Особливості родоводу давньоруської князівни Марії-Добронеги, дружини правителя Польщі

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання про особливості родоводу давньоруської князівни Марії-Добронеги, дружини правителя Польщі

О. Ясинецька



Київська Русь у період ХІ-ХІІ ст. мала значний міжнародний авторитет, підтримувала постійні взаємовідносини з багатьма європейськими державами, нерідко скріплюючи їх династичними шлюбами. Вони укладалися в часи великого князя київського Володимира Святославича, його сина Ярослава Мудрого, названого «тестем Європи», Володимира Мономаха, Мстислава Великого та ін. Династичні шлюби були як складовою політичних міждержавних взаємин, так і потужним чинником взаємовпливів української (києво-руської) та європейської культур. Чимало представників давньоруських династій увійшли в історію європейських країн як хрестителі, меценати, покровителі освіти, письменства та мистецтва, ктитори і будівничі. У нас час у країнах Європи збереглося чимало пов'язаних з ними об'єктів культурної спадщини.

Актуальність нашого дослідження зумовлена з одного боку - зростанням у суспільстві інтересу до національної історії та культури, прагненням до європейських цінностей, з іншого - недостатністю систематичних досліджень вітчизняної історії ХІ-ХІІ ст. у контексті європейської цивілізації, існуванням багатьох «білих плям» у вітчизняних та європейських родоводах, особливо, що стосується княжих та королівських нащадків жіночої статі.

У наукових дослідженнях недостатньо висвітлено роль київських княгинь у культурно-історичному процесі на теренах нових європейських батьківщин. Лише деякі праці присвячені окремим давньоруським князівнам ХІ-ХІІ ст., зокрема, дочкам Ярослава Мудрого [1, 5, 7, 29, 83, 88, 93, 94, 95, 96], (особливо рясно - Анні Ярос- лавні [5, 7, 15, 16, 18, 19, 38, 46, 48, 51, 55, 56, 70, 71, 76, 80, 82, 85, 87, 116 та ін. ]) і Мстислава Великого [11, 121, 33, 35, 37, 43, 44, 45, 49, 58, 62, 63, 72, 120] та ін.

Маловивченими залишаються особливості родоводу, обставини династичних шлюбів та культурна діяльність руських князівен на престолі Польщі, зокрема, першої, засвідченої джерелами, давньоруської князівни, дружини правителя Польщі Марії-Добронеги [3, 52, 54, 60, 92]. Науковці не дійшли одностайності у питанні її походження, маловідома її роль у польській культурній та династичній історії.

Таким чином, метою даної статті є дослідження обставин і наслідків матримоніальногошлюбу давньоруської князівни Марії-Добронеги та князя-правителя Польщі Казимира І Віднови- теля, з'ясування особливостей родоводу Марії- Добронеги та обґрунтування нової гіпотези її походження.

Джерельною базою праці слугували європейські середньовічні аннали, хроніки, саги та інші історичні документи: [22, 41, 6; 8, 12, 13, 31, 32, 40, 47, 53, 65, 68, 73, 89, 91, 97, 98, 99, 103, 105, 107, 108, 111, 113, 114, 117, 119]; вітчизняні літописи і тексти давньої літератури [20, 30, 42, 63, 57, 61, 39, 79, 74, 75, 81].

У статті використано публікації українських і зарубіжних авторів з питань міждержавних, зокрема польсько-українських відносин ХІ-ХІІ ст. [41, 14, 17, 34, 36, 41, 50, 52, 59, 64, 67, 69, 78, 86, 90], генеалогій європейських правителів та династичних шлюбів [9, 10, 12, 100, 101, 105, 107, 108, 109,110, 114, 115, 122], особливо родоводу Добронеги-Марії [3; 54; 60; 52; 9; 10; 92; 41; 25; 14; 110], вітчизняні та європейські енциклопедичні видання [60, 84, 115] та ін.

Історія Київської Русі завжди була тісно пов'язана з історією сусідньої Польщі. Контакти між двома державами обумовлені не лише територіальною близькістю, спорідненістю етнічного походження, схожістю соціально-політичних та культурних тенденцій у розвитку, але й великою кількістю матримоніальних союзів, які особливо активно укладалися впродовж ХІ-ХІІ ст.

Першою київською княгинею, виданою заміж до Польщі в ХІ ст., чий повноцінний шлюб зафіксовано у вітчизняних та західних джерелах, є Марія-Добронега (бл. 1015/1017-1087) - дружина польського князя-правителя Казимира І Відновителя (1016-1058). Більшість сучасних дослідників стверджують, що Марія-Добронега (Доброніга, Доброгнева) - донька Володимира Святославича та його візантійської дружини Анни Порфирогенети (Багрянородної) [20, 267; 60, 422; 9, 277; 115, 53; 77, 383; 25, 114-115 та ін.]. Рік її народження точно не відомий. Але, ґрунтуючись на датуванні смерті царівни Анни, науковці стверджують, що Добронега, відповідно, народилася до 1011 р. А точна дата смерті Добронеги записана у Рочнику Краківського капітулу - 1087 р. [117, 3-115; 119, 21-105; 22, 345]. В такому разі, князівна-королева прожила тривале життя - понад 76 років - щасливе виключення для того часу. Однак, ми вважаємо, що датування життя Добронеги, як і її походження, є досі достеменно не з'ясованими і вимагають додаткових ретельних досліджень.

Марія-Добронега.

Худ. Василь Василенко, дерево/олія, 2015 р.,приватна колекція

Вітчизняні літописи, зокрема Літопис Руський за Іпатським списком, називає Марію сестрою Ярослава Мудрого [42, 94]. В історіографії була також спроба ідентифікувати Марію-До- бронегу як дочку Ярослава Мудрого [50, 115, 398, 444]. Проте, така версія була відкинута після аналізу подальших шлюбів нащадків Ярослава Володимировича [50, 580].

Деякі історики, починаючи з М. Баумгартена, ґрунтуючись на «Генеалогії Вельфів» та опосередкованих свідченнях Тітмара Мерзебурзького, вважають матір'ю Марії останню дружину Володимира Святославича - невідому на ім'я дочку графа Куно (Конрада) фон Еннінген, з якою Володимир ніби то одружився після смерті царівни Анни [22, 190; 40, 81-93; 53, 192; 42, 49; 3, 102-109; 101, 121; 100, 8; 34, 227]. На наш погляд, факт одруження Володимира з дочкою Конрада малоймовірний. Після смерті Анни (1011 р.) великому князеві було вже бл. 60 років, він народився, вірогідно у середині, або др. пол. 950-х рр., оскільки в 969 р. отримав своє перше княжіння, хоч і був ще неповнолітнім. Володимир пережив Анну лише на три-чотири роки іпомер у «глибокій старості», як свідчать ті ж західноєвропейські джерела [53, 141]. Малоймовірно, щоб у «глибокій старості» князь обзавівся ще одною дочкою. Так само, маловірогідно, що Добронега - донька візантійської царівни Анни. Датуючи народження Добронеги 1011 роком дослідники не врахували, що Анні Багрянородній мало б бути на той час бл. 48 років. Неймовірно також, щоб Добронега народилася задовго до цієї дати, оскільки ми знаємо точне датування її смерті (1087) і рік народження її чоловіка - 1016. Народившись від Анни в її «дітородний» період - кін. 980-х рр. - 990-ті рр., Добронега мала б прожити бл. 90-100 років, вступала б у шлюб (а ми знаємо його більш-менш точне датування - між 1038 і 1043 рр.) у віці бл. 50 років (а вона після цього народила п'ятьох дітей!) і була б набагато старша за чоловіка - що неймовірно, навіть з огляду на велику бажаність і політичну доцільність цього шлюбу для Польщі.

