Карткова система продовольчого постачання робітників 1929-1934 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Карткова система продовольчого постачання робітників 1929-1934 рр

Привілейовані стани і станова структура суспільства були ліквідовані жовтневою революцією 1917 р. Натомість постали класові цінності, декларована турбота про робітників і селян, але на умовах «диктатури пролетаріату», яка дуже швидко виродилася у диктатуру партії та одного вождя. Задля їх утвердження населення потерпало від злиднів, поринаючи у карколомні соціально-економічні експерименти. Не винятком стали індустріалізація та колективізація -- дві більшовицькі моделі системної модернізації країни. Сталінська революція «згори» вимагала жертв, а також коштів, тому партія запропонувала суспільству почекати світлого майбутнього та остаточної перемоги соціалізму.

Розподіл предметів «споживчого кошика» серед населення -- закономірний наслідок впровадження соціалістичної економіки, базовим принципом якої виявився «облік і контроль». Ленінське бачення соціалізму у повсякденному житті суспільства легко трансформувалося у централізоване забезпечення робітників і службовців та їхніх утриманців печеним хлібом, крупами, борошном, яке здійснювалося Наркомпостачем СРСР та УСРР через закриті розподільники, робітничі кооперативи, відділи робітничого постачання у 1929-1934 рр. Продовольчі картки спочатку з'явилися в містах України (Одеса, Херсон, Маріуполь, Київ, Дніпропетровськ та інші промислові об'єкти). Нормоване постачання хліба поширилось на решту дефіцитних продуктів. У 1932-1933 рр. на картки видавали і картоплю, хоча вона централізовано постачалася до їдалень системи споживчої кооперації та «орсів». Розподіл решти продуктів харчування відбувався за списками, які формувалися згідно пріоритетів промислового будівництва та індустріального розвитку країни. Існували чотири списки: перший (№1), другий (№2), третій (№3), та особливий список. До першого належали робітники, інженерно- технічний персонал важливих промислових об'єктів, провідних галузей -- металургійна, вугільна, хімічна, тому карткова система зосереджувалася у містах Донбасу, Криворізько-Дніпровського промислового регіону. До кожного списку зараховували робітників та членів родин, щоб знати загальну кількість контингенту і визначити норми забезпечення хлібом та іншими продуктами. У листопаді -- грудні 1931 р. на продкарткове постачання було 826 тис. осіб у вугільній промисловості Донбасу, у січні -- лютому 1932 р. 812-818 тис., у березні -- 739 тис., у квітні -- 751 тис. робітників, службовців, їхніх утриманців ЦДАВО України. -- Ф. 423. -- Оп. 6. -- Спр. 1299. -- Арк. 64.. Формування списків не давало гарантію їх повноцінного забезпечення. На централізованому постачанні перебували соціально-побутові установи (дитбудинки, інтернати, будинки інвалідів, Бупри, лікарні, молочні кухні), які належали до списку №3, контингент якого постійно переглядався, норми забезпечення зменшували, навіть призупиняли його у районах, які не виконували хлібозаготівельних планів, особливо по мірчуку.

Збір борошна з державних млинів, тобто так званий мірчук, не міг забезпечити хлібом промислові міста Донбасу, особливо на території самого регіону. У жовтні 1932 р. область виконала 56% плану збору мірчука Збиранню мірчука -- пильний контроль // Комуніст. -- 1932. -- 5 жовтня, протягом вересня -- жовтня 1933 р. дала 11 тис. т з 27 тис. т за планом ЦДАВО України. -- Ф. 4402. -- Оп. 1. -- Спр. 222. -- Арк. 24.. Лише за списком №1,2 у березні -- червні потреба у борошні на Донбасі становила 32 тис. т Там само. -- Ф. 423. -- Оп. 6. -- Спр. 1296. -- Арк. 41.. Працюючий шахтар мав повне нормоване забезпечення, а на лікарняному ліжку зовсім інше -- мізерне. Інколи їх позбавляли хлібних карток. 5 жовтня 1932 р. у Горлівці та Щербаковці були зафіксовані випадки позбавлення карток і зменшення норм забезпечення робітників, які хронічно хворіли або лікувалися тривалий час.

