Київська університетська школа поліцейського права

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вступ

Виникнення правових норм, цілісну сукупність яких ми сьогодні називаємо галуззю адміністративного права, пов'язане з управлінням. Управління виникає тоді, коли суспільство досягає певного рівня розвитку. Воно є результатом піднесення матеріальної та духовної культури. Управління має тривалу історію, супроводжує людину з перших кроків її соціального розвитку.

Висловлювання про ті чи інші аспекти управління знаходимо у стародавніх документах. Ще давньогрецький філософ Платон обґрунтовував перевагу поділу праці та її спеціалізації. Арістотель відзначав, що у будь-якому державному устрої є три елементи: перший - законодавчий орган у справах держави; другий - магістратури, тобто виконавчі органи; третій - судові органи.

Поліцейське право як самостійна галузь права сформувалося у Німеччині на основі камералістики (в німецькій економічній літературі - сукупність адміністративних і господарських знань з ведення камерального (палацового і в широкому сенсі державного) господарства). Цей процес розпочався наприкінці XVII ст. і тривав до поч. XIX ст. Ґрунтуючись на понятті суспільного блага, наука про поліцію спочатку сприймала поліцейську діяльність переважно з філософсько-історичної точки зору. Публічна внутрішня безпека ним визначалася як стан, перебуваючи в якому держава за будь-яких умов на основі загального підпорядкування верховній владі, може убезпечитися від деструктивної діяльності суспільних станів або окремих осіб. Приватна внутрішня безпека торкалася діяльності фізичних осіб, питань честі і власності громадян.

На час створення поліцейського права поняття "поліція" охоплювало майже всю сферу діяльності держави, предметом поліцейського права визначалася сукупність державних і суспільних заходів з метою сприяння інтересам (матеріальним і духовним) народу.

Ствердження феномена поліцейського права було об'єктивно обумовлено нагальною потребою підвищення ефективності централізованого державного управління шляхом упорядкування нормативних актів, що регламентували юридично значущі суспільні відносини, пов'язані із застосуванням державного примусу.

Виникнення та розвиток вітчизняного поліцейського права

Поліцейське право у своєму розвитку пройшло кілька етапів, що характеризувалися і повною відмовою від поліцейського права як науки, і палким його сприйняттям науковою громадськістю. У першому випадку мова йде про кінець ХІХ -- початок ХХ ст. Саме у цей період спостерігалася принципова зміна ставлення вітчизняних науковців до поліцейського права, яке з часу виникнення на теренах Російської імперії і до революційних подій 1917 р. сприймалося як галузь, покликана регулювати відносини між владою та приватними особами. Характерною особливістю цих відносин був той факт, що у межах останніх приватні особи наділялися виключно обов'язками, тоді як представники правлячої влади мали по відношенню до населення переважно права. Інакше кажучи, у таких відносинах не спостерігався елемент кореспондування прав та обов'язків їх учасників, що, як наслідок, призводило до одностороннього регулювання життєдіяльності приватних осіб, а також систематичного порушення їх прав та свобод поліцією. Показовими у цьому плані виглядають слова В. Ф. Левитського, який писав, що економічні, фізичні та духовні інтереси суспільства -- усе стало предметом детальної регламентації, пильного нагляду, безпосереднього управління з боку державної влади. При цьому права особи та громадської самодіяльності до уваги не бралися.

Ідеї європейських поліцеїстів досить швидко знайшли прихильників у Російській імперії. Поняття «благополуччя», «благоустрій» стрімко увійшли в російську політичну та юридичну лексику. У лютому 1768 Катерина ІІ доповнила «Наказ депутатам Комиссии по составлению нового уложения» додатковою 21-ю главою - «О благочинии, називаемой иначе полицией». Незабаром російською мовою були перекладені головні праці І. Юсті, Й. Зонненфельса та деяких інших європейських фахівців з поліцейського права. З прийняттям 1782 року в імперії «Устава благочиния, или полицейского» ідея поліцейського права дістала і практичне значення. Згодом цей статут трансформувався в «Устав предупреждения и пресечения преступлений», що мав три редакції та зберігав свою чинність до повалення самодержавства.