Тому є підстави припускати, що Добронега могла народитися дещо пізніше - бл. 1015-1017 рр. і бути не дочкою, а онукою Володимира Святославовича. В її родоводі можуть постати не лише великі князі київські та імператори Візантії, а й царі Болгарії, королі Англії, імператори Священної Римської імперії... Наша розвідка - маленька спроба «пролити світло» і запропонувати свою версію родоводу Добронеги.

На наше переконання, Добронега була дочкою Бориса Володимировича - сина великого князя київського, пізніше канонізованого православною і католицькою церквами в числі перших святих страстотерпців. Завдяки життєписам князя відомо, що з волі батька Борис рано вступив у шлюб [61, 179-206; 66, 372; 4, 19]. Але ні давні джерела, ні сучасні дослідники не вказують, з ким був одружений Борис.

У «Великій хроніці про Польщу, Русь та їх сусідів» (ХІІІ ст.) є цікавий запис стосовно Добро- неги: «Він [Казимир] взяв собі за дружину дочку короля Русі Романа, сина Одона, на ім'я Добронега, інакше названа Марією» [6, 70]. З численних джерел відомо, що хресне ім'я князя Бориса - Роман, тому можна стверджувати, що у Великій хроніці йдеться саме про Бориса-Романа Володимировича. «Сином Одона», на наш погляд, він названий через те, що був одружений з дочкою (нащадком, представницею роду) Одона (Оттона). В ті часи, як часто і тепер, «батьком» могли називати й тестя, а отже зятя - «сином».

У «Генеалогії Вельфів», сказано, що граф Куно із Енінгена (Конрад Швабський) у шлюбі з дочкою імператора Оттона («лат. filia Ottonis Magni imperatoris») мав чотирьох синів і чотирьох дочок, одна з яких вийшла заміж за «короля Русі» («Rex Ruganorum») [105, 733-734; 22, 189-- 190] (Див. Схема № 1. ДОДАТОК 1).

Дослідники Д. Джекман і Й. Фрід [109, 72] на основі «Вайнгартенської історії Вельфів» [40, 199--200; 107, 454--471] зробили висновок, що її звали Рихлінд (Регелінда -- Regelindis, Richlind Otona). На думку деяких учених слово «filia» в даному випадку варто розуміти ширше -- не «дочка», а «нащадок, член роду». Так, сучасний західноєвропейський дослідник А. Вольф довів, що у «Генеалогії Вельфів» пропущена одна ланка, а саме: Регелінда - дружина Куно-Кон- рада (f997) доводилася не дочкою, а онукою імператорові Священної Римської імперії Оттонові І Великому і була дочкою його сина Людольфа, народженого у першому шлюбі імператора з англійською принцесою Едітою [123, 25--83].

Припускається також, що ім'я їхньої дочки, дружини «короля Русі», - Адель. Але давнє джерело, яке слугувало підставою для цього, не збереглося. Вірогідно, ця версія ґрунтується на тому, що друга дружина Оттона Великого носила ім'я - Аделаїда Бургундська (Адела, Адель; 931--999) (Див. Схема № 2. ДОДАТОК 2).

«Генеалогія Вельфів» не вказує імені правителя Русі. З цього уривку відомий російський генеалог М. Баумгартен зробив висновок, що йдеться про Володимира Святославича. Але пізніше А.В. Назаренко обґрунтовано довів, що цим «королем Русі» не міг бути Володимир Святославич, і зробив висновок, що згаданий у «Генеалогії Вельфів» «король Русі» - це Ярополк Святославич - рідний брат Володимира [22, 311].

На нашу думку, версія авторитетного вченого також не підтверджена хронологічно. За сучасними дослідженнями, шлюб Куно і Регелінди (нар. бл. 950 р.) відбувся 968 р. [109, 34], подружжя мало щонайменше 4 синів і 4 дочки, а отже, їх дочка, яка вийшла заміж за «короля Русі» (згадана у переліку дочок третьою), могла народитися не раніше 970-х рр., або ж у 80-х рр. Х ст. За даними Літопису Руського Ярополк Святославич загинув 11 червня 980 року [42, 46], за іншою версією ще раніше - 978 року, отже не міг одружитися з дочкою Куно і Регелінди. Припускаючи, що цим «королем» міг бути Володимир

Святославич (за Баумгартеном), або Ярополк Святославич (за Назаренком), під титулом «короля Русі» ніколи не розглядався Борис Володимирович.

За «Житієм» першим удільним князівством Бориса була Волинь [9, 273]. Близькість до Польщі, з якою воювала Германська імперія, зумовлювала потребу укріплення русько-германських стосунків, які й могли бути скріплені шлюбом Бориса та германської принцеси. Існує також думка, що цей альянс був реакцією на союз Турівського князівства (Святополк Окаянний) і Польщі (Болеслав Хоробрий), скріплений шлюбом Святополка і дочки Болеслава. Нашу версію підтверджують висновки і припущення інших дослідників [34, 227; 59, 35, 122, 123, 326; 69, 290-29; 53, 152], які обґрунтовували гіпотезу про те, що в розпал польсько-німецької війни 1007-1013 рр. оформився русько-німецький союз, ми припускаємо, скріплений шлюбом київського князя і правнучкою Оттона І. Вірогідно, шлюб Бориса із представницею роду Оттона Великого міг відбутися між 1009 і 1013 рр. (після шлюбу Святополка і Болеславни), ймовірно, ближче до 1013 р. - після повстання Святополка, підбурюваного Болеславом, проти Володимира і розривом русько-польських стосунків, або бл. 1015 р., коли відновилося військове протистояння Польщі та Священної Римської імперії [34, 231]. Тим більше, що Великопольська хроніка називає зятя Оттона «правителем Русі», а Борис міг бути проголошений спадкоємцем великокняжого престолу бл. 1015 р.

Таким чином, Борис-Роман був «сином» в широкому сенсі - «зятем» Оттона Великого, пошлюблений з представницею його роду (правнучкою) та батьком Добронеги-Марії, що, в такому разі, узгоджується з даними Великополь- ської хроніки. Вірогідно, саме через спорідненість з імператором Священної Римської імперії князь Борис під іменем «Роман Руський» належить до шанованих святих Римо-католицької церкви [84, 747]. Можливо, саме через заборони-застере- ження проти укладання міжконфесійних шлюбів (між православними і католиками-латинянами) з часів Середньовіччя і пізніше, шлюб Бориса Володимировича, шанованого православною церквою, з «латинянкою» ретельно замовчувався.

