Археологія як джерело вивчення історії рідного краю

Листівка II - стоянка мисливців на бізона, розкопана на значній площі в басейні Південного Бугу на Одещині. Серед великої кількості кісток бізона знайдено більш як 1 млн оброблених кременів, веретеноподібні наконечники списів із кістки та рогу. Пам'ятка являє собою рештки табору мисливців на місці колективного полювання на стада бізонів, що сезонно мігрували, й датується, як і дві попередні, близько 18 тис. років тому.

Мізин. Стоянка розташована на високому березі р. Десни поблизу с. Мізин на Чернігівщині. У відкладах льодовикового лесу досліджено п'ять господарсько-побутових комплексів. Вони являли собою рештки круглих жител, обкладених кістками мамонтів й оточених господарчими ямами, вогнищами, рештками господарчої діяльності - виробами з кременю, кістки, залишками життєдіяльності. Виявлено численні мікровістря та мікропластинки з притупленим краєм для пазових наконечників списів із кістки, призматичні нуклеуси для пластин, скребачки та всілякі різці на пластинах, проколки. Серед кістяних знарядь - наконечники дротиків, проколки, голки, молотки з рогу оленя, руків'я крем'яних знарядь.

Знайдено унікальний набір прикрас і витворів мистецтва з кістки та бивня мамонта: намистини-підвіски, браслети, орнаментовані меандрами та ялинковим орнаментом, численні стилізовані фігурки жінок (так звані пташки), прикрашені геометричним гравіюванням (зигзаг, меандр, шеврон, ялинки) (рис. 14). В одному з жител виявлено п'ять великих кісток мамонта (лопатки, шелепи, кістки кінцівок) з нанесеним вохрою орнаментом у вигляді меандрів та зигзагів. С.М. Бібіков інтерпретував житло як культовий центр общини, а розмальовані кістки - як ударні музичні інструменти. Меандри та зигзаги на кістяних виробах із Мізина відбивають структуру бивня, яку видно в його поперечному зрізі.

Судячи з фауни, в якій домінує мамонт, але присутні також кістки коней, північних оленів, вівцебиків, песців, вовків, лисиць, зайців, основою господарства було колективне полювання на мамонтів. Стоянка датується 17-16 тис. років тому й належить до середньодніпровської культурно-історичної спільноти епігравету Східної Європи.

Межиріч. Стоянка розташована на мисі, поблизу місця» де р. Росава впадає у р. Рось, на Канівщині. Досліджено чотири господарсько-побутові комплекси, що залягали у потужних відкладах льодовикового лесу. В центрі кожного з них розміщувалося кругле в плані каркасне житло діаметром близько 5 м, обкладене великими кістками мамонтів (черепи, лопатки, кістки кінцівок) (рис. 13). Навколо жител досліджені ями-сховища, вогнища, місця обробки кременю, кістки, шкур тощо. Крем'яний інвентар характеризується численними вкладнями-мікрограветами, призматичними нуклеусами для пластин, кінцевими скребачками та різцями на пластинах, проколками тощо. Серед виробів із кістки та бивня - лощила, молотки з рогу північного оленя, шила, наконечники дротиків, руків'я крем'яних знарядь. Серед витворів мистецтва - уламок бивня зі складним стилізованим гравіюванням, схематизована жіноча статуетка з гравійованим орнаментом, підвіски-намистин и з бивня, морських мушель, бурштину. Знайдено череп мамонта з розписом червоною вохрою (рис. 13).

На стоянці виявлено велику кількість кісток мамонта, значно менше - бізона, коня, північного оленя, песця, лисиці, ведмедя, зайця. Аналогічні крем'яні матеріали містяться також у культурних шарах інших стоянок межиріцької культури - Добранічівка, Гінці тощо, які датуються 14-15 тис. років тому.

Добранічівка - стоянка, досліджена поблизу однойменного села Яготинського р-ну на Київщині. Культурний шар залягав у лесових відкладах високого мису лівого берега р. Супій. Досліджено чотири розташовані по колу господарсько-побутові комплекси. Кожен із них складався з округлих жител діаметром близько 4 м кожне, обкладених великими кістками мамонтів. Навкруги жител досліджені ями-сховища, вогнища, виробничі ділянки. Виявлено велику кількість крем'яних виробів: мікровістря з притупленим краєм, призматичні нуклеуси для пластин, скребачки та різці на пластинах. Серед кістяних та рогових виробів - молотки з рога оленя, проколки. Знайдена схематизована жіноча статуетка з бурштину, численні підвіски з морських мушель. На стоянці виявлено велику кількість кісток мамонтів, значно менше - решток північного оленя, бізона, вівцебика, коня, ведмедя, песця, вовка, зайця. Стоянка датується близько 13 тис. років тому.

