Андрій Шептицький – життя і діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет ім.В. Стуса

Філологічний факультет,кафедра психології

Реферат

з історії України

На тему “Андрій Шептицький - життя і діяльність”

Виконала студентка 1 курсу

Потаєва Катерина

Вінниця

2016р.

Зміст

Вступ

І. Короткий життєпис Андрія Шептицького

1.1 Дитинство та юність

1.2 Монаше та священне служіння

1.3 Єпископ Станіславський

ІІ. Діяльність митрополита

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Невже ж знайшовся колись чоловік, обдарований від Бога апостольським духом, який бачучи сотки мільйонів душ невірних, ділив би їх кордонами країн і сказав би собі: «я буду навертати тут лише тих кільканадцять тисяч. І цього буде досить із мене». Такий, що поклав би перед собою таку вузьку границю, ніколи не був би апостолом у Христовому дусі.
Цього не розуміли тоді; недуга схизми вже на Поділлі почала робити спустошення, а сама думка, що лікуючи її -- водночас виринає небезпека, що ця пошесть може дальше поширитися і як у таких випадках буває -- страх дораджував людям: нехай другі гинуть, лише щоби ми не заразилися.

Митрополит Андрій Шептицький - одна з найвизначніших постатей найновішої історії України, яка своєю піввіковою працею причинилась до відродження самосвідомості українського народу цієї доби.

Андрій Шептицький займає в сучасній історії роль людини, що стала помостом між західною і східною церквами, підтримувала відновлення Української державності та піклувалася про розвиток української культури.

Вивченню життя та діяльності Андрія Шептицького присвячено чимало праць. В основному вони стосуються його церковної та громадської діяльності. Суспільно-політична діяльність митрополита є недостатньо дослідженою. Так, деякі аспекти церковно-політичної діяльності митрополита розглядались Сухановою З. Г., Сулимою-Матлашенко Н. В., Цегельським Л., Кравченюком О., Лабою В., Костем П. Узагальнюючих праць з визначеної проблеми створено не було, тому спроба розглянути це питання є актуальною.

Метою даної статті є відомості про життя та аналіз політичної діяльності Андрія Шептицького на посаді митрополита Галицького та архієпископа Львівського. Хронологічні межі роботи охоплюють періоди з 1865-1900 та 1901 - 1944 рр., тобто з народження, початку діяльності Шептицького на посаді митрополита до його смерті.

І. Короткий життєпис Андрія Шептицького

1.1 Дитинство та юність

Роман Шептицький народився у с.Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського(українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище "Шептицький” від родового маєтку -- села Шептиці (Шептич). При хрещенні отримав імена Роман, Александр, Марія. Його тато -- граф Іван (Ян Кантій)Шептицький, мати -- графиня Софія (Зофія) Фредро . Бабуся -- Зофія з Яблоновський гербу Гаджимала, дружина фундатора будівництва теперішньогоНаціонального академічного українськогодраматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.

Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці 2-х років, Єжи (Юрій) -- 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий -- Казимир -- успішний адвокат, який у 43 роки полишив світську кар'єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький. П'ятий -- Александр. Шостий -- Станіслав -- офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорщини в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий у 1939, під час першого російсько-більшовицького вторгнення, був замордований більшовиками в Прилбичах разом із дружиною.

Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги спогадів його матері Софії Шептицької. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов'ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.

"Вервиця-- це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла. "

--Софія Шептицька

Софія Шептицька зазначає, що близько 8 років Роман принципово відмовився від брехні, зробивши це, на її погляд, цілком свідомо, а не інстинктивно. До того ж він на той час, за словами матері, добре відчув, що таке страждання та жертва любові для ближнього. Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів.

Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німеччини (Вроцлав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув у Добромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Волоимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ, Москву.

8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції в папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні здобув науковий ступінь доктора права.

1.2 Монаше та священиче служіння

29 червня 1888 р. граф Ян та графиня Софія упроводили сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім'я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов'я та філософії. Упродовж Великого посту 1891 року, як пише у своїх спогадах Софія Шептицька, брат Андрей харчується лише раз на день:

"В половині великого посту отець Карло Кочоровський Ч. І. перестеріг мене, що брат Андрей їсть лише один раз на день, а ранком і у вечорі випиває тільки склянку чаю, що уважає нечуваним умертвленням в його віці, рості й при теперішній виснажливій праці. Причому ректор колегії, який знав оцю гарячу аскетичну душу, дозволяв йому на всі можливі пости. "

-- Софія Шептицька

У червні 1891 р. супроводжував на Буковину французького прелата, де ознайомився з життям буковинських старовірів.

