. В Наркомосі України було створене спеціальне управління з навчання дорослих.

Доповідаючи про підсумки виконання другої п'ятирічки, український уряд заявив про цілковиту ліквідацію неписьменності. Заява дійсності не відповідача, але за півтора десятиліття наполегливої праці проблему лікнепу вдалося розв'язати майже повністю. Перепис 1897 р. показав, що в українських губерніях 72 відсотки населення не могли читати і писати. Перепис 1939 р. зареєстрував на території України тільки 15 відсотків неписьменних у віці до 50 років.

Щоб кількість неписьменних не поповнювалася за рахунок покоління, яке тільки вступало в життя, треба було охопити навчанням всіх дітей шкільного віку. Проблему загального навчання ("всеобучу") вперше поставив XVI з'їзд державної партії влітку 1930 р. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 14 серпня 1930 р. у країні запроваджувалося обов'язкове початкове навчання, а для переростків від 11 до 15 років встановлювалося обов'язкове навчання в дво - і однорічних школах-курсах. При РНК УСРР було створено Комітет сприяння всеобучу на чолі з В.Чубарем.

У першій п'ятирічці істотна частка початкових шкіл була перетворена на семирічки. Деякі семирічки, особливо у великих містах, переходили на десятирічне навчання. В другій п'ятирічці кількість шкіл-десятирічок збільшилася майже вдесятеро, в них навчалося до третини учнів.

Наприкінці 1930-х рр. в Україні налічувалося понад 22 тис. шкіл усіх типів, у них навчалося близько 5,5 млн. учнів. Однак стрімке зростання шкільної мережі руба поставило питання про вчительські кадри. На початку другої п'ятирічки в республіці не вистачало до 40 тис. вчителів. З наявних 135 тис. педагогів вищу освіту в 1932/33 навчальному році мали тільки 12 відсотків. Тому мережа педагогічних навчальних закладів була істотно розширена. При багатьох інститутах і технікумах педагогічного профілю відкрилися заочні і вечірні відділення. У 1937 р. в 36 педагогічних інститутах і 66 технікумах навчалося понад 55 тис. майбутніх педагогів.

Вища школа до першої п'ятирічки зберігала в основному дореволюційну структуру. В 1929/30 навчальному році були створені галузеві інститути на базі факультетів багатопрофільних вузів (Харківського і Київського політехнічного. Сталінського гірничого та ін.). Технікуми, які мали добру матеріальну базу і кваліфікований склад викладачів, перетворювалися в інститути. Реорганізація збільшила кількість вузів з 42 до 155. Число студентів у них зросло з 41 до 69 тис. чоловік.

У 1930 р. з'явилася нова форма технічного навчання - завод-втуз. Втузи були відкриті на технічно оснащених підприємствах, які мали кадри досвідчених інженерів - Харківському електромеханічному заводі, Штерівській електростанції, Кадіївській шахті № 1 та ін. У 1931 р. у Харкові відкрилася Промислова академія з вечірніми відділеннями в Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. В цій системі вузів готувалися керівні кадри для нових галузей промисловості. Роком раніше в Харкові почала працювати агроіндустріальна академія, в якій одержували вищу освіту директори МТС, радгоспів, інших підприємств сільськогосподарського профілю.

Щорічно вища школа поповнювалася студентами за рознарядкою партійних комітетів і профспілок (парттисячниками, профтисячниками). Після навчання молоді спеціалісти направлялися на роботу в розпорядження організацій, які їх посилали на навчання.

В другій п'ятирічці існування дрібних вузів було визнане недоцільним. В 1934 р. було відновлено великі індустріальні (політехнічні) інститути в Одесі, Києві, Сталіно, які готували спеціалістів широкого профілю. З 1933 р. в Україні відновилася університетська освіта. Почали працювати університети в Одесі, Києві, Харкові і Дніпропетровську.

Після всіх реорганізацій кількість вузів зросла з 19 в 1914/15 до 129 в 1938/39 навчальному році. Вишу освіту давали своїм студентам 35 індустріально-технічних, 20 сільськогосподарських, 36 педагогічних, 14 медичних навчальних закладів. Загальна кількість студентів зросла за чверть століття з 27 до 124 тис. За першу п'ятирічку вузи підготували 48 тис. за другу - понад 70 тис. спеціалістів, а технікуми - відповідно 62 і 125 тис. спеціалістів.

