Міжнародне значення та актуальність уроків Кримської конференції 1945 р. для України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародне значення та актуальність уроків Кримської конференції 1945 р. для України

Майже 70 років тому - 4-11 лютого 1945 р. у Лівадійському палаці в Ялті, колишній резиденції російських імператорів, відбулася друга зустріч лідерів трьох великих держав - тимчасових союзників по антигітлерівській коаліції - Й. Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Черчилля. Ялтинська (Кримська) конференція по праву стала символом нового світовлаштування після Другої світової війни, що увійшло в історію під назвою "ялтинсько-потсдамської системи" міжнародних відносин. З нею, зокрема, пов'язують становлення нової наддержави - СРСР, що перетворився, за визначенням популярного в роки війни американського щотижневика "Look Magazine", у "високоефективну й надто організовану сучасну державу". І мабуть важко не погодитися з твердженням радянської історіографії та окремих сучасних авторів про те, що "Ялта - 1945 стала найбільшим зовнішньополітичним успіхом Радянського Союзу, що дозволив закріпити його воєнні, стратегічні й геополітичні досягнення в період 1939-1945 років". Дійсно, в Ялті Сталін був не просто хазяїном зустрічі: він був хазяїном становища у відносинах між союзниками, а Рузвельт і Черчіль, за влучним зауваженням українського професора Гліба Цвєткова, були "прямими нащадками аргонавтів", що, як і стародавні грецькі міфологічні герої, вирушили за "золотим руном" - тільки не в Колхіду, а в Крим". антигітлерівський війна ялтинський

Отже, Кримська конференція, як наголошував У. Черчіль у своїх мемуарах "Друга світова війна", мала дати відповіді на надзвичайно складні питання: відкритим було питання про форми співробітництва у післявоєнній Європі, лишалась проблема ставлення до фактично переможеної Німеччини, слід було вирішити, які засоби запропонує велика трійка для забезпечення майбутнього миру та відповідного глобального управління. Близька перемога спонукала до прийняття виважених стратегічних рішень.

Звичайно, Черчіль, Сталін та Рузвельт мали власне уявлення щодо всіх цих питань. Зокрема, американський президент намагався налаштувати партнерів до конструктивних домовленостей з неврегульованих питань. Відомо, що Сталін, володіючи інформацією про позицію Черчіля, не дав британському прем'єр-міністру спровокувати непорозуміння між Москвою та Вашингтоном.

У підсумку Ялтинської конференції 13 лютого 1945 р. було прийнято спільне комюніке, в якому її учасники зобов'язалися узгоджувати свої військові плани з метою остаточного розгрому спільного ворога, детально спланували терміни і обсяги нових ударів, зокрема щодо гітлерівської Німеччини, з метою завдання їй повної поразки за умов беззастережної капітуляції нацистського режиму і створення гарантій, які назавжди убезпечать світ від агресії з боку Німеччини, але водночас підкреслили, що їхньою метою є не знищення німецького народу, а лише викорінювання нацизму та мілітаризму.

Це все, а також про те, як здійснювалися рішення Кримської конференції, загальновідомо. Але все ще залишається чимало питань, пов'язаних з Ялтинською конференцією та оцінкою її місця і ролі в повоєнній історії людства, які потребують правдивої відповіді.

Наприклад, навіть у посттоталітарну добу чимало російських істориків, у тому числі й на ювілейній науковій конференції, присвяченій 50-річчю Кримської конференції, із запалом вихваляли дипломатичне мистецтво Сталіна за його величезні здобутки, забувши про те, що саме в Ялті у лютому 1945 р. було укладено по-суті злочинний тристоронній контракт, який на довгих п'ятдесят років вирішив долю багатьох європейських народів, яких Ф. Рузвельт і У. Черчіль через різні причини віддали на поталу Сталіну і його тоталітарному режиму. За словами відомого американського політолога Збігнєва Бжезинського, Кримська конференція стала головним геополітичним чинником, який визначив той факт, що частина Європи переходила під політичне домінування Сталіна, а Радянський Союз поширював свій вплив у самому Центрі Європи. Він кваліфікує Ялту-45 як самообман, як своєрідну історичну амнезію і стратегічну міопію, оскільки в той час мало хто уявляв собі, що феномен тоталітаризму не обмежувався нацизмом, а з повним правом міг бути поширений і на комунізм. За цей зумисний самообман Заходу, його домінуючі тогочасні настрої - якнайшвидше досягти перемоги над агресором навіть у союзі з дияволом - народи заплатили дорогу ціну