Культурні спільноти прильодовикової Європи

У пізньому палеоліті з'являються спільноти, які поступово набувають форм археологічних культур. Вони являють собою сконцентровані на обмеженій території групи синхронних або генетично пов'язаних стоянок з однотипними речами, що свідчить про спорідненість населення, яке лишило ці пам'ятки. Більшість дослідників вважає, що археологічні культури являють собою сліди мешкання окремих етнічних спільнот первісності.

Оскільки вироби з кременю переважають на стоянках кам'яної доби, їх класифікація є визначальною у виділенні археологічних культур палеоліту. Особливо показовими для визначення належності стоянки до тієї чи іншої культури є форма наконечників метальної зброї (стріл, дротиків). Іншими словами, є підстави вважати, що окремі культурні групи населення кам'яної доби являли собою стародавні етнічні групи, кожна з яких виготовляла наконечники специфічних форм (рис. 17).

Як відомо, археологічні культури мають умовні назви, які дослідники дають цим однотипним групам пам'яток по першій розкопаній пам'ятці. Наприклад, назви оріньяцької та азильської культур походять від печер Оріньяк та Азиль у Піренеях, гамбурзької та свідерської - від населених пунктів, поблизу яких розкопані стоянки в Німеччині та Польщі.

На початку верхнього палеоліту крем'яна індустрія людини розумної (Оріньяк) співіснує з технологіями неандертальців (Мікок, Селет, Шательперон). У середині пізнього палеоліту поширюються технології гравет та східний гравет, а наприкінці - мікрогравет або епігравет, індустрії наконечників стріл на пластинах та архаїчних сегментів, трапецій (Лінгбі, Свідер, Красносілля, Гамбург, Осокорівка, Азиль тощо).

Оріньяк - традиція обробки кременю ранньої пори пізнього палеоліту, якій властиві характерні мікровкладні у вигляді лусочок кременю з нерегулярною ретушшю по краю, нуклеподібні скребачки з носиком, багатофасеткові різці, а також кістяні наконечники стріл з розщепленою основою (рис. 5, 17). В Європі оріньяцькі традиції розвивалися приблизно 35-20 тис. років тому. Оріньяцькі пам'ятки відомі у Подністров'ї (Рашків VII), на півдні України в Криму (Сюрень І), Надчорномор'ї (Зелений Хутір, Анетівка І, Сагайдак, Ворона III) та Надазов'ї (Муралівка, Золотівка). Вважається, що більшість із них належить до пізніх етапів існування культури. На думку деяких дослідників, Східний Оріньяк був генетичною підосновою Епігравету України.

Селет (від назви однойменної печери в Угорщині) - культурна група ранньої пори верхнього палеоліту, якій властиві двобічно оброблені вістря (рис. 17). У Східній Європі до селетського кола належать пам'ятки України - Ільїнка, Молодова V (шар 9, 10), Буран-Кая ПІ (шар С), Міра; Молдови - Бринзени; Росії - Бірюча Балка на Нижньому Дону та Стрелецька, Костенки І (шар 2, 3), Костенки 11, 12 на Середньому Дону та ін. Вважається, що селетоїдні пам'ятки передували появі в Україні оріньяцьких і певний час співіснували з ними.

Гравет (від стоянки Ля Гравет у Франції) - культурна традиція обробки кременю, що розвивалася у прильодовиковій Європі на початку та в середині пізнього палеоліту (30-20 тис. років тому). Визначальним знаряддям із кременю є довгі вістря на пластинах з прямим притупленим краєм (рис. 17). Характерні також призматичні нуклеуси для пластин, довгі кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах. Мистецтву Гравета властива скульптура та гравюра на кістці, основним сюжетом якої є натуралістичне зображення жінки з гіпертрофованими формами. Судячи з фауни стоянок (мамонт, кінь, північний олень тощо), граветська людність полювала на стадних ссавців холодних прильодовикових степів Європи.

