"Терористичні акти": форми селянського руху опору

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

«Терористичні акти»: форми селянського руху опору

селянський опір куркульський терор хлібозаготівля

Самобутня соціально-етнічна громада Донбасу не сприйняла більшовицької примусової суцільної колективізації, розкуркулення та хлібозаготівлі. Масовий рух опору, характерний для 1929-1930 рр., супроводжувався так званим «куркульським терором» (підпалами колгоспного майна, приміщень сільрад, замахом на життя комуністів, комсомольців, активістів), масовим виходом з колгоспів та поверненням усуспільненого майна, відмовою від виконання державних повинностей (грошових позик, податків, самообкладання, хлібозаготівлі). Селяни намагалися уникнути хлібозаготівельної повинності, яка загрожувала існуванню їхнім родинам. 10 липня 1929 р. надзвичайна сесія Старобільського окружного суду засудила 10 «злісних нездатчиків державі залишків хліба» с. Байдівки до тюремного ув'язнення на різні терміни -- від 6 місяців до 3 років Голодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ. Анотований довідник. -- Львів, 2010. -- С. 118.. Вони закликали односельчан до «масової непокори» органам місцевої влади. Подібні заворушення відбулися на хуторі Середньому, де селяни зверталася до громади з «антарадянськими» закликами: «Не здавайте надлишків хліба, краще закопаємо в землю, ніж віддамо їм, комуністи забрали хліб і гроші з тим, щоб втекти за кордон»; «Не йдіть до колгоспів, бо вам доведеться працювати на радянських панів, як раніше працювали на поміщиків, у колгоспі будете голі й босі»; «Життя стало незносним, скоро через грабіжництво доведеться залишитись в одній сорочці, цьому грабіжництву не буде кінця, радянська влада хліб відправляє за кордон, аби на неї не нападали, один вихід позбутися від цих грабежів, якби одразу кілька хуторів відмовились здавати хліб»; «Якщо вам потрібен хліб, забирайте його насильно, а добровільно я не здам, деруть шкуру, час уже брати вила в руки й гнати їх, клятих комуністів» Там само. -- С. 127..

Радянська влада жорстоко придушувала опір селян восени 1930 р. у с. Макартятине Осинівського району на Донеччині відбулися збройні сутички з підрозділами ДПУ, тому 25 чоловік визнали учасниками «контрреволюційного куркульського угруповання», з яких двох засудили до розстрілу, трьох до 10 років таборів, решту від 3 до 8 років ув'язнення Там само. -- С. 130..

Починаючи з осені 1931 р., збройні сутички між селянами та владою припинилася, а натомість з'явилися так звані «волинки», тобто масові виступи жінок, дітей з вимогами припинити хлібозаготівлі, повернути хліб, конфісковане майно. Волинки охопили майже кожне село, мешканці яких погрожували сільрадам, а почасти захоплювали колгоспні комори, розбирали зерно. Траплялися випадки «індивідуального терору» проти активістів, які забирали у селян майно, худобу, землю, полишаючи їх на голодну смерть. Наприклад, у вересні 1931 р. заарештували селянина Ф.П. Клюкало з с.Варварівка Рубіжанського району за те, що він смертельно поранив секретаря комсомольського осередку з метою помсти за конфіскацію майна через невиконання твердого завдання. 16 лютого 1932 р. його засудили до 10 років таборів з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна Там само. -- С. 141.. На початку червня 1932 р. 128 дворів колгоспників Донеччини, рятуючись від голоду, залишили артілі з поверненням коней та корів Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. -- К., 1990. -- С. 206.. Проти голів колгоспів, які чинили перешкоди для виходу з колгоспів, селяни вдавалися до «куркульського терору». П'ятеро селян Краснолуцького району застрелили голову колгоспу «Червоний колос» І.В. Дударєва, який у вересні 1932 р. вивозив хліб на елеватор, замість розподілу на трудодні Голодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ... -- С. 154..

