9

Размещено на http://www.allbest.ru/

Країни Індокитаю

Міжвоєнні роки стали новим важливим етапом національно-визвольного руху народів Індокитаю проти англійських і французьких колонізаторів.

Після Першої світової війни в Бірмі почала діяти масова політична організація - Генеральна рада бірманських асоціацій, до яких увійшли різні організації, переважно буддійські. Спираючись на досвід антиколоніальної боротьби в сусідній Індії, бірманці вдавалися до кампаній громадянської непокори, мирних мітингів і демонстрацій. 1923 р. Англія змушена була створити Законодавчу раду, надати деяким бірманським діячам доступ до управління країною. Боротьба за незалежність Бірми посилилася. Особливо активізувалися антиколоніальні виступи на початку 30-х років. 1932 р. колонізатори придушили могутнє селянське повстання. Масові виступи свідчили про необхідність перебудови традиційної колоніальної структури. 1935 р. англійський парламент прийняв Закон про управління Бірмою, за яким вона адміністративно відокремлювалася від Індії та запроваджувався двопалатний парламент з відповідальним перед ним урядом.

Упродовж 30-х років у Бірмі наростав національно-визвольний рух. Найвпливовішим став рух такінів - Всебірманська національна ліга (Добама асіайон). Такіни організували кампанії непокори, бойкоту, походи страйкарів до столиці Рангун тощо. З початком Другої світової війни вони багато зробили для утворення Блоку свободи, що поставив вимогу надання Бірмі незалежності. Англія відповіла категоричною відмовою і в травні 1940 р. були заарештовані найпопулярніші лідери бірманського визвольного руху.

Перша світова війна сприяла економічному і політичному розвиткові В'єтнаму. Хоч основою економіки було сільське господарство (наприкінці 20-х років - до 70 % вартості валового національного продукту), розвивалися гірничодобувна й обробна галузі промисловості, виникли національні банки. Найбільше піднесення спостерігалося в галузях, зорієнтованих на зовнішній ринок. Так, кількість плантаційних господарств, що вирощували дерева-каучуконоси, у 20-х роках збільшилася зі 140 до 630. Майже 90 % в'єтнамського каучуку вивозилося до метрополії - у Францію.

1923 р. була створена Конституційна партія, яка почала боротьбу за радикальну реформу колоніальних порядків і за надання В'єтнаму статусу домініону.

1927 р. у В'єтнамі була створена нова політична організація - Національна партія, яка ставила за мету скасування колоніального режиму і створення республіки. Національна партія розгорнула активну діяльність і на початок 1929 р. лише в Тонкіні створила 120 осередків, що об'єднували майже 1500 членів. Однак активна діяльність нової партії, її курс на підготовку до збройного повстання привернули увагу французької таємної поліції. У багатьох районах місцеві комітети Національної партії були розгромлені, її члени засуджені. Та партія не припиняла антиколоніальної боротьби, поповнюючи свої ряди молоддю. 1030 р. Національна партія організувала збройне повстання в Ієн-Баї, яке було жорстоко придушене французькими військами. Деяких керівників партії стратили, інших заслали на каторжні роботи.

Наприкінці 20-х років у В'єтнамі діяли також три комуністичні організації, що в 1930 р. об'єдналися в єдину Комуністичну партію В'єтнаму на чолі з Хо Ші Міном.

Хо Ші Мін (справжнє ім'я - Нгуєн Тат Тхань) (1890-1969) - політичний і державний діяч В'єтнаму. Залишив В'єтнам у 1911р. У 1912-1916рр. працював у французькій і англійській пароплавних компаніях. У1916-1919 рр. проживав в Англії та США, з 1919 р. - у Франції. З 1920р. учасник міжнародного комуністичного руху. В1925 р. організував Товариство революційної молоді В'єтнаму. Очолював Компартію Індокитаю після її об'єднання (1930), голова ЦК Парти трудящих В'єтнаму (з 1951 р.). У1934-1938 рр. перебував у СРСР. У1941 р. повернувся на батьківщину, створив Лігу боротьби за незалежність В'єтнаму (В'єтмінь). У серпні 1945 - березні 1946 рр. голова Тимчасового уряду Демократичної Республіки В'єтнам. Президент ДРВ з березня 1946 р., одночасно в 1946-1955 рр. прем'єр-міністр В'єтнаму. З 1976 р. його ім'я носить м. Сайгон.