Своєрідність крем'яних виробів окремих пам'яток дала підстави виділити в межах граветської традиції кілька культур: павловську, віллендорфсько-костенківську (Східний Гравет), молодовську.



Крем'яні наконечники культур верхнього палеоліту Європи

В Україні граветська традиція представлена середніми шарами стоянок пізнього палеоліту Подністров'я Молодова I, V, Кормань IV, Оселівка II, Вороновиця І та ін. Граветські традиції молодовської культури в басейні Дністра сягають кінця палеоліту і беруть участь у формуванні Мікрогравету або Епігравету кінця верхнього палеоліту.

Східний Гравет, або вілендорфсько-костенківська культура - група пам'яток середнього етапу пізнього палеоліту. Визначальними виробами є наконечники з бічною виїмкою (рис. 17), ножі костенківського типу, натуралістичні скульптурні зображення жінок. З'являються в Центральній Європі, звідки просуваються у східному напрямі до Верхнього Дніпра, Десни та Верхнього Дону. Датуються 23-17 тис. років тому. В Україні ця культура представлена окремими стоянками північного регіону (Пушкарі І, Погон, Клюси), на яких простежуються певні впливи Східного Гравету у вигляді характерних наконечників з бічною виїмкою та ножів костенківського типу.

Мікрогравет, або Епігравет - культурна традиція кінця пізнього палеоліту Європи, що характеризується поширенням вклади і в до наконечників списів у вигляді крем'яних мікровістер з притупленим краєм (рис. 17). Техніка обробки кременю типова для пізнього палеоліту (призматичні нуклеуси для пластин, кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах). Мікрогравет України має прямі аналогії у синхронному йому Мадлені Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії та Епіграветі Італії. Мистецтву Мікрогравету властива схематизація зображень, яскраві приклади якої дає палеолітичне мистецтво України (рис. 14). Судячи з фауністичних решток, епіграветські мисливці полювали на великих ссавців холодних прильодовикових степів та лісостепів - мамонтів, бізонів, північних оленів, коней.

Є три основні версії походження Епігравету України: від власне Гравету; від віллендорфсько-костенківської культури або Східного Гравету; від Оріньяку Східної Європи.

Однотипність крем'яного інвентарю Мікрогравету України утруднює його культурний поділ. Однак більшість учених вважає доцільним виділення в його межах межирицької культури Середнього Подніпров'я, куди, крім епонімної стоянки, входять Добранічівка, Фастів, Семенівка, Гінці, можливо Кирилівська, які датуються 15-14 тис. років тому. Епіграветські стоянки степового Надчорномор'я залишені мисливцями на бізонів (рис. 15), а північних регіонів - мисливцями на мамонтів.

Пізній етап верхнього палеоліту (17-13,5 тис. років тому) по праву можна вважати добою Мікрогравету в Європі, коли однотипні пам'ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм домінують на територіях від Атлантичного узбережжя Європи до басейну Дону. До Мікрогравету належить переважна більшість пізньопалеолітичних стоянок України, що датуються 19-12 тис. років тому. Серед них такі всесвітньо відомі общинні поселення мисливців на мамонта, як Мізин, Межиріч, Добранічівка, Кирилівська, Гінці, та мисливців на бізонів - Амвросіївка, Велика Аккаржа, Анетівка II.

Найдавніші епіграветські пам'ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм з'являються під час максимального похолодання 19-18 тис. років до н. е. (Амвросіївка, Анетівка II, Велика Аккаржа). Наявність оріньяцьких рис в інвентарі, можливо, свідчить про участь носіїв оріньяцьких традицій у їхній ґенезі.

Археологічні пам'ятки середньовічного Криму

До кримських археологічних джерел середньовічних часів, як зазначав О.І. Домбровський, належать різночасні, не однакові у фортифікаційному відношенні, а отже функціонально різні укріплення. Ще недостатньо досліджені залишки численних поселень та могильників, сліди минулого сільськогосподарського терасування давно порослих лісами гірських схилів, сховані у горах крепіди терас та давні шляхи, закинуті гончарні водогони, арики, що нині не використовуються, фонтани, колодязі, середньовічні каменоломні, рудоплавильні й гончарні печі тощо.

