Обрання парламентом президентом В. Вороніна у квітні 2005 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Обрання парламентом президентом В. Вороніна у квітні 2005 р.

Комуністи знов перемогли на парламентських виборах 6 березня 2005 р. Вони отримали 46,11 % голосів, тоді як їхній головний конкурент -- блок "Демократична Молдова" -- 28,41, а Християнсько-демократична народна партія (раніше Народний Фронт) -- 9,06 %. Активність виборців становила 64 % (1,5 млн. осіб з 2,5 млн. громадян, які мали право голосувати). Для значної більшості населення комуністи залишилися "останньою надією", проте збільшення голосів на користь інших партій засвідчило, що надія поступово слабшає. У квітні 2005 р. парламент президентом знову обрав В. Вороніна.

Перехід Молдови до ринкової системи господарювання виявився дуже нелегким. Після розвалу СРСР почався економічний спад, який виявився одним із найбільших серед колишніх радянських республік. Незалежність поклала край субсидіям і дотаціям із союзного бюджету. Були порушені традиційні зв'язки й умови торгівлі. Промислове обладнання виявилося застарілим. Республіка сильно залежить від сільського господарства, а воно, у свою чергу, -- від погодних умов, оскільки немає можливостей, як раніше, використовувати іригаційну систему, адже вона споживає багато енергії. Символом сьогоднішнього молдовського сільського господарства є мотика і рало. Розграбувавши високотехнологічні господарства, селяни йшли на мітинги до Кишинева, вимагаючи від уряду грошей на підтримку сільського господарства. Темпи зростання ВВП щорічно зменшувалися на 10 % до 2000 р. У результаті економіка країни була відкинута назад на 30 років.

Макроекономічну ситуацію в Молдові не можна охарактеризувати однозначно. На успішність її економіки завжди суттєво впливають сезонність, зовнішня паливно-енергетична, сировинна залежність, інфляція. Великі зовнішні борги, виробнича інфраструктура зруйнована, велика частина підприємств загублена. "Нові молдавани", які заволоділи ними в результаті "прихватизації", не мають коштів для модернізації виробництва і намагаються перепродати не дуже привабливі "руїни" іноземцям.

Темпи зростання економіки дуже повільні (найменші серед країн СНД). Промислове виробництво останнім часом не зростає. Промислові підприємства виробили у 2007 р. продукції на 2,7 % менше, ніж у 2006 р.

Великі сподівання були на те, що за умов незалежності країна зможе одержувати великі прибутки за рахунок сільського господарства. Чорнозем становить 80 % усіх площ, і за цим показником Молдові належить світове лідерство. Підприємства агропромислового комплексу є ядром економіки. Сільське господарство дає 1/3 валового національного продукту і значну частку в обсягах експорту. Ця галузь, а також харчова промисловість нині забезпечують 56 % від загальних обсягів республіканського виробництва. Але у сучасному світі мало кому вдавалося підняти економіку одним лише сільським господарством. До того ж важко витримувати конкуренцію з боку аграрних виробництв розвиненіших країн. Господарство малорентабельне і потребує державної підтримки.

Протягом 2003--2007 рр. у Молдові сталося чотири засухи. У 2007 р. спричинилася катастрофічна посуха, коли пропав увесь виноград та ін. (збитки оцінювалися в понад 1 млрд. дол.). Молдова звернулася до світового співтовариства за допомогою. Багато міжнародних організацій і держав відгукнулися на прохання -- Латвія, Словаччина, Україна, Ізраїль, Чехія, Нідерланди, Австрія, Італія та ін. Взагалі вже кілька років Молдові надають гуманітарну продовольчу допомогу.

У травні 2001 р. країна вступила до СОТ. Не заперечуючи прогресивності цієї події, молдавани зважують на терезах прагматизму всі плюси і мінуси. Офіційні особи вважають, що позитивні моменти переважають негативні. Наприклад, Румунія мала скасувати 90 % мита на молдавський цукор після того, як РМ стала членом СОТ. Якщо країна не є членом цієї організації, будь-яка країна має право застосувати до неї захисні тарифні й нетарифні заходи, навіть такі, що суперечать правилам СОТ. Стосовно членів СОТ вони зобов'язані додержуватися цих правил. Тобто до молдавських товарів застосовується такий самий митний режим і економічна політика, як і до товарів з інших країн. До них не можуть країни -- члени СОТ використовувати жодних захисних засобів, блокуючи їх доступ на свої ринки. Будучи членом СОТ, вже Молдова висуває умови до Росії, яка тільки хоче приєднатися до цієї організації.

