Історія України

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкента 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до обґєднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 року. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Обґєднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 -- на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Обґєднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД-Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Трохи пізніше -- у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України:

1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;

2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);

3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;

4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозвґязків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;

5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і обґєднаннях;

6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їх базі викристалізувалася концепція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за пґять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991-- 1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього обґєднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.

На другому етапі (1994--1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини центр -- провінції. За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД ». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-економічній сфері.

19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учасниць Єдиного економічного простору.

Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві. Прихильники ЄЕП стверджували, що передбачені в ньому механізми можна буде використати як інструмент:

- відновлення перерваних розпадом СРСР господарських звґязків, пожвавлення роботи тих галузей промисловості, підприємств, які зупинилися чи перебувають у стагнації;

- збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів;

- зміцнення економіки України, підвищення рівня життя її громадян;

- забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв;

- сприяння вступу України до ЄС.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євро-союз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документах зазначалося, що участь у простій зоні вільної торгівлі не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглибленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торгівлі ЄС -- Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.

7--8 квітня 2005 року у Москві відбулося 19-те засідання Групи високого рівня з формування Єдиного економічного простору, на якому українська сторона наголосила на необхідності перегляду переліку документів, які підлягають першочерговому підписанню, вилучити з нього угоди, які є елементами Митного союзу.Наприкінці літа 2005 р. питання про повномасштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим. Багато фахівців стверджує, що прийнятним рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розвґязанні таких глобальних проблем, як екологія та енергетика.

Міжнародне становище України після ІІ світової війни. Україна засновниця ООН

Для України одним з найважливіших політичних наслідків другої світової війни було завершення об'єднання всіх українських земель в єдиній державі, про що мріяли всі національні лідери минулого.

Відомо, що у вересні 1939 р., скориставшись нападом Німеччини на Польщу, Радянський Союз ввів свої війська на територію Західної України. В листопаді того ж року позачергові V сесія Верховної Ради СРСР і ІІІ сесія Верховної Ради УРСР прийняли Закон про включення Західної України до складу УРСР. На приєднаних землях були створені Волинська, Дрогобицька (1959р. об'єднана з Львівською), Львівська, Рівненська, Станіславська (1962 р. переіменована на Івано-Франківську) і Тернопільська області.

Питання про західноукраїнські землі постало на Кримській конференції (лютий 1945 р.) у зв'язку з обговоренням майбутнього Польщі. Глави американської (Ф.Рузвельт) і англійської (У.Черчіль) делегацій висловилися за те, щоб кордон між СРСР і Польщею пройшов по так званій „лінії Керзона”, запропонованій міністром іноземних справ Великобританії лордом Дж.Керзоном у 1920 р. під час радянсько-польської війни. Одночасно Ф.Рузвельт пропонував Й.Сталіну зробити полякам поступки при розмежуванні кордонів. Сталін погодився і в Комюніке конференції було написано: „Глави трьох Урядів вважають, що східний кордон Польщі повинен проходити вздовж лінії Керзона з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі.” [9. с.191]. На цих умовах 16 серпня 1945 р. і був підписаний договір між СРСР і Польщею.

„Лінія Керзона” проходила майже по етнічному кордону, але в результаті відхилення від неї за Польщею залишалися ряд територій, заселених українцями. Це - Лемківщина (західні схили Карпат - Низькі Бескиди), Посяння з м. Перемишль, в якому в кінці XІ ст.. князювали правнуки Ярослава Мудрого, Холмщина з м. Холм, побудованим Данилом Галицьким 1223 р.

В червні 1940 р. Радянський Союз поставив перед королівським урядом Румунії вимогу повернути північну частину Буковини і Бесарабію, захоплені у 1918 р. Румунія погодилася. Північна Буковина та Аккерманський (нині Білгород-Дністровський), Ізмаїльський та Хотинський повіти Бесарабії відійшли до України. 7 серпня 1940 р. наказом Президії Верховної Ради СРСР були створені Чернівецька і Аккерманська (в грудні перейменована в Ізмаїльську, а в 1954 р. приєднана до Одеської) області. Радянсько-Румунський договір 10 лютого 1947 р. остаточно закріпив таке становище.