Робітникам видавали талони у їдальню, хоча вони могли розраховуватися готівкою. Санітарні умови були жахливими у їдальнях так званого громадського харчування, що призводило до захворювань дизентерією, навіть тифом, не кажучи про шлункові отруєння. У жовтні 1931 р. між їдальнями організовували соціалістичне змагання з метою «цілковитого знищення в їдальнях прусаків», а також позбавлення черг Робітники та службовці їдальні №2 викликають на соцзмагання робітників та службовців їдальні №2 // Краматорська правда. -- 1931. -- 10 жовтня. Таким самим «робом», тобто чином, відбувалася боротьба з мухами. А чому б ні, адже Донбас вважався регіоном трудових починів. Однак робітникам, шахтарям та службовцям жилося там надто важко. Плинність робітників на підприємствах сягала від 16 до 49% Позбутись причин, що викликають нечувану плинність // Краматорська правда. -- 1931. -- 8 вересня.. Шахту 4-2 бис «Ірміно» покидали через «погані житлові умови, жахливе харчування і невиконання угод» Восемь причин текучести рабсилы // Социалистический Донбасс. -- 1933. -- 3 сентября.. Громадським харчуванням займався Наркомат постачання УСРР, а не споживча кооперація, але «продовольчі труднощі» у містах залишалися.

Елементарно бракувало хліба. Списки для карткового постачання вирізнялися не лише їх галузевим представництвом контингенту, а також кількість осіб та нормами забезпечення. На перший квартал 1932 р. до особого списку потрапило понад 1,5 млн осіб, з яких робітників 845 тис., службовців 702 тис. осіб ЦДАВО України. -- Ф. 423. -- Оп. 6. -- Спр. 1299. -- Арк. 93.. Список №1 складався з основного контингенту -- 444 тис. робітників і 568 тис. службовців, а також із працюючих на новобудовах -- 207 тис. робітників і 26 тис. службовців Там само. -- Арк. 94.. До нього належали машинобудівні заводи Харківської області, коксохімічні, електротехнічні та будівельні організації, ТЕЦ, установи зв'язку, а також 24 тис. вчителів, відтак зменшення норми відбувалося за принципом пріоритетності галузі. Список №2 мав 516 тис. робітників і 578 тис. службовців, представляючи середню ланку народного господарства, до якого належали новобудови, але вони обслуговували за додатковим списком з позначкою «особий». 22 квітня 1932 р. Наркомпостач УСРР встановив для кожного підприємства «твердий контингент робітників та службовців», відтак робкоопам видавали списочну кількість забірних документів. Кожного 25 числа призначали новий контингент на наступний місяць. Заборні книжки видавали робкоопам за списками, а робітники отримували їх через три дні після зарахування на роботу. У першому кварталі 1932 р. на картки перевели 5,6 млн робітників і службовців, з яких 2,6 млн робітників і понад 3 млн службовців Там само.. До списку №3 записали 1,7 млн осіб, але норми забезпечення постійно зменшувалися, спостерігалися затримки із видачею продуктів. У четвертому кварталі 1932 р. металургійні, машинобудівні, хімічні підприємства Донбасу мали отримати 29 тис. т м'яса, а надійшло 13,4 тис. т, тобто 46% до плану Там само. -- Спр. 1200. -- Арк. 51..