Разом із тим молдовські офіційні особи вказують на те, що з деяких позицій переговори стосовно вступу до зазначеної організації провели не на належному рівні. Справді, держава не проводила цілеспрямованих на вступ до СОТ економічних реформ всередині країни. Метою був просто вступ до організації. У переговорному процесі представники Молдови навіть не намагалися відстояти інтереси своїх виробників, а погоджувалися на всі виставлені умови. Зокрема, це стосується імпортних мит. Більшість молдовських виробників хоче, аби мита на імпортовані товари були достатньо високими заради меншої конкуренції для власних аналогічних виробів. Проблеми виникли і з переходом до міжнародних стандартів технічної регламентації якості товарів, їх пакування, маркування тощо. У державних структур не вистачає можливостей. Наприклад, у Міністерстві сільського господарства немає фахівців, які б могли зробити переклад, проблематичне користування Інтернетом тощо. Собівартість значної кількості товарів Молдови вища, ніж у деяких країнах. Тому дешеві товари з Італії, Іспанії, навіть Бразилії та Аргентини (традиційні експортери продукції сільського господарства) виграють на ринках третіх країн.

Сучасна Молдова багато в чому живе і розвивається завдяки гастарбайтерам, які працюють у Росії, Італії, Україні та в інших державах. За приблизними підрахунками, понад 1 млн громадян Молдови (40 % працездатного населення) працює за кордоном. За даними Світового банку, Молдова є першою в Європі країною за обсягами грошових переказів відносно ВВП. Обсяг трансфертів до республіки становить третину ВВП. Щорічні надходження від гастарбайтерів перевищують її державний бюджет. Понад 40 % сімей живуть за рахунок цих грошей. Разом із тим є села, що виживають за рахунок того, що люди продають свої нирки для трансплантації. У червні 2005 р. парламент Молдови ухвалив постанову, згідно з якою проституція не вважається злочином і не підлягає кримінальному покаранню. Одержані так чи інакше гроші використовують на споживання (лише менше 7 % на бізнес і 5 % зберігають на рахунках у банках). Рівень прибутків дуже низький. 34 % населення перебувають за межею бідності. Середня заробітна плата на початок 2008 р. становила 202 дол. У лютому 2008 р. оголосили, що збільшать заробітну плату бюджетникам за рахунок зменшення чисельності працюючих. Разом із тим постійно зростають ціни, зокрема, у травні 2008 р. відпускні ціни на продовольчі товари збільшилися на 50 %. На початку 2008 р. Молдова посідала останнє, 40-ве місце в Європі за купівельною спроможністю, що становила 685 євро на душу населення на рік (на передостанньому 39-му місці була Україна з показником 1487 євро, на першому -- Швейцарія з показником у 27 тис. євро на душу населення на рік). 64 % бідних живуть у сільській місцевості. Умови життя значно погіршилися у результаті зниження якості освіти, охорони здоров'я та інших державних послуг.

Молдова -- одна з найбідніших країн колишнього СРСР. Парадоксально, що, знаходячись у напівкроці від центру Європи, вона так і була втягнена у благополучний ареал європейського простору. Більше того, бідна на природні ресурси Молдова, незважаючи на членство у СОТ, ринки збуту своєї продукції змушена шукати не на Заході, а на Сході. Так Японія висловила бажання надати їй допомогу в розвитку малого бізнесу і туризму. Інвестують кошти у розвиток молдавської економіки бізнесмени Казахстану.

Конституція 1994 р. підтвердила статус Молдови як нейтральної держави. її зовнішньополітична діяльність ускладнюється через географічне розташування, особливості історичного розвитку і нескінченні внутрішні міжетнічні конфлікти. Оскільки економіка країни здебільшого орієнтується на країни СНД, важливим є східний вектор її зовнішньої політики. Провідним стратегічним партнером у євразійському просторі офіційні кола Молдови називають Росію. Насамперед це визначається життєвими інтересами в галузі економіки. З Росії йдуть паливно-сировинні матеріали, до Росії -- продукція агропромислового комплексу Молдови. Росія є гарантом і посередником у розв'язанні Придністровської проблеми. Проте на будь-яке зазіхання на свої пріоритети в Молдові Москва відповідає рішуче і жорстко.

