Римська держава у І столітті нашої ери

Размещено на http://www.allbest.ru/

Римська держава у І ст. н. е.

Правління Тіберія (14-37 рр. н. е.).

Політична система, заснована Августом, виявилась міцною, оскільки була вдалим компромісом між різними угрупованнями римського рабовласницького суспільства, гарантувала панування над рабами і забезпечувала захист римських кордонів. Ця система була пов'язана з іменами Цезаря і Августа, з родом Юліїв, і тому хоч і не було урядових актів про порядок престолонаслідування, після смерті Августа і його наступників влада перейшла до членів його сім'ї (Юліїв-Клавдіїв). Прихід до влади санкціонував сенат спеціальною постановою, яка мала силу закону.

Після смерті Августа владу отримав його пасинок Тіберій К лав дій Нерон (після усиновлення - Тіберій Юлій Цезар), який правив з 14 до 37 р. (як імператор він називався Тіберій Цезар Август). Август не симпатизував своєму пасинкові. Лише в 4 р. н. е. він усиновив Тіберія, але не вважав його, очевидно, рівним іншим наслідникам, які передчасно загинули. Другорядне становище при дворі, безперечно, позначилось на характері Тіберія. Йому було понад 50 років, коли вій прийшов до влади. Це був досвідчений полководець і дипломат, особисто обізнаний зі становищем багатьох областей Римської імперії. Підозрілість і лицемірство, жорстокість і недовір'я до оточення - такими рисами характеризує Тіберія Тапдт.

Перші роки правління Тіберія характеризувалися згодою між принцепсом і сенатом, але потім вона порушилася. Октавіан вжив усі заходи, щоб зосередити необмежену владу над армією, а разом з тим позбутись постійного контролю всесильного війська. Він сам став на чолі армії, яка становила надійну опору його влади. Легіони були розміщені в прикордонних провінціях для охорони кордонів. Ветерани одержали земельні ділянки. Але незабаром після смерті Октавіана вибухнуло повстання паннонських легіонів (14 р.), викликане тяжким становищем рядових солдатів-легіонерів.

Вимоги солдатів мали професійний характер: насамперед вони домагалися, щоб їм було збільшено плату, зменшено строк служби, а ветеранів, які відслужили строк, відпущено у відставку. У Паннонію вирушив син Тіберія Друз. Він придушив повстання, використавши всі засоби, аж до того, що його агенти тлумачили затемнення Місяця як знамення, несприятливе для повсталих.

Майже одночасно і з тих самих причин повстали рейнські легіони. Солдати хотіли проголосити імператором свого полководця, популярного у військах Германіка, племінника Тіберія. Але Германік не визнав за можливе прийняти владу від повсталих. Він задовольнив вимоги солдатів і, використавши особистий вплив, умовив їх відновити дисципліну й видати головних заколотників.

Після цього Германік здійснив кілька походів проти германців. Проте його незабаром відкликали в Рим і походи за Рейн припинились. Тіберій не хотів продовжувати активні бойові дії, бо на це потрібні були великі кошти. Отже, небезпека династичної боротьби була реальною вже з перших днів правління Тіберія.

Незабаром після смерті Октавіана Августа було страчено молодшого сина Юлії і Агріппи. Через деякий час один з рабів страченого почав видавати себе за загиблого пана і привернув до себе немало прихильників, поки Тіберію не вдалося з ним розправитись. Щоб позбутися Германіка, коли той із Заходу повернувся в Рим, йому було дано важливі доручення на Сході. Германік посадив на вірменський трон римського кандидата і врегулював відносини між римлянами і парфянами. Каппадокію і Коммагену було перетворено на римські провінції. Після закінчення цих справ Германік вирушив до Єгипту, потім повернувся в Сирію. У19 р. в Антіохії він несподівано захворів і помер. У Римі пройшла чутка, що його отруїв сирійський намісник не без відома імператора.

Після смерті Германіка відносини між Тіберієм і сенатом погіршились. Сенаторський стан в останній період правління Октавіана зміцнів. Зійшли зі сцени ті, хто пам'ятав проскрипції і брав участь у громадянських війнах. Римська аристократія якщо й не зберегла колишнього політичного значення, але мала вплив і певну незалежність. Старі політичні традиції виявились живучими. Для ідеології сенаторського стану, як і раніше, характерним залишилося схиляння перед республіканськими героями. Сенаторська опозиція виникла вже в перші дні правління Тіберія, якому водночас з улесливими промовами довелося вислухати низку іронічних зауважень. Виявом опозиційних настроїв була скорбота за Германіком і виняткова увага до його вдови Агріппіни Старшої. Ця опозиція певною мірою ослаблювала імператорську владу, військову диктатуру, тоді як повстання легіонів свідчили про необхідність її зміцнення.

