Історія лазні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія лазні

лазня предок вірування звичай

Давнім атрибутом наших предків були лазні. Так, зокрема, у X ст. Андрій Первозванний - один з апостолів Ісуса Христа (за легендою), прибувши до Чернігівщини, здивувався з того, як місцеві жителі користувалися лазнею. За словами апостола Андрія, мешканці розпалювали себе, немов розжарений камінь, сікли себе віником до знемоги, а потім кидались у річку, виходячи з води живими та здоровими.

Андрій Первозванний - святий апостол Ісуса Христа, брат апостола Петра. За грецькою міфологією Ісус Христос закликав Андрія першим йти за ним, і тому він прозваний «Первозванним». За легендою (апокрифічні «Апостольські діяння»), проповідував християнство балканським, причорноморським народам та слов'янам і був розп'ятий за наказом римського магістрату у грецькому місті Патри на хресті. За руськими літописами, Андрій Первозванний на одній з Дніпровських гір поставив хрест і цим вказав місце для заснування Києва. На честь апостола Андрія у Києві у 1744-1767 рр. за проектом архітектора Бартоломео Растреллі збудовано собор. В Росії найвищим орденом вважався орден Андрія Первозванного.

Крім літописів, а також деяких грецьких редакцій житія святого апостола Андрія є й археологічні дані, які не виключають можливості подорожі Андрія Первозванного на Русь. Це знахідки римських монет, які свідчать, що слов'янські поселення були відомі античному світу. Вони були тим місцем, де закінчувалися південні торгові шляхи, один із яких уверх по Дніпру пройдений апостолом Андрієм. Цей шлях був відомий грекам ще в І тис. до н.е.

«Спочатку тільки в печах милися. Коли топитимуть піч жаркіше, наприклад, під хліби, то як виймуть їх, візьмуть воду, нагріту заздалегідь, настелють підлогу соломою, віник прихоплять, розпарений домягка. Посудину прихоплять для хорошого духу з квасом, а для молодожонів з пивом. Улігшись як слід, людина загадує зачинити за собою гирло печі, пирскає по сторонах і зверху чи квасом, чи пивом. Всього краще пучком соломи пирскати. Пару піддати, скільки потрібно, а потім вже і коритися. Виходить розіпрілою людина з печі в покривці або в двір - холодною водою облитися. Неодмінно потім треба полежати на лавці або на підлозі на соломі», - пише літописець.

До їжі наші предки були невибагливі. їли м'ясо тварин (биків, корів, овець, коней тощо), рибу, овочі. Задля поповнення м'ясної їжі, полювали на лосів, оленів, зубрів, турів, диких кабанів, козуль, ведмедів, зайців, яких було чимало в лісах. За допомогою гачків і неводів ловили рибу: сомів, судаків, щук, лящів, линів, окунів та ін. Бортники (збирачі меду) діставали мед і віск із дупел, де роїлися дикі бджоли.

Простий люд переважно їв житній хліб, багатий - з пшениці. їли просо (пшоно), горох, овес (з нього робили каші та киселі); з овочів - капусту, ріпу, моркву, боби, огірки, редьку, буряк, цибулю, часник та ін. Використовували у своєму раціоні рибу (риб'ячі кістки разом з іншими їстівними рештками знаходять у всіх вивчених стародавніх похованнях).

Здавна вживали кінське або коров'яче молоко, сир. Пізніше кінське молоко, як і м'ясо, припинили вживати, вважаючи його «лихим», не їли й раків, тому що «не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак». Також споживали м'ясо птиці, овочі, фрукти, ягоди, яйця, сир, кашу, додавали до смаку масло, кріп, оцет, заїдали хлібом, який готували у вигляді буханців, калачів, хлібин, пирогів.

