Гітлерівська окупація України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Події, пов'язані з Другою світовою війною та періодом гітлерівської окупації України, стали тим часом, коли вирішувалася доля нашого народу. Опинившись у центрі світового глобального конфлікту, українське суспільство впродовж більш як двох років залишалось об'єктом нещадної колоніальної експлуатації з боку Третього Райху, котра передбачала ліквідацію будь-яких ознак державності, руйнування усталених форм соціального життя, винищення окремих етнічних та соціальних категорій населення, хижацьке використання ресурсів окупованої країни для ведення війни та підготовку «життєвого простору» для німецького народу.

Окупація країни позбавила український народ права на творення власних державницьких структур. Натомість на місці колишньої УРСР постали чотири окупаційні зони: райхскомісаріат «Україна» (далі -- РКУ), дистрикт «Галичина» як складова частина Генерал-губернаторства, зона відповідальності військової адміністрації та губернаторство «Трансністрія», що перебувало в управлінні Румунії. Найбільшою окупаційною адміністративно- територіальною одиницею став РКУ, яким управляла німецька цивільна адміністрація. Саме на його теренах окупаційний режим набув своїх найбрутальніших форм.

Модель облаштування захоплених Третім Райхом земель обумовлювалася геостратегічними амбіціями нацистської верхівки загалом та її прагматичними планами щодо України, зокрема. Незважаючи на певні протиріччя в поглядах на «українське питання», які існували серед керівництва Райху, доля українських земель та місцевого населення була визначена чітко: їх чекали німецька колонізація, фізична ліквідація визначених нацистами расових і політичних ворогів та деінтелектуалізація. У поєднанні з іншими засобами вони мали перетворити Україну на невичерпний резервуар сировини, енергоресурсів, продуктів харчування та робочої сили. гітлерівський окупація рейхскомісаріат україна

Саме виконанню цих завдань підпорядковувалися механізми й технології окупаційної політики. Система управління захопленими територіями характеризувалася наявністю значної кількості окупаційних владних структур із різною (часто дублюючою) компетенцією. Після переходу влади до цивільної адміністрації управлінські функції на місцях виконували допоміжні органи, до роботи в яких залучалося автохтонне населення.

Розмежування повноважень, встановлення субординації, узгодження дій між різними інституціями потребувало створення відповідної нормативно-правової бази, яка до того ж, залежно від ситуації, постійно корегувалася й доповнювалася політичними вказівками, директивами й інструкціями з Берліна. Уся ця сукупність регулятивних імпульсів донині вивчена недостатньо й потребує спеціальних пошукових зусиль.

Отже, проблема функціонування гітлерівського окупаційного режиму в Україні є дійсно актуальною й потребує проведення відповідного наукового дослідження на предмет виявлення особливостей формотворення німецької управлінської системи, її нормативно-правового забезпечення, впливу нової адміністрації на всі сфери функціонування підокупаційного соціуму.

Незважаючи на значну кількість наукових публікацій із проблем гітлерівського окупаційного режиму на теренах РКУ, недостатньо вивченим залишається комплекс проблем, пов'язаних із функціонуванням німецьких та місцевих владних інституцій, поліційних органів, особливостями стосунків між владою та місцевим соціумом. Потребують уточнення форми й методи, етапи й терміни функціонування окупаційних владних інституцій, їхня організаційна будова, службові стосунки в ієрархії органів німецької адміністрації та місцевих допоміжних управлінських структур.

Метою цього дослідження є з'ясування сутності та особливостей гітлерівського «нового порядку», встановленого на теренах РКУ та військової зони окупації.

Не вдаючись до розлогого історіографічного екскурсу, все ж слід окреслити основні віхи й тенденції студіювання вказаного кола питань.

Мета «походу на Схід», підходи Берліна до організації життя на захоплених територіях, методи, якими здійснювалося утвердження «нового порядку», геноцид місцевого населення, масове використання примусової праці стали не тільки предметом наукового опрацювання в СРСР, а й зручною ідеологічною мішенню в протистоянні з різними «ворогами» радянської влади. Крім того, на агресорів та окупантів списувалися практично всі збитки від війни, в тому числі й ті, що були заподіяні радянською стороною в ході реалізації тактики «випаленої землі».

Саме такий концептуальний ключ був запропонований ще в роки війни у невеликих брошурах, виконаних істориками за дорученням партійних і ідеологічних органів. Їх авторами виступили евакуйовані вглиб країни українські науковці, публіцисти, письменники О. Глухий, Л. Новиченко, П. Сліачук, З. Шульга, К. Дубина.

Лише в середині 50-х років з'явилася перша узагальнююча праця, присвячена подіям воєнної доби в Україні. Її автор, М. Супруненко, зробив спробу подати дещо відмінну від сталінської версії концепцію війни, хоча в сюжетах про окупацію чогось принципово нового сказано не було. Основні вектори критики нацистського «нового порядку» не змінилися і в наступні десятиліття, лише набувши переконливішої аргументації завдяки введенню до наукового обігу нових джерельних масивів, у тому числі й німецьких та румунських. У тритомнику Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (К., 1967-1969), 7-у томі видання «Історія Української РСР (К., 1977) -- «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу» узагальнений образ окупаційного режиму набув завершених форм. Але навіть у цих фундаментальних працях відсутня предметна характеристика місцевого (нижчого) рівня управлінської системи, створеної займанцями, а всіх, хто був у ній задіяний, відносили до «зрадників Батьківщини», «ворогів» та «пособників».