Неспокійні були і провінції. Незабаром після початку правління Тіберія в Нумідії і римській Африці вибухнуло в 17 р. значне повстання, яке очолював нумідієць Такфарінат, що служив раніше в римській армії. Проконсули Африки тривалий час вели проти нього воєнні дії. Сили Такфаріната зростали, до нього приєднувались усе нові племена. Римлянам довелося навіть послати один легіон з Паннонії. Тільки в 24 р. рух був остаточно придушений.

У 21 р. почався рух у Фракії, яка перебувала у становищі залежної держави. Того самого року, під впливом великих податків, вибухнуло повстання в Галлії. Головну роль у повстанні відігравали племена едуїв і треверів, до яких почали приєднуватись інші племена. Рух загрожував охопити всю Галлію. Повсталі розраховували на збіднення Італії, на ненадійність і слабкість римських військ. Але римляни не допустили об'єднання всіх племен; повстання було придушене за сприяння деяких вождів галльських племен.

Фінансові труднощі римська держава зазнавала вже в останні роки правління Октавіана. Тіберій, особливо в перші роки свого правління, виявляв надзвичайну ощадливість і економію. У зв'язку з цим іншою, ніж у Октавіана, була його політика щодо плебсу. Звичайні роздавання збереглися, але зате рідше і з меншою пишністю влаштовувались театральні видовища, що не раз викликало протести римської юрби в театрах і гучні оплески на адресу акторів, коли ті виголошували дотепні епіграми на Тіберія.

Економічні труднощі виникали у зв'язку з нестачею монети в обігу. Ввезення у Рим та Італію переважало над вивезенням, італійська торгівля мала пасивний баланс, і, як наслідок, дорогоцінні метали йшли в східні провінції, а звідти - навіть за межі імперії. У сенаті порушувалося питання про посилення заходів для боротьби з розкішшю. Але Тіберій відмовився це зробити, оскільки вважав подібні заходи малодійовими. Особливої гостроти фінансова криза набула в 33 р. у зв'язку з рішенням на підставі старих законів про започаткування боротьби з лихварством. Перелякані кредитори вимагали повернення позик, тому монета стала зникати, а оскільки багато боржників одночасно продавало свої ділянки, то впала ціна на землю і в результаті розорилось немало сімей. Криза була ліквідована, коли Тіберій для підтримки валюти вніс у міняльні контори 100 мільйонів сестерціїв.

Незважаючи на нестачу коштів, Тіберій відмовився підвищувати податки, коли йому радили це зробити. "Добрий пастух, - говорив він, - стриже овець, а не здирає з них шкуру". За Тіберія було притягнуто до відповідальності чимало правителів провінцій за вимагання і зловживання владою. За словами Таціта, Тіберій указував у сенаті, що Рим і Італія не можуть жити без регулярної підтримки провінцій.

Внутрішня і зовнішня обстановка в імперії

Зумовлювала посилення військової диктатури. Але Тіберій не хотів приймати будь-яких нових титулів і повноважень. Титул імператора не став частиною його імені, він відхилив почесне звання Батька Вітчизни, дозволив тільки рабам називати себе паном. Його обурювали лестощі та раболіпство, і одного разу, вийшовши з курії, він вигукнув: "О, люди, створені для рабства!" Зовні, особливо в перші роки правління, Тіберій старався підкреслити лояльність щодо сенату. Але вже в 15 р. дається нове тлумачення старому законові про образу величності. За цим законом почали притягати до відповідальності тих, чиї вчинки або слова вважались образливими для пам'яті Августа, а потім під цей закон почали підводити і необережні зауваження на адресу Тіберія.

Не покладаючись на оточення, Тіберій наблизив до себе префекта преторіанської гвардії вершника Луція Елія Сеяна, який поступово здобув винятковий вплив при дворі та державі. Охоплений честолюбними замірами, він отруїв сина Тіберія - Друза. Почались процеси проти видатних сенаторів, що закінчувались засудженням і конфіскацією їхнього майна, вигнаннями і стратами. З часів Тіберія в руках імператора внаслідок конфіскацій утворюється значний фонд земельних угідь в Італії та західних провінціях.