Відомості про приготування хліба ми знаходимо в Житії Феодосія Печерського і Киево-Печерському патерику. Як і в рядовому господарстві селянина, в монастирі зерно розмелювалося ручними жорнами. При особливо ретельному помелі зерна одержували «хлебі чисті зело». Данило Заточник пише: «пшениця бо, багато мучима, чистий хліб виявляє». Хліб готувався кислий, для чого вживалася закваска («квас із хлібом»). Хліб випікався в невеликих вогнищах з чорною топкою. Феодосій, що пік хлеби в такій печі, почорнілий «від ожьженія пещьнаго».

З висівок вівса і пшениці робили кисіль, який потім відціджувався і приправлявся «сиченим» медом.

Капуста і ріпа довго залишалися найтиповішими для Русі городними культурами. Ібн-Фадлан ще згадує лук і часник в числі жертовних приношень російських купців; мак, з якого виготовлялися пряники, очевидно, йшов зі своїх городів; місцевим був, імовірно, і кріп.

До числа рослинних приправ належали оцет, кориця, горіхи, м'ята, аніс, перець. З льняного сім'я виробляли масло; масло іноді замінювали товченими горіхами.

Готували їжу шляхом смаження або варення в казанах і горщиках; варена в казані їжа, точніше «похльобка», що виходила при варінні м'яса або інших продуктів, звалася «юшкою».

Рідку їжу їли ложками, м'ясо - руками: виделок на Русі, як і на середньовічному Заході, не було до дуже пізнього часу. їжу різали ножами, які були звичайно у кожної людини. Особливих столових ножів не було.

Чаю та горілки не знали, проте вміли робити пиво, квас, але найбільшого розповсюдження набув хмільний мед. Слов'яни мед споживали безмірно, пили його і вдень, і вночі, а інколи й помирали «з кухлем у руках». Літописець XI ст. вклав до вуст Володимира Великого фразу, що Русь не може жити без пиття («Руси есть веселье пити, не может без того быти»).

У «Повчанні блаженного Феодосія, ігумена Печерського, про кари божі», яке було написане після нападу половців 1067 року, є такі слова: «Біси тішаться нашим пияцтвом, радіючи, приносять дияволу пияцьку жертву від п'яниць. Диявол, радіючи, говорить: «Ніколи я стільки не втішався жертвами язичеськими, скільки пиятикою християн, бо в п'яницях містяться всі справи мого бажання…».

Кришталеві фужери, чарки їм з успіхом заміняли келихи, роги з турів та чаші. Посуд був металевий, дерев'яний, глиняний, берестяний та плетений. Ось далеко не повний перелік видів посуду: блюдо, бочка, братина, відро, вікія (посуда для вина), голважа (міра солі), горщик, діжа, дельва (вид бочки), кадь, ковналь (дерев'яна чаша), ковш, корито, казан, кош, кринка, карчава, латка, ложка, лукно, медяниця, миса, нощва, черпаки, сковорода, солило, судок, половник, чара, чаша, чашка, черпало, чбан та ін.

Заможні жителі харчувалися різноманітно і багато. До того, що названо вище, можна додати дичину, рідку в раціоні простих людей, це - журавлі, гуси, перепела, лебеді; і прянощі (кориця, гвоздика та ін.), лимони, цитрини, мигдаль.

В українській кухні знайшли відображення культурно-побутові традиції всіх регіонів Київської Русі. «У кожного краю свій звичай», «Світ один, а звичаї різні», - говорять українські прислів'я.

Кожний етнографічний район України має свої особливості кухні. Своєрідністю відрізняються етнографічні групи поліщуків і карпатських верховинів - гуцулів, лемків, бойків. Так, в гірських районах Карпат переважають страви з кукурудзяної муки, грибів, молочних продуктів: кулеша, чир, мамалиґа, банош, токан, гуслянка, зильники, соломаха, гриби в сметані, борщ з грибними вушками, яєчня з грибами, балагур та ін. В підгір'ї готують страви з пшеничної муки і різних овочів: галушки, вареники, пироги, гомбовці, кремзлики, паприкаш. Для кухні поліщуків характерні страви з картоплі й овочів: каші, деруни, зрази, холодники, мачанки.