Нарешті 29 червня 1945 р. угода між СРСР і Чехословаччиною оформила входження до складу УРСР Закарпатської України. Тут була створена Закарпатська область з центром в Ужгороді.

Таким чином, Соборна Україна відбулася.

Не менш важливим наслідком другої світової війни для України був вихід її на міжнародну арену. Значною мірою це було пов'язано з виникненням Організації Об'єднаних Націй.

Відомо, що ідея створення Міжнародної Організації для підтримки миру і безпеки була висловлена на Московській конференції міністрів іноземних справ СРСР, США і Великобританії в жовтні 1943 р. До такої організації мали ввійти всі миролюбні держави на принципах суверенної рівності. Кожна з них повинна мати в ній один голос.

Бажаючи розширити своє представництво в цій організації, сталінське керівництво вирішило використати союзні республіки. Передбачалось надати їм атрибути самостійності і ввести до ООН. З цією метою в лютому 1944 р. Верховна Рада СРСР затвердила закон, за яким усі союзні республіки отримали право створювати власні наркомати закордонних справ. 5 лютого 1944 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР наркомом закордонних справ республіки було призначено відомого українського письменника і громадського діяча О.Корнійчука.

Уже через кілька днів новий нарком подав голові РНК УРСР М.Хрущову програму діяльності НКЗС. Вона передбачала: встановлення дипломатичних відносин з США, Англією, Польщею, Чехословаччиною та іншими країнами, участь у роботі післявоєнних мирних конференцій, активізацію пропагандистської діяльності щодо ролі України у боротьбі з фашизмом, її політичного, економічного, культурного становища і т.п.

Така дипломатична активність республіки не входила до планів союзного уряду. В липні 1944 р. О.Корнійчук був усунутий з посади наркома, а на його місце призначений Д.Мануїльський. Останній склав новий проект програми діяльності НКЗС, який обмежив його функції і повністю підпорядкував союзному наркомату закордонних справ [2, с.35-45]. Але незважаючи на це вихід України на міжнародну арену почався.

Під час Кримської конференції (4 - 11 лютого 1945 р.) Ф.Рузвельт і У.Черчіль погодились з пропозицією Й.Сталіна прийняти до ООН Україну і Білорусію, як держави, що найбільше постраждали від фашизму. На засіданні 8 лютого Черчілль говорив: „Жертви, принесені Білорусією і Україною, відомі. Він (Черчілль) вважає, що якщо ці дві республіки підпишуть Декларацію Об'єднаних Націй, то їх необхідно запросити” [9, с. 159].

25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско відкрилась установча конференція ООН. 30 квітня пленум конференції запропонував урядам України і Білорусії прислати свої делегації. 6 травня делегація УРСР прибула. До неї входили: нарком закордонних справ Д.Мануїльський (голова), зам.голови РНК І.Сенін, віце-президент АН України академік О.Палладін, вчений секретар Президії АН України професор П.Погребняк, ректор Київського університету ім. Т.Г.Шевченка професор В.Бондарчук, директор Інституту істрії АН України професор М.Петровський та ін.

Члени української делегації зразу ж включились в роботу конференції, зокрема, по розробці Статуту ООН. Так, Д.Мануїльський очолив Перший комітет конференції, який складав текст преамбули і першого розділу („Цілі і принципи”) Статуту; О.Палладін ввійшов до комітету, який розробляв питання про членство в ООН; В.Бондарчук і М.Петровський працювали над питаннями про повноваження Генеральної Асамблеї. І.Сенін - про повноваження Ради Безпеки; П.Погребняк брав участь у розробці Статуту Міжнародного Суду і т.д.

Україна вступила до численних спеціалізованих органів і агентств ООН - Статистичної комісії, Комісії з прав людини, Комітету у справах біженців і переміщених осіб, Комісії по співробітництву в галузі освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітнього поштового союзу і т.д. До 1950 р. набула членства у 8 міжнародних організаціях, а у 1951 - 1958 рр. - ще у 16-ти

Восени 1945 р. підготовча комісія ООН розробила порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї. Першим віце-головою підготовчої комісії і головою Першого комітету (з політичних питань і безпеки) став Д.Мануїльський [5, с. 341].

