Економічне забезпечення українського духовенства в ХІХ - першій чверті ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічне забезпечення українського духовенства в ХІХ-першій чверті ХХ століття

Шугальова І.М.

к.і.н., доцент, Запорізький національний університет

м. Запоріжжя, Україна

Статус православного духовенства в Російській імперії характеризувався певною корпоративністю даної верстви. Разом з тим, економічне забезпечення кліру далеко не завжди було належним, що, звичайно впливало на становище священиків, відволікало їх від духовного служіння та перефокусовувало увагу служителів на справи матеріальні.

Дослідники історії церкви звертались до проблем економічного забезпечення духовенства. У роботах В. Ульяновського, О. Крижанівського, С. Плохія [1] детально проаналізовано матеріальне становище православного духовенства Правобережної України в ХІХ ст. Предметом дослідження обрано зміни у правовому та матеріальному становищі духовенства різних конфесій, що проживали на теренах Правобережної та Західної України в другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. Цей період позначений численними знаковими подіями. Насамперед - українські землі перебували у складі інших держав, що відбилося на конфесійній належності, правовому та матеріальному становищі духовенства.

У другій половині ХІХ ст. духовенство Правобережної України перебувало в орбіті впливу Російської імперії. Відповідно, на духовну верству поширювалася дія «Положення про забезпечення православного сільського духовенства землею, будинками і одноразовими і грошовими допомогами», виданого у липні 1842 р. Цей акт зобов'язував сільські громади виділити причетам по 33 десятини землі (в розрахунку: три частини для священика, дві - для диякона, одну - для дячка). Відповідно, священики отримували в користування 16,5 десятин землі. Церковні землі нарізалися лише один раз, за рахунок пожертвувань парафіян. Згідно імперському законодавству, церковні причти могли вступити у користування нерухомими даруваннями віруючих, тільки після узгодження з Синодом [2, арк. 60-60 зв.]. Один з його підрозділів - господарське управління - спеціально займався розглядом справ землеволодіння, передачі у спадок та корегування земельними угіддями.

Скрутним було життя не тільки сільського, а й міського духовенства. Землі міським храмам, відповідно до Повного зібрання законів Російської імперії, відводилися за умови, що їх парафіянами були жителі сільської місцевості. Всупереч юридичним регламентаціям, міщани нерідко проявляли активність, як щодо побудови нових церков, так і до забезпечення їх наділами. Зокрема, в місті Олександрівську у другій половині XIX ст. функціонувало три храми. З них, соборна Покровська церква землі взагалі не мала. Разом з тим, означений храм мав інші джерела прибутку. На 1913 р. за даними архієрейської ревізії, капітал Покровської церкви складав 4650 руб., кружковий збір - 3663 руб., церковна лавка приносила 900 руб. на рік [3, с. 27].

Церковний уряд (як синодальний, так і єпархіальний) знав про злиденне економічне становище парафіяльного духовенства. З метою поліпшення ситуації, Синод у 1850 р. видав наказ про забезпечення сільського духовенства землями, квартирами та одноразовими дотаціями. Проте, пропонуючи невеликі земельні наділи парафіяльному духовенству, влада приречувала клір на злиденне існування.

Заради укріплення позицій православ'я в правобережних єпархіях протягом 1866 р. міському духовенству було підвищено державну платню. Загалом, у 1867 р. для Правобережних єпархій з казни виділено 400 тис. рублів на потреби кліру всіх віросповідань. Православному духовенству з цих грошей призначалися 374,5 тис. руб. [4, с. 276]. Сільські причти Київської, Волинської та Подільської єпархій позбавлялися права користування натуральними повинностями. Замість того клір переводився на грошове утримання (з надходжень від поземельного податку з селян) [4, с. 276].

Пізніше, у 1873 р., урядом прийнято ще дві постанови - «Правила про розподіл прибутків, пенсій та разових допомог» та «Положення про церковнопарафіяльні попечительства». Проте, ці документи мали багато поправок, і головний їх зміст зводився до того, щоб перекласти тягар забезпечення членів причту на плечі парафіян [5, арк. 43-43 зв.]. Оскільки останні теж не прагнули утримувати духовенство, то задум цього проекту звівся нанівець.

