Національно-визвольна боротьба народів Південно-Східної та Центральної Європи наприкінці XIX – на початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національно-визвольна боротьба народів Південно-Східної та Центральної Європи наприкінці XIX - на початку XX ст.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Османська та Австро-Угорська імперії пригноблювали народи Південно-Східної (чехів, словаків, українців, поляків, румунів, сербів, хорватів) і Центральної Європи (албанців, болгар, боснійців, македонців, поляків, румунів, сербів, українців та ін.).

У 70-х роках Османська імперія зазнала кризи, що була спричинена розпадом феодально-абсолютистського устрою, втратою контролю над деякими територіями імперії, піднесенням національно-визвольної боротьби балканських народів.

На початку XX ст. загострилися суперечності між Австрією й Угорським королівством, яке вимагало збільшення контингенту і самостійності угорської армії, повної незалежності угорського державного банку, митного відокремлення Угорщини від Австрії. Загострилися і хорватсько-угорські відносини. Безправне становище хорватського народу викликало постійні антиугорські виступи і в Хорватії постійно діяв надзвичайний стан. Враховуючи напруженість національних відносин в імперії, австрійська соціал-демократична партія 1899 р. прийняла програмне положення про культурно-національну автономію. З погляду соціально-культурних питань у межах імперії воно повинно було зберегти єдність Австро-Угорщини. Проте це не сприяло вирішенню національного питання. Під впливом революції 1905-1907 рр. у Росії в Угорщині відбулися загальний страйк і масові демонстрації під гаслом загального рівного виборчого права. Але угорська соціал-демократія не вимагала цілковитої незалежності Угорщини. Хорватія домагалася створення єдиної держави на основі об'єднання з Сербією. Проте правлячі кола не йшли назустріч вимогам законних прав народів, що входили до складу імперії. Одним із актів придушення національно-визвольних рухів південнослов'янських народів була анексія Боснії та Герцеговини в 1908 р., що загострила відносини між Австро-Угорщиною з одного боку, Росією і Сербією з іншого.

Своєрідними аграрними колоніями Угорщини були Словаччина і Закарпатська Україна. Широкі кола Словаччини шукали зближення з чеським народом для спільної боротьби проти австро-угорського панування.

Польські землі були розділені між трьома державами - Австро-Угорщиною, Німеччиною і Росією. Провінція Галичина, де мешкало польське й українське населення, користувалася автономією і мала свій сейм. Тут однією з гострих проблем були польсько-українські відносини, бо австрійська влада більш поблажливо ставилася до поляків. У польських землях, що належали Німеччині, німецькі колоністи витісняли польських селян. Промисловість належала німецьким капіталістам. До складу Російської імперії входило Королівство Польське. Велика промисловість і великий польський капітал відігравали значну роль в економіці Росії. Правлячі кола Королівства, незважаючи на всілякі утиски з боку царизму, не ставили питання про відновлення незалежної Польщі. Основним завданням вони вважали збереження і розширення автономії.

У Польщі діяла впливова політична партія - Соціал-демократія. Польські соціал-демократи співпрацювали з російськими більшовиками і в національному питанні обстоювали право націй на самовизначення. Польські соціалісти своїм основним завданням вважали боротьбу за визволення Польщі з-під влади царизму. Під час революції 1905-1907 рр. у багатьох промислових містах Польщі відбулися збройні виступи проти царської національної та соціальної політики, які були жорстоко придушені. Але боротьба за збільшення прав автономії не тільки поширювалася, а й загострювалася. Це знайшло відображення у діяльності депутатів від Королівства Польського в Державній думі Росії. Проте російські правлячі кола ігнорували польське питання, як і взагалі національне питання в країні. Врешті-решт у вирішенні питання про державність Польщі переорієнтувалися на Австро-Угорщину і Німеччину, які й проголосили в 1916 р. незалежне Королівство Польське.