В умовах голодомору селяни вдавалися переважно до пасивних форм опору: приховували зерно, особливо насіння, брали участь у волинках, висловлювали протест, «підбурювали» односельчан не здавати хліб. 20 листопада 1932 р. органи ДПУ заарештували селянина

П.М. Костенка с. Ольгинка Сталінського району за висловлювання про те, що «раніше жили краще, хліба всім вистачало, а тепер в колгоспах голодують, скот дохне від голоду, годувати нічим. Нащо нам сіяти. Все рівно заберуть в хлібозаготівлю, а ми зостеномося голодувати» Там само. -- С. 160.. На початку грудня 1932 р. селянин з с. Старий Кер- менчик В.І. Балабан також висловлював невдоволення «господарсько-політичною кампанією сівби та хлібозаготівлі», переконуючи колгоспників не здавати хліб: «Ось до чого Ваші керівники та комуністи довели -- люди уже з голоду пухнуть, уже всі коні скоро виздихають -- це все тому, що ви бідняки та середняки все дурно ціле літо працюєте і віддаєте весь хліб цим дармоїдам, треба організовуватися і в організованому порядку хліба не віддавати, в першу чергу забезпечити хлібом себе, а остачу здавати» Там само. -- С. 162.. Фактично ця форма опору стала тоді масовою, яка не мала виразних політичних чи ідеологічних ознак, хоча ненависть до комуністів була колосальною. Якщо для більшовиків «боротьба за хліб -- це боротьба за соціалізм», то для селян збережений хліб означав життя родини.

Зимою 1933 р. селяни, виснажені голодом і пригнічені масовою смертністю односельчан, займалися власним порятунком: продавали коштовності, одяг, майно, виїздили за хлібом до Росії, Білорусії. Заборона продажу залізничних квитків для українських селян дуже обмежила можливість пошуку хліба, харчів. Одні мовчазно помирали, інші продовжували чинити опір. У січні 1933 р. селянин Т.П. Меженський с. Бараниківка Біловодського району наполегливо закликав одноосібників: «В хлібозаготівлію хліба не везіть. Їм скільки не вези -- ніколи не нагодуєш, а тільки ми залишимося голодними. У кого є хліб -- похороніть в ями, а то навесні їсти нічого буде, тому що весь хліб заберуть в хлібозаготівлю і ви зостанетеся голодні, хіба ви не бачите, що навіть забирають хліб в колгоспах, а колгоспників залишають голодними»; «Радянська влада накладає на селян непосильні плани хлібозаготівель»; «Весь хліб відсилають за кордон, а люди помирають з голоду, коли ми самі жили, то хліб був і ходили не голі і не босі, а коли почали будувати колгоспи, то люди голодні і голі» Там само. -- С. 179.. Образно, але справедливо, селяни вказували на причини голоду -- конфіскація хліба, колгоспи, експорт. Майже ніхто не говорив про недорід, посуху, природні катаклізми. У закликах та протестах колгоспників, селян -- одноосібників лунали винятково політичні та соціально-економічні обставини виникнення голодомору. Зверталася увага на персонали -- місцеву, республіканську та союзну партійно-радянську номенклатуру. Інколи голови колгоспів, особливо з місцевих селян, намагалися врятувати односельчан: всіляко ухилялися від виконання непосильних планів, занижували врожай, реальний збір та обмолот зернових культур, залишали збіжжя у відходах, добавляли пісок, щоб збільшити вагові показники. Так, в артілі «10 років КНС» с. Вільне Волноваського району голова колгоспу М.Г. Нестеренко «навмисно змішував з землею» зерно, щоб відзвітувати про виконання хлібозаготівельного плану, а також «брав собі скільки чого хоче, в той же час колгоспникам не давали нічого» Там само. -- С. 182.. Зазвичай голів колгоспів судили за невиконання плану.

Сільських «терористів», які рятувалися від голоду у різний спосіб -- від замаху на життя голів сільрад, уповноважених райкомів партії, 25-тисячників, притягували до кримінальної відповідальності за «хлібозаготівельними справами». За серпень -- жовтень 1932 р. органи ДПУ арештували 896, листопад 1453 особи на території Донецької області Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи і матеріали. -- К., 2007. --. А в Україні було притягнуто до суду 339 голів колгоспів та 35 голів сільрад, не кажучи про членів правлінь, що свідчить про масовий рух опору хлібозаготівлі, тобто голодомору. Тоді за терор проти представників радянської влади на Донеччині притягли 58 осіб, що у 6 разів менше від Київської областіС. 463.. Однак, незважаючи на реальний терор держави проти власного народу, голови колгоспів і сільських рад, вдавалися до порятунку селян. Наприклад, голова артілі «Червоний промінь» с. Розсипне Чистяківького району В.Є. Житников висловлювався серед односельчан: «Не здавайте державі хліб, тому що ми, колгоспники, будемо голодні»; «Колгоспники зараз голодні, а на виробництві краще» Там само. -- С. 186.. Частина молоді , скориставшись його порадою, залишила колгосп і виїхала на роботу до міст.