Серед потерпілих були й близькі до імператора. Були заслані, а потім і загинули люди, пов'язані з Германіком: його вдова Агріппіна, яка не приховувала свого ставлення до Тіберія ї очолювала проти нього придворну опозицію, а також її діти Нерон і Друз.

У 26 р. Тіберій залишив Рим і вирушив у Кампанію, а в наступному році - на острів Капрі, де жив самотньо, управляючи Імперією і керуючи Сенатом за допомогою листів. Ударом для Тіберія було викриття змови Сеяна, який хотів спертися на преторіанську гвардію. Сеяна було страчено, жорстоко покарали і його спільників. Ця подія посилила недовір'я і підозрілість старого імператора, за його наказом з найрізноманітніших приводів були засуджені ті, хто в чому-небудь видавався підозрілим. Тіберій помер у 37 р. За повідомленням Таціта, його вже під час агонії задушив Макрон, префект Преторія, який змінив Сеяна.

Правління Калігули

тіберій калігула клавдій

Після смерті Тіберія влада перейшла до сина Германіка Гая Юлія Цезаря (87-41), прозваного Калігулою ("чобіток"). Популярність батька поширювалася і на його дітей.

Калігула почав з амністії всім засудженим за Тіберія, розпорядження якого були визнані недійсними. Донощиків було покарано, закон про образу величності перестали застосовувати. На відміну від ощадливого Тіберія Калігула витрачав величезні кошти на театральні вистави та спорудження нових будинків. Перший період правління молодого імператора характеризувався згодою між ним і Сенатом. Але незабаром молодий правитель став зловживати владою. Почались переслідування, насамперед осіб сенаторського стану. Подібно до елліністичних царів Калігула вважав себе необмеженим монархом. Він наполягав на тому, щоб його називали паном, вимагав собі божественної шани. Коли були витрачені значні кошти, зібрані Тіберієм, Калігула почав вдаватись до найрізноманітніших заходів, щоб поповнити скарбницю: конфісковувалось майно засуджених, улаштовувались примусові аукціони, провінції мусили платити надмірні податки.

Політика Калігули щодо провінцій відрізнялася від політики його попередника. За наказом Калігули в Єрусалимському храмі мусили поставити величезну статую імператора. Наказ цей мало не призвів до повстання, яке не відбулось тільки завдяки передчасній смерті імператора. Політика Калігули щодо іудеїв Александрії призвела до іудейського погрому, організованого еллінізованим населенням міста за підтримки урядової адміністрації.

Тиранічний спосіб правління Калігули і дозвіл рабам робити доноси на своїх панів викликали незадоволення не тільки сенату, а й командного складу преторіанців. Проти Калігули було організовано змову, і 15 січня 41 р. його вбив преторіанський військовий трибун Кассій Херея.

Правління Клавдія (41-54)

Убивство Калігули в сенаторських колах зустріли як звільнення від тиранії. Одні з сенаторів мали намір проголосити республіку, інші хотіли обрати принцепса з-поміж себе. Ці суперечки і вагання були перервані преторіанськими солдатами, які проголосили імператором Тіберія Клавдія Нерона Германіка (41-54), дядька Калігули і рідного брата Германіка.

Клавдій почав правління з амністії та скасування розпоряджень свого попередника. Він багато в чому прагнув наслідувати Августа і спочатку намагався правити у згоді з сенатом. Проте спроба повстання солдатів в Іллірії в 42 р. н. е., підтримана деякими сенаторами, змусила Клавдія змінити політику щодо аристократії. Щодо плебсу він продовжує політику Августа.

Великі кошти витрачалися за нього на влаштування ігор. Подібно до Августа він влаштовував секулярні ігри" хоч з 17 р. до н. е. і не минула ще встановлених для цього 100 років.

У Римі й Італії за Клавдія з'являються нові споруди: будується новий водогін, прокладаються дороги, заново будується Остія, яка стала головним італійським портом. Для потреб іригації були спущені води Фуцинського озера, які мали зросити значну площу.

За попередні роки значно розрослась імператорська бюрократія і за Клавдія відбувся поділ на низку відомств. В імператорських канцеляріях працювали вільновідпущеники. Найбільш впливові з них очолювали і кожне відомство. Це були установи, які залежали особисто від імператора і відігравали велику роль у державному житті.