У міру того, як розвивалася середня загальноосвітня школа, питома вага робітфахівців серед студентів знижувалася. У 1933 р. працювали 533 робітфаки, які давали вузам третину студентів. Це був пік робітфаківської форми навчання.

Після цього мережа робітфаків почала інтенсивно згортатися. З 1933 р. були введені вступні іспити у вузах за профілюючими предметами. Для тих, хто закінчував вузи, запроваджувалися дипломні роботи (проекти), які мали бути захищені. Це наблизило якість підготовки спеціалістів до дореволюційної. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 грудня 1935 р. були скасовані обмеження за соціальною ознакою абітурієнтів.

Наприкінці 30-х рр. радянська Україна випереджала за кількістю студентів найбільш великі європейські країни - Францію, Німеччину, Велику Британію. Вузівськими центрами вперше стали 28 міст республіки. Серед них по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно, по три - Ворошиловград (раніше і тепер - Луганськ), Запоріжжя, Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв і Херсон

2. Студенство 1920-х років в УСРР

Прагнучи розширити соціальне підґрунтя, радянська влада орієнтувалася на молодь і, в першу чергу, на студентську її частину.

Переважна частка абітурієнтів закінчили профшколи, трудшколи або отримали домашнє виховання.

Кількісний склад студентів не був сталим. Загальна кількість студентів УСРР з 1920/1921 по 1927/1928 навчальний рік знизилася з 77,1 до 55,6 тис. осіб. Помітне падіння їх загальної чисельності відбулося в першій половині 1920-х рр., що пояснювалося ретельною селекцією через “соціально-академічні перевірки”, “чистки” тощо. З другої половини 1920-х рр. простежується зростання кількості студентів, пов'язане зі стабілізацією господарського життя республіки, політикою “коренізації”.

За соціальною ознакою основну частку студентства становили вихідці зі службовців, причому їхня питома вага протягом 1923/1924 - 1928/1929 навчальних років зросла з 40,8 до 46,9 %. Водночас простежується тенденція до “пролетаризації”, оскільки частка вихідців із селян серед студентів збільшилася з 22,3 до 25,3 %, робітників - з 16,2 до 23,9 %. Пролетаризація вищих навчальних закладів здійснювалася декількома шляхами: через відрядження на навчання громадськими об'єднаннями; встановлення норми прийому для кожної губернії; “чистки”, “соціально-академічні перевірки”, “перереєстрації”; розширення мережі робітничих факультетів (робітфаків). Не зважаючи на ці перевірки, радянська влада не змогла пролетаризувати вузи.

Переважна частина студентства була безпартійною - 87,7 %.

Розширенню соціальної основи радянської влади сприяв декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ”, який зобов'язав НКО забезпечити представників усіх народів, що проживали у республіці, можливостями отримати освіту у власних навчальних закладах, а також збільшити відсоток прийому до вузів. Протягом 1920-х рр. в інститутах українці тримали перші позиції серед представників інших національностей - 45,7 % - і їхня питома вага зростала. Друге місце посідали євреї (30 %). Найвищою питома вага їх зафіксована у медичних, соціально-економічних, мистецьких інститутах та технікумах. Причиною цього була ментальність євреїв, які переважно займалися у торгівельній, медичній та художній сферах. Їх питома вага зменшувалась, що пояснювалося поширенням антисемітських настроїв внаслідок чого частка студентів приховувала національну належність. Питома вага росіян у 1920-ті роки становила пересічно 20 %. Їхня частка також зменшувалася, що можна пояснити політикою “коренізації”.

Повсякденне життя вузівської молоді.

Фінансування освітніх закладів мало залишковий характер. Виділених коштів не вистачало на ремонт аудиторій, придбання необхідних приладь. Студенти не мали можливості повноцінно навчатися та позбавлялися засобів до існування. У середньому на потреби студентства із бюджету НКО протягом 1920-х рр. виділялося близько 3%. Це була мізерна сума, яку і в такому обсязі затримували або частково не виплачували. Більшість асигнувань спрямовувалася на виплату стипендій, функціонування навчальної частини, ремонт господарських потреб, опалення, будівництво та утримання гуртожитків, лікарень та санаторно-курортних баз. Незначна їх частка витрачалася на видавництво книг та навчальних посібників, екскурсій, забезпечення комітетів по покращенню побуту учнівства (копопучів). Виділялися й державні кредити на одяг, взуття, підручники, які розподілялися пропорційно кількості студентства. Перевагу надавали промисловим та центральним регіонам, куди надходили більші суми. Їх вираховували із кредитів, що відпускалися периферійним вузам.