Селянська поговірка «У голодної куми, одні пироги на умі», яка дуже пасувала соціально-психологічним настроям голодних селян, пояснює активізацію саме пасивної форми опору. Так, у січні 1933 р. селянин с. Орлово -- Іванівки Чистяківського району Т.М. Бережний говорив односельцям, що «хліб забрали на хлібозаготівлю, а нас тримають голодними, треба було красти більше і було б що їсти, а так як не працюй, а дохнуть все одно прийдеться», «колгоспники подохнуть від голоду, колгосп -- це є смерть народу, а не користь» Голодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ... -- С. 184.. Подібні заклики висловлювали селяни с. Красний Кут Краснолуць- кого району, с. Селидівки Сталінського району. Житель с. Байдівка та член правління колгоспу «Перемога» І.Г.Герасименко говорив колгоспникам на початку лютого 1933 р.: «Вивозять хліб в місто, годують ледарів, а ми голодуємо та пухнемо з голоду. До нас понаїха- ло різних уповноважених по хлібозаготівлі, які нас об'їдають і забирають від нас хліб» Там само. -- С. 187.. Голод розколов «союз робітників та селян», тобто більшовицька ідеологема дала суттєву тріщину, а також повної дискредитації зазнала сталінська теорія і практика колгоспного будівництва. Моральне і психологічне виправдання крадіжки колгоспного майна селянами, зумовлене голодомором, стало нормою і принципом соціальної поведінки певних груп людей: «Не вкрадеш -- не проживеш». Ця соціально-психологічна установка, як форма внутрішнього протесту і нівелювання «колгоспного раю», набула поширення і стала невід'ємною частиною повсякденного життя колгоспників в Україні протягом багатьох десятиліть.

Опір селян хлібозаготівлі влада ототожнювала із загостренням класової боротьби та активізацією «куркульської контрреволюції». Дивною виглядає логіка більшовизму: чим ближче до перемоги соціалістичного ладу на селі, тим більше з'являлося куркулів. Насправді політичний ярлик «куркуль» застосовували до селян, які не виконували хлібозаготівельних завдань. Зазвичай ними були селяни -- одноосібники, які відмовилися від колгоспу, не брали державних кредитів і хлібозаготівельних зобов'язань, а землю придбали до 1917 р. власним коштом. Позбавляти їх присадибної землі за невиконання хлібозаготівельного завдання -- означало експропріацію та порушення революційних гасел «Землю селянам!». Революція далеко не кожному селянинові дала землю, тому позбавлення її законних власників дискредитувало соціальні заклики революціонерів. Селяни Донеччини, об'єднавшись у колгоспи, фактично і юридично втратили землю, а з нею і гарантії на виживання. Злочинна економічна політика радянської влади, крім пограбування, голоду, смерті, призвела до жахливої соціально-етичної ситуації -- до відмови селян сіяти зернові весною та восени. Зневірившись у владі, яка грабувала протягом 15 років сільське господарство, селяни перестали сіяти зернові. Спочатку бракувало насіння, вилучене хлібозаготівельними загонами, а згодом байдужість, зневіра, приреченість, які виринали у заявах та розмовах селян: «навіщо сіяти, однак заберуть». Відмова селян від сівби набула масового поширення, демонструючи колективний спротив політиці визиску.

Для місцевих органів влади подібні «волинки» вважалися опором «куркульських елементів». 30 квітня 1933 р. Харківське районне відділення Донецького обласного управління ДПУ УСРР «викрило» факти систематичної «антирадянської агітації» мешканцями с. Марківки Марківського району. Агенти та сексоти (від слова «секретный сотрудник») зафіксували висловлювання селянина П.І. Єременка, який говорив селянам: «Радянська влада довго існувати не буде, колгоспи будуть розпущені»; «Колгоспників загнуздають, хліб забирають, а їх залишають голодними»; «Ось дивіться до чого радянська влада і партія довели люди й коні гинуть, куди не подивись, немає ні коней, ні людей, ходять одні комуністи»1. Його висловлювання визнали «антирадянською агітацією», спрямованою на зрив весняної сівби. Його земляк І.С. Колесник звертався до колгоспників, які пухлі і виснажені їхали у поле: «Навіщо ви їдете в поле сіяти, коли в минулому році весь урожай забрали, а вас залишили голодними і ви пухнете з голоду». До них приєднався і П.Ф. Пивоваров, який переконував селян: « В минулому році теж сіяли, а що отримали, колгоспники сидять голодні і пухнуть від голоду. Так буде і зараз. Однаково хліб заберуть і відправлять за кордон, а колгоспники знову залишаться голодними» Там само.. Селяни їхали сіяти, тому що звикли до сезонних циклів, ніби птахи, які повертаються з чужих країв до рідних земель.