Деяке (але дуже тенденційне) уявлення про органи місцевого управління давали документи, вміщені в збірниках документів «Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні» (К., 1963), і тритомнику «Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1945 (К., 1980). Однак вони підібрані таким чином, щоб дискредитувати діяльність міських управ, старост, допоміжної поліції та інших управлінських інституцій.

Новий рівень осмислення цього комплексу проблем пов'язаний з руйнуванням однопартійної монополії на істину, цензури, розширенням доступу до раніше закритих джерел. Першим зробив спробу системного перегляду радянського «міфу війни» М. Коваль, а згодом стали з'являтися дисертаційні проекти (В. Удовик, В. Нестеренко, Т. Заболотна, В. Лаврищук, О. Ро- манько, А. Боляновський, О. Завальнюк, Ю. Олійник, І. Тарнав- ський, О. Новосьолов, А. Скоробагатов та інші), у яких подано регіональний зріз окупаційної політики німецьких та румунських властей, з'ясовано принципи, що лягли в її основу, простежено специфіку функціонування органів місцевої адміністрації у різних зонах окупації -- райхскомісаріаті «Україна», дистрикті «Галичина», зоні військової адміністрації, губернаторстві «Транс- ністрія».

У працях І. Вєтрова, О. Потильчака, О. Перехреста розкриваються механізми економічної експансії та пограбування, які здійснювалися агресорами на захоплених українських землях.

В. Шайкан уперше у вітчизняній історіографії розглянула феномен колаборації не під кутом ідеологізованих оцінок, а як складне, суперечливе й неоднозначне суспільно-політичне, соціально-економічне, військове явище. Співпраця частини населення з окупантами у працях дослідниці трактується як вимушена стратегія виживання, а у випадку з українськими націоналістами -- як вияв прагнення розбудувати мережу самоврядних структур, що мали б засвідчити перед німцями спроможність українців до державотворчої роботи й закласти підвалини суверенної української держави.

Методологічно важливим моментом цього сегменту дискурсу є принципова заввага, що стосується понятійного апарату. За інерцією радянських часів деякі автори продовжують вживати термін «самоврядування» щодо місцевих допоміжних управлінських інституцій, створених на зайнятих гітлерівцями та їхніми союзниками територіях. Насправді, самоврядний статус мала тільки та їх частина, яка була створена на початку окупації з ініціативи членів похідних груп ОУН та місцевою громадськістю. Після того, як німецькі та румунської власті встановити над ними повний контроль та підпорядкували їх виконанню завдань окупаційної політики, вони втратили такий статус.

Історико-правові аспекти функціонування окупаційної адміністрації перебувають у центрі дослідницького інтересу П. Реко- това та О. Гончаренка. Ці міждисциплінарні дослідження вивели опрацювання вказаної проблематики на якісно інший рівень, що створює передумови для комплексної наукової реконструкції адміністративного апарату й алгоритму його роботи на окупованих українських землях.

Окремих аспектів цієї теми в різний спосіб торкалися члени авторських колективів 6-томної «Політичної історії України» (В. Кучер), узагальнюючих видань «Економічної історії України» М. Дубик, «Історії державної служби» (О. Лисенко), «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.» (О. Гончаренко, Т. Першина).

Деякі сюжети, пов'язані з діяльністю місцевих органів управління під займанцями вміщено в монографіях В. Косика «Україна і Німеччина в Другій світовій війні», Н. Мюллера «Вермахт і окупація», Г. Куромії «Свобода і терор в Донбасі», В. Лауер «Творення нацистської імперії та Голокост в Україні», І. Каме- нецького «Гітлерівська окупація України (1941-1944 рр.) Дослідження тоталітарного імперіалізму», Р. Ільницького «Німеччина та Україна. 1939-1945, А. Петренку «Бессарабія в роки Другої світової війни 1940-1944» та інших працях.

Однією з позитивних ознак сучасного процесу історієписання слід вважати підготовку збірників документів, у яких віддзеркалюються різноманітні аспекти реалій «нового порядку» в різних регіонах України. Найпомітнішими серед них є «Нацистський окупаційний режим на Хмельниччині 1941-1944. Документи і матеріали», «Чернігівщина в роки нацистської окупації. Документи і матеріали», «Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб», «Опыт нацистской оккупации в Донбассе: свидетельствуют очевидцы», «Київ очима ворога. Дослідження, документи, судження».

Однак і дотепер у вітчизняній і зарубіжній історіографії відсутнє спеціальне дослідження, центральним об'єктом якого виступали б місцеві органи управління на окупованій території України в 1941-1944 рр.

Размещено на Allbest.ru