Церковно-релігійний фактор у громадсько-політичній діяльності Івана Геля

Размещено на http://allbest.ru

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Церковно-релігійний фактор у громадсько-політичній діяльності Івана Геля

Дем'янчук В.А.

здобувачка Центру дослідження українсько-польських відносин

Україна, Львів

Відродження діяльності Греко-католицької церкви (УГКЦ) в УРСР наприкінці 1980-х рр. - знакова подія для українського народу. Церква, таврована у роки радянської влади за співпрацю з німецькими окупантами у роки Другої світової війни, зв'язки з “українськими буржуазними націоналістами” отримала можливість легалізуватися та продовжити національно-культурну та патріотичну роботу серед населення Галичини, що сприяло остаточному розвалу СРСР, утвердженню демократичних принципів і свобод. На чолі руху за легалізацію УГКЦ стояв Іван Гель.

Здобутки Івана Геля у царині боротьби із радянською владою в останні роки існування СРСР незаслужено забуті сучасними українськими істориками. У працях Т. Батенка [1], Б. Боцюрківа [2], В. Пащенка [7], В. Марчука [6], багатотомній “Історії релігій в Україні” [5] охарактеризовано окремі аспекти досліджуваної проблеми. Події реконструйовано насамперед завдяки інтерв'ю відомого дисидента, матеріалам КДБ та іншим документам, які ще донедавна зберігалися в архівосховищах УРСР та України із грифом “таємно”.

У другій половині 1987 рр. Іван Гель розгорнув активну діяльність у двох напрямах: розбудові Української Гельсінської Спілки (УГС) та боротьбі за легалізацію УГКЦ. Перший напрям хоча і був пріоритетним для відомого дисидента, проте відомим широкому загалу І. Гель став після початку головування у Комітеті захисту УКЦ. Більше того, щодо учасників Української Гельсінської Групи в Івана Геля доволі залишилися неприємні спогади. “Відразу ж після прибуття Олекси Тихого, тобто орієнтовно в листопаді - грудні 1977 р., я передав заяву про прийняття мене в УГГ, однак Морозова реакція була негативною: “А що ти, Іване, будеш робити в УГГ - ти ж слюсар”. Заява чомусь не потрапила ні до Києва, ні на Захід. Не знаючи про це, я не дублював заяви, - згадував згодом Іван Гель [4].

Відомий дисидент відзначав, що повернувшись у 1987 р. з Комі, не виясняв чи є членом Групи, чи ні, і “не шукав винних”, оскільки і “без цього роботи було більше, ніж міг виконати. У моїй хаті постійно були Чорновіл, Красівський, Михайло і Богдан Горині, Василь Барладяну, Павло Скочок, обговорювалися різні проблеми, я був відповідальним секретарем

“Українського вісника”, отож про формальний вступ не було й мови - я був учасником усіх нарад, “у курсі” всіх подій. Але заяви також не подавав. Зате ще до мого повернення з ув'язнення заяву в УГГ подала моя дружина Марія. Однак і вона не фігурує як член УГГ. Ніхто з нас не сприймає це, звичайно, як життєву втрату, йдеться хіба про рівень діловодства: одних зараховували без їхнього відома (Шухевича, наприклад), інших оминали навіть з поданими заявами [4].

КДБ УРСР в інформаційному повідомленні ЦК КПУ “Про настрої в середовищі українських дисидентів” від 21 березня 1987 р. повідомляло: “Комітетом державної безпеки республіки у взаємодії з прокуратурою та іншими правоохоронними органами здійснюється комплекс профілактичних та оперативних заходів щодо осіб, які засуджені по ст. 62 (антирадянська агітація та пропаганда), а також по ст. 187 КК УРСР (наклеп на радянський державний і суспільний устрій). При цьому основна увага приділена розвінчанню їх помилкових поглядів і склонінню до подачі представникам прокуратури письмових заяв до Президії Верховної Ради СРСР про помилування та недопущення надалі ворожої та іншої протиправної діяльності. Всі звільнені із місць відбування покарання особи були взяті під оперативний контроль. За участю громадських організацій та правоохоронних органів “продовжувалася робота щодо їх ідейного обеззброєння і повернення до суспільно-корисної праці” [12].