Матеріальне забезпечення священицької родини, у порівнянні з селянським побутом, було досить прийнятним: убога оселя, сякий- такий крам, худоба, домашня птиця. Повсякденний спосіб життя пастирів мимоволі зближував їх із селянами. Священики, їх дружини та діти самі вели господарство, працювали у полі та на городі.

Єпископ Євлогій (Георгіївський) згадував, як в дитинстві їздив з батьком-священиком на косовицю. Батько наймав тридцять-сорок селян-косарів і вони за горілку та солонину з хлібом та огірками скошували сіно та згрібали його у скирти [6, с. 72-80].

Незважаючи на те, що 3/4 парафіяльних священиків українських єпархій отримували фіксовану казенну платню, така залежність не зникала через мізерність окладу. Так, оклад парафіяльного священика Подільської губернії становив 500 (протоієрей, настоятель собору), 400 (міський священик) і 300 (сільський священик) руб. на рік; диякона - 180 руб. на рік, а церковнослужителя - від 50 до 100 руб. на рік [1, с. 46].

Духовенство, яке не отримувало державної платні, перебувало на утриманні пастви. У результаті складалася парадоксальна ситуація коли пастирі шукали більш вигідні парафії або вимушені були здійснювати регулярні побори, а віруючі всіма засобами намагалися уникнути оплати за треби. Якщо священик не вимагав платні, а брав скільки дають, віруючі кидали по 2-3 копійки, а іноді - зовсім нічого не платили [7]. Зокрема Євлогій Георгіївський згадував, що його батько, збираючи за треби грошима, ніколи не набирав більше двох рублів, дві третини з яких він мав віддати псаломщику та дячку. Іноді парафіяни платили натуральними продуктами: яйцями, сметаною, зерном, хлібом. Проте і бартерні угоди давали привід для лукавства. Селяни намагалися уникнути відвідин священика, зачиняли перед ним двері, підсовували тухлі яйця, черствий хліб, а одного разу замість кури підкинули ворону [6, с. 48]. Із зібраного за треби складався і раціон священиків та їх родин. У скоромні дні повсякденною їжею були каша, яйця, курятина, молоко, риба, гриби. Під час посту раціон залежав від сумлінності пастиря. Більшість священиків дотримували суворої церковної дисципліни, не вживаючи під час посту навіть риби. Проте були і виключення.

У той же час середній загальний дохід священно- і церковнослужителів тієї ж губернії з урахуванням усіх трьох статей доходу (церковна земля, плата за треби та казенне утримання) у різних парафіях становив на рік: протоієрея, настоятеля собору - від 800 руб., міського священика - від 600 руб., сільського священика - від 400 руб., диякона - від 400 руб., церковнослужителів - до 300 руб. Маємо на увазі, що вищевикладені суми подано за станом на р., коли з викликаних війною причин (про які буде сказано нижче) прибуток від церковних треб і землі знизився. У мирний час парафіяльні священики найбільш багатих сільських парафій українських єпархій отримували на рік від 1200 до 2000 руб., диякони - від 700 до 1 000 руб., церковнослужителі - від 300 до 700 руб.

Прибутки парафіяльного храму поповнювалися за рахунок надходжень за відправу служб у панській церкві, недільних кружкових зборів, тижневих прибутків, церковних зборів [8]. Разом із тим, видатки були ані трохи не меншими. Священнослужителі переймалися ремонтними роботами у храмі та оздобленням олтарю, забезпеченням храму олією, свічками, найманням селян для проведення сезонних польових робіт [8, арк. 1-20] тощо.

Незважаючи на власну матеріальну скруту, священики надавали істотну матеріальну допомогу своїм вірянам. Як свідчать архівні документи, пастирі намагалися надати матеріальну підтримку своїм парафіянам за рахунок церковної казни. Так, зокрема, священик Гродненської єпархії, який вів господарські церковні книги, неодноразово позначав, що «Іоанн Батюх отдав, що позичав року 1898, ще винен 6 злотих» або «Федько Васько позичив з каси...» та позначав суму [8, арк. 20, 22]. У 1899 р. пастир, провівши облік прибутків та видатків ввіреної йому церкви у підсумку зазначив: «Отдав всі гроші...» [8, арк. 26].

Таким чином щодо рівня земельної забезпеченості кліру, то тут відмічаємо, що в єпархіях Правобережної України причти користувалися лише тими земельними наділами, які відводилися храмам.