Заново осмислюючи повоєнний світовий устрій "по-ялтинському", слід насамперед констатувати, що на поступливість позиції західних союзників по відношенню до претензій Радянського Союзу владно впливав саме воєнний фактор - перемоги Червоної армії на фронтах війни, зокрема те, що радянські війська на початку лютого 1945 р., коли відкрилася конференція, були за 60 км від столиці третього рейху, а англо-американські - ще тільки збиралися форсувати Рейн. "Могутність радянської воєнної машини, - як справедливо наголошував відомий український історик Михайло Коваль, - яка ще недавно безнадійно, здавалося б, забуксувала, не викликала вже ніяких сумнівів і змушувала союзників дедалі більше рахуватися з СРСР та його зрослими зовнішньополітичними претензіями".

Водночас, не менш важливим, але мало згадуваним у вітчизняній історіографії є і безперечний факт, що на той час стратегічна військова ініціатива вже остаточно перейшла до рук майбутніх переможців. Японський флот після нищівної поразки біля атолу Мідуей (червень 1942 р.) стояв у портах метрополії і змушений був очікувати своєї долі від американських бомбардувальників. Розгромивши німецько-італійські війська на півночі Африки, союзники висадилися в Італії і дійшли до останніх рубежів оборони німецьких військ - "республіки Сало", в якій переховувався скинутий королем Віктором Еммануїлом II та маршалом Бадольо колишній всесильний диктатор Б. Муссоліні. Після успішної висадки англо-франко-американських військ у Нормандії та на півдні Франції і невдалого контрнаступу німців у районі Арденської ущелини союзники впритул наблизилися до кордонів рейху. На черзі стояли проблеми врегулювання повоєнної долі Європи, власне Німеччини та жертв її агресії.

Тепер поглянемо, що ж було за лаштунками Кримської конференції. Смертельно хворий Ф. Рузвельт, якому лікарі категорично не радили летіти в таку далечінь, та ще й у щойно звільнений від окупантів Крим, пропонував зібратися десь поближче, принаймні на півночі Африки, куди він міг дістатися кораблем, якому було досить небезпечно заходити у води Чорного моря, начинені радянськими, німецькими, болгарськими та румунськими мінами. Але Сталін, який панічно боявся вилетіти за межі СРСР, категорично наполягав на тому, щоб конференція проходила саме в Криму. А Рузвельту вкрай потрібно було домовитися зі Сталіним про спільні дії проти Японії на Далекому Сході навіть ціною суверенітету країн Центральної та Південно-Східної Європи. Він пустився у цю виснажливу, як згодом стало очевидно, вже останню для нього подорож із однією метою: переконати Сталіна у якнайшвидшому вступі у війну проти Японії на Далекому Сході. Це було йому конче потрібно, аби уберегти від смерті якнайбільше американських солдатів, примусивши росіян воювати сам на сам проти озброєної до зубів квантунської армії. На цей крок Рузвельта підштовхнули величезні втрати американців під час штурму далеких від метрополій островів. До того ж слід зауважити, що упродовж усієї цієї виснажливої дискусії у Ялті Рузвельт досить погано себе почував. Можливо, саме це було однією з причин його поступливості в задоволенні територіальних вимог Сталіна. Черчіля ж, навпаки, найбільше турбувало вірогідне просування радянських танків углиб Європи. Тому ще в жовтні 1944 р. він спеціально прибув до Москви, щоб виторгувати у Сталіна певний відсоток впливу західних союзників у балканських та дунайських державах. Але про ці попередні домовленості у Ялті забули. За свій вступ у війну на Далекому Сході проти Японії Сталін вимагав дедалі більшої ціни. До того ж тепер усі козирі були у нього в руках. Залишивши за спиною вщент зруйновану есесівцями Варшаву, радянські війська готувалися до Вісло-Одерської операції і мали от-от увійти на терени власне Німеччини.