КДБ УРСР планувало проводити заходи щодо своєчасного зриву і попередження можливих “замислів щодо відновлення злочинної діяльності”. Чиновники вважали за необхідне організувати виступи у пресі авторитетних представників української інтелігенції щодо національного питання (О. Гончар, Б. Олійник, В. Русанівський та ін.) з “принциповою оцінкою негативних проявів, допущених у 70-х рр. низкою осіб, які докотилися на позицій нелегальної антирадянської діяльності, підтримували злочинні зв'язки із зарубіжними підривними центрами і понесли за це законне покарання” [12]. патріотичний український чорновол гель

Управління КДБ у Львівській області у повідомленні місцевому обкому КПУ “Про процеси в середовищі націоналістично налаштованих осіб” від 28 липня 1987 р. відзначало, що зважаючи на повернення засуджених дисидентів (І. Гель, М. Горинь, Ірина Калинець, Ігор Калинець, З. Красівський, М. Маринович, М. Осадчий, З. Попадюк, С. Хмара, В. Чорновіл, С. Шабатура) доцільно приділяти більше уваги вказаному контингенту з метою зведення до мінімуму їх негативного впливу на оточення, а також “організувати серію публікацій в обласній пресі щодо розвінчання українського буржуазного націоналізму” [13].

Після виходу у світ “Українського вісника”, КДБ УРСР підготувало ЦК КПУ інформаційне повідомлення “Про виготовлення Чорноволом В. і його спільниками самвидавного журналу “Український вісник” від 23 жовтня 1987 р. У повідомленні наголошено на антирадянському характеру видання. Особливу увагу співробітників КДБ привернув “Відкритий лист” В. Чорновола до Генерального Секретаря ЦК КПРС (“Український вісник, №7), в якому він “стверджував, що перебудова фактично нічого не вносить у вирішення національного питання, виступає за надання гласності низці історичних подій із минулого України”, а також “тенденційні” “Спогади про В. Стуса” І. Геля [8].

“Аналогічний підбір націоналістичних і тенденційних матеріалів містить “Український вісник” №8, - відзначали співробітники КДБ. - У “Колонці редактора” стверджено, що українська громадськість ніби то позитивно сприйняла відновлення видання журналу, який у якості “основного рупору незалежної громадської думки на Україні” став “базою для утворення української ініціативної групи за звільнення в'язнів сумління”. Автори аналітичних матеріалів відзначили публікації спогадів і віршів про В. Стуса, які підготував І. Гель та М. Осадчий. “Вони називають його генієм з трагічною долею” та “найвидатнішим поетом України ХХ ст.”, - із обуренням відзначали вони [8]. “Характерно відзначити, - продовжували представники силових структур, - що серед названих членів редколегії журналу відомі антирадянською діяльністю особи - Чорновіл, Гель, Горинь, Барладяну, Скочок... Цими ж особами оголошено про створення “Української ініціативної групи за звільнення в' язнів совісті” на чолі з Горинем [Михайлом Горинем - авт.].

Обґрунтовуючи необхідність легального створення групи, Горинь та інші стверджують, що процес демократизації виявився у конфлікті з реальною політичною ситуацією”, оскільки на їх думку “звільнення частини в' язнів сумління через помилування є спробою влади перекласти вину на тих, хто десятиліттями вів боротьбу проти національних і релігійних прав громадян [8].

Упродовж осені 1987 р. - зими 1988 р. КДБ УРСР розробило чимало нових планів щодо “нейтралізації” І. Геля. У документі “Про локалізацію антигромадської діяльності Чорновола та його спільників” від 22 грудня 1987 р. відзначено, що “основна увага приділяється розвінчанню перед широкою громадськістю їх [націоналістів - авт.] спроб в умовах поглиблення гласності інспірувати легальну опозиційну діяльність націоналістичних елементів у республіці, постачати закордонні оонівські центри неправдивою інформацією”.

Констатовано, що “публікація матеріалів, які розкривають зв'язок вказаних осіб із закордонними оонівськими центрами, викликала жваву реакцію громадськості. Водночас Чорновол, Горинь, Гель, Скочок та їх однодумці, спекулюючи на гласності, вдаються до нових форм антигромадської діяльності, розраховують на роздмухування закордоном антирадянського шумовиння навколо сумнівних поручень прав людини в СРСР...” [11].

Відповідно до вказівок КДБ СРСР, МВС СРСР і Прокуратури СРСР була зупинена спроба В. Чорновола, М. Гориня та І. Геля 10-14 грудня 1987 р. прийняти участь у роботі Семінару незалежних громадських організацій країн-учасниць Хельсінкського процесу щодо гуманітарних питань” у Москві. “У зв'язку з цим названі особи були запрошені до органів прокуратури м. Львова і офіційно попереджені про недопустимість здійснення ними антигромадських дій”, - відзначали представники КДБ УРСР [11].

У цей же період Іван Гель розпочав активну діяльність у Комітеті захисту УКЦ. “ЦК КПУ і КГБ України діяльність Комітету Захисту УКЦ розцінювали як одну з найнебезпечніших для режиму, бо саме Комітет мав найбільшу підтримку й найчисельнішу соціяльну базу, - відзначав відомий дисидент. - На політичний мітинг людина ще вагалася - іти чи ні, а на Богослужіння з мітингом ішла однозначно. Тому ЦК і КГБ провели у Львові нараду за участю Єльченка і Галушки, перших секретарів обкомів і начальників управління КГБ трьох західних областей (первісна інформація, що її давав Богдан Котик, відрізнялася кількістю учасників: за його даними, окрім Єльченка і Галушки, були лише Погребняк і Малик, один - перший секретар, другий - генерал КГБ)” [4].