Як член ООН, УРСР брала участь у найважливіших дипломатичних акціях повоєнного періоду. Так, вона була учасницею Паризької мирної конференції (29.VІІ - 15.X 1946), скликаної для розгляду мирних договорів країн антигітлерівської коаліції з колишніми союзниками Німеччини. Її підписи стоять під договорами з Італією, Угорщиною, Румунією, Болгарією і Фінляндією, які підвели підсумок війні і закріпили нові кордони в Європі.

Світ довідався про існування України.

Як і всі країни, що підписали Статут ООН, Україна почала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, закріплених у ньому. Найбільше значення в перші повоєнні роки мала дипломатична боротьба за визнання возз'єднання західноукраїнських земель і західних кордонів України. Українська дипломатія докладала зусиль і у розв'язанні питання депортацій українців з Польщі в Україну, поляків - з України в Польщу. За міждержавними угодами до 1946 р. з України в Польщу виїхало близько 810 тис. поляків, а з Польщі в Україну - 480 тис. українців. Переселялися здебільшого добровільно і за матеріального сприяння приймаючої держави. Коли ж виїхали всі бажаючі, польський уряд під приводом знищення соціально-економічної і демографічної основи для діяльності УПА здійснив широкомасштабну в сталінському стилі операцію ''Вісла'' про примусове виселення українців із місць їхнього компактного проживання. Шість дивізій Війська Польського 28 квітня 1947 р. оточили всі українські села, а відділи НКВС і чехословацькі прикордонні відділи заблокували східний і південний кордони, щоб допомогти в ганебній акції проти українського народу. З квітня до серпня 1947 р. було розселено на північно-західних землях, колишніх німецьких, 140577 осіб. Згодом сенат республіки Польщі прийняв ухвалу, яка засудила акцію ''Вісла'' як злочинну проти українського народу. Верховна Рада України привітала такий крок.

Делегація Української РСР у складі Д.Мануїльського, О.Вой-ни, М.Петровського 10 лютого 1947 р. взяла участь у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де підтверджено входження західних українських земель до складу УРСР та її повоєнні кордони.

Плідну роботу молода українська дипломатія провела в 1945-1947 pp. у зв'язку з діяльністю в Україні Адміністрації допомоги і відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА; створена у Вашингтоні 9 листопада 1943; ліквідована 1947). У 1948 р. в Белграді Україна підписала Конвенцію про режим судноплавства по Дунаю. В умовах різкого загострення міжнародної напруженості українська дипломатична служба брала участь у переговорах з обмеження озброєнь і збройних сил, заборони атомної зброї. Чимало було зроблено і для підтримки національно-визвольної боротьби народів проти колонізаторів.

У 50-х роках представники УРСР працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод і конвенцій. Українські дипломати чимало зробили для подальшого розвитку і зміцнення Організації Об'єднаних Націй. У 1948-1949 pp. Україна була членом Ради безпеки. Працюючи в Комісії з прав людини, українські дипломати зробили вагомий внесок у розробку і прийняття ''Загальної декларації прав людини'' Генеральною Асамблею ООН 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла юридично обов'язкові ''Пакти про права людини''. Україна ратифікувала їх разом з СРСР і БРСР першою. У травні 1945 р. УРСР стала членом Міжнародної організації праці Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Проте її роль занепала в роки ''холодної війни''.

У 50-х - на початку 60-х років XX ст. участь УРСР у виборних органах ООН стала мінімальною. Представники України також не посідали впливових постів у Секретаріаті й інших органах, як і в адміністративному апараті ООН. Щоправда, 1961 р. суддею Міжнародного суду в Гаазі було обрано на дев'ять років українця В.Корецького, але не як представника України, а від СРСР, хоч Україна залишалась членом суду.

Суперечливим був розвиток міжнародних культурних і наукових зв'язків України у повоєнний період. У роки сталінщини, ідеологічного догмату вони обмежувалися обміном делегаціями літераторів і вчених, театральними і мистецькими колективами, переважно з соціалістичними країнами у дні великих свят, ювілеїв.

У повоєнні роки помітну роль почала виконувати народна дипломатія. Набував сили й організаційно зміцнювався рух прихильників миру. Представники України були делеговані на Конгрес захисту миру, що відбувався в серпні 1948 р. у польському м. Вроцлаві.

