Подільське князівство і "ногаєві" татари: боротьба за Придністров’я (1374-1380 рр.)

У 1362 р. Велике князівство Литовське інкорпорувало низку територій Улусу Джучи. Йдеться про Чернігово-Сіверщину, Київське князівство Поділля. Складність ситуації для литовської влади полягала в тому, що, на відміну від Київського і Чернігово-Сіверського князівств, Поділля до монгольського завоювання не становило якогось конкретного князівства. Навпаки, саме завойовники з територій Орди Котяна, Поросся, Болохівщини і Пониззя створили окремий улус, передавши його у власність Курумиши та його нащадкам. Відповідно, в Києві і Чернігові Гедиміновичі замінили Рюриковичів, а на Поділлі -- Чингізідів. І якщо у першому випадку це виглядає цілком логічно з огляду на поширення чинності литовської влади, то на Поділлі маємо зовсім новий вимір зовнішньої політики Гедиміновичів, адже їхні представники осіли в найвіддаленіших від метрополії землях.

Перше, з чим довелося зіштовхнутися на місцях, стала проблема реорганізації внутрішньої влади. Справа в тому, що литовці традиційно просувалися князівствами Русі, де заміняли лише князівську верхівку через шлюб чи договірні умови. Відповідно весь управлінський апарат залишався старим. Отже, в середовищі Гедиміновичів це вже була відпрацьована система поширення влади. На Поділлі адміністративний апарат був змодельований під ординську традицію. Недаремно в легенді про вокняжіння Коріатовичів йдеться про те, що вони «війшли у приязь» з отаманами, почали боронити Подільську землю від татар, а баскакам вихід (данину) перестали давати. Ці рудименти Джучидської епохи проявляються і в інших сюжетах. В таких, наприклад, як згадування в жалуваних грамотах повинності «срібло на татар». А також у наявності такої посади, як «староста подільський». В. Михайловський, звернувши увагу на цю посадову одиницю, висловив припущення, що вона не є аналогічній посаді польського старости і питання її функціональності залишається відкритим. На нашу думку, тут маємо рудимент ординської управлінської системи, а саме: під титулом «староста подільський» приховується «темник». Справа в тому, що подібна ситуація спостерігалася в Солхатському, чи Кримському, улусі. Там поряд з першими ханами виступає темний князь. Це сталося тому, що солхатські хани не сприймали себе ханами окремої кримської держави, а вважали себе правителями Улусу Джучи. Солхатська тьма виступала лише базовою областю для їх можливого просування на Волгу. Відповідно у тумена структура на чолі з відповідним посадовцем зберігалася. Вочевидь, подібне мало місце і на Поділлі.

Зовнішньополітична ситуація для Подільського князівства теж була складною. За часів Джучидів Улус Курумиши був прикордонною областю. З точки зору ординських інтересів існування такого великого улусу в цьому регіоні було цілком логічним. Територія Поділля була цілком достатня для базування тут десятків тисяч номадів. А інші східні області забезпечували надійний тил. Але ця ж специфіка регіону робила його одночасно вразливим з боку Сходу, оскільки у кочовиків з центральних регіонів держави була можливість легко завоювати південну частину Поділля і використовувати її як плацдарм для подальшого наступу на північ. Яскравим прикладом може слугувати похід Джанібека 1352 р. Слід відмітити, що поки Мамай був союзником ВКЛ, такої ситуації Коріатовичі могли не боятися.

Іншою специфікою Подільського князівства була його торгова дуалістичність. Балтійський і Чорноморський світи з'єднували два шляхи: Дніпровський («з варяг у греки») і Дністрово-Віслінський (пізніше мав назву «лівантійського»). Обидва шляхи проходили через Поділля. Проте Дніпровський шлях, вочевидь, контролювався головне Ольгердовичами і Мамаєм. В той же час Дністровський шлях виглядав перспективно, оскільки його нижня частина з Білгородом включно контролювалася «ногаєвими» татарами. Цей уламок Улусу Джучи зазнавав тиску з боку не лише литовців (1362 р.), але й молдаван (1365 р.). Відповідно для Коріатовичів, чий центр влади (Кам'янець-Подільський, Червоноград, Смотрич, Скала-Подільська тощо) теж тяжів до Дністра, природним було продовження наступу в цей бік.

Ще одним важливим елементом відносин Поділля і Буджаку були площі для випасу тварин, передусім овець. Для харчування сотень тисяч голів потрібні великі території, на яких відбувається постійне пересування отар. Такі місця знаходились по обидва боки Дністра. Відповідно кочовики щорічно переганяли з одного берега на інший свої отари. Доволі ймовірно, що ногаєві татари мали якісь приватні договори на ці землі за часів Улусу Джучи. Відповідно, було лише питанням часу, коли вони спробують повернути собі цей регіон (принаймні, степову частину). Таким чином, питання нового спалаху протистояння литовців в особі Коріатовичів і татар Ногаєва улусу було лише питанням часу.

Проте ця конфронтація залежала від двох чинників. Так, татари після поразки від литовців на Синіх Водах, а також внаслідок втрати 1365 р. більшої частини молдавської рівнини з Старим Орхеєм включно, навряд чи мали сили для удару у відповідь. Проте і Коріатовичі не мали можливостей для активного просування на південний захід. Причина полягала в новій ситуації для Гедиміновичів.