Від 3 серпня до 4 жовтня 1891 р. важко занедужав на тиф, через що батьки були змушені забрати сина до Прилбичів та викликати лікарів з Кракова та Львова. За порадою лікарів 17 жовтня 1891 р. вирушив на реабілітаційний курорт у Закопане. 17 травня 1892 р. брат Андрей повернувся в Добромильський монастир.

11 серпня 1892 р. брат Андрей склав вічні обіти у Кристинопольському монастирі. 3 вересня 1892 р. Єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священика. 11 вересня 1892 р. ієромонах Андрей відслужив першу Божествнну Літургію в родинному селі у Прилбичах.

Упродовж 1892-1894 р. Андрей Шептицький завершив богословські студії в Кракові, які були перервані його важкою недугою. У той же період (1892-1896) отець Андрей виконував служіння магістра новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 його призначивши ігуменом св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис «Місіонар» -- місячник-бюлетень «Апостольства молитви». У 1898-1899 викладає богослов'я у Кристинопольському монастирі

1.3 Єпископ Станіславівський

2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф І номінував Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа.17 вересня 1899 відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 -- інтронізація на Станіславівську катедру. За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань:Перше слово Пастиря (до вірних),Наша програма (до духовенства), Правдива віра (до вірних на Буковині), Християнська родина (до духовенства та вірних).До моїх любих гуцулів (гуцульським говором), На грані двох віків (до духовенства та вірних).

Період єпископства у Станіславові тривав недовго -- 14 місяців. За цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій, ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»):«Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».

На запрошення єпископа Шептицького західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові

ІІ. Діяльність митрополита

Після митрополита Юліана Куїловського Папа Лев ХІІІ призначив Станіславського єпископа Андрія Шептицького митрополитом Галицьким та архієпископом Львівським. Інтронізація відбулась 17 січня 1901 р. у соборі Святого Юра. Слід зазначити, що галицька інтелігенція з недовірою зустріла це призначення, оскільки графи Шептицькі були покатоличеним родом. У своїй першій промові на посаді митрополита Андрій Шептицький наголосив: "Різні люди всіляко можуть думати і говорити про мене. Але я хочу, щоб усі це знали і розуміли, що, коли я обіймаю становище митрополита руського, то я ним хочу бути і ним буду".

Митрополит Шептицький брав активну участь у політичному житті Галичини. Він був членом Галицького сейму і Палати Панів у Відні. У 1901р. виступив з протестом проти переслідувань українських студентів Львівського університету, в 1902 р. домагався від Галицького сейму заснування гімназії в Станіславі. У 1903 - 1913 рр. Шептицький обіймав посаду заступника маршалка Галицького сейму, а 22 січня 1906 р. очолював делегацію до цісаря з вимогами рівних прав для українців Австро-Угорської імперії.

Митрополит Андрій був душею національного і культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією та "Академічний дім" у Львові, допомагав приватним школам. На церковні кошти Шептицький посилав молодих священиків до студій у Римі, Відні; надавав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам та "Сиротинцям", заснував український шпиталь - "Народну лічницю" у Львові, підтримував видавництва, товариства.

Дбаючи про економічний розвиток Галичини, митрополит підтримав розгортання українського національно-кооперативного руху в цьому регіоні. Шептицький виділяв значні кошти для допомоги кооперативним організаціям на місцях. Так, у 1910 р. ним було виділено з власних коштів 2000 крон на підтримку товариства "Сільський господар".

Як глибокий знавець мистецтва, митрополит був меценатом митців-малярів, різьбярів. У 1913 р. він заснував у Львові Український Національний музей, в якому зібрані пам'ятки українського мистецтва. Шептицький дбав про постійне поповнення зібрань музею. Наприклад, у 1931 р. він передав музею 9880 різноманітних експонатів. Серед них - рукописи ХV - ХVІІІ ст., стародруки, архівні матеріали ХVІ - ХVІІІ ст., ікони, твори живопису і графіки, римські та візантійські монети тощо.