Ще одним опосередкованим підтвердженням нашого припущення є той факт, що чоловік Добронеги по лінії його матері й сам походив з

роду Оттона Великого, а шлюби між далекими нащадками одного роду були поширеними (Див. Схема № 3. ДОДАТОК 3).

Більшість дослідників датує загибель Бориса і Гліба 1015 р., але деякі вчені, посилаючись на дані Саги про Еймунда, припускають, що ця трагічна подія трапилася пізніше - у 1017 р. [65, 99; 25, 168; 14, 25], а отже і Марія-Добронега могла народитися бл. 1017 р.

Досі тривають дискусії і про родовід Бориса- Романа Володимировича. Переважає думка, що Борис був єдинокровним (від однієї матері) з іншим сином Володимира Великого - Глібом. Для нашого дослідження важливим є саме родовід Бориса Володимировича. Вітчизняні джерела чітко не вказують імені та походження матері Бориса, називаючи її «болгаринею» [42, 48]. Більшість дослідників [39, 75-78; 27, 49; 84, 715] погоджуються з її болгарським корінням, але її ім'я та достеменне походження досі залишаються не з'ясованими. На наше переконання, на розв'язання цієї проблеми може пролити світло аналіз династичних взаємин Візантії та Болгарії у Х ст. Хоча деякі дослідники пов'язують походження «болгарині», дружини Володимира Святославича, з Волзькою Булгарією [9, 274], більш ймовірним нам видається її походження з роду царя Бориса І - хрестителя Болгарії та його сина Симеона, тобто з Болгарії Дунайської. Зазначимо, що багато дослідників, ґрунтуючись, зокрема, на унікальному джерелі - «Новый Владимирский летописец» [63, 8-11], підтверджують наше припущення, а також з цим же родом пов'язують походження великої княгині київської Ольги [63, 54; 24, 32-51; 2, 217; 86, 28; 64, 75; 26, 38-39]. Це слугує додатковим аргументом на користь нашої версії родоводу князя Бориса-Романа Володимировича.

У Х ст. візантійську імператорську родину поєднували з династією болгарських царів як часті військові конфлікти, так і тісні династичні взаємини. Так, одна з дочок царя Болгарії Симеона (невідома на ім'я) була заручена з Константином Багрянородним, але матір Константина - імператриця Зоя, не прийняла її - заручини було скасовано. Пізніше син царя Симеона Петар (Петро) І (бл. 900-969) був одружений з онукою імператора Романа І (^ 948), дочкою його сина Христофора Лакапина (бл. 890-931) - Марією- Іриною (|966) [32, 60-61]. Це не завадило обом державам активно воювати одна з одною, залучаючи, навіть, до цього протистояння руські війська на чолі з князем Святославом Завойовником [27, 56].

Про активну участь великого князя Святослава у військових конфліктах Візантії та Болгарії свідчать вітчизняні та західні джерела. Так, Лев Диякон, сучасник київського князя, описує посольство візантійців до русів, яких називає скіфами-таврами (!!!) з проханням за велику винагороду «іти проти місян» (так візантійці називали жителів Дунайської Болгарії - Місії): «Святослав (Сфендосфлав - так називався начальник таврів (...), мріючи про завоювання Міської країни і, як людина палка, відважна, сильна й діяльна, підбурив усе юнацтво таврів до цього походу.» [27, 56].

Онук Романа І, візантійський імператор Роман ІІ (бл. 958-963) доводився двоюрідним братом Марії-Ірині Лакапині - дружині болгарського царя Петара І. Онучки Марії та Петара жили при візантійському дворі, як стверджують болгарські джерела, в якості малолітніх наречених синів Романа ІІ - майбутніх імператорів Константина УІТІ та Василя ІІ [23, 569-571]. Це не завадило останньому увійти в історію під іменем «Болгаробійця» [23, 669-703] за особливу жорстокість у переможних війнах проти Болгарії, а саме - проти рідного дядька та батька болгарських наречених - Романа і Бориса ІІ. Ці двоє були останніми царями незалежної Болгарії, після їх загибелі Болгарія до кін. ХІІ ст. цілковито перейшла у підпорядкування Візантійській імперії, яка призначала тепер своїх намісників. Й тут війна, мир та шлюб йшли поруч - заручини двох дочок Бориса ІІ, укладені ще у 968 р. з майбутніми імператорами - Константином УІІІ та Василем ІІ, було скасовано. Очевидно, переможений цар та його доньки стали нерівнею повновладним візантійським монархам. Зазвичай, в такому разі нещодавні наречені опинялися в монастирі. Проте, вважаємо, що одна з цих дочок могла бл. 971 р. (або пізніше) стати дружиною Володимира Святославича, тою самою таємничою «болгаринею». Важливим підтвердженням нашої гіпотези є свідчення Г. Кедрина про те, що серед полонених великого князя київського Святослава Завойовника були діти Бориса ІІ, народжені до 971 р. [103, 127]. Ймовірно також, що ці «діти» (серед яких вірогідно була дочка) були ще малолітніми, а підрісши при дворі київського князя, одна з дочок Бориса ІІ стала дружиною Володимира Святославича. Така практика була звичною для тих часів.

Отже, болгарська царівна, дочка останнього царя Бориса ІІ і могла бути матір'ю Бориса Володимировича. На користь цієї версії говорить той факт, що імена двох синів Петара І, один з яких був батьком «болгарині», присутні в імені князя Бориса-Романа. Джерела називають матір Бориса то «грекинею», то «болгаринею» - обидва імені правомірні з огляду на її візантійсько-болгарське походження.

Маємо й інше сміливе припущення - Добро- нега, можливо, була не єдиною дочкою Бориса. Приблизно у той самий час інша київська князівна - Агата (Агафія) була видана заміж за нащадка англійського престолу, який жив як вигнанець при дворі великого князя київського Ярослава Мудрого. Існує багато версій її походження та зв'язку її родоводу з імператорами Священної Римської імперії, про це свідчили європейські середньовічні хроніки та хроністи: Англо-саксонська хроніка Флоренса Ворчестер- ського [104, 133], Елред Рівоський [97, 1-37] та ін., а також сучасні історики [120, 71-80]. Так, Матвій Паризький (ХІІІ ст.) називає Агату «сестрою» германського імператора Генріха [47, 107-172] У випадку, якщо наші припущення вірні і вона є другою дочкою Бориса-Романа та представниці роду Оттона Великого - це пояснює такі зв'язки. Зазначене підтверджується і даними ономастики - в роду Романа І Лакапина не раз зустрічається ім'я «Агата» (Агафія) (Див. Схема № 4. ДОДАТОК 4). А серед онуків Агати є святий король Шотландії на ім'я Давид (поширене у Візантії та Болгарії, а також хресне ім'я Гліба Володимировича - рідного брата Бориса- Романа) - тоді це ім'я вперше з'явилося на землях Англії та Шотландії. Агата стала матір'ю і бабусею наступних королів і королев Шотландії, її нащадки утворили міцне родове древо королів Англії, яке можна прослідкувати включно до сучасної королеви Єлизавети [94, 58-60].