Іван Гель зауважив, що на порядку денному чиновників стояло лише одне питання: методи та засоби боротьби з уніатством як формою релігійного і політичного руху. За рекомендацією Є. Гриніва були ухвалені заходи боротьби з уніатством: а) негайно створити з довірених людей релігійні комітети (так звані “двадцятки”), що були б очолені авторитетними особами з учителів, агрономів, голів сільрад, голів колгоспів тощо, проте членів партії або інших відповідальних структур; зареєструвати комітети як представників релігійних громад у населених пунктах - селах і містах, де їх ще немає, а храми закриті; б) негайно відкрити і передати храми новоствореним православним громадам, в іншому випадку їх захоплять уніати; в) будь-якою ціною зберегти православні громади і храми, закріплені за ними в селах Прилбичі, де народився Андрій Шептицький, у Заздрості, де народився Йосиф Сліпий, у Кліцку, де народився Іван Гель, а також Грушеві, Зарваниці, Уневі, куди стікалися тисячі паломників; г) “заохочувати” ймовірних уніатів матеріяльними цінностями дефіцитного характеру - цементом, цеглою, лісом, дошками; д) забезпечувати релігійним громадам Руської Православної Церкви повну підтримку в їхній діяльності з боку органів радянської влади та правоохоронних органів [4].

У липні 1988 р. КДБ УРСР підготувало секретареві ЦК КПУ Єльченку доповідну “Про діяльність неформальних об'єднань на території УРСР”. В аналітичних матеріалах відзначено антирадянську діяльність п' яти неформальних громадсько-політичних об'єднань, серед яких І. Гель був членом трьох -

Української Гельсінської Спілки, Комітету захисту Української католицької церкви та Демократичного фронту підтримки перебудови [9].

23 липня 1988 р. КДБ УРСР повідомляло ЦК КПУ про те, що націоналісти намагаються використати сучасні умови “для налагодження організованої антирадянської діяльності, консолідації своїх однодумців і проведення різноманітних антигромадських акцій” [10].

Паралельно з “чорною пропагандою” і контрпропагандистськими операціями, КДБ УРСР і відповідні уповноважені Ради в справах релігії при Раді Міністрів УРСР в усіх західних областях посилили репресивні заходи щодо священників, членів Комітету та активістів - греко-католиків. Сотні людей, як відзначав Іван Гель, були оштрафовані за участь у Богослужіннях. Десятки священників відбували адміністративні арешти на 15 діб. Деякі з них - двічі й тричі. Зокрема, на Тернопіллі о. І. Сеньків і о. Т. Сеньків, на Львівщині - о. М. Гаврилів, М. Волошин, о. Микола Куць [4].

“На той час я розгорнув уже доволі широку роботу Комітету: виходив журнал “Християнський голос”, який я створив і редагував. Комітет збирав підписи за легалізацію УГКЦ, яких було зібрано понад 50 тисяч і передано в Президію Верховного Совета СССР, - констатував Іван Гель. - У Львові я провів два Богослужіння - мітинг 26 лютого 1988 року, панахиду на вшанування пам'яті Т. Шевченка і 16 квітня - панахиду пам'яті жертв Чорнобиля. На кожній із цих акцій було понад 30 тис. учасників” [4].

Завдяки Івану Гелю відбувалися Богослужіння також в інших регіонах УРСР: у Зарваниці на Тернопільщині (на місці, де з'явилася Матір Божа, за участю 20 тис. паломників); Дрогобичі - було проведено дві “відправи”: 2 травня 1988 р. учасники маніфестації (зібралося понад 15 тисяч вірних), прорвали кордон міліції і 400 чоловік увійшли на подвір'я церкви св. Юрія XVII ст., а священики М. Гаврилів і М. Волошин відправили св. Літургію. Аналогічна відправа відбулася на Успіння Матері Божої. 7 липня в Самборі проведено величну св. Літургію за участю понад 15 тисяч учасників. Під час виступів вшановано пам'ять 1115 замордованих енкаведистами у 1941 р. перед початком і в перші дні війни самбірчан. Того ж дня аналогічна відправа відбулася за участю 5 тисяч людей у Щирці [4].