Історично склалося так, що вчені-правники російських університетів здебільшого надавали перевагу додержанню букви закону перед творенням нових теоретичних засад як трактування суспільних процесів, так і формування основи нового законодавства. Правову базу власного функціонування забезпечувала держава, яка ставила завдання правникам, виходячи з власного розуміння місця і ролі монарха.

Самодержавна монархія як форма правління в Російській імперії в окреслений період характеризується практично безмежною, одноосібною владою монарха, який був носієм незалежної та верховної влади над всім населенням країни. Завдання підтримки цієї влади покладалося на органи поліції. На становлення вітчизняного поліцейського права значний вплив мав також розвиток самої поліції й поліцейських інституцій російської держави.

Подальший розвиток поліцейського права та його вивчення перебувало у прямій залежності від тих змін, що розпочалися у Росії з другої половини ХІХ ст. (скасування кріпосного права, проведення судової реформи тощо) та завершилися оголошенням царем 17 жовтня 1905 р. Маніфесту про дарування населенню громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань та спілок. Наслідком названих перетворень поміж іншого став перехід правової науки від вивчення поліцейських статутів до аналізу правових актів, які регулювали відносини між органами управління та громадянами. Інакше кажучи, наука поліцейського права замість дослідження владовідносин зосередилася на дослідженні правовідносин, які, на відміну від попередніх, мали не вертикальний, а горизонтальний характер і, як наслідок, регулювалися вже не поліцейським, а адміністративним правом, яке й прийшло на зміну першому. Однак тут варто підкреслити, що поліцейське право не зникло, як іноді стверджується у літературі. Воно зазнало змістовних змін, пов'язаних із звуженням сфери його регулювання. Норми поліцейського права відтепер мали визначати діяльність поліції лише у сфері охорони громадського порядку та громадської безпеки. Проте тут необхідно розуміти, що зазначена тенденція мала місце лише у теорії, тоді як на рівні російської законодавчої практики поліцейське право так і залишилося правом безмежного державного панування над життям приватних осіб.

Поліцейське право в Університеті Святого Володимира

Наука поліцейського права в Україні розвивалася майже винятково в стінах університетів: Львівського (заснований 1661 р.), Харківського (1805 р.), Університету Святого Володимира в Києві (1834 р.), Новоросійського в Одесі (1865 р.) і Чернівецького (1875 р.). Перший загальний Статут російських університетів 1804 р. передбачав, що у відділенні «нравственных и политических наук» має бути сім професорських кафедр, у тому числі кафедра «прав: природного, политического и народного». Тодішній термін «политическое право» охоплював державне і поліцейське (адміністративне) право, які ще не розмежовувалися. У цей період університетська адміністративно-правова наука зводилася головно до перенесення на вітчизняний грунт західних правових ідей.

Статут Університету Святого Володимира від 1833 р. Передбачалося: «В факультете Юридическом преподаются:

1) Общее систематическое обозрение законоведения, или так называемая энциклопедия прав;

2) Основные законы и учреждения Российской империи, законы о состоянии людей в государстве;

3) Российские гражданские законы как общие, так и особенные, как то: кредитные, торговые и о фабриках, со включением и тех местных законов, кои действуют в некоторых токмо губерниях;

4) Российские уголовные законы;

5) Законы благочиния;

6) Законы о государственных повинностях и финансах;

7) Римское законодательство в соединении с историей его, как внутренней, так и внешней».

Проте майже відразу в Київському університеті цю структуру було змінено. В серпні 1834 року Рада університету розглядала програму організації юридичого факультету, запропоновану М. Бадулянським.

Після певних переробок Рада Університету Святого Володимира, попечитель Київського навчального округу і міністр освіти затвердили нову структуру кафедр. Наприклад, першим хто очолив кафедру поліцейських та кримінальних законів у 1835 році був професор Харківського університету Ігнатій Данилович, який одночасно став першим деканом юридичного факультету. Ось як характеризував його діяльність у Києві М. Владимирський - Буданов: «В Киеве Данилович был назначен профессором уголовного права; с каждой переменою университета ему приходилось менять предмет занятий. В Вильне он готовился к занятию кафедры государственного права, в Харькове и Петербурге занимался преимущественно гражданским правом; теперь пришлось ему сделаться криминалистом». Сава Богородський спочатку посідав кафедру благоустрою і благочиння, але від 1839 року був затверджений ординарним професором кафедри «законов уголовных и законов благочиния», яку з перервами очолював до 1857 року. Очоливши кафедру Даниловича, він мав читати курс поліцейського та кримінального права.

