Християнізація Європи

Размещено на http://www.allbest.ru

Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної Європи

Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей без економічної та етнічної єдності між ними було можливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів - бенефіціаріїв, підтримували королівську владу. Коли до середини IX ст. процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, позиція феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали майже незалежними від неї, а дрібні та середні, стаючи васалами великих, мали набагато тісніші зв'язки з магнатами, ніж з главою держави - королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних одиниць.

Син і наступник Карла Великого - Людовік Благочестивий (814-840), прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, уже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу. Це призвело до тривалих міжусобиць і смут. Нарешті у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали договір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселення французької, німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично започаткував існування трьох сучасних держав Західної і Центральної Європи - Франції, Німеччини, Італії та, відповідно, трьох народів - французького, німецького та італійського.

За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого - Карл Лисий (840-877) - отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і Рона - Західнофранкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької.

Середній з братів - Людовік Німецький (849-875) - заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовляло німецькими діалектами. Це королівство стало називатися Франкським, а пізніше - Німеччиною.

Старший син Людовіка - Лотар (840-849) - згідно з Верденським договором зберіг за собою імператорський титул. Його держава складалася з Італії, а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотара була штучним поєднанням залишків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ній була лише Італія, яка стала надалі батьківщиною італійської народності. церква європа християнство

Християнізація Європи

На початок середньовіччя християнство вже близько двох століть було офіційною релігією Римської імперії. На основі прийнятого в 325 р. Нікейським собором "Символу віри" в основних рисах було завершено формування християнського канону, систематизацію церковної доктрини, вироблено основні форми культу і літургії.

З часу виникнення християнська Церква претендувала на те, щоб стати всесвітньою. Однак, роблячи перші кроки на шляху християнізації суспільства, сама Церква вже перестала бути монолітним утворенням.

У другій половині II ст. у Північній Африці почалася латинізація Церкви (у Римі в християнському середовищі аж до НІ ст. переважала грецька мова), що поклала початок розходженню східного і західного напрямів у християнстві, яке постійно посилювалося відмінністю історичних доль східної і західної частин Римської імперії.

Західна Церква не тільки висунула видатних ідеологів християнства, таких як Тертулліан, Ієронім і Августин, а й відкрито заявила про свої претензії на верховенство в християнському світі.

Собор 343 р., де переважали західні єпископи, визнав верховенство Рима, однак східні єпископи не погодилися з цим рішенням. По суті це означало поділ церкви на західну і східну.

Собор 451 р. у Халкідоні підтвердив розходження церков: патріарх Константинопольський був визнаний не тільки верховним стосовно всіх східних ієрархів церкви, а й рівним римському єпископу. Останній претендував на те, щоб його влада була всесвітньою.

З Халкідона історія християнської церкви перестає бути єдиною. Європа стала ареною постійного суперництва двох "всесвітніх" владик - Папи Римського і патріарха Константинопольського.

Східна Церква спиралася на потужність візантійської державності, а західна прагнула стати над світською владою, підпорядкувати її собі.

Наприкінці VI ст., коли знекровлена остготсько-візантійськими військами Італія опинилася під загрозою ще страшнішої небезпеки - лангобардського завоювання, на папський престол було обрано Григорія І Великого (590-604). Він виявив незвичайну енергію для організації оборони Рима, забезпечення населення продовольством. Авторитет Григорія І був дуже великий у західних землях, його влада поширювалася на всю Центральну Італію. За нього Рим остаточно перетворився на місто св. Петра, наступником якого папа вважав себе, обґрунтовуючи своє право на верховенство в християнському світі. Також дуже активно розгорнулася місіонерська діяльність римської Церкви.

Наприкінці VI ст. з аріанства у католицтво перейшли вестготи. Потім іспанські єпископи доклали чимало зусиль, щоб навернути в християнство язичницькі племена, які населяли Піренейський півострів.

Лангобарди також стали християнами римського обряду. Григорій І намагався поширити вплив папства на віддалені племена англів і саксів, у землі яких були направлені місіонери, що діяли там нарівні з ірландськими ченцями, які ще в IV ст. заснували на острові свої абатства.

З VI ст. ірландські та англійські монастирі давали ревних проповідників християнства, які проникли в найглухіші області Європейського континенту.

У першій половині VIII ст. Карл Мартелл зупинив просування арабів в Європу і зазіхнув на церковні землі. Відносини між Франкською державою і папою ускладнилися. Проте, коли король лангобардів Айстульф підійшов до стін Рима, папа звернувся за допомогою до Піпіна Короткого, який у 751 р. за згодою папи був проголошений королем франків. Піпін здійснив два походи в Італію (754 і 767 рр.) і силою примусив короля лангобардів віддати папі захоплені землі Римської області та Равеннського екзархату, на яких у 756 р. утворилася папська держава. Так папа перетворився на світського государя. У свою чергу він дарував Пітну сад патриція, заступника Рима.

Син Піпіна Карл Великий (768-814), спираючись на союз із папою і використовуючи християнство як засіб ідеологічної консолідації та зміцнення центральної влади, значно розширив кордони Франкської держави й укріпив їх. Під його владою перебували майже всі землі (крім Англії та Ірландії), де утвердилася римська Церква, що була змушена визнати Карла політичним главою християнського світу.

У 800 р. Карл був проголошений імператором Священної Римської імперії і папа Лев III поклав на нього в соборі св. Петра в Римі імператорську корону, тим самим підкресливши, що світська влада, якою б могутньою вона не була, є законною лише з благословення папи. Коронація Карла справила величезне враження на сучасників. Візантійський імператор спочатку категорично відмовився визнати Карла главою нової імперії на Заході і лише у 812 р. змирився з імператорським титулом Карла.