Засоби існування студентів можна розподілити на дві групи: ті, що самі заробляли та, які отримували від рідних, студентських організацій, держави тощо. У чоловіків головними засобами життя виступали стипендії та допомога рідних; незначна частина обходилася випадковими заробітками. Серед жінок вагомим внеском до бюджету стали власні заробітки та допомога рідних, яка була незначною. Головним джерелом існування стала трудова діяльність. Найбільш забезпеченою соціальною групою були службовці. Багато студентів (особливо у інститутах) мали сім'ю, що негативно відбивалося на відвідуванні занять та академічних показниках.

Вийти із тяжкого становища допомагали копопучі, каси взаємодопомоги, метою яких стало забезпечення студентства житлом, одягом, санітарно-гігієнічними приміщеннями (пральнями, перукарнями, лазнями), організація медичної допомоги, курортного лікування, харчування, відкриття майстерень, надання пільгових квитків тощо. Відкривалися буфети, персонал яких становили самі студенти. Це забезпечувало додатковий заробіток для них. Власними зусиллями молодь створювала бюро працi.

Одним iз заходів щодо поліпшення становища студентства стало запровадження державних стипендій. Для врегулювання цього питання був створений стипендіальний фонд, куди надходили кошти із державного, місцевого бюджетів, прибутків та зборів наркоматів, відрахувань державних та приватних підприємств. Ці суми спрямовувалися до наркомату фінансів республіки, який контролював своєчасність процесу та формував стипендіальний бюджет НКО. Грошові суми, виділені з державного бюджету, були невеликими і не могли задовольнити студентство найнеобхіднішим, тому до цього залучалися господарські органи, профспілки, приватні особи.

Особливо гострою у 1920-х роках для студентів залишалася житлова проблема, зумовлена руїною в державі. Молодь вимушена була жити в жахливих умовах: у вологих, холодних, темних кімнатах, підвалах та напівпідвалах. До антисанітарних умов додавалася й скупченість у кімнатах, мізерність або взагалі відсутність необхідних меблів та приладів. Перевагу у забезпеченні житлом у будинках пролетарського студентства надавали молоді великих промислових міст: Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська.

Під час надання житлової площі бралося до уваги стипендіальне забезпечення студентства. У тому випадку, коли студент не отримував стипендію від господарських органів чи інших організацій, у нього було менше можливості оселитися в гуртожитку. Площа, що надавалася студентам, була надзвичайно мізерною та коливалася від 2,7 до 7,3 кв. м на одного студента. Таким чином, у гуртожитках не дотримувалися навіть мінімальної норми, що становила 3,2, а пізніше - 4,5 кв. м.

Через неохайність та небажання прибирати в кімнатах, коридорах та на східцях було брудно. До того ж навчатися в гуртожитку заважала відсутність необхідних приладь та меблів. Студентам доводилося спати на підлозі, у шафах, на столах. Молоді бракувало й ковдр, постільної білизни, забезпеченість яких склала 60% . Іноді студенти самі купували або майстрували полиці, шафи. У кожній кімнаті мали бути шафи для одягу та взуття, полиці для книжок, ковдри біля кожного ліжка, завіси на вікнах, два столи й чотири тумбочки на чотирьох. За кожною кімнатою закріплювалася прибиральниця, яка змінювала, відносила до пральні і забирала білизну. Часто білизну не змінювали кілька місяців, залишки їжі викидали у вікна або залишали у кімнаті. Не дивно, що після цього заводились таргани, кліщі. Гуртожитки залишались без водопостачання, каналізації. Все це підвищувало ризик захворювання на туберкульоз, інші інфекції.