Різностнічне населення півострова, звичайно, не могло упродовж тривалих відрізків часу мирно співіснувати. Про міжобщинні конфлікти, зокрема, свідчать численні - різні, хоча й синхронні - оборонні системи: укріплені, але не заселені в мирний час схованки поруч із відкритими поселеннями; селища, оточені стінами; місця тимчасового перебування у гірських печерах. Трапляються й прості, невеликі за розмірами житла, що стояли одне біля одного на узвишшях гір; сотоподібно сплановані селища з будинками у вигляді невеликих веж, котрі перетворювали садибу землероба на своєрідну фортецю. Напластування культурних нашарувань і стратиграфія будівельних залишків свідчать про довготривале й постійне використання населенням усіх пунктів вищевказаних категорій.

Вибір місць для проживання й відмінності у способі життя зумовлювалися насамперед віковою звичкою тих чи інших прийшлих груп населення до певних форм господарювання, котрі могли розвиватися за конкретних умов природного перебування. Це й відгінне скотарство в горах, і мисливство у поєднанні з бортництвом, і збирання дарів природи, й «чаїрне» землеробство на очищених від лісу невеликих за розмірами ділянках землі, хліборобство в долинах і городництво на невисоких вододілах, виноградарство на південних схилах гір і рибальство, дрібні сільські ремесла тощо.

Дослідження археологічних пам'яток, залишених носіями різних археологічних культур, слід починати із візантійських - VIII-X ст. їхній появі сприяла масова міграція в період іконоборства. В цей час з'являються плитові могильники, на площі яких поховання проводилися за християнськими звичаями - витягнуто на спині, головою на захід; у деяких могилах виявлено натільні хрестики. Водночас на всій території Південного Криму з'являються сільські поселення та укріплені монастирі з матеріалами провінційно-візантійської культури (круглодонні червоноглиняні амфори, візантійський білоглнняний посуд - розписні ойнохої та фляги, невеликі плоскодонні піфоси, різноманітні горщики). Пізніше форми амфор змінюються.

Площа поселень і кількість будівель у них доволі значні. З напільного боку поселення обнесені огорожами завширшки близько 3 м, але на самій території споруди розміщувалися безсистемно. Найвідомішою пам'яткою того часу є Аю-Даг - селище, розміщене на верхівці залісеної гори. Тут споруджувалися будинки двох типів - однокамерні й п'ятистінки, розміри яких удвоє перевищували попередні. В центрі поселення розміщувався храм.

Одночасно із сільськими, невеликими за розмірами, однонефними базиліками в епоху іконоборства з'являються тринефні й триабсидні базиліки значно більших розмірів. Діяльність чернецької імміграції поширювалася й у гірських районах, де виникає значна група печерних монастирів, за характером забудови близьких до так званих «печерних міст» (рис. 27).

Такими містами називають своєрідну групу пам'яток (городища, монастирі, селища), розташовану в передгір'ях півострова. їхньою характерною особливістю є висічені у скелі різноманітні приміщення господарського, військового, житлового та культового призначення. Залишки наземних будівель тепер укриті землею та рослинністю. Городища нерідко сягали значних, як для тих часів, розмірів (близько 10 га). Частина їхньої площі не була забудованою і, ймовірно, призначалася для захисту навколишнього сільського населення під час ворожих нападів або проведення торгів.

«Печерне місто» Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая

Два із них - Ескі-Кермен та Чуфут-Кале - розташовані поблизу Бахчисарая. Перше виникло у V-VI ст. й існувало до кінця ХНІ ст. Викладені з каменю оборонні стіни мали товщину близько 2 м. До них прилягали башти, вирубані у скелястих виступах. У місті було багато будівель із каменю і близько 400 печер, а також церковні споруди. Під час розкопок виявлені вулиці й зернові ями, вирубані у скелі, глибокий колодязь, водопровід та рештки ремісничих майстерень. Населення займалося землеробством, скотарством, виноградарством, ремеслом і торгівлею.

Одним із найбільших «печерних міст» було Чуфут-Кале. Його оточують кам'яні стіни значних розмірів з арковими воротами. Виникло, як інші, в V-VI ст. На його території виявлено багато печерних комплексів, глибокий колодязь та інші споруди. Пізніше правило татарам за монетний двір та в'язницю для полонених і заложників, стало центром ремесла і торгівлі. Неподалік від міста виявлено великий за розмірами могильник.