В історичній та публіцистичній літературі набув поширення термін «розселянювання», тобто втрата соціально-психологічних, ментальних та організаційно-господарських ознак хлібороба. Не вдаючись до якихось глобалізаційних обставин (індустріалізація, урбанізація, міграції), зазначу лише вплив голодомору на згадане явище. Значна частина селян, яка вижила тоді, збагнула фундаментальну істину: жити у селі за радянського режиму стало небезпечно. Наприклад, селянин Ф.М. Волошин Шульгинської сільради Старобільського району, який був середняком, відчув на собі більшовицьку турботу. 17 травня 1933 р. сільрада визнала, що він «від польової землі відмовився восени 1932 р., посіву жита не має, неодноразово підвергався репресіям за невиконання хлібозаготівлі, лічиться заборгованості штрафу 1300 крб. Мав коня вартістю 4000 крб., перед сівбою навмисно продав, був відданий до суду за антирадянську агітацію проти хлібозаготівлі, від суду удрав» Колективізація і голод на Україні. 1929-1933 рр... -- С. 622.. Десятки тисяч «втікачів» з українських сіл опинилося на фабриках, заводах, рудниках, копальнях, ховаючись від переслідувань влади та страху голоду. Хлібороб у донецьких степах «підвергся» реальним формам колективної репресії -- терору голодом, тому став «соціально небезпечним» для влади. Універсальними та узагальнюючими можна вважати висловлювання селянина І.П. Пономаренка с. Гончарівки Сватівського району Донецької області, зафіксовані 30 квітні 1933 р. сексотами ДПУ: «В колгоспі люди мруть і будуть гинути з голоду. Навіщо сіяти в колгоспі. Краще іти кудись на заробіток» Голодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ... -- С. 199.. Ця втеча від кріпацтва, голоду, страху і постійних поневірянь, як наслідок економічної політики радянської влади, стане глобальною причиною її майбутнього занепаду.

На Донеччині проживало чимало німців, а не лише українців, росіян та греків. У драматичні роки голодомору вони згадали про «фатерлянд» -- Німеччину. До німецьких консульств в Україні надходили листи з проханням про матеріальну допомогу, а також звернення про виїзд. Органи ДПУ знали про листи німців-колоністів, у яких вони скаржилися на матеріальну скруту, голод, поневіряння, релігійні переслідування тощо. Селяни, які публічно чи таємно говорили про причини голоду, ризикували життям. Наприклад, мірошник колгоспу «Серп і Молот» с. Грінталь Старокаранського району В.В. Неб, який у грудні 1933 -- січні 1934 р. критично висловлювався про колгоспи і сподівався, що «німці займуть Україну» і звільнять від більшовизму, потрапив до казематів ДПУ, а 24 грудня 1934 р. був засуджений до 7 років таборів на Далекому Сході. 5 квітня 1938 р. чекісти розстріляли колишнього колгоспного мірошника Там само. -- С. 208.. П'ятьох етнічних німців м. Костянтинівка (Н.І. Гецфріда, В.В. Гордока, А.П. Іллі, О.П. Мака, Г.Я. Функа) заарештували у червні 1934 р., звинувативши в антирадянській агітації. У 1932-1934 рр. вони зверталися до «Комітету порятунку» у Німеччині з листами, просили допомоги, свідчили про голод, який «панує уже в нашому середовищі». Справді у Німеччині діяв комітет допомоги «Брати у скруті», який надсилав кошти через систему «Торгсин» у Слов'янську. Його послугами тоді скористалися зазначені особи, а 8 грудня їх засудили до 10 років таборів на Далекому Сході. Шлях на батьківщину через цей географічний регіон виявився надто довгим і недосяжним. 29 квітня 1938 р. їх розстріляли за рішенням трійки Управління НКВС «Дальстрой». Політичні наслідки голоду, тобто поширення правди про нього у ті роки, переслідували людей.

