Размещено на http://www.allbest.ru/

На території Кримського півострова відомо понад 300 пам'яток доби раннього Середньовіччя. Це міста й фортеці, селища, храми й монастирі, виробничі центри та різноманітні могильники. Значна частина цих пам'яток активно вивчається археологами ще від XIX ст. Протягом останніх десятиліть значний внесок у їх дослідження зробили Є.В. Веймарн, А. І. Айбабін, А. К. Амброз, І. А. Баранов, В. Л. Миц та ін. Специфікою Криму є значна кількість римських і ранньовізантійських писемних свідчень про події, що відбувалися на півострові. Це дає можливість доволі чітко пов'язати згадані у джерелах ті чи інші народи та племена з археологічними реаліями.

Більша частина ранньосередньовічних пам'яток Криму належить своєрідній спільноті, що склалася внаслідок синтезу римсько-візантійської культури міст Південної Таврики та Боспору з культурами різноетнічних варварських народів. Серед останніх були не лише місцеві гірські племена, а й прийшлі кочові та напівкочові народи, що потрапляли до Таврики протягом усієї доби Великого переселення народів.

Початок цьому процесові було покладено вторгненням племен готського союзу під час так званих Скіфських воєн 60--70-х років III ст. Сліди руйнації цього часу помітні на більшості міст і поселень, а також на римському військовому посту в Хараксі. Могильники прибульців другої половини III--IV ст. складаються з ґрунтових або вирубаних у скелі склепів, ґрунтових простих чи підбійних могил. Такий поховальний обряд, всебічно досліджений на могильниках Інкерман, Озерне, Заморське, властивий переважно сармато-аланам. Поховання германців представлені виключно кремаціями на могильниках поблизу с. Курортне та на Чатирдазі, причому в першому випадку тілоспалення були перекриті невисокими кам'яними курганами. Тілоспалення поширені й на біритуальних могильниках у долині р. Чорна та на Гераклейському півострові, а також у долині річок Бельбек, Харакс та ін. Поряд із кремаціями у ямах, кам'яних урнах, амфорах, ліпних і гончарних посудинах тут зафіксовані й тілопокладення. У деяких могилах небіжчики лежали в дерев'яних колодах або були загорнуті в кошму. Дно могильної ями було посилане вугіллям чи крейдою. У складі інвентарю переважала імпортна червонолакова кераміка (глечики і миски), хоча трапляється також місцевий гончарний і ліпний посуд, а також світлоглиняні амфори інкерманського типу. Жіночі поховання супроводжувалися фібулами, браслетами, перснями, різноманітними підвісками, чоловічі -- деталями поясного набору та кінського спорядження, зброєю. Знахідки довгих мечей, бойових сокир та частин щитів пшеворського типу підтверджують інфільтрацію до Таврики готів.

Поява у Причорномор'ї гунів у 70-х роках IV ст. фіксується впускними похованнями кочовиків у кургани на рівнинній частині півострова, а також похованнями в античному склепі (Донузлавське городище). Небіжчики супроводжувалися характерними гунськими речами: важкими стрілами, казанами, поліхромними прикрасами. Поблизу с. Миролюбівка виявлено багате поховання гунського вождя. Небіжчика супроводжував кінь, збруя якого також була прикрашена у поліхромному стилі.

Міграція гунів призвела до зміни ситуації у регіоні. Після розгрому союзу германських племен значна частина міського населення переселилася на Дунай та в Італію. В подальшому спостерігався відтік готів і станів із Криму у складі гунського об'єднання. Водночас відбуваються зміни у господарстві: орне землеробство на схилах гір витісняє відгін не та присадибне скотарство, а також садівництво і виноградарство.

У другій половині V ст. частина готів залишила Таврику і переселилася на Таманський півострів. Саме в цей час переривається функціонування могильників Ай-Тодор і Чатирдаг. Припускають, що зникнення кремацій спричинило поширення серед готів Південної Таврики християнської релігії та відповідних поховальних звичаїв.