За Карла Великого, що прагнув зміцнити свою імперію не тільки силою меча і закону, а й духовно-релігійною єдністю, становище західної Церкви та її глави - папи - зміцнилося. В особі імператора франків папство отримало надійного захисника своїх земельних володінь і привілеїв. Папські землі нарешті були захищені від зазіхань ззовні.

Імператор узаконив церковну десятину, якою стало обкладатися все населення Західної Європи. Це зміцнило економічне становище Церкви. Відтепер вона концентрувала у своїх руках величезні грошові кошти. У цей період:

o уніфікується по всій імперії Каролінгів канонічний текст Біблії;

o проводиться літургійна реформа;

o всюди встановлюється богослужіння за єдиним римським зразком;

o реорганізуються монастирі відповідно до авторитетного тексту статуту св. Бенедикта Нурсійського;

o удосконалюється система освіти;

o Церква отримує більш підготовлені кадри.

Розвиток теократичної доктрини на Заході привів до того, що державні справи стали розглядатися папами як один з аспектів діяльності Церкви. На цьому особливо наполягав папа Микола І (858-867), за дорученням якого єпископ Хінкмар Реймський розвинув вчення про те, що король - лише знаряддя в руках Церкви. Тільки церковне помазання ставить його вище над іншими людьми. Папа Іоанн НІ (помер у 882 р.) пішов ще далі, заявивши, що папа має право не тільки коронувати, а й зміщувати імператора.

Відносини, що склалися між світською владою і церквою у Візантії, були своєрідними порівняно із Заходом, де вища влада також мала релігійний характер. Надзвичайно поширилося чернецтво, швидко зростала кількість монастирів.

Монастирі засновувалися василевсами, патріархами, духовенством, у їх будівництві брали участь представники всіх верств суспільства. Деякі землевласники перетворювали свої садиби на монастирі. У VIII ст. чернецтво набрало такої сили, що імператори змушені були вступити з ним у боротьбу.

У боротьбі з арабами, з мусульманською небезпекою, візантійці проголосили себе воїнами за істинну віру, але в самій імперії не було бажаної єдності віри, точилася гостра релігійна боротьба, що набула форми зіткнення двох релігійних напрямів - іконоборства та іконошанування. Ця боротьба тривала з VIII до середини IX ст., у цілому послабляючи Східну Церкву.

У VIII-X ст. римська Церква розгорнула подальшу активну місіонерську діяльність, переважно в Західній і Північній Європі. У VIII ст. були навернені у християнство племена Центральної і Південної Німеччини. Тоді до християнського світу залучили фризів і материкових саксів, землі яких завоювали франки. З IX ст. почала християнізація Скандинавії, яка тривала до XIV ст.

Поступово римська Церква поширювала сферу свого впливу на романську і німецьку народності, однак не задовольнялася цим, спрямовуючи погляди на схід - туди, де швидко набирали силу слов'янські племена. Там між інтересами Західної Церкви і намірами Східної почалися суперечності.

Візантійські проповідники Кирило і Мефодій стали творцями слов'янської азбуки. їх запросив у 863 р. князь Ростислав до Великоморавської держави. Вони переклали з грецької декілька богослужебних книг. У регіоні візантійського впливу в слов'янських народів літургія здійснювалася місцевими мовами, що згодом сприяло розвитку відносної самостійності Церкви в деяких слов'янських країнах, зокрема на Русі.

Християнство поширилося серед слов'янського населення Фракїі та Македонії, що входили до складу Візантійської імперії, ще в VII ст. Християнство в Болгарії офіційно було прийняте князем Борисом у 864 р.

На території Валахії й Молдови християнство було відоме рано: до X ст. належить печерний монастир біля Констанци. Тривалі тісні культурні, торгові й політичні зв'язки із сусідніми слов'янськими країнами і Візантією сприяли оформленню культу у формі православ'я, застосуванню в службі, адміністрації та побуті слов'янської мови і писемності.

Ступінь гостроти боротьби між Римом і Константинополем у західних слов'янських землях показує приклад християнізації Великої Моравії, де православ'я спочатку домоглося успіхів, а потім зазнало поразки, залишивши поле битви за римською Церквою. Таким самим був кінець боротьби в Польщі та Угорщині. Серби прийняли християнство за візантійським зразком, а їх сусіди - хорвати - за римським. Константинополь відступав. Залишалася найбільша слов'янська країна - Київська Русь. Князівська влада у Києві намагалася лавірувати між Константинополем і Римом. Християнство стало поширюватися в Київській Русі задовго до офіційного хрещення - ще в IX ст. У Києві чаша терезів схилилася на користь східної орієнтації.

У 988 р. київський князь Володимир Святославович поріднився з імператорським домом, одружився з візантійською принцесою Анною й прийняв християнство. Слідом за князем хрестилися бояри, жителі Києва та інших міст Давньоруської держави. У Києві, Новгороді та інших місцях хрещення супроводжувалося серйозними сутичками з язичниками.

До 1000 р. християнство поширилося на значній частині території Європи. У XI-XIV ст. на території між Балтійським морем і Карпатами залишалися язичниками балтійські племена: лети, ліви, прусси, ести. Саме проти них і спрямовувалася експансія німецьких рицарів, освячена католицькою церквою.

Багатовіковий розбрат між Сходом і Заходом завершився в 1054 р. поділом Церков, кожна з яких вважала себе єдиною всесвітньою, ортодоксальною, а іншу - єретичною. Західна Церква стала називатися римсько-католицькою, а східна - греко-православною.

Церква стала не тільки важливим елементом соціальної системи феодалізму, а й головним інститутом, що санкціонує її. Домагання Церкви простягалися на всі сфери життя суспільства.

Размещено на Allbest.ru