Виступаючи за рівні виборчі права українців і поляків Австро-Угорської імперії, 26 січня 1914 р. на засіданні Галицького сейму митрополит Шептицький виголосив промову у справі сеймової реформи, закликав українців і поляків до згоди у вирішенні питання відкриття українського університету. В результаті засідання було прийнято рішення внести зміни до крайового статуту та реформувати виборчу систему. Поляки також погодились підтримати справу відкриття українського університету.

Початок першої світової війни митрополит зустрів у Львові, відмовившись емігрувати, коли російські війська зайняли Галичину. 6 вересня 1914 р. в церкві Успення Пречистої Діви Марії Шептицький виголосив проповідь, у якій закликав народ вірно держатися своєї віри. Руську православну церкву він називав "казьонною", що підпорядковувалась світській царській владі. Маючи великий авторитет серед народу, митрополит відкрито викривав імперіалістичний характер війни, закликав не визнавати нової влади. За розпорядженням графа Шереметьєва Шептицького було заарештовано і депортовано до Курська, а потім перевезено до Суздаля.

Лютнева революція в Росії принесла свободу митрополитові. Він виїхав до Петрограда, де висвятив шість священнослужителів Російської католицької церкви. З Петрограда митрополит приїжджає до Києва, де влітку 1917 р. як гість був на засіданні Центральної Ради. Проблема державності України ніколи не покидала владику. Першою умовою побудови української держави Шептицький вважав "національну єдність і гармонію духу. Це бажання народу складати єдине ціле - свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію...". Мова, на його думку, була одним з головних факторів єдності.

Повернувшись до Львова 10 вересня 1917 р., митрополит активно займався церковними справами. На проголошення Західноукраїнської Народної Республіки Шептицький відповів пастирським листом, в якому закликав віруючих жертвувати всім, навіть життям, для захисту і будівництва української держави.

Митрополит заохочував священиків до "єдності і лучності з народом. Будемо домагатись, щоби... не ставляв ніхто ніякої перепони в усестороннім розвитку національного життя і культури українського народу, а, навпаки, служив йому і зичливо відносився до всіх його справ...". 7-8 травня 1919 р. у Станіславі відбувся з'їзд релігійних діячів, який за дорученням митрополита скликав єпископ Григорій Хомишин. Учасники засідання з'їзду (в ньому брало участь понад 200 священиків) закликали духовенство і вірних самовіддано працювати й захищати незалежність ЗУНР. Проте з весни 1919 р.

Українська греко-католицька церква стриманіше ставилась до державотворчої діяльності уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Це було викликано законом ЗУНР від 14 квітня 1919 р. про земельну реформу, що передбачав націоналізацію церковних земель - основу матеріального існування церкви.

Паризька мирна конференція 25 червня 1919 р. визнала право Польщі на окупацію Східної Галичини. Весною 1921 р. митрополит Андрій виїхав за кордон, де зустрічався з президентом Франції Мільєраном, маршалом Фошем, гаряче відстоюючи право українців на власну державу. З цією метою він відвідує Рим і говорить з Папою. Проте за умовами Ризького договору 18 березня 1921р. Східна Галичина відходила до Польщі. А 15 березня 1923 р. Рада послів антанти, ігноруючи інтереси українців, прийняла рішення про передачу території Східної Галичини Польщі за умови надання їй територіальної автономії.

Андрій Шептицький не визнав умов Ризького договору, про що писала газета "Час" від 12 червня 1921 року: "Митрополит Шептицький не визнає Ризького договору та вважає Галичину тереном, де Польща є не менше ніж окупантом. В цім випадку польському урядові вільно буде домагатися в Римі, щоб його місце у Львові зайняла людина, яка визнає існуючий тепер державний порядок".

Польський уряд вирішив усунути небажаного владику. 26 вересня 1923 р. за виступи в обороні самостійності України та антипольські настрої митрополита було заарештовано і депортовано до Познані. Українська громадськість відповіла на арешт Андрія Шептицького відкритим протестом. Рим також негативно поставився до цього акту польської влади. Тому уряд Сікорського змушений був відпустити владику.

У 20-30-ті роки ХХ ст. Андрій Шептицький підтримував процес національного відродження, друкувались його протести проти польської пацифікації. Найжорсткішого переслідування зазнавали православні українці. Вони були об'єктом окатоличення, а потім і ополячення. Позиції Української греко-католицької церкви були дещо міцнішими. Права греко-католиків захищались конкордатом між Ватиканом і польським урядом, який було укладено у 1925 р. Проте ця умова не захищала від переслідувань священнослужителів і віруючих.