Близько середини VI ст. ситуація у Криму стабілізується, що пояснюється входженням його до складу Візантійської імперії та припиненням гунських набігів. Пам'ятки V--VII ст. утворюють компактну групу в Байдарській долині, у горах між ріками Альма і Чорна, а також на південному узбережжі Таврики. Поселення Південно-Західного Криму супроводжуються катакомбними могильниками Скалисте, Ески-Кермен, Інкерман, Чуфут-Кале, Лучисте, Суук-Су та ін. Ці могильники складаються із поховальних споруд трьох типів: фунтових склепів-катакомб, підбитих та простих могил. Зазвичай кількісно переважали склепи. Зокрема, на могильнику Скалисте, дослідженому Є. В. Веймарном у 1959--1961 pp., із 848 поховальних споруд зафіксовано лише 37 підбійних і вісім ґрунтових могил. Розміри прямокутних поховальних камер склепів -- від 2,5 х 2 до 3 х 2,6 м, довжина дромоса 2--4,5 м. Переважна більшість поховань справлена у колодах. Склепи були родинними кладовищами, тому небіжчики, як правило, лежали у кілька ярусів.

Протягом першої половини VI ст. ліпний посуд у поховальному інвентарі повністю витісняється гончарним (переважно глеками). Чоловічі поховання супроводжувалися поясними наборами, інколи зброєю (мечі та кинджали, щити, луки тюркського типу й сагайдаки зі стрілами), кінським спорядженням (вудила із псаліями). Для жіночих поховань типові широкі пояси з масивними срібними пряжками, антропо- та зооморфні прикраси. Використовувалися також браслети, скроневі кільця, парні пальчасті фібули та намиста з металу, напівдорогоцінних каменів і скла. Очевидно, протягом VI--VII ст. населення Таврики зберігало культурні зв'язки з германцями у Центральній Європі, звідки сюди потрапляли гепідські та остроготські пряжки.

Від другої половини VII ст. візантійська торевтика домінує у некрополях Південного Криму: стають типовими поясні геральдичні набори, пряжки з хрестами, зображеннями левів та людських облич тощо. Певні зміни відбуваються й у поховальному обряді, що пов'язано із християнізацією Кримської Готії: з'являються могили із західною орієнтацією, а на небіжчиках -- натільні хрести й амулети.

Вважається, що катакомбні могильники належали гото-аланському населенню або аланському з незначною домішкою германського етносу. Відомо, що за часів Юстиніана І кримські готи й алани виступають як федерати Імперії.

Тиск варварських племен на кордони Візантії змусив уряд ужити заходів щодо зміцнення старих оборонних споруд Херсонеса і Боспора, а також будівництва нових укріплень. Візантійською адміністрацією Таврики у VI ст. створюється складна система захисту кордонів, орієнтована у найбільш небезпечному напрямі -- з боку степу. Вона складалася з "довгих стін", які закривали проходи до гірських долин, заселених гото-аланами, і низки опорних пунктів поблизу цих проходів. Такими гірськими фортецями є Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Чуфут-Кале, Бакла. Опорними пунктами Імперії на узбережжі були Алустон і Горзувіта. Крім того, на березі будується ще один порт -- Сугдея. У Херсонесі та інших містах візантійськими зодчими споруджуються храми.

У першій половині VIII ст. у зв'язку з масовою міграцією на територію Криму малоазійських греків виникає низка пам'яток провінційно-візантійської культури. Нині відомо більш як 40 сільських поселень, укріплених і печерних монастирів, а також храмів і могильників з плитчастими похованнями. Водночас у гірських районах набуває розвитку виробництво будівельної і тарної кераміки: відкрито близько 25 гончарних комплексів із двоярусними горнами. На поселеннях досліджено невеликі одно- та двокамерні житла, споруджені з бутового каміння і перекриті черепицею. У центрі поселення містився храм. Типова сільська церква являла собою видовжену у плані однонефну базиліку. Одночасно з сільськими каплицями з'являються триапсидні храми значно більших розмірів, інколи багато прикрашені мозаїкою (Тепсень, Партеніт, Судак та ін.).