Делегація Української РСР взяла активну участь у роботі Першого Всесвітнього конгресу прихильників миру в квітні 1949 p., одночасно в Парижі та Празі. Все доросле населення підписало Відозву Постійного комітету Всесвітнього конгресу прихильників миру (Стокгольмську відозву) в березні 1950 р. У 1951 р. у Києві відбулася Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Масовим був і рух громадськості республіки на підтримку Конгресу народів на захист миру (грудень 1952).

Українська діаспора на сучасному етапі

Українська діаспора являє собою досить численну групу - більш 7 млн. українців проживають у колишніх радянських республіках і до 5 млн. - у далекому зарубіжжі.

У Східній Словаччині живуть русини, у Польщі після насильницьких виселень і розселень - сильно асимільовані українці, у Білорусії - украинці-поліщуки. Українська діаспора є в Канаді, США і т.д.

Загальна чисельність російських українців складає 4 379 690 чоловік. Найбільше число українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях , Ставропольському і Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що складає 13,8% населення республіки. У Росії є культурна автономія українців на чолі з Руденко-Десняком (керівництво автономії займає праволіберальні позиції, а сам Руденко-Десняк у 1995 році балотувався в Державну думу РФ за списком "Демократичний вибір Росії - Об'єднані демократи").

У 1991 році уряд Республіки Молдова прийняв постанову "Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури в республіці", а також здійснило ряд кроків для забезпечення мирного вирішення придністровського конфлікту, але проте питання про українське населення в Молдові виникає практично на всіх переговорах міждержавного рівня. У Білорусі питання про збереження етнічності українців-поліщуків також поставлений на державному рівні. Українська діаспора в Польщі не так велика і складає близько 300 тис. чоловік. Українські діаспори є також у Східній Словаччині і Румунії. У країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (більш 1 млн. чоловік), США, Великобританії і Німеччині, у даний момент українська громада організовується в Еквадору . З найбільш великих організацій української діаспори можна відзначити Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Лігу українців і Лігу українок Канади, українсько-американську організацію "Воля".

Політичною організацією, найбільше тісно зв'язаної з українською діаспорою на Заході , є КУН (Конгрес українських націоналістів). Його очолює Ярослава Стецько, що до свого повернення в Україну вважалася одним з лідерів діаспори. Також з діаспорою зв'язаний ще ряд менш значних правонаціоналістичних партій.

Українська влада покладала особливі надії на українців далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору в основному відстоювалася західноукраїнською політичною елітою, що прийшла до управлінських важелів і практично контролювала міжнародну діяльність, духовне і культурне життя країни.

Однак надії на значні інвестиції, приплив західних капіталів в українську економіку не виправдалися через економічну і політичну слабість української діаспори. У той же час слід зазначити, що досить багато зроблено на засоби української діаспори: відкриті посольства і представництва України, зроблена гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами і т.д.

Україна здійснює політику у відношенні своєї діаспори, дотримуючи принципу недоторканності границь і цілісності держав. На жаль, на сьогоднішній день українська держава не має достатніх фінансових засобів , щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя, про повернення в Україну.

1. Чотири хвилі української еміграції

Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.

І хвиля

1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан - перенаселення, безземелля й безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років.

Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.

ІІ хвиля

Після перерви, викликаної першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації.

ІІІ хвиля

Починаючи з 1947 року, Канада ще тільки раз відчиняла двері для імміграції з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УНА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами. Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам'яті великий голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 1937-1939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Емігрантів третьої хвилі української імміграції канадський уряд вважав політичними біженцями. Серед них було багато біженців із Східної України.

ІV хвиля

А з 1980 року почали приїжджати в Канаду представники четвертої хвилі українських іммігрантів. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном. Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби.

Посольство цієї країни в Києві інформує: із 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів.

Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова - російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.

Та, незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний вклад в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.

За різними оцінками нині за межами України проживає 11-20млн. українців.Етнічні українські землі входили до складу різних держав: Російської імперії, Радянського Союзу, Австро-Угорської імперії, Польщі та ін.Цим пояснюється формування двох міграційних потоків і як наслідок двох діаспор - західної і східної.

