Візантійська цивілізація

Стосовно корупції можна навести Ті приклад, що був однією з причин жорстокої поразки в битві з турками. Адмірал Лука Нота-рас украв зі скарбниці гроші, які Костянтин XI виділив на ремонт захисних споруд. Згодом, коли турецький султан через ті неполагоджені мури увійшов до столиці, адмірал підніс вкрадене золото переможцю із єдиним проханням: зберегти життя йому та його великій родині. Султан золото прийняв, а потім на очах Нотараса стратив кожного з його сім'ї. Останньою відрубали голову адміралу. Грошей не виявилося і тоді, коли видатний інженер угорець Урбан пропонував візантійцям спорудити найпотужнішу гармату. Коли йому відмовили, то він пішов до Мехмеда II і той зрозумів, що йому пропонують. Гармату відлили. Вона стріляла ядрами, вагою в 400 кг, які врешті-решт і зруйнували захисні стіни Константинополя. 29 травня 1453 р. турецькі війська увірвалися до міста і вчинили триденний погром. Картина була жахливою. За свідченням очевидців, з-під трупів не було видно землі. Понад 60 тис. городян було уярмлено. Чудові храми та палаци зруйновано. Через три дні на білому коні султан в'їхав до православної святині - Софійського собору, який відтоді турки перетворили на мусульманську мечеть. Закінчилася історія візантійської держави. На відміну від Атлантиди вона дійсно існувала і дійсно дала чимало імпульсів, що вплинули на інші народи.

Цікаво зазначити, що велика увага до вивчення історії Візантії ніколи не слабнула серед російських істориків. Вони визнають, що Росія успадкувала від Візантії разом із православ'ям цілу низку принципів побудови церковно-державних і соціокультурних відносин (зокрема, двоглавий орел був гербом як візантійським, так і досі є гербом російським). Відомий російський філософ В. Розанов охарактеризував цей зв'язок між візантійською та російською історіями так: "Розкладаючись, умираючи, Візантія прошепотіла Росії усі свої передсмертні шаленства і стогони та заповідала міцно їх охороняти. Росія біля постелі вмираючого зачарувалася цими передсмертними його подихами, прийняла їх ніжно до дитячого свого серця і дала обітниці помираючому - смертної ненависті до племен західних, щасливіших за своєю історичною долею, і до самого коріння їх особливого існування - принципу життя, акції, діяльності".

Сукупність властивостей і якостей, успадкованих Росією від Візантії, одержала визначення за допомогою двох узагальнюючих термінів - візантинізм і візантизм. Між ними багато спільного, але існують і відмінності. Поняття візантинізму частіше використовують як категорію культурологічну і позначають манери, думки, стиль життя, літературу, мистецтво, архітектуру, наукові досягнення, які походили з Візантії, особливо часів розквіту. Мається на увазі насамперед певний архітектурний, художній, літературний, музичний стилі. Хоча загалом масштаби самовираження візантійської цивілізації у сфері культурної творчості виявилися дуже незначними, особливо порівняно з античністю, європейським Відродженням і Новим часом. її культуротворча місія була локалізована насамперед у сфері релігійної творчості. Історичне призначення Візантії історики вбачають в адаптації християнства до соціальних і духовних особливостей народів, що заселяли землі на схід від Риму. Поняття візантизму трактують переважно в соціально-політичному ключі, особливо щодо держави. Найголовніше він репрезентував відмову від незалежності духовної влади, а також переконання, що втручання світської влади у справи релігії є виправданими. Така теорія і традиція запанувала із прийняттям православ'я як офіційної релігії на Русі. На відміну від Заходу, де існував дуалізм церковної і світської влад при намаганні пап здійснювати зверхність над європейськими правителями, у Візантії, а потім у та країнах, які зазнали впливу візантизму, церква опинилася під державою. Значну роль у зміцненні тісного союзу між православною церквою та російською державою відіграла ідея "Москва - третій Рим", що передбачала зростання авторитету держави як оплоту православної віри, яка прийняла естафету зниклої Візантії. Держава мала стати охоронцем православ'я на всій землі. Для цього московський князь повинен проводити релігійну політику навернення до православ'я тих народів у його землях, які ще не мали "істинної віри", а також зберігати цілісність церков та монастирів. Таким чином, значний тягар турбот перекладався на плечі світського правителя, владі якого надавалася божественна природа. Прилучення інших народів до православ'я, приєднання нових територій до Візантії розглядалося як справа порятунку цих народів. Разом із тим візантизм підштовхував державу до того, аби вона практикувала неправові форми управління, порушувала природні права і свободи громадян. Деякі сучасні російські політологи вбачають у візантизмі підстави до відродження величі Росії, яка має знову об'єднати ті землі, які зазнали візантійських впливів, і припускають, що Білорусія повернеться до нової єдності раніше, ніж Україна, Вірменія - раніше, ніж Грузія, а для віддаленіших країн, таких як Болгарія або Греція, пропонуються конфедеративні засади.