На початку ХХ ст., незважаючи на кардинальні політичні зміни, ситуація в плані матеріального забезпечення духовенства змінилася мало. Вирій політичних подій, що охопив Наддніпрянщину, істотно вплинув на політичний статус, але не на матеріальне становище духовенства.

Національні уряди (Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія) не проявили належної уваги до питання матеріального забезпечення духовенства. У певний час Центральна Рада орієнтувалася виключно на ініціативні українські церковні кола, декларативно підтримуючи їх національну позицію щодо власної юрисдикції та українізації церкви на противагу прибічникам збереження єдності РПЦ. Останні становили переважну більшість, включаючи майже увесь єпископат. Проте нова влада не зробила жодних спроб зав'язати стосунки з цією церковною більшістю і привернути її на свій бік, що виявилося кардинальною помилкою Центральної Ради і її голови. Економічний чинник (земля і державне фінансування), який Рада тримала в своїх руках, в церковних колах традиційно був сприйнятий як можливість підкорення диктату нової влади в загальноцерковних справах. Проте він не був задіяний, розглядався децентралізовано і поступові втратив свою силу: церковні структури зрозуміли, що стосунки зі світською владою тепер визначаються не цією обставиною, а політично-ідеологічною програмою і задекларованими демократичними свободами. Національно зорієнтоване українське духовенство схилилося до думки, що єдиним шляхом відродження Української Православної Церкви є не опора на державу, а організація найдрібніших церковних одиниць на зразок парафій-братств. Відтоді актуалізувалася ідея про створення українських православних релігійних об'єднань.

Отже, широкий «революційний» рух у Церкві спричинився за рахунок значного впливу мирян, що спонукали до реорганізації самої інституції Православної Церкви, переносячи нові віяння світського життя на церковне. Втім єпархіальні з'їзди з широким представництвом духовенства і мирян засвідчили процес їх еволюції від лівих революційних поглядів і устремлінь до правоконсервативних з визнанням потреби певних змін устрою церковного життя - зокрема запровадження виборного начала священиків та єпископів, повернення до системи соборноправності й колегіального управління, питання поліпшення матеріального становища кліру розглядалися побіжно.

На початку 20-х років ХХ ст. духовенство Наддніпрянської України потрапило в орбіту впливу більшовицької влади. Остання наполегливо втручалася в релігійні процеси, постійно провокуючи церковні розколи і протистояння православних конфесій.

На західноукраїнських землях зберігалися релігійна ідентичність на тлі конфесійного розмаїття. Втім, такі процеси мало вплинули на матеріальне становище кліру. Як свідчать архівні документи, парафіяльне духовенство як греко-католицького, так і католицького сповідань дуже бідувало.

На початку 20-х років ХХ ст. в костьолах Варшави були у наявності вакантні посади, оскільки польський уряд не мав коштів на забезпечення заробітної платні для духовенства [9, арк. 44]. Міністерство фінансів повідомляло, що видатки католицького духовенства з 1920 по 1921 рр. зросли на 924,43 % [9, арк. 44]. Було визнано брак бюджетних коштів на будівництво костьолів, утримання духовенства.

Католицький клір подав відчайдушне прохання до пана Генерального делегата Ради у Львові з пропозицією призначити католицькому духовенству матеріальну допомогу на 1920-1921 рр. [9, арк. 9]. Із метою обґрунтування необхідності допомоги, до Міністерства визнань було здійснено подання, в якому констатувалися надмірні податки, якими обкладався парафіяльний католицький клір і, відповідно, фактично доводилося злиденність становища кліру. Ватикан, з огляду на дійсно скрутне матеріальне становище духовенства, видав конкордат, який регулював костьольно- адміністративні справи та спрощував видатки на поштові та друкарські послуги.

На початку 1922 р. Міністерство фінансів Речі Посполитої здійснило врегулювання дотацій для наступних категорій духовенства: архибіскупам (кандидатам до високості) призначалася дотація у 720 тис. марок польських До 1924 р. в обігу Речі Посполитої Польської були марки польські, від 1924 р. - злоти польські., біскупів дієцизіальних - 600 тис., біскупів - 480 тис., прелатів капітульних - 360 тис., каноніків - 288 тис., семінарій дієцезіальних - 3 млн., консисторій архідієцезіальних - 600 тис., дієцезіальних - 200 тис. [9, арк. 33].

