Торгсин на Донбасі: побутове золото в обмін на борошно

Размещено на http://www.allbest.ru/

Торгсин на Донбасі: побутове золото в обмін на борошно

Вугільний Донбас, обігріваючи Україну теплом, не вирізнявся концентрацією «золотих майстрів справ». Зазвичай ювеліри зосереджувалися в інших містах, підприємницька діяльність яких активізувалася у роки непу. Так, на початку 1922 р. Київське окружне пробірне управління зареєструвало 20 ювелірів, з яких 18 євреїв, які мали годинникові та ювелірні майстерні, магазини. На Харківщині діяло 16 відомих ювелірів, серед яких 15 євреїв (Іцко Зусєвич, Сруль Абрамович, Зоруха Шоломович, Гершен Хаімович), а восени 1922 р. в Одесі зареєструвалося 78 власників золотомайстерень, 65 з яких належали євреям. Вони переважали серед приватних підприємців в інших містах України, мали ювелірні майстерні, комісійні магазини, граверні, виконуючи послуги і запити громадян. Радянська влада дозволяла вільний обіг золота, срібла, платини, навіть для сплати податків, торгівлі.

Золотопромисловість на початку 1920-х рр., як і вугільна та металургійна галузі, перебували у занепаді, а потреба на золото була колосальною. Церковного золота, тобто пограбованого радянськими безбожниками, виявилося мало для закупівель імпортного обладнання. Золоті копалини Сибіру, Далекого Сходу, Уралу у 1922/23 р. не мали належних обсягів видобутку: річна норма на одного робочого коливалася в межах 1-2,6 фунтів. Планували протягом 1924 р. видобути 529, 1925 р. 778, 1926 р. 1,1 тис. пудів золота. Одночасно уряд дозволив закупівлі золота. 23 вересня 1924 р. Раднарком СРСР видав постанову «Про заходи до піднесення державної і приватної золотопромисловості», якою передбачив закупівлі золота високої проби за ціною 1 крб. 29 коп. за грам жовтого металу, додавши 3 коп. за кожен грам срібного вмісту. Населення, особливо непмани, які займалися підприємницькою діяльністю, не поспішали продавати золото, ховаючи його на чорний день. І він настав: спочатку ліквідували непівську систему господарювання, згодом обрали курс на суцільну колективізацію та соціалістичну реконструкцію соціально-економічного ладу. Обачніші громадяни своєчасно залишили країну, інші переїхали до міст, сподіваючись пережити лиху годину. Але не кожному вдалося.

На початку 1930-х рр. дармова робоча сила була спрямована на Колиму для освоєння вітчизняної золотопромисловості. У 1931/32 р. «Колимазолото» лише починало його видобуток. Однак вирішили знайти додаткові джерела надходження золотовалютних ресурсів. До них належала система торгсину. Дослівно термін «Торгсин» означав торгівлю з іноземцями (иностранцами), а сама система спеціальних магазинів для обслуговування іноземних туристів, інженерів, техніків, кваліфікованих робітників, які працювали на новобудовах першої п'ятирічки, почала своє формування 18 липня 1930 р. згідно постанови Наркомату торгівлі СРСР про «Спеціальну контору для торгівлі з іноземцями в СРСР». Восени 1930 р. місцеві відділення торгсину отримали від «Совторгфлоту» право займатися шипчандлерством, тобто торговим обслуговуванням іноземних суден, моряків у радянських портах. Подібні осередки з'явилися в Маріуполі, Одесі, Миколаєві, Херсоні. 4 січня 1931 р. виникає «Всесоюзне об'єднання для торгівлі з іноземцями на території СРСР», яке діяло при Наркоматі зовнішньої торгівлі на чолі з М.І.Шкляром. торгсин золото донеччина