Для робітників, зайнятих на підземних роботах, видавали за особим списком 1 кг хліба на день, 2,4 кг круп, 1,5 кг цукру, 400 г олії, 7 кг оселедців на місяць, а для інших категорій робітників цього списку -- 800 г хліба на день, 2,2 кг круп, 1 кг цукру, 400 г олії, 3 кг оселедців Там само. -- Спр. 1298. -- Арк. 78.. Для службовців норми забезпечення хлібом становили -- 400 г, 1,2 кг круп, 800 г цукру, 1 кг оселедців. Норму забезпечення для списку №1 обмежили 800 г хліба та 700 г крупи, а для списку №2 -- 400 г хліба та 300 г крупи. Для основних робітників ударних новобудов п'ятирічки видавали 1 кг хліба на день Там само. -- Спр. 1199. -- Арк. 16.. Пайок завжди залишатиметься пайком, в основу якого поклали індивідуальні норми споживання, але ніхто не враховував затрати енергії шахтарів у забої, не брав до уваги родини вуглекопів. У першому кварталі 1933 р. денні норми були «урізані», тому їх забезпечення відповідно зменшили. Провідні підприємства (електростанції, хімзавод, водопровід, типографії, транспортні підприємства тощо), установи соцкультпобуту, вчителі, інженерно-технічні працівники мали у забірних книжках щоденні картки -- 600 г для працюючого і 200 г на утриманця. Списки постійно переглядалися, окремі соціально-професійні групи обмежувалися у нормах забезпечення, а також вилучалися із контингенту централізованого постачання (школи, інтернати, дитбудинки), тому серед них були зафіксовані випадки голодування і смертності від голоду.

7 грудня 1934 р. Раднарком СРСР видав постанову «Про скасування карткової системи з печеного хліба, борошна та крупи і системи отоварення технічних культур», якою дозволив з 1 січня 1935 р. торгівлю ними у державних та кооперативних крамницях. Скасовувалися високі комерційні ціни і надто занижені нормовані ціни на хліб, крупи і борошно, а натомість встановлювалися єдині державні ціни за географічно-територіальними поясами. До першого поясу Україна не потрапила, але до другого віднесли Київську, Харківську, Донецьку, Чернігівську, Вінницьку області та АМСРР, у яких житній хліб коштував 90 коп., пшеничний 1 крб. та 1 крб. 80 коп., а житнє борошно 2 крб. 2 коп., пшеничне 2 крб. 40 коп. У магазинах з'явилися макарони, рис, бобові, але вони коштували у кілька раз дорожче печеного хліба. Дніпропетровська та Одеська області потрапили до третього пояса, де хліб був дорожчим на 10-20 коп., а борошно на 20-30 коп., крупи на 20-25 коп. картковий споживчий продовольчий картка

Карткова система нормованого забезпечення хліба стосувалася певних категорій міського населення, але переважно індустріальних робітників, шахтарів. Вона не була класовим привілеєм, а швидше недоліком політичної системи влади, яка вважала теорію класової боротьби методом соціалістичного будівництва. В актах запису смерті (загсів) зустрічалися робітники переважної частини районів Донбасу, які помирали від виснаження. Газети, незважаючи на цензуру, повідомляли про страшну епідемію тифу, туберкульозу, які виникли не від хорошого життя у промислових районах. Їдальням хронічно бракувало овочів, хліба, круп, а сподівання на млинарський збір у регіоні були марними, тому що пшеницю і жито до млинів мали постачати колгоспи, радгоспи, а не заготівельники у вигляді контор «Союзхліб», «Заготзерно», Наркомпостачу СРСР на чолі з А.І. Мікояном. Хліб вирощували селяни, а його власником стали шахраї, хоч і державного ґатунку, томи від голоду масово гинули хлібороби українські, російські, німецькі, грецькі, які жили на Донбасі. Невтішним було і життя робітників, яких «посадили» на карткову норму -- жалюгідну дозу фізичного зубожіння. Бюллетень финансового и хозяйственного законодательства. -- 1934. -- №3435. -- С. 28-29.

