Історія України у VII-XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Скіфи на території сучасної України

Походження та розселення скіфів. У першій половині VII ст. до н. е. зі степів Прикубання й Північного Кавказу на території України з'явилися скіфи. Одні історики переконані, що скіфи прийшли сюди з Північного Ірану, другі вважають, що вони містилися в передгір'ях Алтаю, треті - в Передній Азії, четверті - в Середній Азії, п'яті - в Північному Причорномор'ї, яке предки скіфів залишили в середині II тис. до н.е. Північний Кавказ довго залишався для них надійним тилом, звідки вони черпали продукцію сільського господарства, кольорові метали, залізо, поповнення до війська.

Видатний грецький історик Геродот, що присвятив Скіфії одну з дев'ятьох книг своєї «Історії», виділяв:

власне скіфів (скіфів-кочівників), які населяли степові райони на схід від Дніпра;

царських скіфів, що кочували по Приазов'ю та степовому Криму;

осілих скіфів-орачів, які мешкали в лісостеповій зоні Правобережжя;

осілих скіфів-землєробів, які розташувалися на Лівобережжі Дніпра.

Панівне положення в суспільстві посідали царські скіфи, які розглядали інші племена й етноси Скіфії як рабів, які були змушені постійно сплачувати їм данину.

2. Велика Скіфія. Перші спроби об'єднання скіфських племен датуються VI ст. до н.е. Вперше вони об'єдналися під час вторгнення величезного перського війська на чолі з царем Дарієм. Перси змушені були відступити.

Держава була насамперед військовою організацією: воїнами були всі дорослі чоловіки і більшість жінок. Верхівку скіфського суспільства становила могутня військова скіфська знать на чолі з царями. До скіфської знаті належали військові вожді, царські дружинники. Основну частину дорослого населення складали воїни, а також хлібороби або скотарі - рядові общинники. Були у скіфів і раби.

Цар мав значну владу: він очолював військо, був верховним суддею; невиконання наказу царя каралося смертю. Але його влада не була абсолютною: найважливіші справи обговорювалися. на народних зборах, які дістали назву «Рада скіфів». Це був демократичний орган, на засіданнях якого іноді вирішували навіть долю царів.

Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в IV ст. до н. е. за часів царя Атея. Він підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Тоді скіфи вели жваву торгівлю з грецькими колоніями - Ольвією, Херсонесом, Тірою, Пантікапеєм, а також з Македонією, Істрією, римськими провінціями. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.

3. Господарство, заняття, побут, мистецтво. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками. Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза.

Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем.

2. Кіммерійці на території України

Кіммерійці були першими кочовими та першими племенами, які почали широко використовували залізо в своїй господарчій та військовій діяльності, хоча повністю витіснити вироби з каменю, бронзи, кістки та дерево, через брак великої кількості заліза ще не змогло. Соціально-економічний лад кіммерійців внаслідок зміни способу життя дуже змінився. Населення стало дуже мобільним, відмовившись від постійних поселень кіммерійці були вимушені постійно мігрувати степом у меридіальному напрямку: взимку на південь - де був тонкий сніговий покрів, де худоба могла знайти корм, а влітку на північ - де трава менше вигорала від сонця.

Розвиток кочового скотарства призвів до швидкої майнової стратифікації: тепер всі сильні та енергійні чоловіки ставали воїнами та могли дуже швидко розбагатіти за рахунок грабунку сусідніх племен, чого було дуже важко досягнути за рахунок довгої та тяжкої праці землеробів. Дуже скоро, в кіммерійському суспільстві утворилася верства військової аристократії.

Основною ударною силою кіммерійського війська була легка кіннота. Кіммерійські воїни були залізними мечами (які досягали 1 м. в довжину ), сокирами, булавами, також розповсюджені були луки. Стріли виготовлялися із залізними та бронзовими наконечниками. Наявність зброї виготовленої з заліза, на початковому етані залізного віку, робило кіммерійців непереможними воїнами, які наводили страх на сусідні країни та народи.

Кіммерійці не утворили єдиної держави. Кіммерійські племена постійно ворогували одне з одним за кращі пасовища, а також нападали на осілі землеробські племена Лісової України, а також ходили походами на території сучасної Молдови, Румунії, Болгарії. Проте, найбільш документально зафіксованими були кіммерійські походи на Близький Схід.

3. Сармати на території сучасної України

Сармамти -- кочовий іраномовний народ, що мешкав на межі нашої ери на території сучасної України, тогочасної Сарматії. Споріднений зі скіфами. Епізодично згадується в працях античних істориків. Інколи називається савроматами. У ранньому новому часі, під впливом ідей сарматизму, нащадками сарматів вважали себе шляхта та козаки. В українській публіцистиці та романтичній історіографії 18 -- 19 століття нащадками сарматського народу зображалися русини-українці.

Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» -- «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.

Савроматів вперше згадує Геродот (бл. 484--425 рр. до н. е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV--III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (бл. 372--287 рр. до н. е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (бл. 64-24 рр. н. е.) назви їхніх племен -- язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.

4. Роль античних держав Північного Причорномор'я в історії України

Велику роль в історії України відіграли греки, які з'явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. - 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основні осередки.

Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадання його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію - згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами лісостепу та кочівниками степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Tipa.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей. Феодосія, Фанагорія.

5. Східні слов'яни на території України. Розселення. Культура. Релігія

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою "венеди". Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у "Повісті временних літ": поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів. Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі "звіриним" і "геометричним" жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

6. Походження Давньоруської держави. Норманська і анти норманська теорії

Проблема початків історії Київської Русі є однією з най-складніших і найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історії. Вперше до питання походження Русі звернувся літописець Нестор у “Повісті минулих літ” (1107 р.). У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької академії наук Г. Байер та Г. Міллер, посилаючись на літописну легенду про покликання варягів на Русь, обґрунтували концепцію “норма-нізму”, тобто варязьке походження Давньоруської держави. Тим самим “норманісти” заперечують можливість самостій-ного творення Руської держави і головне - виникнення держави розглядається як одномоментний акт і безпосередній результат діяльності конкретної історичної особи.

Такий підхід антинауковий і навіть ідеологічно шкідливий, проте абсолютно заперечувати зовнішній фактор (“варязький вплив”) теж недоцільно.

Опрацювавши сучасні теорії виникнення держави внаслі-док довготривалого соціально-економічного розвитку, ряд учених України, Росії (ХХ ст.) довели, що східнослов'янське суспільство ще до появи варягів на Руській землі мало протодержавні утворення. В результаті цих досліджень докорінно змінилось уявлення про роль скандинавів на Русі. Норманська теорія втратила наукове значення.

Другою спробою пошуків коріння Київської держави можна вважати хозарську гіпотезу (з Хозарського каганату), яку висловив професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємицею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Проте ця версія теж не витримує критики, бо навіть розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов'янську самобутність його культури.

Норманська теорія, або «так звана норманська теорія», або «норманізм» -- назва, котру часто з негативною конотацією, надають супротивники науково встановлених фактів про заснування (або завоювання-захоплення) Київського престолу варягами-Рюриковичами (шведськими вікінгами-норманами) та їх варязькою дружиною. Вираз «норманська теорія» в Росії та СРСР часто використовувався як ідеологічне кліше або як звинувачення (особливо радянського часу) в політичній неблагонадійності та непатріотизмі.

У ХVІІІ ст. деякі німецькі учені, що служили в Росії, спираючись на уривок з літопису «Повість минулих літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора про прикликання варягів на Русь, висунули так звану «норманську теорію» походження Київської Русі. Зміст теорії полягав у твердженні, що Давньоруська держава була створена варягами, тобто представниками германо-скандинавської народності, відомої на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювалась важливість германських впливів та обережно доводилась нездатність слов'ян утворити власну державу. Це викликало обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і сьогодні. На антинорманських позиціях стояли такі провідні українські історики, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров.

7. Виникнення і становлення Давньоруської держави

Питання про походження Давньоруської держави дискусійне. Ряд іноземних та українських вчених вважають, що певну роль у становленні Русі відіграли нормани. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами (північними людьми) а на сході варягами, з кінця VII - на початку IX ст. стали проникати в Західну та Східну Європу. Варяги, як політична сила, з'явилися на території східнослов'янських племен та їхніх сусідів у першій половині IX ст. За переказами літописців, варяги-нормани ходили як охоронці караванів по шляху “із варяг у греки” і брали данину з навколишніх ільменських слов'янських племен. Зібравшись з силами, ільменські слов'яни вигнали варягів та перестали давати данину.

Але коли між самими слов'янами розпочалися сварки й усобиці, згідно літопису “Повість минулих літ” Нестора, частина їх вирішила вдатися за допомогою до варягів. У 862 р. до норманів-русів прибули слов'янські посли і сказали: “земля наша велика і багата, а порядку в ній нема, прийдіть княжити і володіти нами”. На цей заклик, як пише Нестор, відізвалися 3 брати, князі - конунги варязького племені. Найстарший з них - Рюрик оселився на Ільмені, інший - Синеус - на Білоозері, а третій - Трувор - в Ізборську (біля теперішнього Пскова). Після смерті братів Рюрик зосередив у своїх руках владу над усім північним племінним об'єднанням східних слов'ян. Можливо і таке, що варягів не запрошували, а вони самі встановили владу над слов'янами. Через деякий час у 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього сина Ігоря (Інгівара). Опікунство над ним і фактичне князювання встановлює близький родич Рюрика - Олег (Хелег).