Поширення литовської влади охоплювало майже весь Дніпровський басейн. Фактично Гедиміновичі брали під контроль старовинний торгівельний шлях «з варяг у греки». В той же час їх спроби закріпитися на сусідніх торгівельних шляхах, передусім Дністрово-Віслянському, як показав приклад Галичини, були невдалими. Тут вони зустріли шалений опір інших конкурентів: Польщі і Угорщини. І це при тому, що брати (рідні і двоюрідні) часто діяли всі разом, сприймаючи всі володіння власністю роду. В той же час суттєвої допомоги від рідні Коріатовичі отримати не могли. Вся енергія старших Гедиміновичів йшла на війни з Москвою, Тевтонським орденом, Польщею і Угорщиною. Отже, володарі Поділля мали покладатися на власні сили і шукати якихось нових союзників.

Перше десятиріччя панування Коріатовичів не залишило в джерелах інформації про яку-небудь військову активність в регіоні. Щоправда, це може бути наслідком не її відсутності, а дефіциту джерел. Ситуація докорінно змінилася в 1374 р. В цей рік Степ уразила низка катаклізмів: велика посуха, падіння скоту, епідемії серед населення. Крім того, навесні в Молдавії помирає воєвода Лацку, і в країні спалахнула боротьба за владу. В цих умовах сусіди вирішили, що ситуація є сприятливою для втручання в цю боротьбу. війна князівство тохтамиш литовський

Першим спробував долю Юрій Коріатович. Весною 1374 р. Рогозький літописець повідомляє: «ходиша Литва ратью на татарове, на Темиреза (Темеря), и бьість межи ихь бой велик». В іншому джерелі уточнюється, що подільський князь погромив «татар у села, що зветься Влдичи на Дністрі» поблизу Білгорода. Перше, на що варто звернути увагу, -- це масштаб акції, можливо, навіть більшої за похід на Сині Води. По-друге, важливо зрозуміти, яка особа ховається під ім'ям Темириз.

Дехто з учених висунув теорію, що це ім'я є похідним від ДемитрійМитрій-Міттірій-Темирій. М. Руссєв також звернув увагу на те, що після битви Коріатовичі зайняли обидва береги Дністра з Білгородом включно. Насправді, при визначенні, з якою частиною татар билися литовці, напрошується висновок, що це були ті самі тьми, що і 1362 р. Б.М. Флоря співставив свідчення літописця з повідомленням про те, що Юрій Коріатович спробував у тому ж 1374 р. стати молдавським воєводою. Проте князю не вдалося зайняти престол, він захопив лише Подністров'я (з Білгородом включно). Зберігся лист Юрія, яким він призначає Литавора намісником у цьому місті і відзначає його заслуги у війні з татарами. Щоправда, румунський вчений Йорга у свій час поставив під сумнів це пожалування. Аргументував він це тим, що згідно з документами містом володіли генуезці. Проте, як вже згадувалося, жодних суперечностей тут немає. Подоляни захопили лише частину міста, що належала татарам, подібно до того, як це зробили болгари на початку XIV ст.

Восени 1374 р. Юрій Коріатович остаточно оволодів східними теренами Молдавії і всім Подністров'ям. Однак князю судилося недовго насолоджуватися власними успіхами, наприкінці 1374 р. він помирає. Ходили чутки про його отруєння молдавськими боярами. Незабаром Подільське князівство втратило Молдавію, але продовжувало утримувати Білгород. Цьому сприяв той факт, що восени того ж року в «молдавські» справи втрутився правитель «Руської землі» (Галицьке королівство) Володислав Опольський. Його війська здійснили вторгнення в Молдавію, де поставили на престол ставленика Угорщини Журжа-Юрія. Головним наслідком даних подій стало об'єктивне зближення Коріатовичів і Польщі як спільних агентів на вищеозначеному торговому шляху. При цьому ногаєві татари ще більше були відкинуті в Буджадський степ. Зрозуміло, що мурзи не збиралися миритись з такою ситуацією. Так, 1377 р. татари фіксуються в військових діях на півночі Молдавії, 1377 р. на р. Саврань, серед татарських могил є такі, що датовані тим же 1377 р.

В грамоті за 1378 р. папа римський відзначає заслуги Олександра Коріатовича в захисті від татар. Отже, можемо припустити, що відносини між Поділлям і ногаєвими татарами супроводжувалися постійною конфронтацією. Ймовірно, Олександр Коріатович вів з ними безперервну війну. Слід зазначити, що версія про те, що під цими татарами приховувалися піддані Мамая, виглядає малоймовірною. Адже між Великим князівством Литовським і Мамаєм зберігалися союзні відносини, а Поділля було відібране, як вже наголошувалось вище, саме у ногаєвих татар, тому в останніх і слід, на нашу думку, вбачати ворогів Коріатовичів.

Щодо питання, з якими саме ордами доводилося битися Коріатовичам, то під 1388 р. турки згадують на північ від Дунаю за Кілією, тобто в Буджаку, орди Янджи-бея і Кутлух Бугі. М. Руссєв аргументовано довів, що під цими іменами ховаються «герої» Синьоводської Битви.

Размещено на Аllbеst.ru