Середньовічний хроніст Вільям Мальмсберій- ський (ХІІ ст.) називає Агату «сестрою королеви Угорщини». Королевою Угорщини в сер. ХІ ст. [137, 196] була Анастасія Ярославна. За нашою версією, дійсно сестра (двоюрідна) Агати і Добронеги. В історіографії існує кілька найбільш поширених гіпотез походження Агати: Германська, Угорська, Київська і Болгарська. Наша версія - об'єднує їх, оскільки обґрунтовуєпричетність усіх згаданих династій до родоводу Агати і Марії-Добронеги. Проте, родовід київської князівни Агати (Агафії) не є темою нашої статті і лише пов'язаний з нею опосередковано - через ймовірні близькі родинні зв'язки з Марією.

Про Марію-Добронегу Літопис руський згадує лише під 1043 р.: «У сі ж часи видав Ярослав сестру свою [Добронігу-Марію] за Казимира, [князя лядського]. І дав Казимир замість віна людей вісімсот, яких полонив був Болеслав, пе- ремігши Ярослава» (42, 94). Хроніка Гваньїні датує цей шлюб 1042 р. [13, 86], Саксонський анналіст (ХІІ ст.) подає запис про шлюб під 1039 р. [14, 43-45]. Сілезькі Компілятивні Аннали датують цей шлюб навіть 1031 р. [99, 2012]. Загалом, дослідники припускають, що шлюб, найвірогідніше, міг відбутися між 1038-1043 рр. [34, 316; 110, 134].

Казимир І Відновитель (1016-1059) був сином короля Польщі Мешка ІІ В'ялого ( 990-1034) та Рикси Лотарингської (бл. 995-1063). Польща у ті часи переживала важку кризу, після правління Мешка ІІ була роздробленою і виснаженою військовими конфліктами. Всередині країни розпочалася боротьба між шляхтою і селянами, християнська віра, нещодавно запроваджена, почала занепадати, населення потерпало від розбоїв та беззаконня, державна влада збереглася лише в містах. Селянське повстання 1037-1038 рр. за розмахом належало до одного з найбільших повстань того часу. Від Польщі відокремилися Помор'я і Мазовія, де утвердилися місцеві династії. Останнім ударом стало вторгнення (1038 р.) військ чеського князя Бржетислава І, який захопив Гнєзно, розграбував святині Гнєзненського собору і приєднав Сілезію до володінь чеської корони.

Галл Анонім пише, що після смерті Мешка Казимир залишився маленьким хлопчиком зі своєю матір'ю-королевою; Рикса потурбувалася про гарну освіту сина, з раннього віку віддавши його в монастир, де Казимир вивчав Священне Писання, і правила королівством з гідністю, але «зрадники через заздрість» прогнали її з королівства, а сина утримали «для прикриття» своїх злодіянь. Коли ж він виріс і став правити, зрадники, «боячись помсти», постали проти нього і змусили тікати до Угорщини. Стефан, який стояв тоді на чолі угорської держави, утримував Казимира при собі через дружні стосунки з чеським королем, з яким Польща мала часті військові конфлікти. Лише після смерті Стефана Казимир зміг отримати свободу [12, 49-50].

Дещо інакше цей епізод польської історії змальовує Великопольська хроніка. На чолі держави після смерті Мешка ІІ утвердився його старший син Болеслав. Він ще до того, як став правителем, «приніс своїй матері багато сорому» - знеславив себе розпусною поведінкою і занедбав державні справи. «Не маючи сили зносити його безпутство», Рикса Лотарінгська, забравши сина Казимира, «вирушила у рідну землю Саксонію» і «вступила до монастиря» [6, 70]. Рикса Лотарінгська також походила з роду правителів Священної Римської імперії - була онукою імператора Оттона ІІ.

Хроніка оповідає, що старший син Рикси Болеслав «внаслідок своїх численних злодіянь, хоч і був відмічений королівською діадемою, погано скінчив своє життя і тепер навіть не числиться у списку королів і правителів Польщі» (Там само). Деякі дослідники заперечують існування сина Мешка ІІ на ім'я Болеслав, в усякому разі, у шлюбі з Ріксою [115, 50; 110, 127-128].

Після смерті Мешка ІІ у Польському королівстві виникло багато смут і війн, переважно міжусобних. О. Гваньїні у «Хроніці європейської Сарматії» (XV! ст.) красномовно свідчить: «Поляки без пана були як заблукані вівці і не знали, що далі робити...» [13, 85]. Королівство через безперервні війни «майже втратило всю свою могутність». Тоді впливові люди держави вирушили до Саксонії до своєї королеви з проханням, аби її син Казимир зайняв польський престол. Від Рикси вони дізналися, що Казимира відправлено в Париж «для вивчення вільних наук», де він вступив до ордена св. Бенедикта і обрав собі церковну кар'єру. Коли посли прибули до Франції, Казимир уже прийняв чин диякона в монастирі Клюні, а потім в Саксонії жив під іменем Карла в монастирі Лаомерта. Порадившись з абатом монастиря, посли вирушили до Риму і звернулися до папи Бенедикта ІХ з проханням посприяти поверненню їх правителя та виділити йому диспенсію, аби він міг одружитися і, таким чином, не позбавити Польщу спадкоємця престолу. Посли скаржилися на численні «нещастя», які переживала Польща - відступи від християнської віри, «пролиття крові в результаті нашестя ворогів». Папа відгукнувся на прохання і дав дозвіл Казимирові полишити монастир заради інтересів польської держави і на йогошлюб, виділивши для цього диспенсію, але за колишнє вигнання свого законного володаря наклав на польський народ зобов'язання щорічно виплачувати з кожної людини динарій на світильник св. Петра і на побудову церкви. Деякі дослідники вважають перебування Казимира у Франції малоймовірним і вважають, що весь час свого вигнання він провів у Германії [115, 51]. Казимир повернувся до Польщі, «де був прийнятий з великою радістю». Він став першим польським правителем, який «знав латинське письмо» [13, 85].

З допомогою германського війська Казимирові у 1039 р. вдалося відновити державну владу в Польщі, придушити бунт та вгамувати непокірних аристократів. Однак за цю допомогу імператора Польща повинна була визнати над собою сюзеренітет Священної Римської імперії. «Цей Казимир, - як повідомляє Великопольська хроніка, - «проявив велику мужність, скрізь змусивши ворогів утікати, мирно володів Польським королівством». Названий він був «Відновите- лем» завдяки тому, що «повернув багато, втраченого його батьком Мешком і щасливо відновив те, що було зрівняне з землею» [6, 70]. Встановивши мир на польських землях, Казимир одружився «з дочкою князя Русі Романа, сина Одона, на ім'я Добронега, інакше названа Марією» (Там само). Галл Анонім називає її «дівицею шляхетного (високого) походження з Русі» [12, 50].