Поселення ранніх болгар VII-X ст., відкриті в різних частинах півострова, можна поділити на дві хронологічні групи, «вододілом» між якими стала середина VIII ст. До ранніх і найбільш типових відносять поселення Тау-Кипчак, на якому будівлі з кам'яними стінами розміщувалися п'ятьма «кушами». До кожного із них входили однотипні споруди, згруповані по дві-три разом. Відстань між окремими групами сягала 10-25 м. Усередині лише одне приміщення мало вогнище (тобто було житловим), решта виконувала господарські функції.

Хозаро-болгари, прийшовши в Таврику, принесли з собою характерний тип житла - напівземлянку з куполоподібним дахом. Але, познайомившись із розвинутим кам'яним будівництвом, вони почали зводити й наземні споруди. Характерною для цього кола пам'яток була також кладка стін насухо «в ялинку». Керамічний комплекс складався з амфор місцевого та імпортного виробництва, горщиків і кухлів різних типів. Ліпна кераміка у своїй масі змінюється виготовленою на гончарному крузі. Виявлено велику кількість сільськогосподарських знарядь. Протягом другого зі згаданих періодів матеріальна культура за основними показниками не зазнала змін. Ранньоболгарська культура зникла в середині X ст. унаслідок хозаро-візантійських воєн. Пізніше тут почала формуватися нова етнокультурна спільнота.

У перші століття II тис. н. е. більшість поселень Таврики характеризувалася такими ознаками: будівлі, як правило, розміщуються на скелястих або ж дуже крутих місцинах, не придатних для обробітку. Пойма річки або рівнинна частина зрошувальної долини використовуються лише для садівництва чи посівів. Така риса характерна і для Байдарської долини, де зафіксовані поселення, розміщені навколо неї на гірських відрогах. Відомі й інші різновиди гірських поселень, житлові та господарські споруди котрих зводилися безпосередньо на земляних терасах з підпірними стінами чи полях, поділених на ділянки кам'яними огорожами.

Серед поселень XII-XIV ст. вирізняються три основні типи планування, добре зафіксовані в урочищі Ласпі неподалік від Ялти. Насамперед, це селище Хаспіо з пористою структурою, що складалося більш як із 30 терас, котрі спускалися до моря. Вони були укріплені кам'яними крепідами, на яких стояли стіни, що розділяли тераси. Житлова башта, приміщення господарського призначення, хлів для дрібної домашньої худоби примикали до стін кожного такого осередку. Все поселення користувалося водою, що надходила із одного водогону, спорудженого із гончарних труб (рис. 28).

Пізніше з'явилося ще одне поселення - Шабурла. Відносно правильні ряди будівель тут розміщувалися на довгих терасах. Ці споруди зводилися на значній відстані одна від одної. Поблизу жител, віддалених від джерел, вкопували великі піфоси для зберігання води. Третє велике поселення - Приморське - розташоване на протилежному боці згаданого ручаю. Будівлі тут зводилися безсистемно (це зумовлювалося рельєфом місцевості) і відрізнялися від попередніх за багатьма параметрами. Двори були огороджені, а між ними пролягали звивисті вулиці.

Найбагатшими й насиченими пам'ятками були міста середньовічного Криму. Одне із них - Судак (візантійська Сугдея, італійська Солдая, давньоруський Сурож), оборонні стіни якого з 26 вежами (спорудженими за різних часів) та барбаканом охоплюють двома ярусами гори й захищають підходи до порту. Загальна площа фортеці - близько 60 га. На ранньому етапі (VI - перша половина VIII ст.) місто являло собою звичайну приморську фортецю, у найвищій точці якої розміщувався візантійський гарнізон. Поблизу був споруджений маяк, який функціонував до XVII ст. Поруч із укріпленнями стояла й візантійська митниця (знайдено більш як 500 печаток із свинцю) (рис. 29).

Хозарський період (друга половина VIII-X ст.) характеризується занепадом цього приморського центру, особливо його портової частини. Але в середині IX ст. споруджується оборонна стіна, складена із блоків у типово хозарській оборонній техніці. Та ознак міської забудови цих часів не виявлено, а самі укріплення слугували виключно для захисту воїнів.