Статут Університету Святого Володимира від 1842 р.

Були перезатверджені на своїх посадах усі викладачі: 24 вересня М. Іванишева перезатвердили на посаді екстраординарного професора законів благоустрою. Від початку перебування в Київському університеті Іванішев викладав закони державного благоустрою по 6 годин на тиждень. З грудня 1849 р. по червень 1861 р. був деканом юридичного факультету, а в березні 1862 р. обраний ректором університету Св. Володимира (затверджений наказом міністра народної освіти 17 березня) і обіймав посаду по 5 лютого 1865 р. Понад 25 років Іванішев читав курс законів державного благоустрою. Це був новий для російських університетів предмет, остаточно визнаний лише в 1839 році. Тому Микола Дмитрович мав цілком самостійно опрацьовувати «сирий матеріал»; відповідно систематизувати й коментувати закони, складати порівняльні таблиці тощо. За своїм змістом, як свідчать сучасники, курс Іванішева був одним із найкращих на юридичному факультеті. Більше того, подібні курси читалися в Петербурзькому (проф. Рождєственський), Московському (проф. Лєшков) та Харківському (проф. Платонов) університетах, згідно з твердженням О. Романовича-Славатинського, були слабше опрацьовані, ніж у київського професора.

Наука поліцейського права в Російській імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, виникла і розвивалася під безпосереднім впливом західноєвропейської правничої думки. Це визнавали ще перші російські автори підручників з права, у тому числі з поліцейського.

Університетський Статут від 1863 р.

На юридичних факультетах російських університетів передбачалася кафедра поліцейського права: «в юридическом факультете полагаются следующие кафедры при 13 профессорах и 6 доцентах: […] Полицейское право:

Учение о безопасности (законы благочиния);

Учение о благосостоянии (законы благоустройства).»

Отже, поліцейське право поділялося на дві частини, причому на перше місце було поставлено безпеку.

Університетський Статут 1884 року

Збережено кафедру поліцейського права, хоча вже не фіксувало поділ цієї галузі на дві традиційні частини: відповідно поняття «благоустрій» і «благочиння» почали стрімко виходити з наукового обігу. Цей Статут, щоправда з деякими поправками, залишався чинним до 1917 року.

Вчені-поліцеїсти в Університеті Святого Володимира

М. Бунге

Микола Християнович Бунге (1823-1895) відомий як економіст, фінансист, державний діяч, заслужений ординарний професор Університету Св. Володимира (від 1876 р.), декан юридичного факультету і ректор цього закладу, міністр фінансів Російської імперії (1881-1887 рр.), голова Комітету Міністрів (1887-1895 рр.). М. Бунге насправді вважається видатним учасником просвітницького руху російської інтелігенції 1850-1860-х років. Значний суспільний резонанс викликали його статті, у яких він виступав за відновлення автономії університетів і демократизацію їхнього управління, закликав укріплювати зв'язки вищої школи з потребами життя, підвищувати спеціалізацію викладання, протестував проти засилля класичної системи навчання, рекомендував урядові звернути увагу на проблеми студентства.

У 1850-1860-х роках він був прихильником розвитку приватної власності, підприємництва, конкуренції. У 1880-ті роки учений перейшов від позицій фритредерства до поміркованого протекціоналізму, визнаючи необхідність державного втручання в економічні процеси. Погляди вченого викладено в його численних публікаціях, багатьох наукових працях і посібниках із політичної економії, бюджету, статистики.