Проживаючи за кордоном, мільйони наших земляків та їх нащадки в багатьох країнах зберегли в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність.З перших роківnорганізованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати “своїх” у чужорідному оточенні.

Українці в Канаді. Більш як половина українців проживають у “степових” провінціях Манітоба, Соскачеван та Альберта.

США належить до тих західних держав, де асиміляційні процеси відбуваються найбільш інтенсивно. За даними демографічних досліджень 66 % громадян українського походження не володіють мовою предків. Тільки 123,5 тис. чоловік спілкуються українською мовою в сім'ях. Найбільша кількість українців, які володіють українською мовою живе у штаті Нью-Йорк - понад 52 тис. чоловік. По окремих штатах картина щодо знання української мови така:

Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою “рідні школи”. Це суботня або вечірні школи, утримування різними українськими церквами та організаціями. Для учнів середньої школи ті ж самі установи у великих містах пропонують програми, які називаються “курси українознавства”. Ці курси здебільшого визнаються провінційними міністерствами освіти, а тому їх випускники отримують диплом з української мови, який можна використати для закінчення середньої школи і для вступу до вищих учбових закладів. В деяких провінціях українські студії (навчальні програми з української мови, літератури, історії, географії) становлять невід'ємну частину державної шкільної програми. В Альберті, Манітобі та Саскачевані існують українські двомовні програми від дитячого садка до віку 12 років. У звичайних школах існують спеціальні класи з українською мовою навчання, що займають майже 50 % учбового дня. Українські консультанти провінційних міністерств визначають шкільні програми. В Альберті та Монітобі батьки дітей, що ходять двомовних шкіл, мають власні організації, які відіграють велику роль в організації освіти українською мовою. Українська мова як окремий предмет викладається в ряді початкових шкіл в багатьох провінціях. У п'яти Канадських провінціях українська мова викладається в середніх школах, де в цьому існує потреба. Усього в Канаді приблизно 6 тис. дітей вивчають українську мову в початкових та середніх школах. В більшості міст із значним українським населенням працюють факультативні вечірні класи для дорослих, які бажають вивчити українську мову. Існує цілий ряд асоціацій українських вчителів.

Незважаючи на розвиток українського шкільництва, кількість людей, які назвали українську мову своєю материнською мовою зменшилась. Лише 35 процентів канадців українського походження подали під час перепису українську мову, як мову батьків.

Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі - Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Естонія, Латвія, і Литва. Згідно з переписом 1989 р., проживало українців у цих державах:

· Білорусь - 291,0 тис. (2,9%); · Молдова - понад 600 тис. (13,6%); · РФ - 4 млн 362,9 тис. (3% ); · Казахстан - 896,2 тис. (5,4%); · Азербайджан - 32,3 тис. (0,5%); · Вірменія - 8,3 тис. (0,3%); · Грузія - 52,4 (1,0% ); · Киргизстан - 108,3 тис. (2,5%); · Таджикистан - 41,3 тис. (0,2%); · Туркменістан - 35,6 тис. (1,0%); · Узбекистан - 153,2 тис. (0,5%); · Естонія - 48,3 тис. (3,1%); · Латвія - 59,0 тис. (2,5%); · Литва - 44,8 тис. (1,2%).

Всього: 6703600 осіб.

Становище України в галузі культури в ІІ п. 60 - 80 роках

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками «керівної і спрямовуючої». Така політика завдала як життю народу, так і його культуротво-ренню свої далеко не оптимальні ритми, точніше -- аритмію. Звівши постулат світогляду «буття визнає свідомість» у ранг державної ідеології, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нематеріальну сферу -- освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які впродовж багатьох десятиріч визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозуміло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художнього театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника «прошарку суспільства». В результаті цього втрачено орієнтири до загальнолюдських духовних цінностей, цінностей наших національних культур, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньомуСРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призвели до відставання «соціалізму» у багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні 'науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається економічною стагнацією. Саме це і сталося в 70--80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені Проблеми, з являються застійні явища, утворюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак, незважаючи на істотні недоліки, що мали міси,е у другій половині 60--80-х років, культурне життя не переривалося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдосконалення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад ЗО тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спеціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі: навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, збільшено прийом до вузів, особливо інженерних спеціальнос-тей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60--70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн -- з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, а також забезпечення державою права громадян на освіту, яке гарантувалося безоплатністю всіх видів освіти, виплатою державних стипендій та іншими пільгами, що надавалися учням і студентам, сприяли зростанню високого освітнього рівня населення України. На початок 1982 р. чисельність населення у республіці з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чол., або 84 % зайнятого населення, що свідчило про могутній науковий та культурний потенціал країни.