Підставою для репресій могло бути спілкування українською мовою, відмова від використання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців. За вживання етноніма "українець", політоніма "Україна" митрополиту робили зауваження. Про це свідчить лист від 11 квітня 1933 р., надісланий, як зазначено на конверті, "рутенському митрополитові у Львові монсеньйору Андрію Шептицькому" Священною Конгрегацією Східних Церков у Римі.

Апостольська столиця пропонувала митрополиту уникати вживання в документах таких небажаних словосполучень, як "його український народ", "більша частина цього народу", "Україна". Проте, як бачимо з більш пізніх документів і звернень Шептицького, до цієї рекомендації він не дуже прислухався.

Намагаючись зупинити процес ополячення українського населення, наприкінці вересня 1930 р. митрополит вилетів літаком до Варшави, де домагався аудієнції у Пілсудського, проте прийнятий не був. Довідавшись про голод в Радянській Україні 1932 - 1933 рр., митрополит Андрій виголосив промову, в якій закликав віруючих надати допомогу. Було зібрано кошти і продукти, проте керівництво СРСР від них відмовилось.

В кінці 30-х років ХХ ст. польський уряд розгорнув масове примусове обернення православних Галичини в католицтво. Особливого розмаху ця акція набула на Волині, де поляки намагалися ввести новий церковний обряд - "нови обжондик" - якусь суміш українського і польського церковних обрядів. Але місцеве населення нову релігію не визнало, і за постановою польського уряду почався процес конфіскації і руйнації православних храмів. Митрополит Андрій рішуче засудив таке варварство, поставив це питання в Римі, а коли не допомогло, звернувся в Лігу Націй. Польський уряд дуже обурився, але руйнацію церков припинив, знищивши близько 200 храмів.

Після приєднання Західної України до СРСР предметом особливого занепокоєння радянських керівників стала авторитетна в Західній Україні Українська греко-католицька церква, яка напередодні другої світової війни мала 3040 парафій, 4 млн. 983 тис. віруючих. Андрій Шептицький, який не присягав польській владі, залишився послідовним поборником прав віруючих і після входження Західної України до складу СРСР. Митрополит не боявся апелювати до найвищих урядових чиновників, коли їх дії зачіпали інтереси його конфесії.

Одним з адресатів митрополита став секретар ЦК КП (б) У М. С. Хрущов, за вказівкою якого на деякий час було зменшено оподаткування церкви та духовенства парафій. Однак епізодичні впливи поміркованого ставлення уряду СРСР до УГКЦ суттєво не змінило ситуації. Було закрито духовну академію, семінарію і духовні школи, припинили діяльність усі церковні видання та релігійні товариства. На початок червня 1941р. із Західної України було депортовано в Сибір і Казахстан близько 1,5 мільйона населення, в тому числі і священики. Церковні і монастирські землі підлягали конфіскації, наказано ліквідувати всі монастирі.

Німецьку армію Шептицький зустрів як визволительку, з нею пов'язував надію на відновлення української державності. На проголошення у Львові Української держави 30 червня 1941 р. митрополит відповів вітальною телеграмою: "Переможну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога. Встановленій владі належно підкоряємося. Визнаємо головою крайового правління західних областей України пана Ярослава Стецька". Проте дуже скоро владика переконався, що німецька окупація також супроводжується грабунками населення, репресіями і депортацією до Німеччини.

Після скасування німцями Української держави митрополит змінює своє ставлення до німців. У листі до Папи Пія ХІІ, що датований 1942 р., він пише: "... німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба що вищому, ніж більшовицька".

Антилюдській суті нацизму Шептицький протиставляв не тільки слово Боже, а й вчинки. Він відкрито протестував проти фізичного знищення євреїв, особисто врятував близько 600 чоловік, переховуючи їх спочатку в соборі Св. Юра, а коли це стало небезпечно - у віддалених монастирях. Коли у жовтні 1942 р. почали формуватись перші військові загони УПА, митрополит благословив цю справу і розпорядився надіслати до загонів священників-капеланів. Останні мали організовувати богослужіння для повстанців і виконувати іншу духовну опіку.