Під час масових народних виступів проти колонізаторів у Центральному В'єтнамі (1930-1931) комуністи в 116 селах створили ради. Нова місцева влада конфіскувала поміщицьку землю, знизила орендну плату за землю, створила революційні суди, заборонила куріння опіуму, проституцію, азартні ігри тощо. Однак вже в серпні 1931 р. французька колоніальна влада розгромила останню комуністичну раду.

Після перемоги на парламентських виборах у Франції Народного фронту (1936) для В'єтнаму почався новий, хоча й короткий, період сподівань. Колоніальна влада змушена була провести реформи. Закон про працю передбачав перехід на 8-годинний робочий день, оплачувану відпустку, заборону жіночої та дитячої праці. Було легалізовано діяльність усіх політичних партій, амністовано політв'язнів. Французи дозволили провести вибори до Ради економічних і фінансових інтересів, до палат народних представників. Значних успіхів на виборах у ці організації в 1937 р. домігся новостворений Демократичний фронт.

З початком Другої світової війни В'єтнам перебував формально під юрисдикцією французького уряду Петена. Колоніальна адміністрація активно співпрацювала з японцями.

У Сіамі впродовж 20-х років домінувала ідея монархічного націоналізму, яка полягала у зміцненні монархії та створенні на цій основі міцної держави, здатної протистояти колоніальному капіталізму. Однак у 1932 р. в країні стався переворот, який поклав край цій ідеї.

Керівники перевороту здійснили радикальні перетворення в системі політичної адміністрації та в соціальній структурі суспільства, що привели до заміни ідеї монархічного націоналізму реаліями націоналізму державного. У Сіамі була створена конституційна монархія з парламентарною системою і кабінетом міністрів, але водночас обмежувалася діяльність політичних партій. В економічній сфері нове керівництво проводило політику зміцнення державного сектору. Передбачалося поступове зменшення іноземного капіталу і заміна його капіталом національним. У зв'язку з цим у 30-ті роки були націоналізовані деякі галузі промисловості, держава монополізувала торгівлю і сприяла створенню змішаних державно-приватних підприємств, здатних конкурувати з іноземними, передусім китайськими. Характерною рисою націоналістичного курсу були різкі виступи проти домінування в економіці країни китайців і офіційна орієнтація на Японію, досвід якої мав значний вплив на правлячі кола Сіаму. 1939 р. Сіам було перейменовано на Таїланд (держава таї). З початком війни керівництво країни все більше схилялося до співпраці з Німеччиною і Японією. Після окупації японськими військами всього Індокитаю Таїланд став активно співробітничати з Японією.

Країни Африки

На початку XX ст. переважна більшість території Африканського континенту входила до складу колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії, Португалії. Німеччина внаслідок Першої світової війни втратила свої колонії, площа яких в Африці становила 2,5 млн кв.км, а кількість населення - до 13 млн осіб. Поділ колоніальних володінь Німеччини було юридично оформлено мандатною системою, створеною Паризькою мирною конференцією. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що для забезпечення розвитку окремих народів, які не в змозі управляти самі, деякі великі держави можуть опікуватися ними як мандатарії Ліги Націй. Найбільша за територією і найцінніша за ресурсами Німецька Східна Африка була поділена між Великою Британією, Бельгією і Португалією. Основна частина цієї території під назвою Танганьїка увійшла до складу Британської імперії. Бельгії було надано два округи на північному заході - Руанду та Урунді. Португалія отримала невеличку східноафриканську територію з містом Кіонга. Мандат на Південно-Західну Африку, більшу частину якої займає пустеля Калахарі, було надано домініону Британської імперії - Південно-Африканському Союзу. Велика Британія і Франція поділили між собою територію Камеруну і Того.

Отже, країни Антанти після перемоги у війні з державами Четверного союзу розширили свої колоніальні володіння в Африці. Найбільшими і найбагатшими були володіння Британської імперії. Вони простягалися суцільною смугою від Кейптауна на півдні до Каїра на півночі. У колоніальній Африці суверенними були лише дві держави: Ліберія та Ефіопія.

Після закінчення Першої світової війни країни - метрополії Заходу почали інтенсивно освоювати колоніальні території. Колоніальне втручання в міжвоєнний період відіграло вирішальну роль у розвитку країн Африки.

В економічній сфері головним наслідком колоніалізму стало перетворення колоній на аграрно-сировинні придатки метрополій. Характерна особливість міжвоєнного періоду - швидке зростання виробництва експортних сільськогосподарських культур. Наприкінці 30-х років у багатьох африканських колоніях понад 2/3 вартості всього експорту припадало на одну певну культуру. Такими монокультурами, наприклад, були ананаси і банани у Французькій Гвінеї, гвоздика - в Занзібарі, какао - у Золотому Березі.