Близько середини VII ст. частина Східного Криму, в тому числі й Боспор, підпадає під владу Хозарського каганату. До Таврики переселяються із Приазов'я та Північного Кавказу болгари й алани. На основі культури прибульців у цей час формується салтівська культура. Сьогодні відомо більш як 100 поселень і 10 ґрунтових могильників давньоболгарського типу. Серед найбільш ранніх -- поселення Тау-Кипчак, на якому виявлено 24 напівземлянки та 10 наземних будинків. Пізніше кількісно переважають саме наземні житла з кам'яними стінами і печами, близькі за формою до провінційно-візантійських споруд (Тепсень, Тиритака, Кордон-Оба, Героївка). Керамічний комплекс представлений візантійськими амфорами, піфосами та столовим посудом, тоді як кухонна кераміка залишалася сіроглиняною салтівською.

Пам'ятки з характерним матеріалом салтівської культури відкрито під час розкопок у Більбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаку, Баклі та інших поселеннях. Частина болгар приймає християнство, про що свідчать поява склепів візантійського типу, в яких салтівці ховали своїх небіжчиків, та будівництво християнських храмів на ряді поселень.

З посиленням влади Хозарського каганату переривається функціонування візантійської системи оборони. Хозари встановлюють контроль над Гірським Кримом, поступово відбудовуючи напівзруйновані візантійські оборонні споруди. Залишки будівельної діяльності часів хозарського панування виявлені на Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку та ін.

Ранньоболгарська культура зникає близько середини X ст. унаслідок хозаро-візантійських війн. Посилення у гірських та приморських районах візантійської адміністрації після падіння Хозарської держави сприяло активізації контактів ранніх болгар з аланським і грецьким населенням. На цій основі в подальшому сформувалася єдина етнокультурна спільнота.

Таким чином, на зламі нашої ери на півдні Східної Європи склалося кілька латенізованих культур, які увібрали в себе елементи місцевих старожитностей раннього залізного віку, поєднавши їх із кельтськими рисами. Протягом середини -- третьої чверті І ст. н. е. нащадки зарубинецьких племен широко розселяються в лісостепу й на півдні лісової зони, інтегруючись із германськими, балтськими та фракійськими племенами. На рубежі II--III ст. досить різнорідні пам'ятки змінюються генетично пов'язаними з ними київською та зубрицькою культурами, носіями яких, очевидно, були венети Тацита. Значний вплив на них справила поліетнічна черняхівська культура з певними провінційно-римськими рисами, що вважається археологічним втіленням "держави Германаріха".

У першій половині V ст. спостерігається згасання черняхівської культури, викликане еколого-демографічною кризою й експансією гунів. Водночас відбуваються зміни Й у середовищі її північних сусідів, які в основному зберегли свою соціально-економічну структуру. З виникненням на цій основі празької, пеньківської і колочинської культур є підстави стверджувати про завершення процесу спільнослов'янського етногенезу. Очевидно, розвиток слов'янської спільноти відбувався доволі динамічно -- починаючи з 512 р. візантійські автори фіксують появу склавінів і антів на лівому березі Дунаю. Основна експансія племен празької і пеньківської культур була спрямована в Центральну Європу та Подунав'я, тоді як колочинські групи рухалися переважно на північ. До початку VII ст. назви венети і анти, дані цим племінним групам їхніми сусідами, поступово поглинаються самоназвою "слов'яни".

Празька культура (склавіни) відіграла основну роль у формуванні культур літописних князівств останньої чверті І тис. н. е.: райковецької -- на правому і волинцевсько-роменської -- на лівому берегах Дніпра. Своєю чергою, на основі райковецьких пам'яток виникає культура ранньої Києворуської держави.

Більшість етнокультурних та соціально-економічних процесів, що сприяли виникненню слов'янської спільноти, а згодом і Київської Русі, відбувались у тісній взаємодії з іншими як осілими (балти, германці, кельти, фракійці), так і кочовими народами і племенами (сармати, гуни, болгари, хозари). Значний вплив на розвиток населення, що мешкало на території сучасної України, справили Римська, а згодом Візантійська імперії. На зламі VII--VIII ст. розвиток східнослов'янського суспільства значно прискорили також активні контакти з великою Моравією та Хозарським каганатом.