Хоча Русь прийняла християнство ще до його розділення на західну і східну гілки, упродовж чотирьох з половиною століть вона була пов'язана тільки зі східно-християнською церквою. Внаслідок цього слідом за Візантією увійшла до тихого історичного "затону", надто відмінного від бурхливого "океану" різноманітних рухів, що вирував у Європі. Найголовнішим серед них була і залишається інтенція. Інтенція - це прагнення, спрямовоність свідомості, волі і почуттів, що висловлено в ідеї прогресу, невпинного удосконалювання людини, суспільства і структур влади. Через це сформувалися значні психологічні, метафізичні й інші відмінності Заходу і Росії, в якій відсутнє яскраво виражене прагнення до самовдосконалення. Саме про це писав В. Розанов, коли зазначав відмінний на Заході і в Росії корінь існування - принцип життя, діяльності.

Сучасний російський соціолог В. Бачинін вважає, що головним соціальним продуктом візантизму є тип індивідуальної свідомості, якій притаманна схильність мислити поза межами природно-правових категорій, відсутність критичного ставлення до неправових акцій державної влади, піддатливість маніпулятивному тиску пануючих ідеологем, покірливість силі автократичного правління, здатність пристосовуватися до вимог жорстоких політичних режимів. Носій подібної свідомості, який перебуває в межах жорсткої дисциплінарності, здатен із легкістю переходити від мовчазної покірливості до протилежного стану і перетворюватися в "людину беззаконня". Звичка підпорюватися зовнішньому диктату робить його самого після перерозподілу влади схильним до диктату і насильства. Російська історія переповнена прикладами такого. Коли ж історичних катаклізмів немає, то таку особистість характеризує самоприниження: "А що я можу? Я ж людина маленька...", що виводить з-під удару будь-якої критики за безвідповідальність. "Людина маленька" - це теж спадщина візантійської цивілізації. За часів античності соціальним ідеалом була людина красива у всіх аспектах, недарма говорили, що в Греції боги як безсмертні люди, а люди як смертні боги. У візантійської цивілізації провідним став інший тип - людини маленької, нещасної, гріховної, але яка палко мріє про порятунок своєї душі.

У сучасному політичному лексиконі існує ще одне тлумачення терміна "візантизм" - тонка багатоходова дипломатія, хитрощі, підступність, інтриги. Інколи про того чи іншого політика новітніх часів можна сказати, що він - "справжній візантієць", хоча сам персонаж може і не здогадуватися про це. У політичному житті незалежної України можна назвати чимало таких діячів.

