Загальна характеристика історико-релігійного стану Ірану періоду середини-кінця XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика історико-релігійного стану Ірану періоду середини-кінця XX ст.

Іран після Другої світової війни. У другій половині 40-х років Іран став ареною постійних змін урядів, заворушень та спроб державних переворотів. Така ситуація склалася внаслідок суперництва за владу прихильників партії Туде, лівих націоналістів та ісламських екстремістів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайджанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайджанську республіку. Озброєні радянською зброєю іранські комуністи захопили владу в північних районах країни, й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Лише після того, як під тиском США радянські війська залишили Іран, тегеранському урядові вдалося повернути контроль над населеними азербайджанцями районами.

У наступні роки продовжився період політичної нестабільності. Найбільшого загострення ситуація сягнула у 1951 р., коли прем'єром країни став лідер лівих націоналістів Махаммед Мосаддик. Він вдався до націоналізації власності нафтової англо-іранської компанії, що викликало різку реакцію Лондона. Англійці, відкликавши своїх фахівців, паралізували роботу нафтопереробного заводу в Абадані й схилили союзні країни до припинення закупівлі нафти в Ірані. Спричинене цим різке погіршення фінансового становища країни поглибило внутрішньополітичну кризу і призвело до конфлікту між М. Мосаддиком і шахом.

Прем'єр змусив шаха на початку 1953 р. виїхати за кордон, але вже кількома днями пізніше англійські та американські спецслужби провели спільну операцію "Аякс", унаслідок якої здійснено державний переворот. Генерал Захеді, який очолив переворот, віддав під суд М. Мосаддика, його міністрів та уряд і оголосив про бажання нормалізувати стосунки з країнами Заходу. У серпні 1954 р. Іран підписав терміном на 25 років угоду про рамки нафтового консорціуму. США та Англія, які відігравали головну роль у цьому об'єднанні, отримали особливі права на розробку іранських нафтових родовищ. Роком пізніше Іран вступив до створеного під патронатом США Багдадського пакту, що представляв військове об'єднання лояльних до Заходу політичних режимів. 5 березня 1959 р. Іран підписав зі США угоду про довготривалу програму двостороннього співробітництва.

Завдяки потужним інвестиціям та наданню технічної допомоги упродовж десятиліття Іран зумів майже подвоїти видобуток нафти: з 32 млн. тонн у 1950 р. до 57 млн. тонн у 1961 р. Вирішальну роль у цих процесах відіграла фінансова допомога США, що становила в 1960 р. 800 млн. доларів. Антимосаддиковський переворот заклав основи подальшої тісної співпраці між Іраном та США. Сполучені Штати використовували Іран як мусульманську країну, що протиставлялася насерівському варіанту панарабізму та панмусульманства, а пізніше також для підтримки курдського руху в Граці.

"Біла революція". Спираючись на фінансування від США, шахський уряд вдався до проведення широкої програми реформ внутрішнього життя країни та швидкої модернізації суспільного устрою, що отримали згодом назву "білої революції". Передусім, шахський уряд здійснив земельну реформу. На початку 1961 р. великі землевласники, серед яких значну частину складало духовенство, в примусовому порядку передали свої наділи державі, яка виплатила їм грошову компенсацію. Згодом ці землі, а також землі, що були власністю шаха, розподілено між селянством. У результаті аграрних перетворень кількість селян, що володіли приватними земельними наділами, зросла з 25% до 78%. Загалом було продано понад 155000 га шахських і 20000 га державних земель. За підтримки уряду було створено сільськогосподарські кооперативи. Крім розпродажу шахських та державних земель, уряд розробив законопроект про обмеження розмірів земельної власності. Затверджений парламентом закон встановив верхню межу землеволодіння: 600 га богарних земель і 300 га зрошуваних під паром та пасовищами. війна реформа ісламський революція

Зворотною стороною аграрних реформ стала аграрна криза, що охопила в 60-х роках іранське село. її головною причиною стала відсутність у дрібних власників необхідної для ефективного обробітку землі інфраструктури.

Крім земельної реформи, уряд здійснив також низку інших заходів, спрямованих на модернізацію економіки та суспільного устрою країни. Проведено заходи, спрямовані на ліквідацію неписьменності та покращення лікарської допомоги. Навесні 1963 р. почалося створення "корпусу просвітництва" -- напіввійськової організації, сформованої з випускників шкіл та вузів. Службовці корпусу замість військової служби на 14 місяців відправлялися в нерозвинені райони країни, де навчали неписьменних і пропагували основи санітарно-гігієнічних норм.

У січні 1963 р. уряд зобов'язав підприємців встановити залежність заробітної платні робітників від ефективності праці підприємства. Приватні власники з незадоволенням сприйняли це розпорядження й вдавалися до його саботажу. До кінця року дія закону була поширена приблизно на 6000 осіб. Згодом уряд підвищив тарифні сітки для працівників бюджетної сфери.