Поряд з незаперечними здобутками в галузі освіти впродовж 60-- 80-х років мали місце і негативні явища. В умовах тоталітарно-бюрократичної системи освіти й виховання орієнтувалися не на ознайомлення молоді із загальнолюдськими цінностями, щоб розвивати духовність та інтелект, а на підготовку для існуючого політичного режиму слухняних радянських людей, які абсолютно вірили в те, що промовлялось з кафедри або трибуни. Право на сумнів кваліфікувалось як інакомислення. Цим закладалася загроза інтелектуальної безпеки радянського суспільства, бо, як зазначав Гегель: «Коли мислять усі однаково, отже, ніхто не мислить».

Формалізм та заідеологізованість, догматизм стали вихідною точкою у навчанні, яке загалом набуло не гуманістичного, а прагматичного спрямування. Соціальне замовлення школі практично звучало однозначно: знання, знання і ще раз знання. А того, кого навчали, розглядали як «посудину, яку треба було заповнити». В цьому одна з причин формування численного прошарку фахівців-технократів, здатних розв'язувати інженерно-технічні завдання, але не здатних мислити за-.гальнолюдськими категоріями. Щороку, випускаючи з вузів найбільшу в світі кількість дипломованих інженерів, ми водночас здобули значних «досягнень» у знищенні як екології природи (забруднення землі, лісів, озер, річок, моря), так і екології душі (руйнування культури, моралі).

Освіта дедалі більше втрачала свою самои,інність і як виховний процес духовного збагачення, становлення і вдосконалення особистості, вироблення її моральних засад, розвитку суто людських якостей. Це сприяло виробленню споживацького ставлення молоді до життя, розщепленню моральної та естетичної свідомості, розриву між розумом і почуттям. І як наслідок цього переставала бути цінністю людина розумна, освічена, думаюча.

В умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолютизування категорій «радянський народ», «злиття націй», гаслом яких було «відмирання національних мов», на практиці виявилося в республіці у посиленні русифікації освітніх закладів. У травні 1983 р. Політбюро ЦК КПРС розглянуло питання про додаткові заходи щодо вивчення російської мови. У схвалених ЦК КПРС 10 квітня 1984 р. і Верховною Радою СРСР 12 квітня 1984 р. «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійно-технічної школи» зазначалося, що «вільне володіння російською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади». Поряд з цим у республіці в ці роки не було прийнято жодної постанови щодо поліпшення вивчення рідної мови.

Внаслідок цього у першій половині 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські -- 72 %. В інших великих містах республіки їх було відповідно 16 і 84 %. У Донецьку не було жодної української школи.

Таке саме становище склалося і в дошкільних закладах. Повністю були ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вищі та середні спеціальні заклади освіти майже повсюдно перейшли на російську мову. Майбутнім фахівцям з української мови було відведено в Україні територію села, а саму мову великого народу стали називати сільською. Набір студентів на українське відділення був меншим, ніж на російське. Та й зарплата вчителям російської мови була значно вищою, ніж учителям української. Звичайним явищем стало виключення із вищих закладів освіти студентів-українців за «націоналізм». Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так, лише впродовж 60--70-х років частка книжок, що виходили українською мовою, знизилась майже втроє.

Починаючи з 1972 p., коли першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький, який обіцяв головному ідеологу КПРС М. Суслову протягом п'яти років покінчити з українською мовою, посилюється русифікація, різні відтінки українознавства обмежено до мінімуму, більшості українських наукових журналів довелося переходити на російську мову. Видавництво Академії наук УРСР «Наукова думка» фактично стає російським.