Кримська середньовічна кераміка



Реконструкція периметра Судацької фортеці (за І. А. Барановим)

Формування міських кварталів і створення єдиної системи оборонних споруд розпочалося після розгрому каганату, коли частина Таврики знову увійшла до складу Візантійської імперії. До Сугдеї із Херсона-Корсуня було переведено флот та корабельні верфі. В цей період місто забудовується двоповерховими спорудами, а оборонні стіни поділяють його на п'ять зон. Міською домінантою залишається замок, до якого примикала аристократична частина. У цей період місто сягає найбільших розмірів.

Ситуація значно погіршується у другій половині XIII - першій половині XIV ст., після входження Сугдеї до складу Кримського улусу Золотої Орди: оборонні споруди Нижнього міста були повністю розібрані, а на їхньому місці з'являються майстерні. Певне піднесення місто (уже Солдая) переживає після переходу під юрисдикцію Генуї у 1380 р. Однак у 1475 р. воно було знищене турками.

Середньовічний Херсонес (Херсон, Корсунь) був успадкований Візантією від Римської імперії. Це місто, як великий ремісничий та культурний центр Кримського півострова, виконувало роль посередника імперії у морській та сухопутній торгівлі з Північним Причорномор'ям і Київською Руссю. Влада Візантії у Тавриці не була цілковитою і, по суті, лише Херсонес залишався тут її опорним пунктом в економічній та політичній боротьбі за північнопричорноморський регіон. Своєю чергою імперія захищала місто від кочівників та інших нападників. Населення тяжіло до Херсонеса, чим пояснюється скупчення землеробських поселень, а потім і значних феодальних угідь поблизу міста або на підступах до нього (рис. 30).

Уявлення про Херсонес як середньовічне місто дають розкопки східного району й північного берега, де відкриті житлові квартали. Оборонні споруди (стіни та башти) у припортовій та інших частинах міста свідчать про постійну воєнну загрозу для його мешканців. У безпосередній близькості до міських стін відкриті залишки різних громадських будівель, великі цистерни одного із міських водогонів і терм X ст. Усе це свідчить про високий рівень культури містобудування й цивілізованості населення.

Середньовічне місто зводилося на руїнах античного, повторюючи його регулярне планування. Змінювалася лише розбивка домоволодінь усередині кварталів, перебудовувалися садиби, проте планування вулиць залишалося попереднім. У X-XII ст. стало можливим помітно упорядкувати міське планування, завдяки чому центр набуває характеру цілісного архітектурного ансамблю. Головна вулиця пролягала зі сходу на захід; по обидві сторони її розміщувалися двоповерхові будинки, що тулилися один до одного. На нижніх поверхах більшості з них розміщувалися крамниці. Фасади, за винятком жителі найбагатших власників, оформлялися досить просто.

археологія пам'ятка історія культура

Садиба середньовічного Херсонеса з капличкою-усипальнею на передньому плані (реконструкція О.Л. Якобсона)

Головну міську магістраль, ділячи її на майже рівні частини, перпендикулярно перетинали поперечні вулиці, а паралельно до неї проходили поздовжні. Головна вулиця виходила на площу, де височів храм. Тісно забудовані житлові квартали розміщувалися з обох боків від неї і терасами спускалися до моря та гавані.

Монументальна архітектура представлена в Херсонесі культовими спорудами. Базиліки, хрестовокупольні храми, невеликі каплиці зводилися майже у кожному кварталі і багато в чому визначали архітектурне обличчя міста. Зокрема у східній частині Херсонеса міститься так звана Уваровська базиліка. Судячи з її місцеположення, розмірів та облаштування, саме вона могла бути тим кафедральним собором, де вінчався (а також хрестився) князь Володимир Святославич із принцесою Анною. Разом з іншими сакральними будівлями цей храмовий комплекс займав цілий квартал.

Міцні фортифікаційні споруди не вирізняються якимись оригінальними архітектурними рішеннями, хоча й були виконані на високому для свого часу рівні. Під час будівництва використовувалися також залишки античних споруд. Особливу увагу привертає так звана вежа Зенона, зведена над портом у південному кінці оборонної лінії.

Наприкінці XIII ст. й без того захирілий Херсонес зазнав нападу ординців Ногая і після цього поступово занепав.

