Повоєнні роки в Одесі: повсякденне життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОВОЄННІ РОКИ В ОДЕСІ: ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ¹

Батьки мої жили в одноповерховому будиночку в центрі Одеси, за півкварталу від вулиці Пушкінської. В перші повоєнні роки з продовольством було, як і раніше, кепсько. Щоб хоч бодай як послабити напругу, людям стали роздавати землю під городи. Як і всі містяни, ми доглядали свій город, врожай дбайливо збирали і зберігали -- перебирали, що треба підсушували, щось засолювали і відправляли до льоху, викопаного у дворі (теж характерна риса 1940-х).

Найбільше раділи картоплі. Дітей у сім'ї було шестеро, проте їдоків зазвичай виходило більше, адже в кожного були друзі, знайомі, вони приходили не питаючись (телефон в ті часи мало в кого був, це, можливо, й ускладнювало життя, але сприяло розвитку безпосереднього, живого спілкування), і коли велика сім'я сідала за стіл, гості займали вільний стілець. Картопля, солоні огірки, капуста були, звісно, смачніші від макухи, коржів з висівок, толокна та інших таких продуктів з Привозу, які найчастіше бачили на столі одесити. Завжди жаданим був вінегрет, він посідав почесне місце на столі (як згодом салат олів'є). Зараз нам відомо, що їжа з висівок, вівса не містить холестерину (про існування якого мало хто підозрював) і не сприяє гладшанню, отже, є корисною, відтак, бажаною. Але тоді у вжитку частіше зустрічалися слова «лікувальне харчування», аніж «дієта», й прагнення були зовсім інші. Проблеми зайвої ваги не було. Натомість, внаслідок тотального виснаження людей, ознакою хорошого лікування, оздоровлення, відпочинку в санаторіях, здебільшого, вважалося збільшення ваги. Погладшав -- то ж часу дарма стратив. У цьому плані цінувався курячий бульйон. На базарі можна було купити живу курку, віддати її в будку, що стояла поруч, і за 20-25 хвилин отримати її обскубану й випатрану (печінка, серце, шлуночок обов'язково додавалися, як делікатесні та корисні продукти). Продавалися і різні набори з частин курки. Їх із задоволенням купували для дітей, щиро вірячи, що саме жирний бульйон зробить дитину вгодованою, отже, здоровою.

Запис 25.06.2014 р., переклад і підготовку до друку здійснила Оксана Янковська.

В Одесі, звісно, виручала й морська риба і морепродукти, серед яких найпоширенішими були рачки (креветки). Спочатку, пам'ятаю, траплялися навіть знаменита кефаль і дунайський оселедець. Але вони доволі швидко зникли. Про кефаль подейкували, що вона чомусь пішла до берегів Туреччини...

З часом в крамницях поряд з такими звичними і обридлими баночками бичків в томаті, крабів далекосхідних, червоної ікри на вагу, стали частіше з'являтися м'ясо (на жаль, в ньому чомусь завжди було забагато кісток, до того ж продавець міг ще кісточку підкласти), курки (зазвичай синюватого кольору, втім, і в пізніші часи оспівуваного радянськими гумористами), всіма улюблені ковбаси, розширився асортимент кондитерських виробів, котрі якось непомітно витіснили саморобні льодяники, іриски, пісний цукор та інші ласощі з базару. Але одесити звикли, що справжні продукти купляють на Привозі. Дуже цінувалося знайомство з продавцями і взагалі працівниками сфери торгівлі, поширеним був бартер.

У моїй школі не було ні буфета, ані їдальні. У велику перерву ми, діти, вибігали щось купити на вулицю, де жваво торгували пиріжками (815 коп.), вареними рачками, пшонкою (вареною кукурудзою), соняшниковим насінням. Особливим попитом у школярів користувалися булочки- франзольки (6 коп.). На батьківських зборах щораз батькам обіцяли покращити шкільне харчування, але обіцянки не збувалися, а забувалися, збори проводилися рідко, хоча, вони, начебто, й не дуже були потрібні. З учнями, що відставали в навчанні, мусили були займатися вчителі в додатковий час. Про збирання грошей з батьків на ремонт, прибирання, якісь там подарунки вчителям і не йшлося. Не спостерігалося хуліганства -- школа ж жіноча. І все ж один випадок збору грошей я пригадую -- на пелюшки новонародженому синові вчительки математики Марії Семе- нівни. З якою цікавістю та галасом розглядали учениці придбані на їхні гроші відрізи бязі й байки на одяг маленькому Сені!