У наш час, аналізуючи історичний досвід Візантії, найбільш критично мислячі історики проводять паралелі із сучасною Росією, особливо наголошуючи на причинах краху величної імперії минулого, попереджаючи сьогоднішніх можновладців. Серед головних факторів, що призвели до загибелі Візантії, називають такі:

непомірно роздутий і корумпований чиновницький апарат;

вражаюче розшарування суспільства на бідних і багатих;

неможливість для пересічних громадян добитися справедливості в суді;

зневажання і недофінансування армії та флоту;

байдуже ставлення столиці до провінції, що її годує;

зрощування духовної і світської влади, їх об'єднання в особі імператора. візантійський цивілізація хрестовий похід

Наскільки це відповідає сучасним реаліям Росії, а також України, слід подумати. Головною причиною загибелі візантійської цивілізації стала її нездатність дати адекватну відповідь на виклики часу, серед яких на одному з перших місць була необхідність модернізації. Централізована влада, що до самого кінця не поступалася своїми позиціями, знижувала активність суспільства, послаблюючи його, і через це країну загалом. Візантизм не сприяв розвитку індивідуальної свідомості, навпаки, він проповідував пафос придушення особистої автономії, індивідуальної свободи, відповідальності, гідності. Це стало гальмом у розвитку й однією з причин історичної поразки.

Візантійська імперія в XI-XV ст

Приблизно до кінця XII ст. Візантія переживала період злету своєї могутності та впливу в світі. Після цього розпочалася доба її занепаду, що прогресував, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням її назавжди з політичної карти світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блискучої держави ще на початку XI ст., коли при владі перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі не менш імпозантна династія імператорів з роду Комнінів, що залишалася правлячою до 1118 р.

Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння охоплювали величезну територію - близько 1 млн кв. км з населенням 20-24 млн осіб. Столиця держави Константинополь з його мільйонним населенням, величними будівлями, незліченними скарбами для європейських народів був центром усього цивілізованого світу. Золота монета візантійських імператорів - безант - залишалась універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної спадщини античності й одночасно оплотом християнства Недарма священні писання християн усього світу - Євангелія - були написані також грецькою мовою.

Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що колись входили до її складу чи були залежними від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики. Війська імперії здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений "грецьким вогнем", витіснив арабів із Середземного моря.

Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики була християнізація Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії та Паннонії.

До ХП ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державного, соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. У її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів, батьком великої сім'ї усіх народів і держав, які належали до сфери впливу Візантії. Всепроникний контроль жорстко централізованої державної машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка були б неможливими без могутньої касти державних чиновників. Ця модель мала чітку ієрархію посад і титулів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів - своєрідний "Табель про ранги". Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала фіскальні, адміністративні, судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що для населення оберталося постійно зростаючим тягарем податків і повинностей, розквітом корупції та сервілізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце у суспільстві, ставала основним джерелом її прибутків.

Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії. У X-XI ст. продовжувала зростати кількість монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Хоча згідно з візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її роль у суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини візантійського ойкуменізму.

Водночас у Візантії на відміну від країн Заходу так і не сформувалося громадянського суспільства з властивими йому корпоративними зв'язками та інституціями, розвинутою системою приватної власності. Особистість там немовби перебувала віч-на-віч з імператором і Богом. Подібна соціальна система отримала в сучасній історіографії влучну назву індивідуалізму без свободи.

Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX-XV ст. можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна власність на землю залишалася надзвичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської праці, державний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі. Проте з часом виникли великі земельні маєтки, що належали світським і церковним власникам. Вони стали основними центрами ремісничого виробництва й торгівлі.

Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало там головним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували великі села за зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним благоустроєм, тісними зв'язками їхніх жителів із сільським господарством. У країні не сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов'язками жителів. Місто перебувало під жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не склалися корпоративні професійні об'єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В останні десятиліття існування імперії її міста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що розвивалися у феодальних маєтках.

Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські купці поступово втрачали капітали та вплив у суспільстві. Держава не захищала їхніх інтересів. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.

Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала піднесення, яке було особливо помітним у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився університет з філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської культури цього часу особливо масштабні, пишні, заквітчані складною символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося новим сплеском цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало інтересу до античності. У бібліотеках зберігалися безцінні тексти античних мислителів, письменників, державних діячів і юристів, які переписували в численних скрипторіях, переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали. Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церковною культурою. Навпаки, головними знавцями античних текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед античною спадщиною мало в основному формальний характер, тісно поєднуючись із православною ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії на відміну від Заходу не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії - гуманізму - і не привела до Ренесансу.