Список літератури

1. Айбабин А.И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Роме Р. Чертомлык. Киев, 1990.

3. Алексеев В.П., Перший. А.И. История первобытного общества. Москва, 1990.

4. Андрух С.И. Нижнедунайская Скифия в VI - начале I в. до н.э. Запорожье, 1995.

5. Анохин В.А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. Киев, 1989.

6. Античные государства Северного Причерноморья. Археология СССР. Москва, 1984.

7. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1985, 1986. Т. 1-3.

8. Археологія Української РСР: У 3 т. Київ, 1971. Т. 1-3.

9. Археологія. 1993. №3 (до 100-річчя відкриття трипільської культури).

10. Баран В.Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

11. Баран В.Д., Козак Д. II., Терпиловський Р.В. Походження слов'ян. Київ, 1991.

12. Березанская С.С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982.

13. Березанская С. С, Отрощенко В.В., Чередниченко Н.И., Шарафутдинова И.Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986.

14. Березанская С. С, Цвек Е.В., Клочко В.И., Ляшко С.Н. Ремесло эпохи энеолита - бронзы на Украине. Киев, 1994.

15. Бессонова С.С. Религиозные представления скифов. Киев, 1983.

16. Бессонова С. С, Скорый С.А. Мотронинское городище скифской эпохи. Киев, 2001.

17. Бліфельд Д. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. Київ, 1977.

18. Болгов Н.Н. Закат античного Боспора. Бєлгород, 1966.

19. Бонгард-Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии. Москва, 1983.

20. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. Київ, 1968.

21. Братченко С.Н. Донецька катакомбна культура раннього етапу. Луганськ, 2001.

22. Бунятян К.П., Мурчім В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії. Київ, 1998.

23. Вончугов В.П. Белозерская культура в Северо-Западном Причерноморье. Киев, 1990.

24. Великая Скифия: учебное пособие. Киев; Запорожье, 2002.

25. Виноградов Ю.Г. Политическая история Ольнинекого полиса VII-I вв. до и. э. Москва. 1989.

26. Винокур I. С., Телегім Д.Я. Археологія України. Київ, 1994.

27. Высотская Т.И. Поздние скифы в Юго-Западном Крыму. Киев, 1972.

28. Геродот. Історії. Переклад А.О. Біленького. Київ, 1993.

29. Гладили В.Н. Проблемы раннего палеолита Восточной Европы. Киев, 1976.

30. Гладких М. І. Історична інтерпретація пізнього палеоліту. Київ, 1991.

31. Горюнов Е.А. Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья. Ленинград, 1981.

32. Граков Б.Н. Скифы. Москва, 1971.

33. Давня історія України: У 3 т. Київ, 1997-2000. Т. 1-3.

34. Давня історія України: навчальний посібник: У 2 кн. Київ, 1994. Кн. 1, 2.

35. Датиенко В.Н. Неолит Украины. Киев, 1969.

36. Древняя Русь. Быт и культура. Москва, 1997.

37. Древняя Русь. Город, замок, село. Москва, 1985.

38. Дюмеліль Ж. Скифы и нарты. Москва, 1990.

39. Етнічна історія давньої України. Київ, 2000.

40. Зайцев Ю.П. Неаполь Скифский (II в. До н.э. - III в. н.э.).). Симферополь, 2003.

41. Зализняк Л.Л. Охотники на северного оленя Украинского Полесья эпохи финального палеолита. Киев, 1989.

42. Залізняк Л.Л. Найдавніше минуле України. Київ, 1997.

43. Залізняк Л.Л. Передісторія України X-V тис. до н. е. Київ, 1998.

44. Залізняк Л.Л. Первісна історія України. Київ, 1999.

45. Збенович В.Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины. Киев, 1989.

46. Зубар В.М., Ліньова Є. А., Сон Н.О. Античний світ Північного Причорномор'я. Київ, 1999.

47. Зубарь В.М. Северный Понт и Римская империя. Киев, 1998.

48. Зубарь В.М. Таврика и Римская империя. Киев, 2004.

49. Зубарь В.М., Русяева А.С. На берегах Боспора Киммерийского. Киев, 2004.

50. Зубарь В.М., Сон Н.А. Греки и римляне в Нижнем Поднестровье. Киев, 1996.

51. Зубарь В.М., Соронан С.Б. У истоков христианства в Юго-Западной Таврике: эпоха и вера. Киев, 2005.