Визначальною стала ідея директора Московського універмагу №1 Є.В. Курлянда стосовно реалізації товарів в обмін на побутове золото -- сережки, весільні обручки, нагрудні хрестики, персні, годинники, посуд тощо. Справді «золота ініціатива», яка створювала можливість для мобілізації коштовностей та валютних карбованців, позаяк побутове золоте реалізовували на міжнародних аукціонах, ринках. 14 червня 1931 р. Наркомат фінансів СРСР дозволив продаж товарів іноземним та радянським громадянам за золоті монети, а 3 листопада 1931 р. політбюро ЦК ВПК(б) дозволило закупівлю побутового золота в обмін на продовольчі товари. До кінця року «золота ідея» Є. Курлянда набула організаційного оформлення, але активної пропозиції від населення тоді ще не спостерігалося.

Стимулом для заготівель виявися голод, який змушував власників сімейних реліквій нести золото до приймальних пунктів торгсину. Саме тоді з'явилося народне тлумачення золотоносної абревіатури ТОРГСИН: Товарищи Опомнитесь Родина Гибнет Сталин Истребляет Народ. Однак голод виявися сильнішим від страху смерті, адже вони були завжди поряд.

Перші відділення Московської обласної контори торгсину в Україні з'явилися протягом другої половини 1931 р., а на Донеччині у промисловому та портовому Маріуполі. Осередки міського торгсину підпорядковувалися безпосередньо правлінню ВУК «Торгсин» та виконували торгово-фінансові завдання Всесоюзного об'єднання «Торгсин». Маріупольське відділення торгсину реалізувало протягом 9 місяців 1932 р. товарів на 189 тис. валютних крб., з них номінальної іноземної валюти 36 тис., золотих монет старого карбування на 29 тис., побутово-обрядового золота (брухт) на 104 тис., експортних товарів (антикваріат тощо) на 20 тис. валютних крб. За 1932 р. торгсинівська торгівля Маріупольського порту принесла 11 тис. золотих карбованців прибутку. «Капітани часто скаржаться на високі ціни, погану якість товарів, відсутність належного асортименту товарів, і на несвоєчасну доставку їх на пароходи», -- зазначалося в актах перевірки портової торгівлі торгсину у серпні 1933 р. Для іноземних туристів, моряків, яких влітку 1933 р. щоденно прибувало до Маріуполя 300-400 осіб, створювали інтернаціональні клуби, спеціальні кафе, до яких запрошували повій з Феодосії. Асортимент мав бути вишуканим і повним. Однак в порту чатували агенти та інформатори ДПУ, які відстежували політичні настрої іноземців, їхні наміри та переконання, щоб запобігти ідеологічним провокаціям. Один із інформаторів доповідав про розмови іноземців в кафе, які стосувалися колективізації, ліквідації куркулів та масового голоду в Україні. 19 серпня 1933 р. агент доповідав: «Іноземні моряки купують білий хліб і роздають вантажникам, один капітан судна фашист -- італієць з палуби кинув шматок білого хліба і сфотографував боротьбу та погоню за ним вантажників». Селяни до порту не заходили, тому що марно було сподіватися на успіх, адже у магазинах торгсину отоварювали за спеціальними фінансовими документами (бони тощо), або ж за валюту. Маріупольське відділення торгсину отримало у 1933 р. 1,2 млн, у 1934 р. 676 тис. валютних карбованців. Система виправдовувала себе, але до цієї суми заготовлених коштів потрапили предмети побутового золота маріупольців, а не лише іноземців.