Влітку 1944 р. в Західну Україну вступила Червона армія. Поки тривала війна, сталінська політика відносно Української греко-католицької церкви була поміркованою. Церкви трактували як державну власність, але надавали їх в оренду священнослужителям за невелику плату. Священиків і дяків, також студентів теології звільняли від військової служби. Значна роль у досягненні компромісу на між урядом СРСР і УГКЦ належала Андрію Шептицькому.

Помер Андрій Шептицький 1 листопада 1944 р., похований у підземеллі собору Святого Юра. За свідченнями очевидців, в день похорону біля міста були сконцентровані війська, а місто нашпиговане енкаведистами. На похоронах були присутні релігійні діячі різних віросповідань, представники радянської влади. М. С. Хрущов привіз на могилу А. Шептицького вінок від... Сталіна.

Висновок

Політична діяльність митрополита Андрія Шептицького значна і багатопланова. Він домагався рівних політичних прав для українців Австро-Угорської імперії, палко підтримував проголошення ЗУНР, відстоював право українського народу на власну державу перед представниками Антанти у 1921 р. Наважувався апелювати до найвищих інстанцій Польщі, а згодом - СРСР, захищаючи права віруючих і священнослужителів. Німецька окупація не виправдала надії Шептицького на створення в Україні принаймні крайового самоврядування, після чого він рішуче рве зв'язки з нею. Мрія про незалежну Українську державу назавжди залишилась для митрополита мрією. Вже тільки для Вас маю жити, - для Вас усе посвятити, - ба навіть за Вас, як цього треба буде, і життя своє віддати... Отже, нині враз із апостолом кажу і заявляю, - а Бог свідком, що з чистим сумлінням заявити це можу: “Я сам бажав би бути відлученим від Христа за моїх братів, рідних мені по тілу!” (Рим 9,3).

“Нехай нині умру, - нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлучений буду від Христа, - коби лиш Ви, Браття мої по крові, були спасенні” (“Перше Слово Пастиря”, 1900 рік).

Література

шептицький український релігійний митрополит

1. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрія Шептицького // Київська Церква. - 2001. - №1-3. - С. 32-48.

2. Гель І. Митрополит Андрій Шептицький і українська національна ідея // Літературна

3. Голият Р. С. Краківська конференція про митрополита Андрія // Світло. - 1995. - Ч. 4. - С. 145 - 147Україна. - 1996. - 8 лютого

4. Мартирологія українських церков у чотирьох томах. Т. ІІ. Українська католицька церква. Документи, матеріали. Християнський самовидав України / Під ред. О. Зінкевича, Т. Лонгина. - Торонто, 1985. - 839 с.

5. Кость П. Історія української церкви. - Львів, 1992. - 158 с.

6. Кам'янський П. Митрополит Андрій Шептицький та єпископ Григорій Хомишин в боротьбі за українську церкву і державність у першій половині ХХ століття // Схід. - 2006. - №4. - С. 66-70.

7. Курт Левін. Про митрополита Андрія Шептицького // Світло. - 1994. - Ч. 10. - С. 349-351.

8. Красівський О. За українську державу і церкву. Громадська і суспільно-політична діяльність митрополита А. Шептицького в 1918 - 1923 рр. - Львів, 1996. - 84 с.

9. Кравченюк О. Хроніка життя і діяльності митрополита Шептицького // Патріярхат. За єдність церкви і народу. - 1990. - Ч 6. - С. 20 - 22.

10. .Лаба В. Митрополит Андрій Шептицький. Його життя і заслуги. - Львів.: Свічадо, 1990. - 62 с.

11. Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. - К.: Політвидав України, 1986. - С. 224-243.

12. Цвенгрош Г. Апостольський Престол і митрополит Андрій Шептицький. - Львів, 1992. - 37 с.

13. Суханова З. Г., Сулима-Матлашенко Н. В. Андрій Шептицький: реалії хресного шляху // Сторінки історії України: Посібник для вчителів. - К.: Освіта, 1992. - С. 318 - 334.

14. Твори слуги Божого митрополита Андрія Шептицького. Пастирські листи. Том ІІ. - Тороно, 1965. - 277 с.

15. .Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький. - Львів: Місіонер, 1995. - 77 с.

16. ЦДІА у м. Львові. - Ф. 358. - Оп. 2. - Спр. 46. - арк. 10.

Размещено на Allbest.ru