М. Бунге виключно за необхідністю перейшов на нову для себе кафедру. Він змушений був зробити такий крок, оскільки цього вимагали інтереси факультету. Не менш важливим для розуміння історії поліцейського права в Київському університеті є усвідомлення того, що наприкінці 1860-х - на початку 1870-х років поліцейське право розглядалося на юридичному факультеті як суміжна з політичною економією наукова дисципліна. Розпочавши читання курсу з поліцейського права, професор одразу видрукував його частини в «Университетских известиях». Згодом лекції М. Бунге з'явилися окремими книгами у вигляді двотомника. У передмові до першого тому «Полицейское право. Введение и государственное благоустройство» (Киев, 1869) читаємо: «Настоящий курс имеет в виду удовлетворять потребности в руководстве при изучении государственного благоустройства и государственного благочиния, которые в общем Уставе университетов соединены под названием полицейского права». Отже, уже перше речення пояснює те, що поділ науки поліцейського права на дві частини - закони благоустрою і закони благочиння - належить не авторові підручника, а передбачаються головним документом, який визначає функціонування університету, - статутом. Характеризуючи праці свого попередника , А. Антонович писав: «Преобладание в исследованиях положительного метода отличает курс полицейского права Н. Х. Бунге и составляет его характеристическую черту. Благодаря этому полицейское право, основываясь на общих научных данных, является наукою национальною, не игнорирующею особенностей и отличий, не допускающей однообразного применения научных истин». Показово, що сучасний дослідник російського поліцейського права оцінює праці київських професорів як такі, що залишили «заметный след в развитии русского административного права», хоча автори «подошли к рассмотрению вопросов с позиций экономики; они хотели представить науку о государственном благоустройстве как науку точную, использующую эмпирические методы».

М. Бунге роз'яснював своє бачення завдань підручника з поліцейського права в такий спосіб: «Предлагаемое руководство не имеет притязания ни на переработку сырого материала, ни на полноту ученой справочной книги вроде сочинения Рау; оно имеет целью: указать на главные источники, по которым можно основательнее и подробнее ознакомиться с каждым предметом; сообщить известный итог положительных сведений и провести воззрение, которое возбуждало бы в читателе охоту к самостоятельному занятию наукой и к изучению хозяйственных отношений и того устройства, которое получили эти отношения в силу обычая и юридических определений».

Вирішенню завдань, які стоять перед наукою поліцейського права, на думку М. Бунге, має сприяти позитивний метод, який «извлекает общие теоретические начала из сравнительно-исторического научения общественных отношений, входящих в область полицейского права. Отношения эти существуют нередко как факт и ожидают еще юридических определений, а иногда и вовсе не нуждаются в них. Употребление при разработке научного материала статистических приемов приводит к выводам столь же неоспоримым, как истины, добытые в так называемых точных науках».

Через багато причин М. Бунге не завершив друкування лекційного курсу з поліцейського права. Світ побачила лише перша його частина - про державний благоустрій. Державне благочиння, що планувалося як друга частина, залишилося у рукописах. Розпочавши виклад законів державного благоустрою, автор так умотивовував логіку побудови власного курсу: «В системе науки на первом плане следует поставить экономические учения, которые получали практический характер в прикладной части политической экономии и отсюда уже переходили в законодательство. Затем при изложении собственно науки законов благоустройства можно избрать или теоретическое, или практическое основание, т. е. распределить все содержание или по главным отделам политической экономии, или по главным родам и видам деятельности, направленной на удовлетворение потребностей».

В. Чеважевський так характеризував викладацьку діяльність Миколи Християновича: «Профессор Бунге излагал нам, юристам 3 курса, курс полицейского права и статистики. Курсу полицейского права в тесном смысле предшествовало обыкновенно изложение истории политико-экономических учений. Лекции по этому предмету в устном пересказе профессора были замечательно интересны и глубоко содержательны. Не обременяя нашей памяти и не ослабляя внимания излишними цитатами трактуемых авторов учений, лектор в удивительно сжатой и ясной лекции умел вложить в память слушателя всю суть данного учения. Почетный профессор не обладал сильным голосом, но так как аудитория была небольшая, чтение лекций происходило экспромтом, плавно, живо, с неизменной улыбкой на лице лектора, причем Николай Христьянович имел обыкновение читать свои лекции стоя у кафедры, и такой способ изложения лекций чрезвычайно полюбился слушателям: вся аудитория выслушивала лектора с неослабевающим от начала до конца интересом, и оставляли аудиторию студенты вполне удовлетворенные предметом чтений».