Порятунком від голоду могли стати золоті вироби, тобто сімейні реліквії, які передавалися з покоління у покоління. Їх вимушено приносили до приймальних пунктів, а отримані товарні ордери не давали гарантії на придбання бажаного хліба, борошна, крупи. Ревізори, які перевіряли роботу магазинів та приймальних пунктів Донецької облконтори у грудні 1932 р., виявляли факти фальсифікації фінансово-торгових документів, крадіжок побутового золота, «обважування» клієнтів, привласнення вагової різниці між прийнятими цінностями і зданими на рахунки Держбанку. Голодні селяни, які приносили золоті вироби, не завжди отримували жадане борошно. «Принесла селянка хрест та сережки, -- повідомлялося в акті перевірки облконтори, -- проте у нас часто не буває борошна, а громадянка, якій довелося повернути золото, напевно сподівалася купити борошна, але коли згодом борошна не виявилося, вона навмисно зчинила такий галас, що б їй повернути золото. Вона заявила, що за її золото дали менше ніж треба, тобто оцінили золото менше вартості». Подібні факти були звичною справою для приймальних пунктів торгсину. «Золоті майстри» виставляли іншу пробу золота, залишали собі різницю між прийнятим у населення золотом та реально зданим до Держбанку, тобто так званий «припек».

Працівники торгсину, крім зарплати, мали продовольчі пайки, але спокусу наживи коштом голодних селян не полишали. Станом на 1 січня 1933 р. Донецька облконтора організувала 6, а 1 серпня 1933 р. 11 магазинів, у яких отоварювали бони, товарні ордери. Правління облконтори у 1933-1935 рр. очолював латиш, комуніст з економічною вищою освітою К.К. Розіт, а його номенклатурних працівників у 1934 р. було 34, серед яких з «низчою» освітою 62 %. Загальна кількість працюючих у січні 1935 р., враховуючи обслуговуючих персонал магазинів, міжрайонних товарних баз, приймальних пунктів, досягла 206 осіб з фондом зарплати 121 тис. крб. Торгова мережа торгсину знаходилася у Маріуполі, Сталіно, Постишево, Риково, Луганську, Ворошилово, Артемівську, Слов'янську. Середня місячна плата працівника торгсину становила 198 крб. За перший квартал 1933 р. облконтора виконала план «залучення валюти та валютних цінностей» на 353 тис., за другий -- 468 тис., третій -- 270 тис., а загалом «мобілізували» валюти у 1933 р. на 1,2 млн крб. За перше півріччя 1934 р. золото вироби та монети становили 150 тис., за друге -- 144 тис. крб. Торгсинівська мережа Маріуполя, Луганська, Слов'янська перевиконувала державні завдання по «залученню» валюти, а решта міст Донецької області лише на 80-99 % щоквартально. До Маріупольського порту у третьому кварталі 1934 р. заходили 22 іноземні та 22 радянські судна, а портова торгівля давала 50 тис. інвалютних крб. У 1935 р. Маріупольський порт відвідало 200 суден, з них грецьких 127, англійських 29, італійських 22, турецьких 98, норвезьких 6, французьких 5, шотландських 2, австрійських 1, які залишили у порту 61 тис. валютних крб., а 66 радянських суден -- 41 тис. крб. Для іноземних капітанів, матросів, туристів реалізовано промислових товарів на 104 тис. крб., а борошна на 12 тис. крб.

Місто Маріуполь та особливо порт, які виконали валютний план 1934 р. на 108% та 122% відповідно, забезпечували товарообіг системи торгсину. Серпень -- вересень 1934 р. були «золотим дном» для шипчандлерства, тому порт давав тоді 164-168% плану. Облконтора у третьому кварталі 1934 р. повинна була дати 180 тис. валютних карбованців, а спромоглася на 175 тис. крб. Відділення почали зазнавати збитків, тому що наприкінці 1934 р. спостерігалося «затоварювання», тобто населення поступово втрачало інтерес до торгсину. Негативний вплив для магазинів його системи, але позитивний для населення, справило скасування карткової системи хлібопостачання. На початку січня 1935 р. склади торгсину мали лишки борошна, цукру, том уповільнилася торгівля. За перший квартал 1935 р. хлібна група становила 47 тис., у тому числі 8 тис. борошна, а фруктова 11 тис., м'ясомолочна 22 тис., промислова 39 тис. крб. товарообігу. Голод відступив, а біля магазинів торгсину зникли черги. Асортимент товарів не змінився, але попит на нього впав, тому що інтенсивність «золотої зливи» суттєво зменшилася, якщо порівнювати з голодними 1932-1933 рр. Кожен грам побутового золота коштував тоді 1 крб. 29 коп., а сто грам 129 крб., кілограм 1290 крб. Нагадаю, що Маріупольське відділення у 1933 р. продало товарів та послуг на 1,2 млн валютних карбованців. Голод стимулював реалізацію побутового золота. За три квартали 1932 р. Маріупольський торгсин зібрав 188 тис. валютних крб., з яких так зване золото-брухт становило 104 тис., золоті монети царського карбування 29 тис. крб., що свідчить про інтенсивність «золотого дощу» у розпал голодомору. Забрати хліб у голодних та змусити їх купувати його за побутове золото -- цинічна та аморальна акція.