Політика русифікації України викликала протести деяких представників української інтелігенції, насамперед письменників. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» літературний критик І. Дзюба доводив, що русифікація -- продовження політики російського шовінізму і колоніалізму. «Колоніалізм, -- писав він, -- може виступати не лише в формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Ця праця принесла поневіряння авторові. Під ударами тоталітаризму пішли з життя і лише за те, що любили Україну, мову, культуру свого народу, поети В. Симоненко і Я. Кисельов, прозаїк Г. Тютюнник. Це були справжні лицарі боротьби за високі ідеали свободи, людяності, добра. В. Симоненко писав, що спокій на рідну землю прийде тільки тоді, коли впаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст.

Суперечливі процеси відбувалися і в розвитку науки. У другій половині 60--80-х років у республіці зростала і вдосконалювалась мережа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми їх діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. Центром наукових досліджень у республіці залишалась Академія наук УРСР. На 1 січня 1985 р. у її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. В них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кандидатів наук, 130 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, науковці України здійснили ряд важливих відкриттів і винаходів, які збагатили українську науку. Так, фізики Харкова й Києва успішно працювали в галузі фізики атомного ядра і ядерних реакцій, їх зусиллями було створено один з найбільших у світі ізохронний циклотрон У-240 і ядерний реактор ВВР-ІОг. В Інституті кібернетики АН УРСР під керівництвом академіка В. Глушкова, який багато зробив для утвердження його як всесвітньо відомого наукового центру, здійснена розробка першої в світі системи «Проект» -- системи автоматизації проектування схемного і програмного обладнання ЕОМ методом формалізованих технічних завдань. Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порошковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мають дослідження академіків О. Антонова, М. Амосова, В. Глушкова, Є. Патона. Значним був внесок у науку вчених вищої школи республіки, в тому числі й Київського університету, -- математиків М. Богомолова і Ю. Митропольського, хіміків А. Купріянова і А. Пилипенка, біологів П. Богача і О. Маркевича.

У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважалося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необмежений простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася ніби назавжди дана здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веденням господарства, будь-якими прогресивними формами організації виробництва. Ця теорія безконфліктного і тріумфального сходження соціалізму призвела до ряду серйозних помилок, що мали місце в науково-технічній політиці того часу. Серед них -- недооцінка досягнень науково-технічної революції, орієнтири в багатьох галузях економіки на середній технічний рівень, закупівля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчизняного машинобудування, відсутність необхідних стимулів для розвитку новітніх технічних розробок і впровадження їх у виробництво.

Так, на підприємствах республіки вони впроваджувалися лише на 15--20 %; Це гальмувало технічне переозброєння промислового виробництва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науково-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу. Ось лише один приклад цьому. Якщо в Радянському Союзі на кінець 1990 р. налічувалося 300 тис. електронно-обчислювальних машин, то в США -- 40 млн, тобто один комп'ютер припадав на 900 жителів, тоді як у Сполучених Штатах цей показник становив один до семи.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість заганялася у ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприиняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від історичної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Керівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму-ленінізму, завдань усіх наук. І як наслідок цього посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набула дедалі більш авторитарних форм.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби- ток того часу, були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих І подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викривлення української історії, було створено навіть особливу професію критиків «совєтологів».

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля- ються література та мистецтво. У другій половині 60--80-х років ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непримиренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості і місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946--1948 pp., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були ска- совані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партійності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму і сепаратизму, цькували видатних діячів української творчої інтелігенції.

На зламі 60--70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовицького терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час «суслівської» русифікації.

24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була «організована» пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. З семи поверхів бібліотеки згорів «чомусь» саме той, де була україністика -- 600 тис. томів цінних творів, рідкісних видань дореволюційного періоду, унікальні архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністики, які до 1932 р. збиралися за вказівкою М. Скрипника.

Однак на цьому злочини проти української культури не закінчилися. В тому ж 1964 p., мабуть «випадково», загорівся Видубецький монастир, в якому згоріла бібліотека Київської академії, скарби європейської літератур» VII--VIII ст. На початку 70-х років у бібліотеці Київського університету було розформовано Кабінет рідкісної книги, створений професором О. Масловим. Літературу звезли в підвали студентського гуртожитку, де вона була затоплена водою. Наприкінці 1974 р. згорів відділ давньої української літератури в Інституті літератури АН УРСР, пропали багато книжок і велика наукова картотека.