Г.Г. Маркес - теоретик "магічного реалізму"

"Магічний реалізм" у широкому значенні - це напрям, у якому органічно поєдналися елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Подібне визначення подав і літературознавчий словник-довідник.

"Магічний реалізм" - це також умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Америки другої половини XX століття.

У широкому значенні "магічний реалізм" виявився на різних етапах розвитку літератури (Ф. Рабле, П. Кальдерой, Й. Гете, Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, М. Гоголь, М. Булгаков).

У вузькому значенні найбільше цей напрям розвинувся у латиноамериканській літературі XX століття (А. Карпентьєр, Ж. Амаду, Г. Г. Маркес, М. Варгас, М. Астуріас та інші). Особливу роль у творчості цих авторів відіграв міф, який виступив основою твору.

Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, свідомі, культурні та інші), прагнув до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу став роман Г. Г. Маркеса "Сто років самотності", де в міфічно-реальних образах було відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

Термін "магічний реалізм" уперше застосував німецький мистецтвознавець Франц Рот у 1925 році стосовно німецького експресіонізму, якому він присвятив монографію "Постекспресіонізм. Магічний реалізм.

Проблема нового європейського живопису". За Ф. Ротом, "магічний реалізм" - це така концепція, що протистояла футуризму і, не відмовляючись від мімезісу, тобто відтворення дійсності, виявила внутрішньо притаманний буденності "магічний зміст".

У 30-ті роки XX століття італійський письменник Массімо Бонтемпеллі вжив цей термін стосовно літератури сюрреалізму. "Магічний реалізм", за Бонтемпеллі, - це знищення межі між реальним і фантастичним, поєднання галюцинації з реалістичною концепцією деталі, зміщення закономірностей дійсності. На основі буденних фактів письменник створив фантастичну реальність, прагнув передати ілюзію звільнення від дійсності силою творчої уяви. магічний реалізм маркес новела стариган

Термін активно використовували європейські критики в 30-ті роки XX століття для характеристики явищ модернізму, але пізніше він зник з наукового обігу.

У 1948 році в Латинській Америці венесуельський письменник і критик А. Улас-П'єтрі відродив його з метою характеристики своєрідності креольської літератури. Найбільшого поширення термін "магічний реалізм" набув у 60-70-ті роки стосовно літературних реалій латиноамериканського континенту.

Засновником "магічного реалізму" в латиноамериканській літературі став лауреат Нобелівської премії в галузі літератури гватемальський письменник, романіст, новеліст, поет, драматург Мігель Анхель Астуріас. Письменник вважав, що головним завданням його творів було знайомство читачів інших країн з особливим світосприйняттям індіанців, з їхньою психологією, з могутнім природним даром уяви. Тому витоки "магічного реалізму" слід шукати в світогляді, соціально-історичній дійсності індіанців.

Отже, "магічний реалізм" Астуріаса - це естетичне освоєння дійсності за допомогою засобів індіанської міфології та фольклору.

Незалежно від Астуріаса цієї думки дійшов видатний кубинський письменник, мистецтвознавець, теоретик літератури, один із творців нового латиноамериканського роману Алехо Карпентьєр.

Прикладом поєднання міфологічних уявлень і реальності стала повість "Царство земне" (1949). У вступі до неї автор висунув концепцію "чудесної реальності". Вона пов'язана з міфотворчістю таїтянських негрів та індіанців. Карпентьєр вважав, що письменник може будувати свою оповідь таким чином, щоб "чудесне", тобто народжене народною уявою, могло переплестися з дійсністю.

Таким чином, терміни "магічний реалізм" та "чудесна реальність" мали багато спільних рис:

- існування двох реальностей;

- анімістичні, пантеїстичні уявлення про світ;

- перехід уявного образу в реально пережитий.

На думку А. Карпентьєра, специфіку латиноамериканського "магічного реалізму" зумовила прихильність письменників до барокових форм, які дозволили створити дивовижний і яскравий світ, "де поєднались усі раси й культури і зустрілись усі епохи".

В українській літературі явище, споріднене з "магічним реалізмом", отримало назву "химерний роман" (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук та інші).

Автори намагалися осмислити історичний досвід людства у широкому міфологічному і культурному контексті, не зосередились на окремих фактах чи подіях, а висвітливши загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.

Представники "магічного реалізму" у своїй творчості використали такі міфологічні елементи:

- Своєрідне вільне поводження латиноамериканців із часом і простором, яким не властиві послідовність і хронологія, розміреність і лінійність;

- До життя і смерті вони ставляться як до природних явищ; смерть для латиноамериканців - це лише перехід до іншого світу.