«Тут їли різнії потрави і все з полив'яних мисок, І самі гарнії приправи з нових кленових тарілок: Свинячу голову до хріну і локшину на переміну, Потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу. Лемішку, зубці, путрю, квашу, був борщ до шнундрів з буряками, У юшці потрух з галушка ми, потім до соку каплуни; З потрібки баба - шарпанина, печена з часником свинина, Кисіль, який їдять пани. Вбирали січену капусту, Шатковану, і огірки. Хрін з квасом, редьку, буряки; Рябка, тетерю, саламаху - як не було - поїли з маху». Так змальовує українську кухню видатний діяч української культури, класик української літератури Іван Петрович Котляревський у своїй «Енеїді».

Довголіття від борщу. Один німецький дослідник початку XX ст. видав книгу про довголіття європейських народів. Побувавши в України, він дійшов висновку, що тут багато довгожителів. На глибоке переконання німця, «етнічна живучість» українців ґрунтується на раціональному використанні рослинного харчування. Українці в великій кількості вживають природні продукти - капусту, буряк, квашені огірки тощо. Серед найпродуктивніших і найдоцільніших страв німецький дослідник назвав овочевий борщ, який готується майже в кожній сім'ї.

Великий інтерес викликає ставлення наших предків до навколишнього світу, їх сприйняття природи та вірування. У релігійних віруваннях сіверян існували дві течії: обожнювання природи в різних формах та культ роду. Для них вся навколишня природа була населена масою різних божеств: польовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками та ін. Уявлялось, що вони живуть у річках, болотах, лісах і можуть приймати образи тварин, а криниці й джерела особливо шанувалися і вважалися святими місцями. Життя, близьке до природи, давало людині гармонійне, радісне сприйняття світу. Головними богами були Даждьбог - бог сонця, Перун - бог блискавки і грому, Стрибог - бог вітру, Велес - бог захисник худоби, тобто боги були образами природи.

Другою течією, що супроводжувала віру слов'ян - сіверян, був культ роду. На кожному кроці відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля, смерті чи поминок: близькість до природи продовжувала такі самі природні стосунки між людьми. Наші предки в інтимних відносинах не соромилися своїх батьків і невісток. Шлюбів у них не було, їх заміняли ігрища між окремими поселеннями. Це були своєрідні ритуальні свята, які супроводжувалися танками, «бісівськими» піснями, викраданням жінок шляхом змови. Дехто мав по дві-три жінки, кількість їх залежала від майнової заможності судженого. Це був період язичницьких звичаїв, коли ще не існувало унормованого громадянського життя.

При вивченні культурного розвитку наших предків історичні джерела, особливо літописні, вимагають уважного підходу, адже літописці часто необ'єктивно зображували своїх сусідів. Часто місцеві літописці намагалися абсолютизувати позитивні риси своїх одноплемінників і, навпаки, гіперболізувати негативні риси інших. Особливо це помітно в Київських літописах, де літописець зробив закид сіверянам, що вони «їли все нечисте». Нечистим тоді поляни вважали м'ясо бобрів, вивірок, хом'яків і т. п. Проте придатність тієї чи іншої їжі для вживання у різних народів - звичай відносний, тому не судитимемо наших предків за їх невибагливість.

Крім того, літописець звинувачував сіверян, що вони «жили по - звірячому, як скотина» на відміну від полян, які мали звичаї «лагідні й сумирні». Йшлося, зокрема, про унормовані шлюби у полян. Це слабкий аргумент, якщо вважати, що унормовані шлюби були не властиві не лише сіверянам, а й усім язичникам. Так, Володимир Великий, живучи поза сіверянами, в язичницький період свого життя взяв собі за другу жінку Рогнеду, яку він зґвалтував у присутності батьків, потім убив її батька Рогволда, двох її братів і нареченого, свого брата Ярополка. Від Рогнеди Володимир мав потім чотирьох синів і двох дочок, а наложниць, не рахуючи п'яти дружин, у нього було «триста у Вишгороді, триста в Білгороді та двісті у Берестові… «>. «И был он ненасытен в блуде, приводя к себе замужних женщин и раст - ляя девиц», - пише літописець. Отже, кожному часові були властиві свої звичаї і мораль. У суворому середньовіччі, а тим більше, не відаючи християнського єдиношлюбства, князь-переможець забирав полонянок собі або віддавав їх своїм васалам. Тому не слід локалізувати такі явища за етнічними ознаками.