Згідно з деякими джерелами, наречена короля мала ім'я Марія, але, коли прибула до Польщі, «покинула грецьку віру і знову охрестилася у Кракові, взяла собі ім'я Доброгнева» [13, 86]. За вказаними джерелами відбулася ця подія у Кракові, а коронована Марія, як і її чоловік, була у Гнєзно (нині - Гнєзненський собор Успіння Пресв. Богородиці та Св. Адальберта). Дослідники сумніваються в факті коронації - Казимир носив титул «князя Польщі», а не короля, малоймовірно також, що «перехрещення» Марії в латинську віру мало місце - «велика схизма» (1054 р.) ще не відбулася, Гваньїні вслід за Длугошем [108, 158] просто невдало пояснив існування двох імен княгині, не знаючи, що для Русі це була звична практика - існування у представників княжої родини двох імен - світського і хресного (Володимир-Ва- силь, Ольга-Олена, Гліб-Давид, Борис-Роман.). На цю помилку польських хроністів вказував ще

І. Лінніченко [41, 48-49] і зауважував, що, очевидно, мирським іменем було Доброніга (Добро- нега, Доброгнева), а хресним - Марія.

Казимир «взяв за наречену великий посаг» і заручився військово-політичною підтримкою її родича - великого князя київського Ярослава Мудрого. Ярослав здійснив кілька військових походів на підтримку Казимира (1041, 1043 рр.), а в 1047 р. допоміг йому остаточно здолати бунтівного мазовецького князя Маслава (Мечислава), в результаті чого Мазовецька земля знову відійшла до польського королівства. Іакимів- ський літопис оповідає, що Ярослав на прохання польського князя Казимира, зятя свого, «ходив на мазовшани», котрих в жорстокій битві переміг і «князя їх Моіслава убив», «землю ж ту Казимирові здобув» [77, 79; 42, 95].

Шлюб Марії та Казимира виявився успішним. Марія-Добронега у відповідності до свого імені, очевидно, мала «добрий норов», ласкавий в стосунках до підданих характер, була милостива і справедлива. Польські хроніки зберігають про неї значно більше відомостей, ніж руські - княгиня залишила помітний слід в історії держави. Місцеві хроністи стверджували, що після одруження Казимира з Добронегою укріпилися стосунки Польщі не лише з Руссю та «запанував мир і спокій» на польських землях [6, 71]. Від синів Марії походить вся наступна династія польських королів.

Через те, що Казимир І чернечу мантію змінив на шати князя-правителя, його в історії часто іменують «Монахом» або «Мнихом», а завдяки своїй активній діяльності по відбудові та об'єднанню держави він отримав ім'я «Від- новитель». Подружжя Марії та Казимира уславило себе як ктитори та покровителі церковного будівництва, меценати освіти і мистецтва. Казимир переніс столицю держави з Гнєзно до Кракова - єдиного великого міста, яке вціліло після воєн. Сюди перемістили й митрополичу кафедрузі зруйнованого Гнєзно. Єпископат було відновлено також у Вроцлаві. Місто Краків перетворилося тепер не лише у центр Малої Польщі, а й у символ польської державності. Тут Казимир розбудував новий собор (очевидно, на місці більш древнього), нині відомий як головний храм Кракова і всієї Польщі - Кафедральний собор на честь святих Станіслава і Вацлава (Вавельська кафедра). У Вавельському замку відбувалася коронація польських монархів. Тут зберігалися знаки державної влади: корона, меч, скіпетр і держава. Цікаво, що меч «Щербинець» - атрибут коронації польських королів, дістав свою назву також у зв'язку з подіями польсько- української історії: поширена версія, що Болеслав І під час нападу на Київ ударив цим мечем в Золоті ворота і меч надщербився [12, 36].

Очевидно, активну участь у справах храмового будівництва брала і дружина Казимира - київська князівна, вихована у християнській вірі та побожності. З ініціативи подружжя були засновані та збудовані: Крипта Св. Леонарда, бл. 1038/1039-1118 (Краків); Тинське бенедек- тинське абатство, бл. 1044 р. (Тин, Тинець); Собор св. Іоанна Хрестителя, 50-60-ті рр. ХІ ст. (Вроцлав); Костел на честь св. Егідія, 1067 (Тар- жек, Та^е^); Бенедиктинське абатство (бл. 1050) в м. Могильно та м. Любуші, Сілезія [13, 87; 102, 20-21; 112, 31; 115, 53] та ін. династичний добронега військовий конфлікт

Монарше подружжя «мудро і енергійно правило своїми підданими» і впродовж тривалого часу зберігався мир у державі. Казимир-реформатор запровадив ключовий елемент феодалізму - надання земельних уділів та маєтків своїм воїнам, що перетворило їх у середньовічних лицарів. Князь Казимир І помер у 1058 р. і, як свідчить Ян Длугош, був похований у Познані, за іншою версією - у Кракові [115, 54]. Марія пережила

його майже на тридцять років і, коли їх старший син Болеслав зійшов на престол у віці п'ятнадцяти років, він, як свідчать джерела, дослухався порад матері - Добронега тривалий час мала на нього вагомий вплив. Дата смерті Марії-Добро- неги записана у Рочнику Краківського капітулу - 1087 р. [117, 3-115; 119, 21-105; 22, 345]. Місце її захоронення невідоме [115, 54].

У шлюбі Марії-Добронеги та Казимира І народилося п'ятеро дітей, щоправда двоє синів - Мешко (1045-1065) і Оттон (бл. 1046-1048) померли, не залишивши нащадків (останній ще дитиною). Двоє інших стали правителями Польщі, відомими під іменами: король Болеслав ІІ «Щедрий» («Сміливий»; бл. 1043-1081/2) і князь-правитель Владислав І Герман («Благочестивий»; бл. 1044-1102). Дочка Сватава (Святохна, Святослава) стала королевою Чехії, дружиною Вра- тислава ІІ [13, 87].

Отже, середньовічна історія України (Київської Русі) розвивалася у контексті та тісній взаємодії з культурою та політичним розвитком Європи, окремих європейських держав, зокрема Польщі, вагомим компонентом цього зв'язку були династичні шлюби, що рясно укладалися впродовж ХІ-ХІІ ст.

Шлюб давньоруської князівни Марії-Добро- неги і князя-правителя Польщі Казимира І Від- новителя став першим, засвідченим джерелами, матримоніальним союзом у довгій низці польсько-руських шлюбів ХІ-ХІІ ст. і важливим етапом міждержавних стосунків Польщі та України (Київської Русі) ХІ ст., скріпивши політичний альянс між державами. Генеалогічні древа П'ястів і нащадків Володимира Великого міцно сплелися і дали численних нащадків, що уславилися у європейській середньовічній культурі.

Результатом активної культурно-історичної діяльності королівського подружжя Марії-До- бронеги та Казимира І стало спорудження церков та монастирів, багато з яких збереглися донині й належать до важливих об'єктів культурної спадщини Польщі.