Але найгостріше у Ялті стояло польське та власне й українське питання, оскільки Сталін вимагав визнати західні кордони СРСР, встановлені злочинним радянсько-німецьким пактом про ненапад 23 серпня 1939 р. і договором про дружбу й кордон 28 вересня 1939 р. Цих вимог Сталіна Рузвельт і Черчіль у Ялті задовольнити не наважилися з огляду на непримиренну позицію польського емігрантського уряду, що мав свій осідок у Лондоні. Ласі шматки західноукраїнських та західнобілоруських земель, як і Бессарабію та Прибалтику, Сталін офіційно одержав уже у Потсдамі на останній зустрічі трьох лідерів антигітлерівської коаліції, на якій вже не було президента CШA Ф.Рузвельта. Після тяжких та напружених переговорів у Криму Рузвельт протримався тільки до весни 1945 p.: 12 квітня його серце зупинилося. Але незадовго до смерті у приватній бесіді він встиг зробити невтішний висновок: "Ми не можемо вести справи зі Сталіним. Він порушив усі до єдиного обіцянки, котрі дав в Ялті". Г. Трумен, новий господар Білого дому, незабаром прийшов до того ж висновку. На початку 1946 р. він доручав державному секретарю США Дж. Бірнсу проводити наступну лінію поведінки в переговорах з Радянським Союзом: "До тих пір, поки Росія не зустріне твердого відсічу у справах і словах, ще одна війна буде назрівати. Єдина мова, яку вони [росіяни] розуміють - "скільки у вас дивізій"? Я не думаю, що ми повинні і надалі гратися в компроміси".

Тим часом танки Сталіна зупинили свою ходу по лінії Берлін-Прага-Відень-Белград-Софія, а після капітуляції Японії увійшли ще й у Північну Корею, В'єтнам. Прихопив Сталін також південь Сахаліну та острови Курильської гряди, розширивши межі своєї імперії далеко за кордони імперії Романових. Народам країн, окупованих сталінським режимом, було нав'язано маріонеткові тоталітарні режими (нагадаємо, що у Ялті було досягнуто домовленостей про проведення вільних виборів у Східній Європі, які теж були порушені Сталіним), які протрималися на багнетах радянської армії аж до кінця 1980-х - початку 1990-х років. Насаджені радянським режимом політичні, економічні, соціальні та культурні схеми, підірвали демократичні інститути політичної влади, не дали відродитися національним економікам, знищили соціальну структуру суспільства, завдали невідшкодних збитків національним культурам уярмлених народів.

Не спромоглися лідери США і Великої Британії зашкодити сталінському режимові депортувати цілі народи Північного Кавказу та Криму до ГУЛАГу або в середньоазіатські пустелі. Всього за роки Другої світової війни та в перші повоєнні роки по території СРСР було депортовано сотні тисяч чеченців, карачаєвців, балкарців, калмиків, кримських татар. Особливо жорстоко познущався тоталітарний режим над кримськотатарським народом, виславши всіх від старих до немовлят, у тому числі й учасників Другої світової, що мали необережність повернутися до рідних домівок. Загальна кількість депортованих кримських татар склала 238,5 тис. При цьому за перші півтора року 110 тисяч із них загинули. До 1987 р. радянський режим не визнавав існування кримськотатарського народу. Таку розправу вчинили за наказом Сталіна радянські спецслужби над народами, чиї представники, потрапивши до німецького полону, наважилися служити в національних легіонах вермахту, плекаючи ілюзії при допомозі німецької зброї скинути ненависний тоталітарний режим. З особливою жорстокістю каральні загони НКВС та КДБ розправлялися з національно-визвольними рухами Литви, Латвії, Естонії та України в особі ОУН-УПА, що склали зброю лише після смерті диктатора.