Отже, для кінця XIX - початку XX ст. була характерна не лише активізація національно-визвольних рухів народів Південно-Східної і Центральної Європи. У різних соціально-політичних умовах, на різних етапах історичного розвитку вони ставили перед собою неоднакові завдання, але врешті-решт вони зводилися до завоювання чи відновлення незалежності, створення своєї державності. османський визволення королівство

Балканські війни

У боротьбі за остаточне визволення від турецького гніту народів Балканського півострова у 1912 р. оформився Балканський союз, основою якого став болгаро-сербський договір. Згодом було укладено болгаро-грецький союзний договір і болгаро-чорногорську угоду. Союз (Болгарія, Сербія, Чорногорія і Греція) формувався за підтримки Росії, що намагалася перешкодити Австро-Угорщині і Туреччині в їхній експансії на Балкани. Союз також підтримували Англія і Франція. У 1912-1913 рр. відбулося дві Балканські війни: перша - з жовтня 1912 р. до травня 1918 р., друга - з червня до серпня 1913 р. Болгарія і Сербія намагалися оволодіти частиною Македонії. Болгарія хотіла мати вихід до Егейського, а Сербія - до Адріатичного морів.

Приводом до проголошення війни стала відмова Туреччини провести реформи в європейських володіннях з надання автономії Македонії та Фракії. Союзники вимагали також призупинити мобілізацію турецької армії. У жовтні Чорногорія розпочала воєнні дії проти Туреччини, а згодом у війну вступили інші члени союзу. Чисельна перевага військ союзників, ліпша організованість, проведення воєнних дій на територіях, що були заселені спорідненими народами, визначили успіхи союзних військ. Болгарська армія скувала турецькі війська, які у Фракії прикривали шлях на Стамбул. А в битві біля Люлебургаза турецькі війська були розбиті. Решткам і резервним частинам вдалося закріпитися біля Стамбула.

Значних успіхів союзні війська досягли в Македонії й Албанії. Сербські війська вийшли до Адріатичного моря. У південній Македонії грецькі війська разом з болгарськими зайняли Салоніки. Грецький флот панував в Егейському морі та блокував вихід із проток.

Ці успіхи союзних військ занепокоїли царську Росію, Австро-Угорщину і Німеччину: Росія не хотіла окупації болгарами Стамбула, бо вбачала в цьому ускладнення з вирішенням питання щодо проток Босфор і Дарданелли, на які вона претендувала. Австро-Угорщина виступила проти виходу до Адріатичного моря Сербії (Сербію підтримувала Німеччина). До того ж турецькі війська зупинили болгар на підступах до Стамбула. За таких умов у грудні 1912 р. між союзниками і Туреччиною було досягнуто перемир'я. Проте в цей час у Стамбулі було здійснено переворот і до влади прийшли так звані младотурки, які домовилися про іноземні позики, взяли курс на зближення з Німеччиною. Новий уряд відмовився від умов перемир'я, і в лютому 1913 р. розпочався новий етап війни. Проте після низки поразок новий уряд пішов на нове перемир'я і за Лондонським мирним договором Туреччина втратила європейські володіння крім Стамбула і деякої території Фракії. Друга Балканська війна була спричинена різким загостренням відносин у таборі союзників. Греція претендувала на території в Македонії та Фракії, а Сербія, яка не одержала виходу до Адріатики, вимагала компенсації в Македонії.

Для реалізації своїх планів Греція і Сербія підписали таємний договір (1913) проти Болгарії, до якого приєдналася і Румунія, що за свій нейтралітет у попередній війні прагнула компенсації. Підігрівала міжусобиці й Австро-Угорщина, яка розглядала Балканський союз як дітище Антанти. У червні болгарські війська атакували грецькі й сербські позиції в Македонії. На підтримку Сербії виступили Чорногорія, а потім свої війська на Софію направила і Румунія. Поразкою болгарських військ на грецькому і сербському напрямку скористалася Туреччина, яка, порушивши умови Лондонського договору, захопила Адріанополь.

Болгарія капітулювала. Згідно з Бухарестським мирним договором 1913 р. між Болгарією з одного боку і Грецією, Румунією, Сербією та Чорногорією з другого, Болгарія втрачала більшу частину територій у Македонії та Фракії. Крім того, за умовами договору між Туреччиною і Болгарією остання змушена була залишити Адріанополь. Внаслідок цих війн відносини між балканськими державами, між Австро-Угорщиною і Сербією, між Австро-Угорщиною і Росією стали надзвичайно напруженими. Румунія відійшла від Троїстого союзу і почала зближуватися з Антантою, а Болгарія перейшла на бік австро-німецького блоку.

Размещено на Allbest.ru