Разом з реформами уряд Ірану демонстрував бажання покінчити з традиційними для країни казнокрадством та корупцією. За звинуваченнями в зловживанні службовим становищем і крадіжках державних коштів було арештовано багато військових та цивільних чиновників. Серед засуджених до тюремного ув'язнення опинилися три бригадні генерали й навіть колишній міністр оборони А. Восуг.

До модернізаційних процесів вороже ставилися ортодоксальні кола шиїтського духовенства. Шах безжалісно придушував усі вияви опозиційності. Створена для боротьби з антидержавними виступами таємна поліція САВАК швидко розрослася до загрозливих розмірів і почала претендувати на всезагальний контроль над суспільним життям країни. У червні 1963 р. у відповідь на надання урядом надзвичайних економічних привілеїв громадянам США шиїтське духовенство закликало народ до повстання. У зіткненнях з поліцією та армією загинуло близько 10000 осіб. Лідер релігійної опозиції аятолла Хомейні змушений був емігрувати.

Ісламська революція в Ірані. Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х років. Головною причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, які супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без врахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширення західної фінансової системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.

У 1976 р. під тиском США Мохаммед Реза змушений був піти на деяку лібералізацію своїх) режиму. Шах звернувся до народу з виступом, у якому засудив практику політичних арештів, зловживання в судах та поліційні тортури, про які він нібито не знав. З квітня 1977 р. в Ірані судові процеси стали відкритими, частково ліквідовано цензуру, в країну стали допускати зарубіжних спостерігачів. У грудні 1977 р. під час візиту до Ірану президент США Джиммі Картер підтримав лібералізаційні процеси в країні, пов'язавши їх водночас із наданням американської фінансової підтримки.

Скориставшись наданням обмежених демократичних свобод, роком пізніше організаційно оформилася антишахська опозиція. Карім Санджабі та Шахпур Бахтіяр створили Національний фронт, а Мехді Базарган -- Товариство захисту свободи і прав людини. Духовним лідером опозиції залишався аятолла Хомейні. Створивши в Парижі центр антиурядової пропаганди, духовний лідер іранських шиїтів зумів схилити на свій бік переважну більшість населення Ірану. У своїх відкритих листах до народу аятолла вимагав звільнення політв'язнів, ліквідації урядового репресивного апарату, покарання винних в економічних та політичних зловживаннях, скорочення військових видатків та згортання співпраці з європейськими країнами та США.

У відповідь на образливу статтю, опубліковану 7 січня 1978 р. в урядовій газеті "Еттелаат", що висміювала намагання Хомейні чинити тиск на шахський уряд, релігійно налаштована студентська молодь 9 січня в священному для шиїтів місті Кумі влаштувала велику маніфестацію. Розганяючи чотиритисячну демонстрацію, поліція почала стріляти в натовп і вбила близько 100 осіб. Після цих подій спалахи антиурядових виступів стали повторюватися через кожні 40 днів. Демонстрантів, які збиралися на поминання убитих, розганяла поліція, з'являлися нові жертви й усе повторювалося. У червні 1978 р. під час розгону маніфестантів у Тебрізі дійшло до вуличних боїв та погромів урядових установ, унаслідок чого загинуло майже 1000 осіб.

Змушений піти на поступки, 8 серпня 1978 р. шах оголосив, що заплановані на червень наступного року вибори до парламенту будуть вільними й опозиція матиме змогу реалізувати своє право на участь в управлінні державою. Крім того, уряд зняв з посади одіозного керівника САВАК Нематтолу Насері, ввів мусульманський календар та закрив усі казино. Однак уже 19 серпня, скориставшись терористичним актом в Абадані, внаслідок якого загинуло 700 осіб, уряд звинуватив релігійну опозицію в незаконній діяльності й заборонив легальні опозиційні партіїта їхню пресу. У відповідь у країні почалися масові акції протесту, що призвели до наступних людських жертв. Спроба запровадити в країні 7 вересня військовий стан призвела до загального страйку. Промисловість, транспорт і комунальні служби Ірану були майже повністю паралізовані. Відчуваючи невпевненість у своїх силах, уряд вдавався до взаємосуперечливих дій: разом з лідерами опозиції арештовувало офіцерів САВАК, розпущено деякі партії й водночас випущено з тюрем політичних в'язнів. Західні інвестори почали вивозити з Ірану свої гроші. В окремі дні з країни за кордон переводилося по 50 млн. доларів.