Не пройшло й шести років після Ялти-45, як виникла перша Берлінська криза, а слідом за нею у червні 1953 р. радянські танки чавили на вулицях Берліна тих, хто не встиг втекти на захід. Потім були Будапешт (1956 р.), Прага (1968 р.), Польща (1970 р.) як уособлення брежнєвської концепції "соціалістичного інтернаціоналізму" та колективної відповідальності країн соціалістичного табору за долю соціалізму в кожній окремо взятій країні, т. зв. "доктрина Брежнєва". Тільки чомусь західні політологи із самого початку дали їй свою, більш влучну назву - "доктрина обмеженого суверенітету", яку, мабуть, можна застосувати і до Митного союзу, і до ідеї "Русского мира" загалом. 1 щоразу проти дисидентів-бунтівників, тобто цілих народів, невсипучий Кремль посилав "танки-визволителі" як найефективніший аргумент радянської демократії (а також путінської "керованої демократії"). Так було в місяці "Угорської осені", "Празької весни", "Польського літа" або "Афганської зими". Подальше втручання СРСР у близькосхідні кризи на боці арабських терористів і навіть на Кубу (Карибська криза 1962 р.) і в Нікарагуа (1979 p.), надмірна агресивність тоталітарного режиму СРСР зрештою підірвали сили могутнього, як здавалося, ВПК Радянського Союзу, що виявився неспроможним змагатися з потужнім промисловим потенціалом США та країн-членів НАТО, початок якому саме на Кримській конференції поклав кремлівський диктатор. А чи не стане нинішня анексія Росією Криму початком розпаду Російської Федерації й остаточного краху путінської імперії?

Ось які міркування спадають на думку при погляді на значення Ялти-1945 року в повоєнній історії з початку XXI століття. Нагадаємо, що з напередодні відзначення в Україні на державному рівні 60-річчя Кримської конференції глав держав антигітлерівської коаліції відомий російський архітектор Зураб Церетелі (на жаль, не відомо за чиєї ініціативи, можливо, не без участі з боку відомих українофобів Ю.Лужкова та К.Затуліна) створив макет пам'ятника Великій трійці в особі У. Черчіля, Ф. Рузвельта та Й. Сталіна, який планувалося встановити біля Лівадійського палацу, символу єдності союзників і власне самої Кримської конференції, яка, безумовно, відіграла непересічну, але водночас, як бачимо, і досить неоднозначну роль у підведенні підсумків Другої світової війни і подальшій світовій ході. До честі української влади і громадськості, цей проект не було реалізовано.

У зв'язку з цим варто також нагадати, що і у 1985 p., і у 1995 р. вищі посадові особи держав (відповідно СРСР та незалежної України) не приїжджали до Ялти, не відправляли вітальні послання (а кого і з чим вітати, невже Україну, яка внаслідок Ялтинських рішень стала складовою частиною розділеної Європи, і це її біда; а якщо йдеться про об'єднання українських земель, то для відзначення цього у нас є День Соборності 22 січня). Варто також пам'ятати, що незалежність для України в 1991 р. стала наслідком саме радикального перегляду ялтинського устрою повоєнної Європи.

А ось щодо історіософського осмислення Другої світової та Великої вітчизняної воєн як феномена, рубіжної події в історії світу й України, а також їх наслідків, зокрема повоєнного світовлаштування "по-ялтинськи", то це слід визначити як важливе завдання насамперед для дослідників. Досить часто можна почути, що історія дає лише один урок, який полягає в тому, що вона ніколи й нікого не вчить. Мабуть, так відбувається через те, що людство як учень-двієчник, не бажає постійно повторювати уроки історії.

Звичайно, вони найчастіше бувають занадто болючими, але вчитись на помилках і особливо на позитивних прикладах з минулого вкрай необхідно.

Історія викладає свої уроки не лише людству в цілому, а й окремим народам. На нашу думку, такими уроками, які слід добре засвоїти, на сьогодні, є:

1. ИВаміна радянської концепції "пролетарської світової революції" на американську концепцію "глобальної демократизації" навряд чи створить найближчим часом стабільний світ. Час месіанських місій держав-гегемонів минув. В умовах глобалізації світ став занадто тісним для подібних експериментів.