Грошові перекази також зменшувалися у 1934-1935 рр.: у липні 1934 р. їх надійшло у райони Донецької області 647 на суму 3852 крб, а влітку 1935 р. 449 переказів. Зазвичай вони надходили з європейських країн та США родичам у містах і селах Донеччини -- українцям, грекам, німцям, полякам. Внутрішні перекази у 1935 р. склали незначну суму -- понад 9 тис. крб. Золотозаготівельна діяльність торгсину, якщо брати до уваги фінансову ефективність цієї дивовижної системи, була успішною: у 1932 р. Всесоюзна контора «Торгсин» придбала 21 т, а за 1933 р. 44,9 т золота. Золотоносна Колима тоді ще не давала такої кількості жовтого металу.

Одночасно з системою торгсину діяла Всеукраїнська контора для обслуговування іноземців (Інпостач). Вона розгорнула свою діяльність переважно у містах для спеціалізованого постачання іноземних інженерів, кваліфікованих робітників з США, Австрії, Німеччини, Канади. Наприклад, 13 громадян Австрії та Німеччини були співробітниками Державного інституту проектування коксохімічної промисловості (Діпрококс). 17 травня 1931 р. нарком постачання СРСР А.І. Мікоян встановив місячні норми постачання іноземних фахівців та членів їхніх родин: 9 кг м'яса «спецу» і 5 кг на члена родини, масла вершкового 3 кг і 2 кг, яєць 60 штук, молока літра кожному на день, риби 6 кг і 4 кг щомісячно, цукру 4 кг, крупи 4 кг, рису 2 та 1 кг, борошна 4 кг та 2 кг, олії 1 літр, сметана, творог 1,5 кг. Восени 1932 р. норми залишалися сталими, які стосувалися кваліфікованого інженера, робітника та утриманців, тобто членів родин. В інститутах і на заводах працювали професори, інженери, проектанти з США, Австрії, Німеччини, Польщі, зарплата яких становила від 700 до 4,5 тис. крб. Вони мали фінансову можливість, позаяк у доларовому еквіваленті отримували від 358 до 2,3 тис. доларів. Однак умови праці та побуту на Донбасі не влаштовували багатьох іноземних фахівців, особливо у рік голодомору. Вони знали про епідемію черевного тифу, яка накрила промислові міста. Для унеможливлення їх виїзду на батьківщину місцева влада вимагала від «орсів» (Отдел рабочего снабжения) та системи «Інпостачу» застосуваня «категорічних заходів постачання» на Петровському руднику, шахті № 1 «Проходка» м. Сталіно. 12 лютого 1933 р. президія Донецької обласної контрольної комісії, тобто підрозділу державної робітничо-селянської інспекції, виявила факти розкрадання дефіцитних товарів співробітниками інпостачу, відтак порушилося постачання іноземців на шахті ім. Чувиріна. У листопаді -- грудні 1932 та протягом січня 1933 р. шахту залишили 47% іноземних фахівців, повернувшись до своїх країн. Так звана «плинність кадрів» була звичним явищем для шахт та промислових підприємств Донбасу, тому що побутові умови праці бажали кращого стану.

Размещено на Allbest.ru