Про харчування у громадських їдальнях пам'ятаю дещо пізніше; вже на початку 1950-х років воно було доволі доступним, втім, скудним і одноманітним. Пригадую, мій однокурсник, який віддавав на лікування матусі більшу частину стипендії, змушений був витрачати на їжу не більше 50 коп. в день: 30 коп. коштував комплексний обід із трьох страв, 8 коп. -- склянка гарячого молока, 10 коп. -- два бублики. На вечерю хлопець був змушений брати в їдальні хліб з гірчицею. Часом профком видавав студентові безкоштовні талони на обід, що вельми допомагало дожити до чергової стипендії.

Подолання труднощів з придбання одягу, взуття в повоєнні роки потребувало неабияких зусиль і кмітливості. Одяг доглядали й берегли, не раз перешивали, ретельно перелицьовували, скомбіновували. Швейна машинка «Зінгер» в нашому будинку працювала безупинно. Взагалі, люди тоді вдягалися були у хто на що здатен. Хоча людині властиве бажання жити красиво, невибагливість домінувала. Носили ватяники, доношували військову форму, видумували щось з шинельного сукна та матерії для одностроїв, так з'явилися напівпальто, жакетки, швидко і надовго увійшли в моду легкі комбіновані курточки на поясі. Згодом прорив у жіночому легкому одязі скоїв штапель (як пізніше це зробив кримплен). Поява капрону витіснила фільдекосові та фільдеперсові панчохи, бавовняні шкарпетки, гольфи; капронові панчохи попервах багато хто з жінок так берегли, що надягали їх в рукавичках. На Дерибасівській вулиці стали продавати китайські вовняні та шовкові тканини.

Навіть вкрай зношений одяг не викидали -- віддавали лахмітникам, котрі, як і лудильники та точильники, ходили дворами, повідомляючи про себе гучними вигуками. В обмін на ганчір'я (зараз такого не знайдеш і на сміттєзвалищах) вони пропонували синьку для відбілювання білизни, господарське мило (здебільшого саморобне), голки, желатин, ваксу, сірники, леза -- речі дрібні, але надто потрібні. Часом зустрічалися й інші речі.

Взуття доволі тривалий час носили парусинове, чистили його крейдою або зубним порошком. У моді були лосеві тапочки (гадаю, швидше за все вони мали якесь відношення до шкіри оленя), свого роду примітивні прототипи пізніших балеток. Популярним було гумове взуття, від калош до коротеньких жіночих ботиків на підборах.

На перших порах речі купували на товкучці, на якій було все -- від примусних голок та гнітів до гасниць і аж до дамських ридикюлів і боа з пір'я. Якось старша сестра принесла з товкучки красивенні перламутрові ґудзики. Всі ми довго ламали голови, куди б їх пришити... Пришити виявилося нікуди. На товкучці можна було віднайти старі книжки, часописи, старі газетні підшивки. Брат, наприклад, якось приніс кілька грубих підшивок дореволюційного часопису «Нива». З величезною цікавістю вся наша родина читала статті і розглядала картинки, вивчала дуже незвичні оголошення. Згадуючи назви книг на товкучці, роки їх видання, досі дивуюсь, як можна було проходити повз таких безцінних багатств, адже вони забезпечують, зберігають зв'язок часів. Втім, за часів виживання пріоритети інакші, аніж за нормального життя. Думається, що багато предметів, речей, якби їх тоді зібрав і зберіг тямущий антиквар, могли б немало додати до характеристики нашої епохи. повоєнний одеса продовольство товкучка

Специфікою Одеси було те, що з товкучкою успішно конкурували комісійні магазини. То вже був інший рівень, саме до них надходив товар від моряків торговельного флоту, китобоїв флотилії «Слава». Останніх взагалі в Одесі щораз зустрічали з великою повагою. Комісійні весь час поповнювалися одягом, взуттям, посудом, килимами, сувенірами тощо. Також модниці хизувалися в одежинці з «американських» посилок, що їх надсилали родичі й неродичі, такі речі продавалися через товаришів по службі, знайомих, сусідів тощо.