Голодні німці-колоністи, які завжди вирізнялися статками і стабільним господарством, вимушені були звертатися за порятунком. Розкриваючи правду про голод в Україні, вони не мали зловмисного політичного наміру, але висловлювали власний гнів та крик відчаю. Агенти ДПУ УСРР виявляли невдоволених. Житель м. Маріуполя Е.В. Фрейзе, який мав 6 дітей, просив допомогу в старшої доньки у Німеччині, тому що родина потерпала від голоду. Він отримав через систему «Торгсину» 81 рейхсмарку, які коштували йому життя: 16 грудня 1934 р. його засудили до 5 років, а 16 травня 1938 р. розстріляли в таборах Магаданської області Там само. -- С. 215.. Подібна трагічна доля спіткала німців -- менонітів Я.І. Діка, Г.А. Ремпеля, які також у 1932-1934 рр. писали листи до Німеччини, Америки, Швейцарії про допомогу, розповідаючи про факт голоду. Засуджені до 8 і 6 років ув'язнення, жертви сталінського політичного терору загинули у таборах. Символічно, що обвинувачем виступало Постишівське районне відділення Донецького обласного управління НКВС УСРР. Виявляється судили від імені сталінського емісара П.П. Постишева, але на території Сталінщини. Вони глибоко проникла у свідомість десятків тисяч так званих сількорів, робкорів, активістів, не кажучи про комсомольців та комуністів. Дивно, що сексоти працювали навіть у торгсинівських крамницях. У с. Щербинівка Горлів- ського району на лаву підсудних потрапили 13 німців, яких звинуватили в антирадянській агітації та поширені «провокаційних чуток». Зокрема, Д.І. Мініх, як зазначалося у його архівно-кримінальній справі, говорив односельчанам: «Накладені на нас податки і плани хлібозаготівлі виконувати не треба, бо якщо виконаєш, то все одно на тебе накладуть повторно податки й хлібозаготівлю» Там само. -- С. 217-218.. Усі 13 осіб опинилися у таборах з різним терміном ув'язнення, але жоден з них не повернувся звідти. Так само і робітник «Азовсталі» з Маріуполя Я.Я. Роммель, який ще у 1932 р. писав до Німеччини і розповідав про голод, злидні робітників та селян в УСРР. А далі вирок суду -- 8 років ув'язнення та 3 поразки у правах. Він отримав з Німеччини лише 16 марок і 50 пфенінгів, а влада судила його за «допомогу міжнародній буржуазії».

Конвеєр Донецького обласного управління НКВС працював невпинно, підбираючи людей до смертоносних лещат, ніби лобогрійки на жнивах скошували хліб. Міста і села Донеччини переживали страшні наслідки голодомору, а чекісти продовжували збирати врожай -- вишукувати ворогів. До них належали етнічні німці, громадяни радянської України та СРСР. Їх судили іменем Радянського Союзу, але локалізовано до регіону -- за поданням Постишівського районного відділу. Так сталося з грабарем шахти ім. Димитрова Г.Г. Енсом, якого заарештували у листопаді 1934 р., тому що він писав листи до Німеччини. А далі жахливі випробування -- 12 років у таборах, виснажлива смерть у 1946 р. Рятувався від голоду 1932-1933 рр., звертаючись за допомогою, арешт за поширення правди про голод, смерть у таборі на початку чергового радянського голодомору. Жахлива доля людини.

Судова гільйотина, адже формально суд діяв в УСРР, але не праведний, а політично та ідеологічно умотивований, нівечила людські долі, калічила фізично і морально душі людей, сіяла страх у суспільстві. Архівно-кримінальні справи, які зберігаються у Галузевому державному архіві СБУ, свідчать про системний і цілеспрямований характер розправи над етнічними німцями. Винятком не були й інші етнічні меншини, але органи державної безпеки ретельно вишукували «німецьких шпигунів». Вони вважали заяви конюха Г.Я. Веккера з м. Маріуполя загрозою для країни, тому що він небезпечно висловлювався: «Хлібозаготівлі в селі проходять важко. Радянська влада дає непосильні для селян норми здачі хліба державі. Завдання по здачі хліба селяни не виконували, за що розпродавали їх господарства. Деякі німці страшно голодують»1. 25 жовтня 1937 р. його розстріляли, тому що інформував німецьке консульство у Харкові про голод, ніби німецькі консули не бачили на вулицях столиці УСРР сотні трупів голодних людей. Переслідуючи людей після кількох років голодомору, влада зайвий раз доводила намір приховати правду про злочин. Кілька сотень етнічних німців Донецької області, яким вдалося вижити у роки голодомору, загинули згодом у сталінських таборах за визнання цього злочину поти людяності. Вони писали правду, не приховували її, щоб зберегти життя, але стали жертвами сталінського терору.

Размещено на Allbest.ru