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ. Становлення Київської Русі

пам'ятка кримський півострів середньовіччя

Перша держава східних слов'ян, що сформувалася наприкінці І тис. н. е. й була знищена ордами монголо-татар на чолі з ханом Батиєм у першій половині XIII ст., упродовж усього періоду свого існування являла собою динамічну структуру, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Проблема виникнення Київської держави залишається однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії.

Реконструювання її історії значною мірою пов'язане з використанням матеріалів археологічних пам'яток, котрі вивчаються уже протягом більш як двох століть. Серед представників "першої хвилі" дослідників (XIX -- початок XX ст.) такі відомі постаті, як В.Б. Антонович, М. Ф. Біляшівський, М. О. Макаренко, Д. Я. Самоквасов, В. В. Хвойка, які багато зробили для накопичення інформації та її початкової систематизації. У плані польових доробок основна увага була прикута до розкопок курганних могильників та укріплених пунктів. Особливо успішним слід вважати вивчення Чорної Могили в Чернігові та городища Княжа Гора під Каневом. У першій половині -- середині XX ст. акценти досліджень дещо змінилися: на перше місце вийшли розкопки давньоруських міст -- Києва, Чернігова, Любеча, Галича та інших (М. К. Каргер, Б. О. Рибаков, Я. Пастернак). Не припинялося також вивчення могильників, зокрема Шестовицького (Д. І. Бліфельд), сільськогосподарських пам'яток та військової справи (В. Й. Довженок, А. М. Кірпічніков). У другій половині XX -- на початку XXI ст. вони набули більш комплексного характеру. Вивчалися не лише укріплені центри, як-от Київ (П. П. Толочко), Путивль (О. В. Сухобоков), Василів (Б. О. Тимощук), Вал (М. М. Кучінко), Шестовиця (В. П. Коваленко) чи могильники: Липове, Зелений Гай (О. П. Мо-ця), а й сільські пам'ятки: Григорівка (В. О. Петрашенко), Ліскове (О. В. Шекун), Змійові вали (М. П. Кучера) та інші численні об'єкти. Все це дало можливість зробити вагоміші, обґрунтованіші висновки та підготувати цілу низку фундаментальних праць.

Загальна характеристика періоду

Слід зазначити, що Русь розвивалась у рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому брали участь усі тогочасні народи. Сам механізм формування соціально стратифікованих суспільств можна охарактеризувати таким чином. Інтенсифікація матеріального виробництва (удосконалення обробки землі, розвиток різноманітних ремесел тощо) зумовила появу регулярного додаткового продукту, що уможливило експлуатацію людини людиною. Узурпація влади посадовими особами призвела до соціальної диференціації суспільства, майнового розшарування, відчуження самого додаткового продукту на користь "сильних світу цього" й експлуатації ними залежного населення, а також рядових общинників.

У соціальному відношенні в цей час "класичні" структури первісного суспільства трансформуються у переддержавні "вождівства", засновані на відособленні більшості населення від управління самим суспільством. У них уже простежувалися майнове розшарування та соціальна нерівність, але ще був відсутнім легалізований апарат примусу. Східні слов'яни VIII--IX ст., про яких ішлося в одній із попередніх тем, -- поляни (територія Середнього Подніпров'я), древляни (Східна Волинь), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), волиняни (Західна Волинь), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), тиверці (Подністров'я), уличі (Нижнє Подніпров'я) та інші, згадані на перших сторінках "Повісті минулих літ", можуть бути охарактеризовані як спільноти періоду "вождівства".

У цей час починають поступово формуватися й більші метаетнопотестарні спільноти -- осередки державотворення. На території сучасної України вони зафіксовані на землях Середнього Подніпров'я і в районі Західного Бугу. Поступово перше із надплемінних угруповань з центром у Києві стало на чолі всього східнослов'янського світу. На думку П. П. Толочка, цьому сприяло насамперед вигідне географічне розташування міста, а також інші чинники. В першу чергу полянам -- русам удалося досягти певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких упадали в Дніпро вище Києва.