Для існування "магічного реалізму" обов'язковою умовою стала специфічна трансформація об'єктивної реальності в художньому творі. Риси "магічного реалізму" латиноамериканської літератури

- Звернення до національних джерел, традицій;

- Використання потенціалу усної народної творчості;

- Широке використання міфа (міфологізм і міфотворчість);

- Синтез побутового і чарівного, сучасності та історії, дійсного і уявного;

- Філософська спрямованість творів;

- Узагальненість, універсалізм образів та ситуацій;

- Прийом очуднення (полягав у тому, щоб "вивернути дійсність навиворіт, щоб розглянути, яка вона зі зворотного боку");

- Осмислення історичного, культурного, соціального досвіду людства в конкретних художніх образах;

- Використання традиційних сюжетів та мотивів (одіссея, робінзонада, міф про Сізіфа тощо);

- Атмосфера чарівного, фантастичного, містичного, що супроводжує буденне, звичне тощо;

- Активне включення до своїх творів образів тотемних тварин, рослин, анімістичні уявлення тощо;

- Яскраве використання символіки чисел, кольору;

- Особлива образна система, героями творів "магічного реалізму" стало корінне населення Латинської Америки, яке відрізнялося від європейців іншим типом мислення, світосприйняття; вони - виразники латиноамериканської самобутності; в героях особистісне начало приглушене; вони виступили носіями колективної міфологічної свідомості, яка і стала об'єктом змалювання;

- Дійсність висвітлювалася крізь призму міфологічної свідомості;

- Поетичне сприйняття навколишнього, що базувалося на особливому ставленні до часу і простору, якому не притаманні послідовність і хронологія;

- Характерна манера письма, що ґрунтувалася на народній образності (грі слів, паралелізмі, алітерації, ритміці, метафорах).

Представником "магічного реалізму" у латиноамериканській літературі був Габріель Гарсіа Маркес.

Колумбійський письменник Габріель Хосе Гарсіа Маркес (Габо - так звали Маркеса у дитинстві) народився у 1928 році в провінційному містечку Аракатаці на березі Карибського моря.

Він був старшим із 16-ти дітей телеграфіста Еліхіо Гарсіа, одруженого з Луїзою Сантьяго Маркес. В Аракатаці після тривалої боротьби лібералів з консерваторами, що спустошила і виснажила Колумбію, оселився дід майбутнього письменника Ніколас Маркес, що впродовж війни, виступаючи на боці лібералів, дослужився до полковника.

Невдовзі до тихого патріархального містечка дотяглася всесильна американська фруктова кампанія, принісши з собою "бананову лихоманку": вирощування і продаж тропічних фруктів обіцяли казкові прибутки, і до містечка злетілися шукачі легких заробітків.

Серед них був і телеграфіст Габріель Гарсіа, котрий закохався у дочку полковника Маркеса. Історія кохання матері і батька Габо була романтичною. Луїза закохалася у колишнього студента-медика з першого погляду. Але її батьки, особливо батько, були проти шлюбу з "недостойним" молодим чоловіком, який ще й до того мав репутацію волоцюги. Але, незважаючи на ворожість родичів, Ехіліо кожного вечора приходив під вікна кімнати коханої і на повен голос співав серенади.

Розгніваний дон Ніколас стріляв у порожнечу ночі. Його дружина скликала всіх духів, щоб ті провчили нареченого дочки. А сусіди, яким серенади заважали відпочивати, вмовляли полковника видати дочку заміж, щоб нарешті настали бажані тиша і спокій.

Кохання перемогло, батько погодився, і молоде подружжя переїхало до іншого міста, а маленький онук залишився у родовому гнізді, де й провів перші вісім років свого життя.

За ці роки "бананова лихоманка" занепала, занепали плантації, містечко виглядало спустошеним. Мешканці жили спогадами про громадянську війну і примарний розквіт. Осередком цієї напівлегендарної атмосфери був величезний будинок Маркесів, населений чудовими людьми і привидами минувшини. Хлопчика виховувала бабуся Транкіліна, на якій тримався весь дім. Завжди в роботі і турботі, ця маленька жіночка була бездоганним джерелом казок, легенд, різноманітних фантастичних історій.

Проте найголовнішою людиною для хлопчика став дід, скептик і життєлюб водночас, старший товариш і найбільший авторитет. Від нього майбутній письменник дізнався про події громадянської війни.

Після смерті діда (1936 рік) Гарсіа Маркес певний час навчався в єзуїтській школі в Барранкільї, а набувши трохи знань, відвідував школу в місті Зіпакіра, де й здобув ступінь, який приблизно відповідав диплому випускника коледжу в Сполучених Штатах.

До Колумбійського університету на юридичний факультет він вступив у 1947 році. Під час навчання читав твори В. Шекспіра, Ф. Рабле, М. Сервантеса, Д. Дефо, грецьких трагіків, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та інших. Тоді ж у газеті "Спостерігач" була опублікована його перша повість "Третя відмова".