У промисловості склалася аналогічна ситуація: інтенсивно розвивалася гірничорудна галузь, розрахована переважно на експорт. Так, у Бельгійському Конго видобуток міді з 1913 до 1937 р. зріс у 20 разів. У 1937 р. країни Африки, розташовані на південь від Сахари, забезпечували 97 % всіх алмазів, що видобувалися в капіталістичних державах, понад 40 % золота, понад третину виробництва платини.

Ефективна колоніальна експлуатація здійснювалася за допомогою залучення корінного населення до управління. Колоніальна влада застосовувала в основному дві форми управління: пряму і непряму. У першому випадку колонізатори призначали африканських вождів у той чи інший район, незважаючи на місцеві інститути влади і походження претендента. Цих вождів часто переводили з одного адміністративного району в інший. За системи непрямого управління колоніальна адміністрація формально зберігала традиційні місцеві інститути влади. Вождем могла бути лише місцева впливова особа за умови, що вона влаштовувала колонізаторів. Пряме управління частіше використовувалось у французьких колоніях, непряме - в англійських. У міжвоєнні роки ставало все більше колоніальних шкіл, які готували кадри з місцевих племен для потреб адміністрації. Колоніальне правління західних країн на Африканському континенті супроводжувалося жорсткими силовими методами. Однак, експлуатуючи людські і природні ресурси Африки, колоніальний капітал сприяв її економічному розвитку, формував необхідне для функціонування капіталу адміністративно-політичне середовище й культурно-освітню систему, здатну готувати кваліфіковані кадри. Насильницьке запровадження європейсько-капіталістичного варіанта цивілізації сприяло тому, що на час деколонізації значна частина африканських країн була готова до самостійного державного управління.

Незважаючи на колоніальний тиск західних держав, народи Африки чинили опір іноземному пануванню. У міжвоєнний період національно-визвольний рух набув найбільшого розмаху в північно-африканських країнах. Найвагоміших успіхів домоглися народи Алжиру, Марокко й особливо Єгипту.

Участь разом з алжирцями-французами десятків тисяч арабо-алжирців у Першій світовій війні сприяла розвитку їх національної самосвідомості у повоєнні роки. Чимало арабо-алжирських інтелігентів виступали проти «тубільного кодексу», що обмежував права алжирців і забороняв їх участь у політичному житті. 1920 р. була утворена впливова організація «Молодий алжирець», 1926 р. - знаменита «Північно-африканська зірка», яка в 1933 р. закликала до боротьби за незалежність Алжиру. Вимоги алжирців щодо урівняння в правах з французами не були марними. Перемога Народного фронту у Франції (1936) зумовила реформи, які надали Алжиру нові демократичні свободи і політичні права, створили умови для діяльності різних партій та рухів.

Не припиняв боротьби за визволення від франко-іспанської окупації народ Марокко. 1921 р. повстали рифські племена і на визволеній території була створена так звана Рифська республіка на чолі з Абд-аль-Керімом (Ель-Керім). Національні збори республіки прийняли «Національну обітницю», яка передбачала визволення країни від окупантів, здобуття національної незалежності тощо. Впродовж п'яти років марокканці успішно боролися з французькими та іспанськими колонізаторами. Проте сили були нерівні й у 1926 р. об'єднана франко-іспанська армія повалила Рифсь-ку республіку. Однак національно-визвольний рух у Марокко не припинявся. У 30-ті роки були створені перші політичні партії Марокко - Національний комітет дії (1934) і Національна партія (1937).

Найбільших успіхів у міжвоєнні роки досяг Єгипет, який перебував під протекторатом Великої Британії. В 1918 р. у країні була створена партія «Вафд», яка організувала масовий рух за здобуття національної незалежності. В 1919-1921 рр. відбулися збройні повстання проти англійського панування. 1922 р. британський уряд скасував протекторат, але з деякими застереженнями, що не дозволяли встановити в Єгипті справжню незалежність. Зокрема Велика Британія залишала за собою право на забезпечення комунікацій, збереження військового контингенту і комісара. Після прийняття конституції (1923) Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були обрані парламент і кабінет міністрів, який очолили лідери партії «Вафд». Вафдисти продовжували обстоювати національні інтереси, вимагаючи виведення з країни британських військ. У грудні 1935 р. основні єгипетські партії утворили Національний фронт, який змусив короля Фуада І відновити переговори з Великою Британією. Наслідком переговорів став англо-єгипетський договір (1936), який підтверджував незалежність Єгипту і проголошував кінець британської окупації. В травні 1937 р. Єгипет було прийнято до Ліги Націй.