Складовою культури наших предків було зародження на землі полісській билинних епосів, легенд, казок та інших жанрів усної народної творчості. З Чернігівською землею пов'язані сюжети билин про Іллю Муромця і Солов'я Розбійника, Івана Гостинного сина, про сватання Івана Годиновича до Чернігівської дівчини Насті, яку раніше висватано за Кощея Безсмертного.

Як називалися колись місяці.

Січень - студень, просинець, сніговик, тріскун, льодовик, щипун, лютовій.

Лютий - сніжень, лютень, крутень, зимобор, бокогрій, криводоріг, межень.

Березень - березіль, сухий, марець, капельник, протальник, зимобор, березол.

Квітень - цвітень, краснець, лукавець, снігогін, водолій.

Травень - травник, ярець, май, громовик.

Червень - кресень, ізок, гедзень, гнилець.

Липень - липець, грозовик, косень, елевей.

Серпень - жнивець, зарев, нивень, густир, зоряничник, спасівець.

Вересень - ревун, маїк, сівець, вресень.

Жовтень - наздерник, грязень, хмурень, листопад, зазимник, весільник.

Листопад - напівзимник, грудкотрус, листопадень, падолист.

Грудень - студень, мостовик, трусим.

Від того далекого часу в багатьох слов'янських мовах збереглися назви місяців, які вказують, у який час і в якому порядку проводилися сільськогосподарські роботи. Так, наприклад, у білоруській та українській мовах збереглося давньоруське слово «січень» для позначення січня місяця, коли давні слов'яни починали сільськогосподарські роботи: вирубували ділянку лісу - «підсікали дерева». Закінчивши вирубку дерев на ділянці, призначеній для сівби, наші предки залишали сохнути зрубані дерева. Це сушіння дерева продовжувалося близько місяця, який і дістав назву «сухий», він відповідав нашому лютому. Календарний місяць лютий у них теж назвали «лютий», тому що морози ще продовжували лютувати.

Коли зрубані дерева підсихали, їх спалювали. Дерева перетворювалися на попіл. Цей місяць назвали «березол». Землеробство відігравало настільки важливу роль у житті наших предків, що засіяні ниви називали «життям», а головний злак для кожної місцевості - «жито» - від слова «життя».

Коли ліси та луки вкривалися травами і квітами, наступали місяці «квітень» і «травень». Наступні місяці - «червень» і «липень» - час цвітіння липи.

Нарешті приходив час збору врожаю - пора жнив. Це місяць «жнивець», чи «серпень». Місяць молотіння - «вересень» (від «врещати» - молотити).

Після збору врожаю дерева у лісах, трави на луках одягалися в золотий, чарівний одяг. Надходив «жовтень». Та недовгою буяла його принадна краса. Опало листя, дерева стали голі - почався «листопад». Холоднішало. Йшли затяжні осінні дощі. Вода стала замерзати, і на землі з'явилися мерзлі грудочки. Це прийшов «грудень», якого ще називали «студень», або «сніжень». Те, що назви місяців у давніх слов'ян пов'язані з хліборобськими роботами, свідчить про першорядне значення землеробства в їхньому житті.

А взагалі справжня картина життя, звичаїв та народного побуту вивчається зараз краєзнавцями, археологами, філологами, етнографами, і матеріал цей неосяжний.

«Існує дещо, перед чим відступають і байдужість сузір'їв, і вічний шепіт хвиль. Це діяння людини» Давньоєгипетська мудрість

Размещено на Allbest.ru