У реконструкції родоводу Марії-Добронеги було запропоновано новий підхід і обґрунтовано його зв'язок з монаршими династіями Англії, Болгарії, Візантії та Священної Римської імперії.



Джерела та література

1. Анастасия Ярославна, королева Венгрии // Вопросы истории. 1984. № 10. С. 180--184.

2. Архимандрит Леонид. Откуда родом была св. великая княжна русская Ольга?// Русская старина, 1888. - Т. 59 - сентябрь - №7. - С.217.

3. Баумгартен H.A. Добронега Владимировна, королева польская, дочь св. Владимира // Благовест. - Париж - 1930. - № 2-3. - С. 102-109.

4. Борис и Глеб. Жизнь, подвиги, чудеса первых русских святых. - Д.: АРТ-ПРЕСС, 2005. - С.19.

5. Борщак їлько. Анна Ярославна, королева Франції // Стара Україна. -- Львів. - 1925. - Т. 6. - С. 99-104.

6. Великая хроника о Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ вв. - М.: Изд-во Московского университета, - 263 с.

7. Висоцький С.О. Княгиня Ольга і Анна Ярославна - славні жінки Київської Русі. - К.: Наук. думка, 1991 - 100 с.

8. Вільям Мальмсберійський (ХІІ ст.)//Памятники средневековой латинской литературы Х-ХІІ вв/отв. Ред. М.Е.Грабарь-Пассек, М.Л.Гаспарова. - М.: Наука, 1972. - 559 с.

9. Войтович Л. В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. - Біла Церква.: В-ць О. Пшонківський, 2006. - 781 с. - С. 277.

10. Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кін. IX - поч. XVI ст.). - Львів: Інститут українознавства, 2000. - 649 с. -С. 277.

11. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. -- Луцьк: Вежа, 2000 - 508 с.

12. Галл Аноним. "Хроника и деяния князей или правителей польских" / Предисловие, перевод и примечания Л. М. Поповой. Ответственный редактор В. Д. Королюк. М.: Издательство АН СССР, 1961. - 172 с.

13. Гваньїні Олександр: Хроніка європейської Сарматії /Упор. та пер. о. Юрія Мицика. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2007. - 1006 с.

14. Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X - первой трети XIII вв. / А.Б. Головко; Ин-т истории АН УССР. - Киев: Наукова думка, 1988. - 136 с.

15. Голубовский П.В. Новые исследования о жизни французской королевы Анны Ярославны // Киевская старина. К., 1886. - Т. 54. - С.12-16.

16. Горбенко С. Королівський некрополь в церкві аббатства Сен-Дені та королева Франції Анна Ярославна //Історія релігій в Україні: науковий щорічник. Кн. 1 / Ін-т релігієзнавства, Львів. від-ня ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Від-ня релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАН України. - Львів: Логос, 2004. - С.202-212.

17. Грабський А. Грабский А. Ф. По поводу польско-византийских отношений в нач. ХІ в./В кн.: Византийский временник, - М., 1958, - Т. XIV. - с. 178-182.

18. Граф де Ке де Сент-Емур. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валуа / Пер. з франц. І. Франка. - Львів: Репринтне відтворення видання Друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка, 1909. - 1991. - С.14-15.

19. Гусев Виктор, Калинцев Юрий. Анна Ярославна, загадки судьбы // День. - 1999. - N° 161. - Пятница. - 3 сентября.

20. Густинський літопис - ПСРЛ. Т. 2. СПб., 1843. - С. 267.

21. Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о русско-скандинавских матримониальных связях // Скандинавский сборник. Таллинн, 1982. Вып. XXVII. С. 107-115.

22. Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия/ Под ред. Т.Н. Джаксон, И.Г. Коноваловой и А.В. Подосинова. - Т. IV: Западноевропейские источники. Сост., пер. и коммент. А.В. Назаренко. - М.: Русский Фонд Содейсвия Образованию и Науке. 2010. - 512 с.

23. Златарски Васил. История на българската държава през Средните векове. - Том 1. Част 2. - София, «Наука и изкуство», -1971 - 778 с.

24. Иловайский Д. И. Вероятное происхождение Ольги // Иловайский Д.И. Исторические сочинения. - М., 1886. - Т. 2. - СС. 32-51.

25. Ильин Н. Н. Летописная статья 6523 года и ее источник (Опыт анализа). М.: Издательство АН СССР, 1957. - 210 с.

26. Іванченко Р.П. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності. - К.: МАУП, 2007. - СС. 38-39.

27. Історія України в документах і матеріалах. Т. І. - К.: В-во Академії наук УРСР, 1939. - С. 56.

28. Історія України в особах: IX-XVШ ст. / В. За- млинський (керівник авторського колективу), І. Вой- цехівська, Галаган та ін. - К.: Україна, 1993 - 396 с.

29. Карпов А.Ю. Ярослав Мудрый. - М.: Молодая гвардия, 2010 - 592 с.

30. Княжеское житие. Сказание о Борисе и Глебе. / Древняя русская литература. Хрестоматия. Сост. Н.И.Прокофьев. - М., 1980.

31. Козьма Пражский. Чешская хроника/Вступ. Статья, перевод и комментарии Г. Э. Санчука. - М., 1962 - 268 с.

32. Константин Багрянородный. Об управлении империей. - М.: Наука, 1991 - 496 с.

33. Косих Г. Едігна - донька Анни Ярославни. Католики визнали її святою//Урядовий кур'єр. - 2010, 18 березня. - № 50 (420).

34. Королюк В. Д. Западные славяне и Киевская Русь.- М.: Изд-во «Наука», 1964 - 381 с.

35. Корсак І. Імена твої, Україно. - Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007 - 300 с.

36. Котляр М. Ф. Історія дипломатії Пд.-Зах. Русі. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. - 247 с.

37. Крутенко, Н. Г. Єлизавета Ярославна -королева двох держав / Наталія Крутенко. К.: Либідь, 2015 - 168 с.

38. Кулинич Д.Д. Анна Ярославна, королева Франции // Вопросы истории. - 1967. - № 2. - С. 217-221.

39. Лаврентьевская летопись. - ПСРЛ. - Т.1. - Л.: Из-во Академии наук СССР, 1926-1928, СС. 108-109.

40. Латиноязычные источники по истории Древней Руси. Германия. Вып. I. Середина IX - первая половина XII в. - М. Институт истории АН СССР, 1989 - 205 с.

41. Линниченко И. А. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XIV ст. - Ч. І. Русь и Польша до конца ХІІ в. - Киев, 1884. - С. 48.

42. Літопис руський/Переклад і комент. Л. Махновець. - К.: В-во «Дніпро», 1989. - С. 49, 94, 105, 152.

43. ЛопаревХ. Брак Мстиславны (1122) // Византийский временник. Т. 9. СПб., 1902. С. 418-445.

44. Лопарев Х. Русская княжна Евпраксия Мстис- лавна (XII в.) как вероятный автор медицинского сочинения //Сборники в честь А. И. Соболевского. СПб., 1905. С. 1-14.