А. Антонович

Спробою розробити самостійний курс поліцейського права був «Курс государственного благоустройства» А. Антоновича - професора Університету Святого Володимира. Цей дослідник наголошував, що одного юридичного порядку ще не достатньо для забезпечення народного благополуччя. «Необходима деятельность, имеючая своей задачей и источником не только право, но и благо как совокупность материальных и духовных интересов народа. Такая общественно-хозяйственная деятельность называется полицейской, в отличие от юридической, имеющей своим источником и задачей право».

Завданням науки поліцейського права, «изучающей правооснования для хозяйственного содействия со стороны общества и государства сохранению и развитию народного блага», на думку А. Антоновича, полягає в «изучении в разнообразии жизненных отношений норм для деятельности, направленной с одной стороны к охране существующего благосостояния, т.е. к предупреждению и пресечению действий, нарушающих существующее благосостояние, с другой же стороны - изучении норм для надлежащего содействия дальнейшему развитию народного блага». І далі дослідник стверджував, що поліцейське право є необхідним доповненням політичної економії. Воно «вивчає правооснови, з допомогою яких закониполіт, економії належно застосовуються і досягаєтьсяустановлення народного добробуту».

І. Тарасов

У стінах Київського університету посинав свою наукову кар'єру один із найвідоміших російських поліцеїстів, згодом професор Московського університету І. Тарасов (1849-1929). Цей учений одним з перших у Російській імперії виклав новий погляд на поліцейське право у спеціальній праці «Основные положения Лоренца Штейна по полицейскому праву в связи с его учением об управлении», спершу опублікованій в «Университетских известиях» (1874). Тарасов виступав прихильником концерції «права внутрішнього управління» Л. Штейна, якого вважав основоположником адміністративно-правової науки. Він стверджував, що «наука полицейского права есть наука о правовых нормах, определяющих полицейскую деятельность государства; она исследует правоотношения, возникшие из этой деятельности, отношения, долженствующие существовать между государством и индивидом, обществом и народом с его промышленностью, просвещением, обычаями, верой, нравственностью, потребностями и т.п. Положительное полицейское право есть совокупность правил и норм, определяющих полицейскую деятельность в данном государстве в данную эпоху». Вчений пропонував науково визначити правовідносини, які виникають із спільної поліцейської діяльності урядових і громадських органів, а після цього звузити межі поліцейського права згідно з новою структурою правознавства. Саму ж поліцію він розумів у вузькому значенні - як діяльність, що забезпечує публічну й приватну безпеку.

М. Цитович

У 1893 році в Університеті Святого Володимира лекції з поліцейського права почав читати Микола Цитович (1861-1919) - відомий правознавець, економіст, статистик, доктор політичної економії й статистики, майбутній ректор Київського університету. Причиною цього стало призначення професора А. Антоновича товаришем (заступником) міністра фінансів. У зв'язку з переїздом останнього до столиці на нове місце роботи юридичний факультет під час засідання 31 травня 1893 р. ухвалив доручити М. Цитовичу викладання лекційного курсу поліцейського права. Саме тоді у світовій юриспруденції відбувалося переосмислення предмету поліцейського права. Цитович у вступі до своєї праці відразу зазначив, що тогочасне поліцейське право з усіх галузей державного управління 9 в широкому розумінні) має справу лише з внутрішнім управлінням, яке має завданням захист осіб, майна і громадського порядку від різноманітних загроз (крім іноземного вторгнення), а також безпосереднє сприяння населенню у досягненні різних господарських, наукових, моральних та інших цілей. Відповідно за межами поліцейського права залишалися фінансове, військове і судове управління , а також управління зовнішніми справами.

Інтерес до нього зростає майже паралельно у правників, економістів, педагогів та істориків науки. Така зацікавленість особою професора поліцейського права пояснюється енциклопедизмом його знань і помітним місцем у науковому й суспільному житті країни, яке він посідав як професор, декан юридичного факультету і ректор Університету Св. Володимира.