Час від часу знижувалися ціни. Пізніше це, здебільшого, стосувалося морально застарілих товарів, наприклад, радіоприймачів, капронових виробів (при появі нейлонових), але ж у перші повоєнні роки знижувалися ціни і на хліб, крупи, дитячі речі, ліки і медичні матеріали, книжки, музичні інструменти тощо.

Періодично батько приносив і віддавав мамі на зберігання облігації чергової держпозики. Мамі, звичайно, більше згодилися б гроші, але вона знала про добровільно-примусове розповсюдження облігацій, тому мовчки без надії складала їх в комод. Як виявилося зрештою, не дарма: влада встигла (хоча і з запізненням і з втратою суттєвої частини грошей) викупити облігації до остаточного розвалу держави.

Житлове питання зіпсувало не лише москвичів, але також і одеситів, надто вже багато було комунальних квартир. Одеса, порівняно з іншими містами України, зазнала менших втрат (мається на увазі житловий фонд). Цьому, мабуть, сприяла та обставина, що її окупували румуни, які дуже сподівалися після війни одержати Одесу для себе. Але житла зруйновано було багато, до його відновлення залучалися й полонені німці. Пам'ятаю, як швидко відбудовували будинок на Пушкінській, і як згодом ті німці, вирушаючи на батьківщину, йшли вулицею під червоним прапором до залізничного вокзалу.

А населення міста зростало, і до старих довоєнних комуналок додалися нові. Взагалі для Одеси комуналки були нормою і в 1940-ві, і в 1950-ті, і в 1960-ті, а в центральних районах міста, навіть, пізніше. Пригадую, наприкінці 1950-х нам, молодій сім'ї, дісталася кімната площею 56,3 кв. м в комуналці на Приморському бульварі. Запевняли, що колись це був будинок управителя графа Потоцького. Якимось дивом у будинку вціліли чудова ліпнина, прекрасні дзеркала, дивні каміни, сходи з білого мармуру (за кілька років їх колір перетворився на брудно-сірий). Кам'яні стіни завтовшки у 2 з гаком метри, стеля висотою 5,5 метри, височенні вікна з широкими мармуровими підвіконнями виходили на бульвар у бік моря, в туманну погоду від моря пашіло йодом і доносилося гудіння маяка.

На лавочці навпроти наших вікон часто сиділа сива велична дама у оточенні зграйки малюків. Сусіди називали її «фрейбелічкою» -- прихильницею колись популярного педагогічного вчення, вона мала дореволюційну освіту і навчала маленьких одеситів етикету та французької мови.

Наша комуналка жила мирно. Пояснювалося це, вочевидь, просторими приміщеннями, достатньою кількістю кухонь, ванних кімнат та інших підсобних приміщень. Влітку квартира взагалі порожніла, майже всі роз'їжджалися по своїх або орендованих дачах. Ймовірні скандали намагалися гасити ще до їх початку. Так, сусідський собака, якого ми зазвичай бачили в коридорі, лише коли він виходив або повертався з прогулянки, одного разу вбіг до «чужої» кухні і перекинув каструлю з супом. Потерпілій стороні негайно був наданий чавунець борщу, а задля моральної компенсації -- баночка дефіцитних консервів і не менш дефіцитна коробка цукерок. Допомога сусідів ставалася у нагоді навіть у такому, начебто, дріб'язковому випадку, як винесення сміття. Справа в тому, що в Одесі сміттєвих баків у дворах не було, в певний проміжок часу з'являлася машина, повідомляючи про своє прибуття веселим дзвіночком. І незрідка можна було побачити, як вулицею біжить одеситка з відром сміття -- спізнилася, то ж доводилося ловити сміттєвоз по сусідніх дворах.

Всі ми були націлені в майбутнє, щиро вірили в кращі часи. В Одесі розгорталося будівництво «хрущовок» (не найкраще житло, але дієвий засіб проти комуналок).

Щасливці роз'їжджалися з комунальних по окремих квартирах з великою радістю, шкодувати про комуналку могли хіба що поодинокі літні люди, самотні, які мали потребу не лише і не стільки у допомозі, скільки у спілкуванні.