45. Луговий О. Визначне жіноцтво України. Історичні життєписи. - К.: Дніпро, 1994. - 336 с.

46. Луняк Є. Анна Руська - королева Франції в світлі історичних джерел. - Київ-Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010 - 96 с.

47. Матузова В.И. Английские средневековые источники IX-XШ вв.: Тексты, пер., коммент. - Москва: Наука, 1979. - 268 с. - СС. 107-172.

48. Мельников Е.И. О языке и графике подписи Анны Ярославны // Славянское языкознание: Сб. ст. - М., 1959. - С.113-119.

49. Морозова Л.Е. Русские княгини. - М.: Аст- Пресс Книга, 2004 - 256 с.

50. Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ-ХІІ вв. - М.: Языки русской культуры, 2001. - 784 с. - С. 580.

51. Назаренко А.В. Генрих І и Анна Ярославна // Древняя Русь в свете зарубежных источников: Учебное пособие для студентов вузов / М.В. Бибиков, Г.В. Глазырина, Т.Н. Джаксон и др. Под ред. Е.А.Мель- никовой. - М.: Издательство корпорация «Логос», 1999. - С. 353-358.

52. Назаренко А.В. Житие Антония печерського и датировка русско-польского союза при Казимире І и Ярославе Мудром//Славяне и их соседи. Международные отношения в эпоху феодализма (сборник тезисов). М.: Наука: Главная редакция восточной литературы, 1989. - 74 с. - СС. 19-21.

53. Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IX-XI веков: Тексты, пер., коммент. - М.: Наука, 1993. - 238 с.

54. Назарко Іриней. Доброніга - дочка святого Володимира Великого // Analecta ordinis S.Basilii Magni. - Vol.2 (8). - Fasc.3-4. - Romae. - 1956. - C. 319-324.

55. Небелюк Мирослав. Анна Ярославна. Українська княжна на королівському престолі Франції в ХІ ст. - Paris-Lyon: S.C.I.P., 1952 - 57 с.

56. Нікітенко Н. М., Корнієнко В.В. Анна Ярославна та її автографи на стіні Софії Київської // Сівер- щина в контексті історії України. Збірник наукових праць. - Київ-Глухів. - 2010. - Вип. 3. - СС. 93-98.

57. Павлова Р. Нов Владимирски летописец//Език и литература. - София, 1980. - № 5. - С. 8-11.

58. Пападимитриу С. Д. Брак русской княжны Мстиславы Добродеи с греческим царевичем Алексеем Комниным // Византийский временник. 1904. Т. 11. С. 73-98.

59. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. - М.: Наука, 1968 - 474 с.

60. Плахонін А.Г., Добронєга Володимирівна // Енциклопедія історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2003.- Т. ІІ. - С. 422.

61. Прп. Нестор Літописець. Місяця липня 24. Читання про житіє і погублення блаженних страсто- терпців Бориса і Гліба. Вид. за рукоп. Моск. Синод. Друкарні «1 (53), пергамент. Сильвестрівський збірник XIV ст.//Адапт. За вид.: Богуславський С. Пам'ятки XI-XVET ст. про князів Бориса і Гліба (Розвідка та тексти), - М. С. 179-206.

62. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. М.: Мысль, 1989 - 286 с.

63. Ричка В. Княгиня Ольга. - К., Видавничий дім «Альтернатива», 2004. - 335 с. - С.54-55.

64. Сабев Тодор. Болгарский вклад в церковнокультурный расцвет Киевской Руси//Тясячелетие крещения Руси: Материалы международной церковно-исторической конференции (Киев, 21-28 июля - С. 75.

65. Сага об Эймунде//Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия. - М., 1978. - С. 99.

66. Самбор Б. Святі землі української. - К.: В-во «Архангельський глас», 2009 - С. 372.

67. Свердлов М.В. Известия неметких источников о русско-польских отношениях конца Х - начала ХІ в. // Исследования по истории славянских и бал- канських народов. Киевская Русь и её сосуди. - М., 1972. - С. 154-155.

68. Свердлов М. Б. Известия о Руси в Хронике Титмара Мерзебургского//Древнейшие государства на территории СССР. Мат. И исслед. - 1975. - М., 1976. - С.90-101.

69. Свердлов М.Б. Политические отношения Руси и Германии Х - первуй половины ХІ в.//Проблемы истории международных отношений/Сб. стат. Памяти акад. Е.В. Тарле. - Ленинград, 1972 - С. 290-291.

70. Семенкова Т.Г. Судьба русской царевны Анны Ярославны. // Наука и жизнь. -2004. - № 5. - С. 84-89.

71. Сент-Емур Ке де. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа. - Львів: Друкарня НТШ, 1909. - 31 с.; репринтне перевидання: Сент-Емур Ке де. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа. - К.: Обереги, 1991. - 36 с.

72. Серяков М.Л. Любовь и власть в русской истории. - СПб.: Издательский Дом «Нева»; М.: «Олма-Пресс Образование», 2002 - 320 с.

73. Сілезькі Компілятивні Аннали (Annales Sile- siaci compilati. MGH, SS. Bd. XIX. Hannover. 1866 - перевод с лат., комментарии - Досаев А. С. 2012.

74. Сказання про Бориса і Гліба // Бібліотека літератури Давньої Русі / За ред. Д. С. Лихачова, Л. А. Дмитрієва, А. А. Алексеева, Н. В. Понирко. - Т. 1: XI-XII ст. - СПб., 1997.

75. Сказання про святих Бориса і Гліба: Сільвес- тровского список XIV століття / видав І. І. Срезнев- ський - СПб.: Друкарня ІАН, 1860.

76. Сыромятников С. Русская княжна на французском престоле // Новое время. - 1893.

77. Татищев В.Н. История Российская. - М., 1963. -Т 2. - С. 383.

78. Таубе М. Рим и Русь в до-монгольский период. - Католический временник (Кн. ІІ), общество св. Иоанна Златоуста, Париж, .

79. Тверская летопись. - ПСРЛ. - Т.15. -СПб.: Археографическая комиссия, 1863.

80. Тимирязев В.А. Французская королева Анна Ярославна // Исторический вестник, 1894. - Т. 55. № 1. - С. 198-209.

81. Феодосій Печерський. Слово про віру латинську чи варязьку / Християнство на теренах України I-XI ст. - К., 2000.

82. Холодилин А.Н. Автографы Анны Ярославны - королевы Франции // Русская речь. - 1985. - № 2. - С. 111.

83. Хорунжий Ю., Якимів Ю. Сага про Ярославо- вих доньок. - К.: Видавництво „Бібліотека українця”, 2004 - 40 с.

84. Христианство: Энциклопедический словарь. - Т. 3. - М., 1995. - С. 747.

85. Черных П. Я. К вопросу о подписи французской королевы Анны Ярославны // Доклады и сообщения филолог. ф-та МГУ Вып. 3. - М., 1947. - C. 27-31.