Серед різних форм антиколоніалізму найпоширенішими були релігійно-політичні, насамперед афрохристиянські, рухи. Хоча християнство було релігією завойовників, саме воно найбільше підходило для ідеологічного обґрунтування антиколоніалізму, оскільки проповідувало рівність усіх перед Богом. Найпопулярні-шими афрохристиянські рухи стали в Центральній Африці. Так, у 1921 р. у Бельгійському Конго виник рух під назвою кімбангті. Його засновника - колишнього протестантського священника Симона Кімбангу - спочатку вважали месією, а згодом - Богом. У нього були «апостоли» і «пророки», які очолювали рух у багатьох регіонах країни. Кімбангу висунув гасло «Конго - конголезцям», закликаючи до виступів проти адміністрації, несплати податків, встановлених бельгійським урядом.

У міжвоєнні роки в Тропічній та Південній Африці були створені й перші політичні партії. Так, у 1920 р. на території Британського Золотого Берега був заснований Національний конгрес Західної Африки, що виступав проти найодіозніших виявів колоніального гноблення, вимагав пом'якшення суворих колоніальних порядків. У Південній Африці продовжував діяти створений ще в 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), що прагнув об'єднати африканців у боротьбі з расовою дискримінацією.

Вагомий вплив на становлення антиколоніалізму справив па-нафрикаяізм. Ще під час роботи Паризької мирної конференції один із лідерів негритянського руху США Уїльям Дюбуа запропонував переглянути правовий статус негро-африканських народів.

Оскільки держави-переможниці відмовилися розглядати це питання, Дюбуа і його прихильники вирішили скликати конгрес. Перший Панафриканський конгрес відбувся у Парижі в лютому 1919 р. У його роботі взяли участь представники 15 країн, у тому числі дев'яти країн Африки. Головна мета цього форуму - домогтися від світового співтовариства розуміння і підтримки. Резолюції конгресу закликали до скасування рабства, заборони примусової праці та тілесних покарань тощо. У1921, 1923 і 1927 рр. відбулося ще три Панафриканські конгреси, але їх вимоги мало різнилися від програми, висунутої на першому конгресі. Сама програма панафриканізму була декларативною і недостатньо реалістичною для свого часу. Найвпливовішим панафриканізм став у британських колоніях Західної Африки і в Південно-Африканському Союзі.

індокитай африка визволення колоніальний

Агресія Італії проти Ефіопії

Водночас зі зміцненням фашизму в Італії все сильніше виявлялося прагнення Риму помститися Ефіопії (Абіссінії) за поразку під Адуа (1896) і створити велику колоніальну імперію в Східній Африці.

З жовтня 1935 р. дві італійські армії без оголошення війни вторглися з Еритреї та Сомалі на територію Ефіопії. Незважаючи на героїчний опір ефіопських воїнів, поразка Ефіопії була неминучою. Понад 200-тисячній італійській армії, що мала сучасне озброєння і використовувала отруйний газ, протистояли погано озброєні війська, переважно ополченці. Сучасним методам ведення війни навчили лише 10-тисячну імператорську гвардію. На озброєнні ефіопської армії було тільки 7 застарілих літаків, 4 радіостанції, до 300 кулеметів, 50 гармат. Ефіопська армія в боях з переважаючими силами противника зазнавала великих втрат і відступала.31 березня - 2 квітня 1936 р. відбулася вирішальна битва під Май-Чоу, в якій була знищена майже вся імператорська гвардія. Ця перемога відкрила італійцям шлях до столиці Ефіопії - Аддис-Абеби. Ефіопський імператор Хайле Селас-сіє І покинув країну і виїхав до Англії. Італійська армія вступила до Аддис-Абеби і Рим урочисто оголосив про свою перемогу над Ефіопією. Було видано декрет про створення єдиної колонії - Італійської Східної Африки, до якої ввійшли Сомалі, Еритрея та Ефіопія. Італійський король став ефіопським імператором.

Однак народ Ефіопії не змирився з поразкою і по всій країні продовжив партизанську війну, яка тривала ще кілька років. До кінця 1941 р. за підтримки британського експедиційного корпусу вся територія країни була визволена від італійських окупантів.

Размещено на Allbest.ru