2. Жваву дискусію в Ялті викликала підготовка до проведення установчої конференції щодо створення ООН. За нинішніх умов, коли ця універсальна міжнародна організації нагально потребує реформ, актуальним лишається завдання спільних дій усіх близько 200 держав-членів ООН заради більш справедливого майбутнього всього людства. Хоча учасники Ялтинської конференції досягли єдності стосовно права вето постійних членів Ради Безпеки ООН, саме це право надалі було одним із найменш демократичних у міжнародних відносинах. В умовах багатьох конфліктів право вето блокувало прийняття життєво необхідних рішень, що треба враховувати в процесі реформування ООН. Яскравий приклад - голосування в Раді Безпеки ООН 15 березня 2014 р., з кримського питання, коли РФ наклала вето на українську резолюцію, підтриману іншими 14-ма членами РБ.

3. Ялтинський устрій післявоєнної Європи закріпив існування біполярного світу. Проте в його надрах відбувались надзвичайно цікаві процеси, пов'язані з деколонізацією, виходом на міжнародну арену нових країн, які претендували на статус регіональних лідерів. Ялта вчить тому, що в історії не буває раз і назавжди заданих умов існування світової системи. Як і будь-який живий організм, вона розвивається, тому завданням відповідальних політиків є найменш болюча адаптація своїх країн та міжнародних відносин до якісних змін.

4. Ялта ще раз довела аксіому історії міжнародних відносин, що за столом дипломатичних переговорів можна виграти й програти стільки ж, скільки й на полі битви. Лише поєднання всіх аспектів економічної, політичної, інтелектуальної, військової потуги врешті визначає статус окремих держав у світі. Тому багатополюсний світ неминуче буде реальністю найближчого часу. І роль ООН в регулюванні нової постмодерної системи міжнародних відносин внаслідок їх суттєвого ускладнення ще більше зростатиме.

Українські інтереси в Ялті виявлялися у принаймні двох основних сферах: щодо її кордонів та участі в майбутній міжнародній організації безпеки.

Звідси випливають й окремі уроки Ялтинської конференції для України:

1. Ш ході Ялтинської конференції для України з'явилась надія на остаточне узгодження лінії радянсько-польського кордону з самими поляками після утворення тимчасового уряду Польщі: Україна отримала державні кордони, визнані світовою спільнотою (але, як з'ясувалося, не Росією).

2. Ялтинська конференція відкрила для УРСР можливість широкого виходу на міжнародну арену й зробити свій внесок у народження ООН. З того часу, незважаючи на обмеженість дій, українська дипломатія отримала гарну школу для удосконалення своєї майстерності, яка їй стала в нагоді після 1991 р.

3. Незалежність для України в 1991 р. стала наслідком радикального перегляду ялтинського устрою повоєнної Європи. Звідси слід робити висновки щодо постійної готовності всіх державних структур до будь-яких "несподіванок". Революція гідності кінця 2013 - початку 2014 рр. та супутні події - наочне тому підтвердження.

4. Національні інтереси надійно захищені за умов їхнього доповнення інтересами світового співтовариства. Незалежна Україна проводить саме такий курс в ООН і надалі повинна його активізувати.

5. Незважаючи на всі сучасні тенденції до розмивання державних кордонів, відмови від національного суверенітету на користь наднаціональних органів влади, слід завжди мати на увазі прагматичну складову цих процесів, тобто чітко бачити, де і за яких обставин доречніше користуватись національними владними інструментами, а коли надавати пріоритети наднаціональному регулюванню. Врешті, активне залучення України до регіональних та глобальних систем міжнародної безпеки не лише створює авторитет нашій державі, а відповідає українським національним інтересам, які сутнісно можна викласти побажанням існування та вільного розвитку у більш справедливому та безпечному світі. Тому сьогодні особливої актуальності набуває питання щодо приєднання України до єдиної ефективної колективної системи безпеки - НАТО, а також ймовірна можливість відновлення ядерного потенціалу нашої держави.

Размещено на Allbest.ru