Коли моїй свекрусі, вчительці математики у школі, запропонували взяти ділянку під дачу, вони зі свекром довго вагалася, брати чи не брати. Зрештою, погодилися і отримали землю -- 5 соток на березі моря на території між піонерським табором «Молода гвардія» і селом Крижанівка. Почалися клопоти з будівництвом. Дачне селище швидко зростало, але незабаром у багатьох забудовників настало розчарування: їм довелося «відламувати» від будиночків «зайві» квадратні метри, навіть якщо їх було всього нічого. Виявилося, що будівлі мусили обмежуватися строго визначеними розмірами, йшла війна з будівельними надмірностями, і з архітектурними теж, і загалом із прагненням розкішного життя. Поганого настрою додавали ті сусіди, які підгонку всіх і вся під один ранжир вважали дуже корисним -- пропадають, нібито, прагнення до великого злодійства, з' являється запобіжник від спокуси вкрасти і зажити на широку ногу, відтак щиро стежили, за ким могли, і, траплялося, «сигналізували» куди треба. Головним аргументом цих сусідів був злиденний спосіб життя підпільного мільйонера Корейка -- персонажа книги «Золоте теля». Смішно, звичайно, адже жорсткі, необґрунтовані обмеження, неможливість придбати квартиру, машину і т.д. на чесно зароблені гроші вели до того, що стимул до праці зменшувався, до нечесної наживи -- залишався.

Переносити тяготи повсякденного буття одеситам ставалися у нагоді гумор і життєлюбність. Навіть таке потворне явище, як довжелезні черги (завжди і скрізь, іноді здавалося, що вони є вічними) не могло надовго перешкодити одеситам життєрадісно сприймати світ в цілому.

Пам'ятаю, якось стояла я в черзі (вже не пам'ятаю, що там «давали»). Номерки на долоньці хімічним олівцем на той час вже не виводили, але складали списки, за ними періодично робили «перекличку». Ось під час однієї почулися обурені вигуки «вас тут не стояло», хтось пильний з черги звернув увагу на кілька «однофамільців» в списку, також виявили злісні спроби поставити когось поперед себе чи то іншими банальними способами незаконно проникнути до черги. Негайно знайшлися жартівники, які пропонували різні виходи з положення, наприклад, нехай претенденти розповідають анекдоти, у кого вийде коротше й смішніше, той і отримає місце. Тут же для пошукачів посипалися приклади таких виграшних анекдотів. Сивий благообразний чоловік заявив, що найвір- нішим способом визначити переможця буде обізнаність про кількість дітей у Адама і Єви, їх характеристика, особливо Каїна. Черга, вже стомлена, погодилася на підкидання монети, але тут стали надходити інші, ще справедливіші способи. У підсумку всі благополучно в повному складі дісталися заповітного прилавку.

Жарти, розіграші скрізь і завжди супроводжували одеситів. Так, на центральному пляжі Ланжерон я бачила оголошення, що попереджало одеситів і шанованих гостей про появу біля берегів Одеси жахливої акули-людожерки. Блискавично поширювалася плітка, що після шторму хвилі викидають на пісок золоті монети, різноманітні прикраси. На підтвердження наводився приклад нікому не відомого Фіми з Пересипу, який знайшов на пляжі золоту чашу дивної краси. І бажаючі шукати коштовність завжди знаходилися.

Кілька перехожих раптово зупинялися посеред тротуару і починали пильно розглядати небо. Побачивши це, інші допитливі перехожі теж починали дивитися вгору, намагаючись зрозуміти, що ж там таке. Призвідники, цілком задоволені, швидко зникають, залишивши зібраних ними людей відповідати на настирливі запитання чергових цікавих.

У випускників шкіл існувала традиція -- напередодні письмового іспиту з літератури приходити до пам'ятника Дюку де Ришельє, сподіваючись, що в руці герцога буде аркуш з темами творів. Звісно, ніколи там нічого такого не з' являлося, проте це не заважало десятикласникам щороку з' являтися на Приморському бульварі біля Дюка і весело проводити там вечір. Також одеситам властиво було діставати прибуток буквально з нічого. Приміром, у 1940-ві роки наша двірничка тьотя Таня щовечора замикала на ніч дуже красиві металеві ворота (звичай зберігався ще з дореволюційних часів). А мешканців, яким траплялося загуляти, вона привчила оплачувати свою «провину» турбування Тетяни Яківни. Та, зрештою, народ «повстав» і відкараскався від «старовинного» ритуалу.

Размещено на Allbest.ru