З даною територією пов'язують також появу самої "Руської землі" у вузькому значенні цього терміна (землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході). Дискусії із цього приводу пов'язані з інтерпретацією самого слова "Русь" і встановлення місця його появи (більшість дослідників схиляються до його північного походження). Проте на сьогодні доводиться констатувати: Новгородський перший літопис жодного разу не називає населення ані Приладожжя, ані всієї Новгородщини "Руссю". Для цієї території є стабільний термін "вся Новгородская область". Така сама стабільність простежується щодо "Русі" в її подніпровському варіанті з центрами у Києві, Чернігові та Переяславі.

Тож незалежно від первісного походження слова "Руська земля", вона у вузькому розумінні має бути розміщена на півдні; далі ця назва поширилася на всі східнослов'янські землі. "Русів" чи "русинів" на Заході і Сході пізнали передусім як дипломатів, воїнів, купців -- тобто як представників вищих прошарків тогочасного суспільства, носіїв державницьких ідей та безпосередніх виконавців цих задумів.

За літописною традицією, першим князем полянського союзу був Кий, а останніми -- Аскольд і Дір, які у 860-ті роки ходили на столицю Візантійської імперії Константинополь. Надалі вже настають часи нової династії Рюрикович і в. У літописах з південним регіоном як перших представників нового князівського роду пов'язують Олега -- регента при малолітньому Ігореві та самого Ігоря. Вони утвердилися в Києві у 882 р.

Слід наголосити: основною особливістю політичної системи держави, яка зароджується, є те, що її функції виконуються головним чином військовою організацією -- дружиною. Вона утворює органи управління центральної влади, здійснює збір податків та їх перерозподіл, а також виконує суто військові обов'язки.

Сама дружинна знать на Русі становила соціальний прошарок, до якого входили не лише дорослі чоловіки, котрі, певна річ, складали основу і давали йому соціальну характеристику, а й представники обох статей та усіх вікових груп. Вона також поділялася на певні групи, в основному -- на старшу й молодшу дружини. Старша складалася з представників військово-феодальної знаті, яку часто називали "боярами", "лучьшими мужами"; молодша -- з рядових професійних воїнів ("отроків", "децьких", "пасинків").

Однак на процеси державотворення в середовищі східних слов'ян впливали й зовнішні чинники. Основними "каталізаторами", окрім Візантії, наприкінці І тис. н. е. були скандинавські вікінги і хозари з південно-східних територій. Вони згадуються вже на перших сторінках літописів.

Зайнявши Київ, Олег починає сплачувати північним воїнам 300 гривень на рік за їхню активну підтримку в ліквідації Аскольда і Діра (за однією з версій -- бояр скандинавського походження). У 944 р. серед воїнів Ігоря під час його походу на Дареград на першому місці також згадуються вікінги. Цей перелік можна продовжити. Є свідчення про те, що коли скандинав потрапляв на південь Київської Русі, він здебільшого залишався тут назавжди або йшов до візантійського війська і рідко повертався додому.

Ще один імпульс надходив від представників Хозарського каганату -- могутнього державного утворення VII--X ст., котре охоплювало також території сходу та півдня сучасної України. До його складу, окрім власне хозар, входили булгари, алани та інші угруповання. Певний час союзниками були й угри -- "старі мадяри", які у своєму переміщенні на захід начебто проходили мимо столиці Русі, Та цей маршрут був малоймовірним. Мабуть, мав рацію, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який вказував, що мадяри рухалися зі своїми вежами по степовій причорноморській зоні й уже 895 р. перейшли до Карпатського регіону, де й розселилися.

А могутність хозар певний час була настільки значною, що це знайшло відображення й у літописних повідомленнях про сплату їм данини частиною східних слов'ян. У 965 р. князь Святослав Ігоревич під час свого східного походу розгромив війська кагана і захопив його столицю Ітіль на Нижній Волзі. Доля цієї держави була вирішена -- вона пізніше зникла з історичної арени. Але це, звичайно, не був одномоментний акт.

Размещено на Allbest.ur