У січні 1979 р. в Хузистані почалися відкриті збройні зіткнення між армією та антишахськими партизанами. Оскільки армія почала втрачати контроль над ситуацією, а окремі підрозділи відмовлялися виконувати накази головнокомандування, шах змушений був запропонувати очолити уряд лідерові поміркованої опозиції ПІ. Бахтіяру. Новий прем'єр одразу ж розпустив САВАК, оголосив про припинення протистояння з народом. 15 січня 1979 р. шах виїхав за кордон на лікування. Бажаючи стабілізувати економіку, Ш. Бахтіяр оголосив про скорочення урядових видатків на 7 млрд. доларів в основному за рахунок відмови від закупок зброї.

Однак, релігійні кола не визнали уряду, що отримав владу з рук шаха. 1 лютого 1979 р. майже 4 мільйони іранців зібралися в аеропорту іранської столиці, щоб зустріти літак, на якому з вигнання повертався аятолла Хомейні. 5 лютого Хомейні оголосив прем'єром країни М. Базаргана. У країні почалося двовладдя, оскільки різні міністерства визнавали різних прем'єрів. Криза почалася 9 лютого, після того як підрозділи шахської гвардії "безсмертних" напали на базу ВПС під Тегераном, особовий склад якої активно виявляв підтримку Хомейні. У наступні два дні бої між прихильниками та противниками аятолли поширилися на Тегеран та інші міста. 12 лютого 1979 р. сили, що зберігали вірність шахові припинили опір. Загалом під час подій 9-12 лютого загинуло 964 особи і близько 4000 було поранено. НІ. Бахтіяр змушений був залишити країну. Загалом, число жертв іранської революції, включно з убитими урядовими військами та спецслужбами під час антиурядових демонстрацій 1978-1979 років, сягнуло 15000 осіб.

Після ліквідації уряду ПІ. Бахтіяра влада опинилася в руках духовенства, а країну після референдуму 30 березня 1979 р. було проголошено ісламською республікою. Дотримуючись ригористичних норм ісламу, новий уряд одразу ж взявся за реорганізацію суспільного життя. Світське законодавство було замінено нормами шаріату, а шиїзм проголошено державною ідеологією країни. При уряді створено спеціальний трибунал, що розглядав справи членів шахського уряду, офіцерів служб безпеки та інших діячів попереднього режиму. Лише до серпня 1979 р. трибунал виніс 500 смертних вироків. Водночас ісламська влада жорстоко придушила національні виступи курдів, белуджів та азербайджанців.

Зовнішня політика Ірану визначалася запропонованим аятоллою Хомейні гаслом: "Ні Захід, ні Схід, а ісламська республіка". Особливо напруженими були стосунки Ірану зі США, які навіть були оголошені "світовим сатаною". У листопаді 1979 р. студенти Тегеранського університету захопили будинок американського посольства в іранській столиці разом з усім персоналом. Вимагаючи видачі шаха, що виїхав до США, іранці впродовж 444 днів утримували закладників. Президент США Дж. Картер, відмовившись видати Мохаммеда Резу, спробував вчинити фінансовий тиск на Іран, заморозивши в банках США понад 8 млрд. іранських доларів. У відповідь релігійні фундаменталісти вчинили напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські спецагенти вбили племінника шаха. Спроба американського елітного спецпідрозділу "Дельта" силою повернути закладників у квітні 1980 р. завершилася повним провалом. Втративши літак, два вертольоти та 15 осіб американці змушені були відмовитися від свого задуму. Іран повернув закладників лише в січні 1981р.

Суперечки всередині іранського урядового табору призвели до втечі з країни в червні 1981 р. президента республіки Абульхасана Бані Садра. У Парижі опальний політик створив опозиційну до теократичного режиму Тегерана Раду національного опору.

Суттєвою складовою іранської зовнішньої політики у 80-х роках стала спроба експорту ісламської революції до інших мусульманських країн регіону. Іранський уряд надавав фінансову та військово технічну підтримку багатьом терористичним угрупуванням, а також національно-визвольному рухові в Афганістані. Іран довгий час підтримував тісні стосунки з радикальними палестинськими організаціями. Міжнародний скандал викликала фетва (релігійне рішення) аятолли Хомейні, який заочно виніс смертний вирок англійському письменникові індійського походження Салману Рушді, авторові роману "Сатанинські вірші". Іран офіційно встановив грошову винагороду за вбивство письменника, який, на думку іранських богословів, написав образливий для мусульман твір.

Після смерті в червні 1989 р. аятолли Хомейні влада в країні перейшла не до наступника його духовного сану аятолли Хаменеї, а до порівняно поміркованого політика Алі Акбара Хашемі Рафсанджані. Іран продовжив підтримку шиїтських рухів у Лівані, Алжирі та Єгипті, а також з початку 90-х років розпочав налагодження контактів з новими мусульманськими державами колишнього СРСР.

Размещено на Allbest.ru