Дозвілля студентства 20-х рр. ХХ ст. через тяжке матеріальне становище було досить одноманітним. Вузівська молодь вільний час проводила переважно в гуртожитках, які служили не лише притулком, але й свого роду сімейним будинком. Поширеним явищем студентського життя стало вживання алкоголю, переважно - чоловіками. Непривабливі вчинки студентів обговорювалися на колективних зібраннях із наданням таких характеристик: “хуліган, розтратник, невитриманий”, “підривач постанов осередків”, “пов'язаний з класово чужим елементом” тощо. З метою піднесення загального культурного рівня молоді між театрами та окружними бюро ЦБПС укладалися угоди щодо відвідування студентами спектаклів. Наприклад, протягом 1927 р. лише у Харкові серед студентів було розповсюджено 200 тис. квитків. Проте одноманітність репертуару не сприяла заохоченню студентів до мистецтва. Однією з форм проведення вільного часу студентів стало написання літературних творів, які друкувалися на сторінках періодичних видань. Писали про те, що наболіло: житлові умови, харчування, сімейне життя.

Навчальна та громадсько-політична діяльність студентства.

Мета навчання визначалась як використання здобутих знань у боротьбі з буржуазією та побудові комуністичного суспільства. Навчання та громадська діяльність ставилися в контекст загального розвитку народного господарства. Студенти гостро відчували на собі вплив соціальних змін, виступали безпосередніми учасниками їх.

Заняття проходили на основі практичного вивчення виробничих процесів. З початку 1920-х рр. заклади освіти в тій чи іншій мірі застосовували різні форми, методи навчання та перевірки знань. Основними серед них були лабораторно-бригадний метод, дальтон-план, лекції, семінарські, практичні й лабораторні заняття. Навчальний рік тривав 10 місяців і мав 3 триместри, між якими влаштовувалися двоє двотижневих та одномісячні канікули. Академічні заняття організовувалися таким чином, що в кожному триместрі охоплювалося конкретне завдання, навколо якого групувалися наукові питання, які й визначали набір основних курсів. У перших двох триместрах переважали теоретичні та показові заняття, семінари, екскурсії, у третьому - практичні та самостійні.

Читалися спеціальні предмети, гуманітарні з обов'язковим суспільствознавчим мінімумом, встановленим відповідною постановою РНК УСРР від 26 квітня 1921 р. Основні недоліки навчальних планів та розкладів полягали в наступному: кількість занять не відповідала реальним можливостям студентів, які не встигали засвоювати матеріал; складніші предмети та спеціальні часто стояли останніми, що заважало сконцентруватися на основному й розпорошувало зусилля. Це негативно відбилося на академічних показниках та відвідування занять студентами. Кращі результати мали студенти педагогічних та сільськогосподарських закладів освіти: 85 - 100 %, що пояснювалося географічною близькістю навчальних закладів до місця проживання студентів.

Яскравим відображенням студентського життя стала вузівська періодична преса. Основними її формами були друковані, писані, живі журнали й газети. Студенти кожного вузу мали своє періодичне видання: в Києві - “Кінговець” (видання інституту народного господарства), “Червоний медик” (медичного інституту), “Кузня освіти” (інституту народної освіти), у Полтаві - “Іновець”, Харкові - “Червоний технолог” (технологічного інституту), “Студенти Жовтня” та інші.

3. Загальноосвітня школа 1945-53 р.

Наступ сталінського режиму на національну культуру, пошуки “українських націоналістів” та “космополітів”, чисельні партійні постанови безпосередньо впливали на змісту освіти та ідейне виховання учнівської молоді. Вони орієнтували вчителя на виховання учнів у класовому дусі, особлива увагу приділялась обґрунтуванню прогресивної ролі російського народу та з'ясуванню переваг соціалізму над капіталізмом.

Централізація в управлінні освітою, відсутність альтернативних підходів до навчання призводили до бюрократизації, бездумної ієрархічності, уніфікації навчального процесу в республіці. Історія України вивчалася обмежено, спрощено, сфальсифіковано і, до того ж, викладалась в рамках історії СРСР. Органи цензури вилучали з бібліотек “політично шкідливу” літературу.

Найбільшого розмаху русифікація шкільництва досягла у містах. У русифікації шкільної освіти в Україні суттєву роль відігравала Академія педагогічних наук РРФСР, яка розробляла шкільні програми, схвалювала підручники та рекомендувала їх для шкіл національних республік.

Деструктивним чином на становище загальноосвітньої школи України вплинув голод 1946-47 рр. Велика кількість дітей перестали відвідувати школу, деякі просили милостиню, працювали в колгоспах. На початок 1946/47 н. р. поза школою в республіці з причин матеріально-побутового характеру залишилося 210145 учнів, поширились безпритульність та злочинність. Голод та матеріальні нестатки були причиною невиконання закону про обов'язкове 7-річне навчання.