У 1948 році зчинився черговий заколот, який переріс у тривалу громадянську війну, що охопила на той час багато латиноамериканських країн. Університет було закрито.

Юнак переїхав до Картахена, де продовжив свою юридичну освіту і через два роки став репортером у "Геральді". На цей час він уже став автором кількох оповідань, а у 1951 році розпочав роботу над повістю "Опале листя", дія якої відбувалася у Макондо, що, здається, просто таки списано з рідної Аракатаки. Один з критиків, рецензуючи цю повість на прохання видавництва, написав, що автор позбавлений літературного хисту, і порадив йому знайти собі іншу справу.

У 1954 році прозаїк переїхав до Боготи, де працював репортером "Спостерігача", друкував статті з морського життя. Ці матеріали, де він викривав факти перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями, були досить скандальними. Газету заборонили друкувати, а репортер залишився без засобів для існування. 1955 року побачили світ кілька оповідань, нарешті було опубліковано повість "Опале листя". Помітного успіху ці твори авторові не принесли, проте привернули увагу критиків і читачів. Як кореспондента газети, Маркеса було відряджено до Європи. Там, у Парижі, він зостався на тривалий час.

У 1958 році одружився з Мерседес Барча, онукою єгипетського емігранта, у яку був закоханий ще юнаком, і яка також чекала його довгі роки. Як виявилося, чекала не даремно, бо у подружжя розпочалося щасливе і безтурботне подружнє життя. З дружиною мав двох дітей - синів Годріго і Гонсаліса.

Пропрацювавши два роки в Європі позаштатним журналістом, Г. Маркес влаштувався на роботу в Кубинське урядове агентство новин, а в 1961 році переїхав до Мехіко, де заробляв на прожиття сценаріями та журнальними статтями. У вільний час писав книжки: через рік після виходу повісті "Полковнику ніхто не пише" (1961) з'явилась збірка оповідань "Похорони Мама-Гранде".

У 1967 році комерційного успіху набув роман "Сто років самотності". Перше видання цього твору розкупили за тиждень. Як висловився перуанський письменник Варгас Льоса, то був "літературний землетрус". У цьому творі вигадане селище Макондо символізувало всю Латинську Америку, а її засновник Буендіа зі своїми нащадками - історію світу.

Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес часто відвідував Картахен, свою батьківщину.

У центрі наступного роману письменника "Осінь патріарха" (1975) - гіперболізований образ вигаданого американського диктатора. У новаторському за формою романі "Хроніка оголошеної смерті" (1981) розповідалося про вбивство, що неоднаково сприймається різними і ненадійними свідками.

Почався період популярності митця. Йому надали почесний ступінь Колумбійського університету у Нью-Йорку, французький Орден Почесного Легіону, про його творчість написано монографії.

А через рік Маркесу було присуджено Нобелівську премію з літератури "за романи та оповідання, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти усього континенту".

Дізнавшись про присудження йому почесної нагороди, письменник зауважив: "Все письменники хочуть отримати Нобеля, але для мене це стало б невдачею, так як я найбільше хочу залишити якомога більше простору для мого приватного життя".

Пізніше в інтерв'ю він сказав такі слова: "Іноді ми з дружиною Мерседес вечорами залишаємося вдома самі, і нам хотілося б, щоб нас хто-небудь запросив вечеряти або ще куди-небудь. У нас маса друзів, але вони не вирішуються запросто зателефонувати, бо думають, що в цей вечір у нас двадцять святкових зустрічей. і іноді опиняєшся в цій ізоляції, це і є самотність, яке приносить слава, і воно дуже схоже на самотність, яке приносить влада "

Зупинившись у своїй Нобелівській лекції на умовах життя в Центральній та Південній Америці, автор торкнувся теми експлуатації корінного південноамериканського населення.

Останній з надрукованих творів Маркеса, роман "Кохання під час холери" (1990), мабуть, перший його твір, присвячений коханню. Працював також над книгою спогадів під назвою "Прожити і розповісти".

Останнім часом Г. Маркес з дружиною жив у Колумбії, в одному із найпрестижніших районів Боготи. Вони займали просторі апартаменти на двох поверхах чотирьохповерхового будинку з видом на парк, а подорожували у власному седані з куленепробивними вікнами і дверима. Декілька агентів спецслужб слідували за ними на іншій машині. Такі міри незайві у країні, де кожного місяця викрадають майже двісті чоловік і більше ніж дві тисячі вбивають.

З 1999 року поширилась інформація про те, що Г. Г. Маркес хворий на рак лімфи, а в червні 2000 року декілька видань повідомили навіть про смерть письменника. Виявилось, передчасно, бо в кінці 2000 року він живий з'явився на книжковій ярмарці в Гвадалахарі, де сказав: "Моя лімфа відступила, я знову сповнений сил".

Размещено на Allbest.ru