Голодомор в українському Донбасі 1932-1933 рр. -- історичний факт, який неможливо спростувати і заперечити. Він виявився закономірним наслідком економічної політики тоталітарного комуністичного режиму, яка набула потворних і злочинних форм -- примусової колективізації, розкуркулення, хлібозаготівлі, репресій проти селян. Визначення «український Донбас» також не викликає заперечень, позаяк українці становили тоді 60-90% населення регіону напередодні сталінського системного експерименту у сільському господарстві. Українські хлібороби, як і сотні тисяч російських, грецьких, німецьких селян, що проживали там, стали заручниками політично-ідеологічних схем, трудових починів і соціалістичних змагань, запроваджених радянською владою.

Не заперечуючи антиукраїнського спрямування голодомору, тому що від голоду масово помирали українці, які становили абсолютну більшість населення сільських районів Донецької області тих років, віддаю данину світлої пам'яті його жертвам серед етнічних росіян, греків, німців та представників інших народів. Від хлібозаготівлі, політики розкуркулення та голоду зникла самобутня російська релігійно-побутова громада старообрядців, яка знаходилася тоді на Донеччині, оберігаючи канони та обряди старої віри упродовж кількох століть. Вони не сприйняли церковних змін наприкінці XVII століття, не повірили більшовикам після жовтневого перевороту 1917 р., всіляко уникали колгоспів та інших форм новітнього більшовицького кріпацтва. Влада знищила їх за непокору, за відданість вірі і спротив.

Аграрний і промисловий Донбас, хліборобський і шахтарський край перетворили на «всесоюзну кочегарку», у мартенах і домнах якої варили сталь і чавун, але одночасно переплавляли сотні тисяч людей у горнилі голодомору та політичних репресій. Основним «сталеваром» та «кочегаром» виявився Сталін, іменем якого назвали базове місто і регіон. Однак адміністративно-територіальна Сталінщина трансформувалася у локальну «сталінщину» з масовим переслідуванням селян, робітників, інтелігенції за політичні уподобання та національне і соціальне походження. Вони стали заручниками зловісної і людиноненависницької ідеології, яка вважала українських хліборобів «махровими петлюрівцями» та «буржуазними націоналістами», етнічних росіян Донбасу підозрювала у «великодержавному шовінізмі» і причетності до «білогвардійців», а серед німецької етнічної меншини вишукувала шпигунів. Радянська влада змусила їх покинути села і шукати порятунку у фашистській Німеччині. Дивовижна сила соціал-більшовизму, який обіцяв соціальний мир, соціальну рівність і соціальне благоденство, а натомість голодомор, депортації, репресії. Вибір між двома диктаторами і тоталітарними режимами -- не найкращий для етнічної групи і кожної людини.

Обсяги хлібозаготівлі на Донеччині руйнували хлібофуражні баланси господарств, штовхали на межу голодної смерті колгоспників, селян. Їх оголошували та заносили на так звані «чорні дошки» -- сталінську зброю масового винищення людей штучним голодом у соціальних резерваціях, адже села, колгоспи та райони були заблоковані. Селянам заборонили продавати залізничні квитки, унеможлививши виїзд за хлібом, а відтак і за порятунком. Надто багато чорного кольору для промислового регіону: «чорні дошки», чорне золото Донбасу -- вугілля, чорний дим металургійних та машинобудівних заводів. Індустріалізація ціною життя сотень тисяч людей, а для живих -- нестерпні умови життя і злидні у селищах міського типу, але без класичного міського побуту.

Історія, навіть така трагічна, якою був голодомор, не застерегла політиків, нічому не навчила народи. Один з очевидців голодомору 1932-1933 рр. звертався до нас із сподіванням і пересторогою -- «Не дай Бог дітям і внукам нашим бачити таке». Бог ніколи б не допустив того, що відбувається на Донбасі у 2014-2015 рр., народи стали заручниками «самопроголошених» безбожників, які не знають вірі, жалю і моралі. Прокляття жертв голодомору, долаючи перепони, зруйнувало комуністичний режим в СРСР. Смерть українців і росіян на Донбасі відгукується червоним прокляттям з боку їхніх рідних. Хто наступний?

Размещено на Allbest.ru