Так, коли на вибори 2005 р. не пустили її спостерігачів і 80 росіян, які втручалися в їх хід, вислали з Молдови, Російська Державна Дума прийняла документ, який передбачав такі санкції: запровадження візового режиму, відмова від постачання до Росії молдовської алкогольної та тютюнової продукції, продаж російських енергоносіїв за світовими цінами. Це дуже боляче вдарило по молдовській економіці. Наприклад, до Роси вона експортувала понад 80 % своєї "виноградної продукції". Росія періодично то забороняє, то дозволяє ввозити молдавські вина і коньяк. У 2006 р. Росія також заборонила імпорт з Молдови вина та іншої сільськогосподарської продукції. Проте санкції не торкаються Придністров'я.

Змінилося ставлення молдовського керівництва до України. З приходом нової влади В. Вороній сподівався, що новий президент "не буде маріонеткою Путіна, як Кучма" і займе "правильну" позицію у придністровському питанні. Він був одним із небагатьох лідерів СНД, який не визнав перемогу Віктора Януковича у другому турі, та єдиним президентом із країн СНД, який особисто прибув на інавгурацію Віктора Ющенка.

Молдова стала на шлях євроінтеграції. Наголошується, що Молдова -- європейська країна і її майбутнє пов'язане з європейською цивілізацією. Вона намагатиметься якнайшвидше подолати усі перешкоди і створити необхідні умови для вступу до цієї співдружності. Однак потрібна ще згода ЄС. Після приєднання 10 нових членів у 2004 р. було оголошено, що найближчими роками чисельність членів Євросоюзу не збільшиться. Європейці підтримують Молдову лише на словах. Маленька бідна країна для них не цікава. Для Європи важливішим є власний добробут, ніж інтереси найближчих сусідів. Якщо б тільки були спрямовані інвестиції у молдавське виноробство і надані певні преференції його продукції, ситуація в країні могла б змінитися на краще.

Хоча в Європейському Союзі вважають висунення з боку своїх членів територіальних претензій до інших країн "поганим смаком", це не заважає Румунії цим займатися. Румунія була першою державою, котра визнала Республіку Молдова.

Тісне співробітництво з Румунією заохочували лідери Народного Фронту. Однак через деякий час, особливо після виборів 1994 р., відносини між двома країнами погіршилися. Прорумунські настрої значно послабли у Молдові. Народний Фронт -- найперший захисник ідеї об'єднання з Румунією, на виборах не набрав більше 7 %. Керівництво республіки переорієнтувалося на захист суверенної держави. Націоналістичні елементи у Румунії розцінили поступки прихильникам автономії Придністров'я як свідчення проросійської орієнтації. Відповідно опозиція румунському втручанню у справи Молдови зросла.

Румунський посол у Молдові Ф. Теодореску 30 листопада 2007 р. поставив під сумнів законність територіального розмежування між Румунією та Молдовою. "Мирний договір 1947 р., який встановив кордони Румунії, є історичною фальсифікацією, і був підписаний з тої причини, що Румунія була переможеною і окупованою країною. Паризький мирний договір більше не має юридичної сили, і до нього не можна апелювати з метою юридичного закріплення кордону між Румунією і Молдовою, яка з радянських часів проходить по річці Прут", -- заявив він на пресконференції у Кишиневі.

У першому десятиріччі XXI ст. Молдова є однією з найбідніших і погано керованих держав у Європі. Згідно з дослідженнями Світового банку 2007 р., Молдова перебуває серед країн із найгіршим керівництвом. Ефективність управління у РМ оцінена 22,3 балами зі 100. Світовий банк вважає, що до 2025 р. населення Молдови постарішає і зменшиться на 300 тис. осіб (чисельність населення на 2006 р. становила 3,6 млн. осіб). Хоча тенденція до депопуляції на сучасному етапі простежується і в інших нових незалежних державах.

2. Країни Балтії

У радянські часи їх називали "прибалтійські республіки", і багато хто плутав, яка столиця у кожної з них, адже їх сприймали як єдине утворення. Прибалтику називали "радянським зарубіжжям", і таке відчуття було у кожного радянського громадянина, хто туди приїздив. Союзні кінематографісти знімали там фільми про справжній "закордон", а прибалтійські актори грали у фільмах про Велику Британію або Америку.

У наш час вважається безтактністю розглядати країни Балтії -- Латвію, Литву та Естонію -- як ідентичні країни. їхні мови, етнічна належність та релігії суттєво відрізняються, так само, як обсяг і характер економік. Хоча зазвичай як у минулому, так і нині вони мають багато спільного. Три народи завжди ментально відчували себе частиною західної цивілізації. Значну роль, як і в інших народів, відігравала релігія. Прихильників протестантизму, а саме лютеранської церкви, в прибалтійських країнах, особливо в Естонії та Латвії, було і залишається більше, ніж на всій території колишнього Радянського Союзу. В Литві основною релігією є католицизм. Тому й відрізняється ментальність цих народів від ментальності сусідніх слов'ян.