Також було надано матеріальну допомогу при «упосаженії» духовенства. Її розподілили по парафіям наступним чином: дієцезії Варшавській призначалося 5 млн. польських марок, Вроцлавській - 4,6 млн, Плоцькій, Кієлезькій, Луцько-Житомирській - по 4 млн, Любецькій, Підляській, Сандомирській, Сейненській, Лодзькій - по 3 млн, Віленській та Мінській по 10 млн. [9, арк. 108]. Для західноукраїнських територій допомога передбачалася в такому розмірі: дієцезія Львівська римо-католицька отримувала 15 млн. польських марок, Львівська вірмено-католицька - 1 млн.,

Краківській та Тарновській передбачалося по 6 млн. Для парафій австрійських земель виділялося 35,5 млн. польських марок [9, арк. 108].

Одночасно Львівський воєвода Матковський запропонував низку заходів, спрямованих на поліпшення складного матеріального становища католицького духовенства шляхом надання кредитів, ліквідації та обмеження поборів та створення суспільних кас взаємодопомоги для надання кредитів [9, арк. 77].

На практиці, плани поліпшенні матеріального становища кліру зазнали істотних коректив. Скрутне бюджетне становище Польської Речі Посполитої обумовило скорочення всіх виплат. Не отримали вчасної виплати коштів Лодзька та Луцько-Житомирська дієцезії з огляду на їх географічне розташування - адже це прифронтові пограничні зони.

Таким чином рівень матеріального забезпечення духовенства українських земель істотною мірою залежав від обставин політичного характеру. Перебування українських територій у складі Російської імперії визначило правовий статус духовенства. Імперська влада вживала заходів до обмеження видатків на виплату державного утримання для кліру, що зумовило досить убоге матеріальне становище духовенства в імперії.

Національно-визвольні змагання 1917-1921 рр. істотно вплинули на соціально-політичні зміни у становищі духовенства, але мало за торкнули справу поліпшення матеріального становища духовенства. Більшовицька влада, взагалі, мала наміри зліквідувати інститут церкви, розпочавши справу з реквізиції церковного майна.

Західноукраїнські землі в 20-х роках ХХ ст., перебуваючи у складі Речі Посполитої, мали регіональну специфіку, яка обумовлювалась традиційним тривалим співіснуванням католицької, греко-католицької, православної та протестантської громад. Разом з тим, навіть урядові інституції констатували злиденність духовенства всіх громад. Наміри поліпшити ситуацію в Речі Посполитій, отримували суспільну та урядову підтримку, проте не знаходили матеріальних ресурсів для реалізації. Отже, незважаючи на зміни у правовому статусі духовенства, стан матеріального забезпечення кліру залишався вкрай скрутним.

Джерела та література

православний католицький духівництво

1. Ульяновський В., Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3 кн. - К.: Либідь, 1994.

2. Державний архів Запорізької області, ф. 21, оп. 1, спр. 27 О введений в действие постановлений о земских учреждениях (1865-1868 гг.). - 71 арк.

3. Записки сельского священника // Русская старина. - 1879. - Т. ХХV-ХХVIII.

4. Історія релігій в Україні: у 10 т. // Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. - Т. 3: Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - К., 1999.

5. Державний архів Запорізької області, ф. 19, спр. 65 Ведомость об Успенской церкви (1900-1912 гг.). - 48 арк.

6. Георгиевский Евлогий, митр. Путь моей жизни. Воспоминания митрополита Евлогия, изложенные по его рассказам Т. Матухиной. - М.: Московский рабочий, ВПМД, 1994. - 621 с.

7. Извлечение из отчета Обер-прокурора Святейшего Синода за 1866 год // Руководство для сельских пастырей. - 1868. - № 8, 18 февраля. - С. 264-276.

8. Archiwum giownego Akt Dawnych w Warszawue. Zespol 302/II. Sygnatura 13 Doghody i rozchody cerkwi (18941902).

9. Archiwum giownego Akt Nowychh w Warszawue. Zespol 14. Sygnatura 533 Uposazenie duchowienstwa w Malopolse, w zaborze rosyjskim I w zaborze pruskim - sprawy ogolne (1918-1926).

Размещено на Allbest.ru