Таким чином, після повернення із заслання, Іван гель повернувся до активної громадсько-політичної діяльності, яка спрямовувалася на підрив існуючого державно-політичного ладу. Його антирадянська робота була помічена органами безпеки, про що КДБ неодноразово інформувало центральні та місцеві органи влади. Особливе занепокоєння влади викликала його праця в Комітеті захисту УКЦ. Завдяки Івану Гелю у 1987-1988 рр. були організовані перші релігійні акції греко-католиків, які згодом отримали значний суспільний резонанс.

Список використаних джерел

1. Батенко Т. “Я повстаю, отже я існую”: Політичний портрет

2. І. Геля: (Нариси з історії українського руху опору кінця 1950-х - початку 1990-х років) / Т. Батенко. - Львів: НТШ, 1999. - 222 с.

3. Боцюрків Б. Придушення Української Греко-Католицької

4. Церкви в СРСР та Польщі у повоєнні часи / Б. Боцюрків // Сучасність. - 1990. - №7-8. - С.128-137.

5. Боцюрків Б. Українська греко-католицька церква в катакомбах (1946-1989 рр.) / Б. Боцюрків // Ковчег. - 1993. - Ч.1. С.113-152.

6. Інтерв'ю Геля Івана Андрійовича від 23 вересня 2012 р.[Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://archive.khpg.org/index.php?id=1348418185

7. Історія релігій в Україні: у 10 т. / [за ред. А. Колодного, В. Климова]. - К., 1999. - Т.3: Православ'я в Україні. - 560 с.

8. Марчук В. Церква, духовність, нація. Українська греко- католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. / В. Марчук. - Івано-Франківськ: Плай, 2004. - 464 с.

9. Пащенко В. Греко-католики в Україні. Від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів / В. Пащенко. - Полтава: ТОВ “Асмі”, 2002. - 616 с.

10. Про виготовлення Чорноволом В. і його спільниками самвидавного журналу “Український вісник” [ГДА СБУ, ф.16,

11. оп. 14, пор.3, арк.16-28] / У кн.: Чорновіл В. Твори в 10-ти т. Т.7. Статті, виступи, інтерв'ю (березень 1990 - грудень 1992) / В. Чорновіл; Упорядкув. та коментарі В. Чорновіл. - К. : “Смолоскип”, 2011. - 1080 с.: іл. - Міжнародний благодійний фонд В' ячеслава Чорновола.

12. Про діяльність неформальних об' єднань на території УРСР [ГДА СБУ, ф.16, оп.14, пор.7, арк.340-343] / У кн.: Чорновіл В. Твори в 10-ти т. Т.7. Статті, виступи, інтерв'ю (березень 1990 - грудень 1992) / В. Чорновіл; Упорядкув. та коментарі В. Чорновіл.

13. К. : “Смолоскип”, 2011. - 1080 с.: іл. - Міжнародний благодійний фонд В' ячеслава Чорновола.

14. Про заходи щодо локалізації антинародної діяльності націоналістичних елементів [ГДА СБУ, ф.16, оп.14, пор.8, арк.131-142] / У кн.: Чорновіл В. Твори в 10-ти т. Т.7. Статті, виступи, інтерв'ю (березень 1990 - грудень 1992) / В. Чорновіл; Упорядкув. та коментарі В. Чорновіл. - К. : “Смолоскип”, 2011. - 1080 с.: іл. - Міжнародний благодійний фонд В'ячеслава Чорновола.

15. Про локалізацію антигромадської діяльності Чорновола та його спільників [ГДА СБУ, ф.16, оп.14, пор.4, арк.160-162] / У кн.: Чорновіл В. Твори в 10-ти т. Т.7. Статті, виступи, інтерв'ю (березень 1990 - грудень 1992) / В. Чорновіл; Упорядкув. та коментарі В. Чорновіл. - К. : “Смолоскип”, 2011. - 1080 с.: іл. - Міжнародний благодійний фонд В'ячеслава Чорновола.

16. Про настрої в середовищі українських дисидентів [ГДА СБУ, ф.16, оп.14, пор.3, арк.77].

17. Про процеси в середовищі націоналістично налаштованих осіб [ГДА СБУ, ф.71, оп.9, спр.803, арк.29] / У кн.: Чорновіл В. Твори в 10-ти т. Т.7. Статті, виступи, інтерв'ю (березень 1990 - грудень 1992) / В. Чорновіл; Упорядкув. та коментарі В. Чорновіл.

18. К. : “Смолоскип”, 2011. - 1080 с.: іл. - Міжнародний благодійний фонд В' ячеслава Чорновола.

Анотація

Церковно-релігійний фактор у громадсько-політичній діяльності Івана Геля. Дем'янчук В. А., здобувачка Центру дослідження українсько-польських відносин, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (Україна, Львів)

Визначено особливості громадсько-політичної діяльності відомого українського дисидента Івана Геля у період “перебудови", “гласності", “демократизації" в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УРСР).