Особливо слід відзначити, що протягом століть такі нечисленні народи зуміли зберегти самобутність у той час, коли їх країни мали незалежність трохи більше, ніж півстоліття. За останні п'ять століть держави Балтії входили до складу імперій своїх більш великих сусідів: Швеції, Данії, Німеччини, Польщі та Росії. Проте ці країни вижили, не кажучи вже про становлення їх як сучасних життєздатних держав.

Завдяки Росії їх об'єднує більше, ніж роз'єднує. Саме проти російського домінування вони виступили в авангарді боротьби за розвалення СРСР. Прибалти завжди позиціонували себе як чужинців серед радянських людей, що зумовлено багатьма причинами: від того, яким шляхом вони входили до складу "Союзу непорушного республік вільних" (фактична анексія за секретними протоколами пакту Ріббентропа -- Молотова), до справжніх складностей в опануванні російською мовою і неспішності характеру, який не сприяв горінню ентузіазму виконувати настанови КПРС

Прибалти першими поставили під сумнів непорушність радянської імперії, наголошуючи на тому, що були "окуповані Радами" всупереч їхньому бажанню. Саме там вперше з'явилися національні фронти, мета котрих полягала у виборюванні незалежності й поверненні до Заходу. Прибалти найбільш послідовно рушили шляхом до незалежності. Бони були переконані у нежиттєздатності соціалізму, налаштовані на демократію і ринкову економіку, які обрали ще у 1918 р. Обраний поступ було насильно обірвано у 1940 р. і зупинено на 50 років. Тепер висувалася мета повернути колись обрані орієнтири і втілити їх у життя.

Країни Балтії, кожна окремо територіально, є дуже невеликими -- за площею кожна з них дорівнює в середньому площі двох областей України; населення кожної -- менше, ніж населення одного Києва. Проте на відміну від значно більших і багатших радянських республік вони не зазнали таких руйнівних наслідків у результаті переходу до незалежності. їхній досвід показує, що невеликі країни легше реформувати. Через досить нетривалий час там відбулося суттєве поліпшення політичного і соціально-економічного клімату.

Країни Балтії за основу суспільно-політичного ладу обрали західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація. Велике значення для успішного початку і перебігу реформування мала національна самосвідомість і непохитна впевненість у необхідності незалежної держави. На відміну від Росії та України, у країнах Балтії через певні економічні, соціальні, психологічні і правові причини не сформувалися потужні фінансово-політичні групи або олігархії. їхня політична еліта лобіювала і розробляла загальнонаціональні проекти, у тому числі пов'язані з підвищенням рівня життя та європейським вибором. У цьому використали ті можливості, що існували у республік.

Стартові умови наприкінці 1980-х--початку 1990-х років були досить сприятливими. Насамперед, колись аграрні країни, які не мали природних ресурсів, окрім малородючих земель і лісів, за часів радянської влади зазнали індустріалізації.

Традиційно в основі їхніх економік лежали торгівля, рибальство і сільське господарство. Після закінчення Другої світової війни тут побудували підприємства нафтопереробки, машинобудівної, електронної, легкої та харчової промисловостей, які на момент початку дезінтеграції СРСР переоснастили новітнім обладнанням. Оскільки ці країни мали незначний промисловий досвід, були відсутні сировина, енергія та робоча сила відповідної кваліфікації, все це йшло з інших республік Радянського Союзу, насамперед із Росії. Відповідно туди вивозилася готова продукція, тобто проблем зі збутом не існувало.

Естонія, Литва і Латвія, так само як і Росія, Україна, Молдова, Казахстан і Киргизстан, використали модель "шокової терапії". Для неї характерне намагання швидко адміністративними методами зруйнувати командно-адміністративну систему і запровадити ринкову економіку. При застосуванні цієї терапії здійснюється прискорена корпоратизація державної власності. Ринкові реформи перетворюються на самоціль. Суспільство платить за це значним погіршенням умов життя, зубожінням широких верств населення.

Намагання радикально та якнайшвидше реформувати економіку і суспільство призвело до руйнування командно-адміністративної системи управління і планування, глибокої економічної кризи (спад виробництва, гіперінфляція, зубожіння населення та ін.). Але застосування такої моделі мало різні наслідки для нових незалежних держав, які її використали. В одних її називали "шоком без терапії", в інших це справді стало терапією.

комуніст молдова історичний

Размещено на Allbest.ru