Введена державою із 1944/45 н. р. плата за навчання учнів 8-10 класів створювала додаткові перешкоди для молоді в здобутті вищої освіти. Боротьба за успішність учнів наповнювалась формалізмом і казенщиною. Органи народної освіти оцінювали ефективність роботи вчителя залежно від успішності учнів, а це що спонукало до завищення їх знань.

Щоб підвищити якість навчання, із 1944/45 н. р. запроваджено випускні і перевідні іспити, а також іспити на атестат зрілості, нагородження золотими і срібними медалями тих учнів, які виявили відмінні знання та зразкову поведінку.

Підхід до політехнічного навчання був поверховий і спрощений, зводився до оволодіння учнями певними трудовими навичками, основами елементарних професій. Старшокласники позбавлялися права на вибір майбутньої спеціальності за своїм нахилом чи бажанням. Всі сільські школи були зорієнтовані на сільське господарство, а міські - на виробничі професії найближчих підприємств. Масові шкільні і позашкільні екскурсії школярів на промислові підприємства, радгоспи, колгоспи спрямовувались на те, щоб ідейно виховати школярів, сформувати у них повагу до праці, зайняти їх вільний час.

Сталінський режим посилював політичний і моральний тиск на масову свідомість, постійно проводячи перевірку на благонадійність вчителів та учнів.

Підпорядкуванню учительства та підростаючого покоління партійно-державним інтересам слугував широкий спектр заходів: від ідеологічного впливу до партійно-державного примусу і до заходів репресивного характеру. Звинувачення, які мали суто політичний підтекст, були різними: за недостатнє атеїстичне виховання школярів, за незадовільну виховну роботу, за антирадянську діяльність батьків, їхнє соціальне походження, за вороже ставлення до радянської влади, за перебування за кордоном. При винесенні вироків визначальним пунктом у вирішенні долі вчителя було його ставлення до існуючого ладу, позиція щодо національної політики влади. Політично-небезпечними елементами визначалися вчителі, які перебували на окупованій території. Особлива пильність була до вчителів німецької мови: їм приписувалася перекладацька діяльність на користь німців. Вчителі, що відбули покарання, носили клеймо “ворога народу”, переслідувалися, не мали права на працевлаштування.

Під виглядом боротьби із буржуазною культурою переслідувалися будь-які прояви українського патріотизму. Буржуазними націоналістами післявоєнна влада вбачала і тих, хто висловлював в різних формах незадоволення існуючим режимом. Під час антисемітської кампанії до каральних органів потрапляли вчителі-євреї. Вчитель, що побував за кордоном, розглядався як потенційний шпигун. Застосовували звинувачення "за недонесення".

Тоталітарно-репресивний режим післявоєнних років привів до втрати національного педагогічного досвіду, руйнувань українських традицій в освіті, деформував майбутній розвиток українського суспільства.

4. Освітня система за хрущовської відлиги

освіта радянський школа хрущовський

Проте лібералізацію суспільно-політичного життя не даремно назвали "відлигою", тобто потеплінням посеред зими. Надто нестійкою вона була, і це підтвердила тривала дискусія про вивчення української мови в школі.

Восени 1958 р. М.Хрущов виступив з черговою ініціативою - проектом реформи освітньої системи. Серед його тез про наближення школи до виробництва найбільшого розголосу одразу набула теза № 19. У ній зазначалося стосовно України, що вивчення двох мов (у російських школах - української, а в українських - російської) має стати необов'язковим, щоб зменшити навантаження на школярів. Під час обговорення тез та їх роз'яснення на офіційному рівні стало зрозумілим, про що йдеться: російська мова повинна була залишитися обов'язковим предметом в українських школах, а ось українська мова в мережі російських шкіл в Україні мусила стати необов'язковою.

Оскільки батьків заохочували віддавати своїх дітей до російських шкіл, а українська мова у таких школах переставала бути обов'язковою, статус її понижувався мало не до нуля.