Контроль держави та церкви над культурним життям, що посилювався, сприяв його уніфікації та канонізації. У культурному житті запанували шаблон, освячена часом традиція. Православне духовенство культивувало настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, пасивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства втілились в ісихазмі - релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Палимою й офіційно визнаному православною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемога ісихазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла відставанню Візантії від Заходу і може вважатися інтелектуальним провісником занепаду країни.

Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості і станові інтереси. Всі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя у закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва.

Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., струсонула "будівлю" імперії так, що у ній виникли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум'я громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного потрясіння.

У 1204 р. Константинополь захопила і нещадно пограбувала армія хрестоносців. Візантійська імперія на певний час припинила своє існування. На її території утворилися католицька Латинська, православні Нікейська, Трапезундська імперії та Епірська держава. І хоча в 1261 р. нікейському імператору Михайлові VIII Пал вологу пощастило повернути давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про територіальні завоювання, прагнучи зберегти те, що мали.

Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося натри основні угруповання. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий.

На противагу так званим латинофілам у Візантії сформувалася партія туркофілів, переконаних, що турецька чалма для їхньої батьківщини краща, ніж папська тіара. При цьому основним аргументом була переконаність у релігійній толерантності мусульман. Також існувала численна група так званих ортодоксів, які закликали нічого не змінювати і залишити все так, як е. Православні країни у свою чергу не виявили здатності до консолідації, воюючи з Візантією на боці чи мусульман, чи католиків. Розплата за це не забарилася.

З 60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до систематичного завоювання Балкан. У 1362 р. вони захопили велике візантійське місто Адріанополь, перенісши сюди свою столицю. Переможна для турків битва на Косовому полі в 1389 р., в якій вони завдали поразки сербським і боснійським військам, була вирішальною для долі балканських країн. У1392 р. жертвою завойовників стала Македонія, а ще через рік - болгарська столиця Тир-ново.

Битва на Косовому полі. У 1356р. турки перетнули Егейське море і вторглися в Європу, в 1362р. захопили Салоніки й Адріанополь - два найважливіші грецькі міста після Афін. Тільки Сербія чинила серйозний опір, і на Косові правитель Сербії Лазар зібрав 15- 20-тисячну армію, що складалася із сербів, болгар, боснійців, албанців, поляків, угорців і монголів. Турецька армія Му рада нараховувала 27-30 тисяч осіб. Під час бою сербський воїн проникнув у турецький табір, удаючи себе за дезертира, й отруєним кинджалом смертельно поранив Мурада. Турки спочатку були збентежені, проте під час бою їм вдалося завдати загальну поразку армії, яка, за переказами, розмовляла сімома різними мовами. Лазар потрапив у полон і був жорстоко вбитий, Сербія мала платити данину туркам, а серби - служити в турецькій армії. Битва на Косовому полі, подвиги сербських воїнів, що героїчно боролися з противником, відобразилися у сербському героїчному епосі. У1448 р. армія під командуванням угорського князя Яноша Хуньяді ще раз боролася проти турків на Косові. Ця битва була останньою спробою зберегти Константинополь, але у вирішальний момент бою валаські союзники угорського князя перейшли на бік турків, які знову здобули вирішальну перемогу. Через п'ять років турки остаточно зайняли Константинополь.

Коли Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було вже пізно. Обидва хрестові походи проти Османської імперії, організовані католицькими країнами, закінчилися катастрофою. Війська хрестоносців були розбиті турками в битвах під Нікополем 1396 р. і під Варною 1444 р. Останнім актом цієї драми стало падіння Константинополя в 1453 р. Візантійська імперія припинила існування, її нікому було захищати крім жменьки цивільного населення та кількох сотень відчайдушних італійських найманців - кондотьєрів.

Проте візантинізм як феномен культури продовжував існувати в житті народів регіону. Його традиції частково були засвоєні Османською імперією - спадкоємицею Візантії в геополітичному аспекті, частково перейшли до Московії - єдиної на той час православної країни, що зберегла незалежність.

Размещено на Allbest.ru