Були розширені права прокураторів, які дістали право ухвалювати судові рішення. Подібно до Августа Клавдій виступає як поборник традиційної римської релігії. У Галлії він заборонив релігію друїдів. У самому Римі він намагався обмежити свободу східних культів, наприклад, вигнав з Рима іудеїв.

За Клавдія намітилась і нова політика щодо провінцій. На початку свого правління він вжив заходи спрямовані на те, щоб припинити боротьбу між іудеями й еллінізованими жителями Александрії. Зберігся папірус, на якому Клавдій написав листа до александрійців. Імператор рекомендував їм покінчити з будь-якими чварами з іудеями і не порушувати їхніх прав, але й іудеї також не повинні були претендувати на привілеї, які мали елліни.

Було скасовано наказ Калігули про встановлення статуї імператора в Єрусалимському храмі. Власне Іудея на деякий час була знову перетворена на васальне царство.

Особливо важливі заходи Клавдія щодо галльських провінцій. У 48 р. імператор запропонував сенатові надати право бути обраним у сенат жителям Галлії. Першими були введені в сенат едуї. Нова постанова стосувалась тільки Галлії, але цим було покладено початок залучено до сенату найвидатніших і найзнатніших жителів римських провінцій.

Іншу політику, ніж його попередники, проводив Клавдій щодо римського громадянства. Видатним провінціалам, які зробили ті чи інші послуги римській державі, надавались права римського громадянства. Були випадки надання прав громадянства всьому вільному населенню певних міст. Клавдій терпимо ставився до випадків, коли римське громадянство жителям тих чи інших селищ надавалось без особливих підстав. Це був, безперечно, важливий поворот у римській політиці, який сприяв романізації провінцій та зрівнянню їх прав з Римом та Італією. Ця політика викликала незадоволення сенаторів. В опозиційному до Клавдія джерелі, яке з'явилося незабаром після його смерті, з обуренням говорилось, що Клавдій хотів одягти в тоги греків, галлів, іспанців і британців.

Таким чином, низка заходів Клавдія сприяла централізації влади, зміцненню військової диктатури. Заходи щодо провінцій свідчили про спробу розширити соціальну базу. Це вело до загострення відносин з сенаторським станом, і з найрізноманітніших приводів ухвалювались смертні вироки тим, кого підозрювали в опозиційних настроях. Ця боротьба об'єктивно була засобом зміцнення імператорської влади: конфіскація майна засуджених збільшувала імператорський земельний фонд, який сприяв здійсненню тієї самої основної мети - зміцненню імператорської влади.

З посиленням влади римського монарха дедалі більшого значення в панівних рабовласницьких колах набував імператорський двір.

Низка скандальних пригод пов'язана з іменем впливової дружини Клавдія Мессаліни, яка дійшла до того, що за відсутності Клавдія вирішила урочисто відсвяткувати свій шлюб з одним молодим сенатором. Про це сповістили Клавдія, і за його розпорядженням Мессаліну, и спільників і близьких до неї людей було обвинувачено в спробі вчинити державний переворот і страчено.

Велику роль відігравали за Клавдія всесильні вільновідпущеники, особливо Нарцісс і Паллант. Вони не тільки завідували імператорськими канцеляріями, а й брали діяльну участь в усіх придворних справах.

Незабаром після смерті Мессаліни Клавдій одружився зі своєю племінницею Агріппіною Молодшою, дочкою Германіка. Римські закони такий шлюб забороняли, і потрібна була спеціальна постанова сенату про дозвіл на шлюб дядька і племінниці. Владолюбна Агріппіна усунула кількох небажаних їй осіб. У Клавдія був рідний син Брітанік, але Агріппіна домоглася, щоб він усиновив її сина Луція Доміція Агенобарба, який взяв ім'я Нерона Клавдія Цезаря. Прагнучи закріпити владу за своїм сином, а за собою зберегти вплив у державі, Агріппіна отруїла чоловіка і досягла, нарешті, того, чого бажала: преторіанські війська проголосили її юного сина імператором, і цю ухвалу без будь-яких утруднень санкціонував сенат.

Правління Клавдія залишило, безумовно, помітний слід в історії розвитку римської імператорської влади: в його заходах можна виокремити риси, розвиток яких зумовив значні наслідки.

Размещено на Allbest.ru