Після опублікування тез шкільна реформа підлягала всенародному обговоренню. І тут виявилося, що офіційна й неофіційна Україна виступають в тандемі проти 19-ої тези Хрущова. Першим позицію Компартії України оприлюднив секретар Київського обкому КПУ П.Тронько. У статті в компартійному журналі "Комуніст України" він поставив вимогу, щоб вивчення російської, української та однієї іноземної мови залишалося обов'язковим у всіх школах.

У законі про освіту, затвердженому Верховною Радою СРСР 24 грудня 1958 р., тезу № 19 опустили. За кожною республікою залишалося право виконувати чи не виконувати закладені в ній вимоги на власний розсуд. Коли приймалися закони про освіту в Азербайджані та Латвії, теза № 19 теж була опущена. Внаслідок цього компартійно-радянське керівництво обох республік зазнало чистки.

На Верховній Раді УРСР, яка приймала закон про освіту в квітні 1959 р., мовне питання не обговорювалося. Висловитися було дозволено лише міністру освіти І.Білодіду. Він висунув свій варіант тези № 19, який й був прийнятий як складовий елемент закону про освіту. Наголошуючи на потребі вдосконалити вивчення як російської, так і української мов у середній школі, ухвалений закон ясно вказував на головне: в російських школах українська мова мала стати необов'язковим предметом і вивчатися лише при достатньому числі учнів, які цього бажали. В мережі українських шкіл російська мова залишалася обов'язковим предметом.

Проте у першій половині 60-х рр. більшість учнів навчалася все-таки в українських школах. Не все так погано складалося і у вивченні української мови в російських школах. Де-факто вона залишалася обов'язковою, а не факультативною.

Курс на асиміляцію неросіян, який проводився нерішуче і непослідовно, дістав поштовх після ХХII з'їзду КПРС, який прийняв нову програму КПРС.

Розвиток освіти

Після 1955 р. керівництво КПРС взяло рішучий курс на прискорення науково-технічної революції. Щоб забезпечити розвиток наукових досліджень, треба було починати з вузів і загальноосвітньої школи. Витрати на освіту в Радянському Союзі в другій половині 50-х рр. дійшли до 10 відсотків національного доходу, тобто у відносних величинах стали найвищими в світі. Щоправда, в першій половині 60-х рр. вони почали знижуватися.

У першій половині 50-х рр. у загальноосвітній школі обов'язковою була семирічна освіта. Проте вже тоді закладалися умови для переходу в перспективі на десятирічну освіту, особливо у містах.

За законом "Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти", прийнятому Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р., замість семирічного навчання запроваджувалося обов'язкове восьмирічне навчання для дітей і підлітків у віці від 7 до 15-16 років. Вимога закону була вперше реалізована у повному обсязі тільки з 1960/61 навчального року. Одночасно закладалися передумови для перетворення восьмирічок в одинадцятирічки. Всі десятирічки переводилися на 11-річне навчання.

В ході здійснення реформи навчання розпочався процес перетворення багатьох шкіл на школи-інтернати. Перші 50 інтернатів почали працювати ще в 1956/ 57 навчальному році, в них навчалося до 10 тис. дітей. Окремі фабрики й заводи брали школи-інтернати під свою опіку, оскільки бюджетних коштів не вистачало для налагодження навчального процесу на нових засадах. Завод ім.Кірова в Макіївці передав для школи-інтернату дачу "Горки", на території якої розміщувався великий парк, фруктовий сад і шість будівель площею в 3 тис. кв.м.

Школи-інтернати виявилися особливо зручними для сільської місцевості. У невеликих селах могли працювати тільки початкові школи, після цього учні змушені були ходити в сусідні села. У середині 60-х рр. кількість шкіл-інтернатів зросла вдесятеро, в них навчалося 212 тис. учнів. З 1960 р. почали діяти школи подовженого дня.

На ХХ з'їзді КПРС було поставлене завдання здійснити політехнізацію загальноосвітньої школи. Відтоді в школах були запроваджені нові предмети, які давали основи знань у галузі промислового або сільськогосподарського виробництва. Міністерствам і відомствам було дозволено передавати школам безплатно машини й прилади, що не використовувалися на виробництві, для налагодження політехнічного навчання.

На початку 1961 р. в школах працювало понад 400 тис. учителів. Щоб компенсувати нестачу кваліфікованих учительських кадрів, університети із середини 50-х рр. почали направляти в школу основну частину своїх випускників.

Размещено на Allbest.ru