86. Чилингиров Стилиян. Какво е дал българинът на другие народы. - Колинс. - 5. [Без м. і д.: Реприн- тне відтворення 1938 р.] - С. 28.

87. Широкорад Александр. Франция. История вражды, соперничества и любви. - М.: Вече, 2008 - 382 с.

88. Штернберг Я. Т. Анастасия Ярославна, королева Венгрии // Вопросы истории. 1984. № 10. С.180-184.

89. Щавелева Н. И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Кн. 1-6): Текст, перевод, ком- ментарий/Под ред. и с дополн. А. В. Назаренко / РАН. Ин-т российской истории; Ин-т всеобщей истории. М.: Памятники исторической мысли, 2004. - 495 с.

90. Щавелева Н.И. Польки - жены русских князей (ХІ-сер. ХІІІ в.)//Древнейшие государства на территории СССР. - М.:Наука, 1989. - 319 с. - С. 50-58.

91. Щавелева Н.И. Польские латиноязычные источники. - М.: Наука, 1990 - 210 с.

92. Щавелева Н.И. Русские княгини в Польше // Внешняя политика Древней Руси. - М., 1988. - М. 117-118.

93. Ясинецкая Е. Августейшие сёстры // Dessange Mag, № 46, 2012, С. 56-58.

94. Ясинецкая Е. Европейское прошлое Киевской державы тысячелетней давности. От дочерей Ярослава Мудрого до королевы Великобритании Елизаветы ІІ // Dessange Mag, № 46, 2013, С. 58-60).

95. Ясинецька О. Її українська величність // Україна молода, № 028 від 13.02.2010.

96. Ясинецька О. Київські князівни на престолах Європи // Календар. - К., 2010 р.

97. Ailred of Rievaulx. Lament for David, King of the Scots // Ailred of Rievaulx .The historical works. - Kalamazoo, 2005.

98. Annalista Saxo. MGH, SS. VI. Hannover. 1844. Перевод - Дьяконов И. В. 2005.

99. Annales Silesiaci compilati. MGH, SS. Bd. XIX. Hannover. 1866 - перевод с лат., комментарии - Досаев А. С. - 2012.

100. Baumgarten N. Le dernier meriage de Saint Vladimir. OChr, v. XXVII. Roma, 1930. crp. 8.

101. Baumgarten N. Saint Vladimir et la conversion de la Russie. OChr, v. XXVII. Roma, 1932. crp. 121.

102. Biber T., Leszczynski M. Poczet Wladcow Polski.: Publicat, 2015 - 128 s. - SS. 20-21.

103. Cedrenus Geogius. Ioannis Scylitzae OPE ab Immanuele Bekkero. Suppletus et Emendatus. Tomus alter, Bonnae impensis ed. Weberi, MDCCCXXXIX, 1839. - P. 396.

104. Darlington, Reginald R. and P. McGurk (eds.), P. McGurk and Jennifer Bray (trs.). The Chronicle of John of Worcester: The Annals. - London, 1854. - p. 133.

105. Genealogia Welforum / ed. G. Waitz // MGH SS. T. XIII. Hannover, 1881, p. 733-734.

106. Historia Sztuki Polskiej. Tom 1:Sztuka Srednio- wieczna/ - MCMLXV.:Wydawnictwo Literackie. - Krakow, 1965. - 568 c.

107. Historia Welforum Weiengartensis / ed. L. Weiland // MGH SS. T. XXI. Hannover, 1868, p. 454-471.

108. Ioannis Dlugossi. Annales seu Chronicae incliti regni poloniae. - Lib. 4. - Varsavia, 1965. - P. 158.

109. Jackman, Donald C, Criticism and Critique: Sidelights on the Konradiner. : Unit for Prosopographical Research, 1997/ Donald C. Jackman. The Konradiner. A Study in Genealogical Methodology. -- Frankfurt am Main, 1990.

110. Jasinski K. Rodowod pierwszych Piastow. - Poznan, 2004. - 306 s.

111. Kronika Wielkopolska/Preetl. K. Abgarowic, wstep I komet. Opr. B. Krbisowna. - Warsawa, 1965.

112. Labuda G. Polish diplomacy during the rule of the Piast dynasty//The history of Polish diplomacy X-XX c. - Warsaw: Sejm Publishing Office, 2005. - P. 31.

113. Mathew of Paris. English History. London, 1853 (reprint: New York, 1968).

114. Monumenta Poloniae Historica. Pomniki Dzi- ejowe Polski, T. 1, Lwow, 1864.

115. Piastowie. Leksykon Biograficzny. Wydawnic- two Literackie, Krakow 1999, S.53).

116. Poppe Andrzej i Danuta. Anna Regina. Przyczy- nek paleograficzny // Studia i Materialy z Historii Kul- tury Materialnej. - T. LXXI. - Warszawa, 2006. - P. 239-246.

117. Poppe Andrzej i Danuta. Anna Regina. Przyczy- nek paleograficzny // Studia i Materialy z Historii Kul- tury Materialnej. - T.LXXI. - Warszawa, 2006. - P. 239-246.

118. Previte-Orton C.W. Cambridge Medieval History, Shorter: Volume 1, The Later Roman Empire... - London: Press, 1979. - P.256.

119. Rocznik Krakowskiej Kapituly/Ed. L. Letow- ski//Katalog biskupow, pralatow I kanonikow Krakow- skich. - Krakow, 1853. T. IV. - S. 3-115.

120. Rocznik Kapituly Krakowskiej/ Ed. Z.Kozlow- ska-Budkowa//MPH. #S, 1978. T. V. P. 21-105.

121. Sturdza M.-D. Dictionnaire historique et genealogique des grandes familles de Grece, d'Albanie et de Constantinople - Paris: Chez l'auteur, 1999. - 657 p. - p. 276.

122. Szabolcs de Vajay. Agatha, Mother St. Margaret, Queen of Scotland. In: Duquesne Review. Band 7, Nr. 2 (1962), S. 71-80.

123. William of Malmesbury's Chronicle of the Kings of England: From the Earliest Period to the Reign of the King Stephen. By J.A. Giles, D.C.L. - London.: and Daldy, 1866. - P.196.



Анотація

До питання про особливості родоводу давньоруської князівни Марії-Добронеги, дружини правителя Польщі

У статті висвітлено особливості родоводу давньоруської князівни Марії-Добронеги (бл.1015/17-1087), запропоновано нову гіпотезу її походження, а також розглянуто обставини династичного шлюбу Марії та князя-правителя Польщі Казимира І Відновителя (1016-1058). Ключові слова: династичні шлюби, генеалогія, родовід П'ястів, родовід Володимировичів.



Додатки

Додаток 1, схема № 1

Походження дружини «короля Русі» за «Генеалогією Вельфів»:

Походження дружини «короля Русі» за «Вейнмарською генеалогією Вельфів» та уточненнями А. Вольфа:

Вірогідне походження дружини Володимира Святославича, матері Бориса Володимировича і бабусі Марії-Добронеги (за версією автора)



Размещено на Allbest.ru

...