Навіть з огляду на важливі адміністративні посади - декана юридичного факультету, а згодом ректора Університету Св. Володимира, які вимагали значних зусиль і часу Микола Мартиніанович залишався передусім професором. Він любив молодь, що дало підстави останньому ректору Університету Св. Володимира Є. Спекторському назвати його «благородным другом молодежи». Тому читання лекційного курсу з поліцейського права професор вважав для себе обов'язком незалежно від того, на якій посаді він не перебував, навіть за умови, якщо вона (посада) передбачала значне зменшення академічного навантаження. Отже, Микола Мартиніанович був вимогливим і разом з тим лояльним екзаменатором. Кількість «весьма удовлетворительных» та «удовлетворительных» оцінок, виставлених ним, була приблизно рівною, а «неудовлетворительных» оцінок взагалі не було. Події Лютневоїреволюції 1917 року, як і ті, що передували їм, призвели до того, що на зміну поліцейському праву в університетах прийшло адміністративне право. Нечисленні за цей період документи засвідчують, що 7 лютого 1917 р. М. Цитович разом із К. Воблим приймали на юридичному факультеті вже адміністративне право.

У виданнях з історії Київського університету, що побачили світ у радянський час, він є «реакціонером» і «ретроградом». Тавро реакціонера несправедливо тяжіло над професором усі роки існування радянської влади, потрапляючи від книг з історії Київського університету до видань з історії Києва. До цього додалося ще й звинувачення в українофобії, яке походило з середовища діячів Визвольних змагань і базувалося на тому, що ректор начебто виступив проти українізації Університету Св. Володимира 1905 р. Але це фундаментальне видання, як і солідні видання з поліцейського права не розкривають повною мірою всіх складових викладацької діяльності уславленого правника. Науковець пропонував розглядати поліцейське право лише як науку про правові норми, що стосувалися окремих предметів внутрішнього управління. Микола Мартиніанович стверджував, що «наука полицейского права есть одна из наук, посвященных изучению деятельности государства, или государственного управления». Завданням цієї науки він вважав «изучение права внутреннего управления преимущественно с точки зрения политики».

В останній чверті ХІХ століття фахівці з поліцейського права «почали поступово переходити від вивчення поліцейських статутів до аналізу правових актів, які регулювали відносини між органами управління та громадянами, розглядаючи останніх як суб'єктів, наділених взаємокореспондуючими правами і обов'язками. Інакше кажучи, наука поліцейського права замість дослідження владовідносин зосередилася на дослідженні правовідносин, які, на відміну від попередніх, мали не вертикальний, а горизонтальний характер і, як наслідок, регулювалися вже не поліцейським, а адміністративним правом. Таке зміщення акцентів дістало потужний імпульс унаслідок подій 1905 - 1906 рр., що вели до перетворення Російської імперії на конституційну монархію.

Відтепер мрії вітчизняних учених-поліцеїстів почали здійснюватися: поступово встановлювалося верховенство закону у відносинах влади і громадянина, адміністративні акти і розпорядження підпорядковувалися закону, обмежувалися повноваження владних суб'єктів, створювалися незалежні та самостійні суди. Наука поліцейського права швидко втрачала свої позиції, натомість нові горизонти відкривалися для науки адміністративного права, яке «значно випереджала існуюче на той час законодавство, оскільки більшість нормативних актів, які стосувалися управлінської діяльності, були прийняті ХІХ століття, продовжували діяти, досить часто без суттєвих змін, і в ХХ столітті. Термін «поліцейське право» також починає втрачати первісне значення, що безпосередньо вплинуло і на напрямки подальших наукових пошуків учених - правників. Тепер вони або взагалі відмовилися від термінології науки поліцейського права, або вживали її в сполученні з адміністративно-правовими поняттями, пояснюючи при цьому, що термін «поліцейське право» - це скоріше данина традиціям, а не визнання його непохитності. За нових політичних реалій (після подій 1905 року, а надто після 1917 року) наука поліцейського права неухильно відходила у небуття, стаючи надбанням історії.

Список використаної літератури

університетський школа поліцейський право

Поліцейське право в Університеті Святого Володимира : у 2 кн. Кн. 1 / за ред. І. С. Гриценка ; [ред. кол. : П. П. Андрушко, Г. І. Балюк, І. А. Безклубий та ін. ; уклад. : І. С. Гриценко, В. А. Короткий]. - К. : Либідь, 2010.

Размещено на Allbest.ru