52. Иванчик А.И. Киммерийцы. Москва, 1996. Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VII-IV вв. до н.э. Киев, 1983.

53. История первобытного общества: В 2 т. Москва, 1983. Т. I.

54. Історія української культури: В 5 т. Київ, 2001. Т. I.

55. Карышковский П.О., Клейман И.Б. Древний город Тира. Киев, 1985.

56. Кларк Г. Доисторическая Европа. Москва, 1953.

57. Ковпаненко Г.Т. Курганы раннескифского времени в бассейне р. Рось. Киев, 1981.

58. Ковпаненко Г.Т., Бессонова С. С, Скорый С.А. Памятники скифской эпохи Днепровско-Лесостепного Правобережья. Киев, 1982.

59. Козак Д.Н. Етнокультурна історія Волині (I ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Київ, 1992.

60. Колесников А.Г. Трилольское общество Среднего Поднепровья (опыт социальных реконструкций а археологии). Киев, 1993.

61. Колосов Ю.Г., Степанчук В.Н., Чабай В.П. Ранний палеолит Крыма. Киев, 1993.

62. Кондукторова Т.С. Антропология древнего населения Украины. Москва, 1972.

63. Крапивина В.В. Ольвия. Материальная культура I-IV вв. до н.э. Киев, 1993.

64. Крис X. И. Кизил-кобинская культура и тавры. Москва, 1981.

65. Круц В.А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. Киев, 1977.

66. Крушельницька Л. Чорноліська культура Середнього Придністров'я. Львів, 1998.

67. Крыжицкий С.Д. Архитектура античных государств Северного Причерноморья. Киев, 1993.

68. Крыжицкий С.Д., Лейпунская И.А. Ольвия (раскопки, история, культура). Николаев, 1997.

69. Куклина И.В. Этнография Скифии по античным источникам. Ленинград, 1985.

70. Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. Киев, 1987.

71. Кучера М.П. Слов'яно-руські городища VIII-XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. Київ, 1999.

72. Лапин В.В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. Киев, 1966.

73. Магомедов Б.В. Черняховская культура. Проблема этноса. Люблин, 2001.

74. Макаренко М.О. Маріупольський могильник. Київ, 1933.

75. Максимов Е.В. Зарубинецкая культура на территории УССР. Киев, 1982.

76. Манцевич А.Л. Курган Солоха. Ленинград, 1987.

77. Масленников А.А. Древние земляные погранично-оборонительные сооружения Восточного Крыма. Москва, 2003.

78. Міхєев В.К., Шрамко Б.А. Археологія залізного віку Східної Європи: навчальний посібник. Харків, 2000.

79. Мошевський В.М. Скіфський степ. Київ, 1983.

80. Мозолевський В.М. Товста Могила. Київ, 1979.

81. Монгайт А.Л. Археология Западной Европы: В 2 т. Москва, 1974. Т. 1,2.

82. Моця А.П. Погребальные памятники южнорусских земель IX-XIII вв. Киев, 1990.

83. Моця О.П. Населення південноруських земель IX-XIII ст. (За матеріалами некрополів). Київ, 1993.

84. Мурзин В.Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. Киев, 1990.

85. Нужний Д.Ю. Розвиток мікролітичної техніки в кам'яному віці. Київ, 1992.

86. Обломский А.М. Днепровское лесостепное Левобережье в позднеримское и гуннское время. Москва, 2002.

87. Обломский А.М., Терпиловский Р.В. Среднее Поднепровье и Днепровское Левобережье в первые века нашей эры. Москва, 1991.

88. Отрощенко В.В. Проблеми періодизації культур середньої та пізньої бронзи півдня Східної Європи (культурно-стратиграфічні зіставлення). Київ, 2001.

89. Охотников С.Б. Нижнее Поднестровье в VI-V вв. до н.э. Киев, 1990.

90. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ, 1994.

91. Пидопличко И.Г. Позднепалеолитические жилища из костей мамонта на Украине. Киев, 1969.

92. Плетнева С.А. От кочевий к городам // МИ А. 1967. №142.

93. Плутарх. Порівняльні життєписи. Київ, 1991.

94. Полин С.В. От Скифии к Сарматии. Киев, 1992.

Размещено на Allbest.ru

...