В кінці IX ст. на землях Середнього Подніпров'я відбулася корінна зміна етнокультурної традиції: місцева тюркомовна цивілізація потрапила під могутній політичний і культурно-господарський вплив слов'янської народності, приведеної сюди варяго-руським князем Олегом. У 882 р. він захопив Київ, убив Аскольда, об'єднав Новгородську й Київську землі, примусив платити данину навколишні племена. Центром нової об'єднаної держави став Київ, проголошений Олегом “матір'ю городів руських”. З цього часу почалась епоха Київської Русі. Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

8. Прийняття християнства за Володимира Святославовича. Історичне значення хрещення Русі

Християнство стало проникати на слов'янські землі вже з початку І тисячоліття, з часів його утворення на території Палестини. Саме в Києві, за легендою, перебував апостол Андрій, поставивши на київських горах хрест. Він пророкував: «Звідси просіяє благодать Божа». Князі Аскольд і Ольга були християнами.

Важливе значення для Русі мала релігійна реформа князя Володимира Великого (правив у 980-1015 pp.) - 988 p. офіційною релігією стало християнство. Спочатку князь увів культ Перуна та 6 головних богів східнослов'янських земель, однак це не дало тих результатів, на які він розраховував. Тоді князь хрестився, за легендою, у Корсуні після конфлікту з Болгарією, а потім запровадив християнство на Русі. Знищувалися ідоли язичницьких богів, натомість будувалися християнські церкви і храми. Першою кам'яною церквою стала Десятинна, побудована поблизу князівського палацу. Процес християнізації тривав декілька століть і до сьогодні ми маємо у своїх звичаях та традиціях елементи язичництва.

Внаслідок хрещення зміцнилася влада великого князя, Русь стала визнаною у світі християнською державою, прилучилася до європейської цивілізації. Налагодилися стосунки з державами Європи. Сини Володимира одружувалися з доньками іноземних правителів, так Ярослав узяв шлюб з шведською принцесою.

9. Київська держава за правління Ярослава Мудрого

Після смерті князя Володимира Великого між його синами почалася кривава війна за владу. У ній загинули Борис і Гліб. У 1019 р. у битві на р. Альті Ярослав переміг свого головного суперника -- пасинка Володимира Святополка, прозваного за вбивство братів Окаянним. З братом Мстиславом Ярослав у 1026 р. уклав угоду, за якою вони розділили по Дніпру Південну Русь. Ярослав отримав Правобережжя з Києвом, Мстислав - Лівобережжя з Черніговом. По смерті Мстислава (1036 р.), у якого не було спадкоємців, Ярослав зробився, за словами "Повісті временних літ", "самовладцем Руської землі".

Ярослав Мудрий князював у Києві 35 років (1019--1054 pp.). Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. 1036 р. він розбив і відкинув назавжди від Києва печенігів, на початку 30-х pp. XI ст. відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку волость, здійснив успішні походи проти ятвягів і Литви. Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував над р. Саяном місто Ярослав, підкорив племена чуді, на березі Чудського озера заклав місто Юргів (християнське ім'я Ярослав - Юрій, Георгій). З розгромом печенігів південні кордони Київської Русі на Правобережжі відсунулися від р. Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було збудовано Юр'їв (сучасна Біла Церква) та інші міста-фортеці. Київська Русь стала найбільшою державою в Європі, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря.

Могутність Київської держави була визнана всією Європою, і правлячі династії почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого звали "тестем Європи". Його дружиною була дочка шведського короля Інгігерда (Ірина). Сестра князя Добронега була дружиною польського князя Казиміра. Одна його дочка Анна стала французькою королевою, друга, Єлизавета, -- норвезькою, третя, Анастасія, -- угорською. Син Ярослава Всеволод одружився з дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха Марією; від цього шлюбу народився майбутній київський князь Володимир Мономах.

Нині відомо понад 100 списків "Руської правди". Більшість дослідників поділяють їх на три редакції: коротку, поширену і скорочену. Складається "Руська правда" з "Правди Ярослава", або "Найдавнішої правди" (її датують 1016 p., коли вона була дана Ярославом новгородцям), "Правди Ярославичів" (датують 1072 р.) і окремих законодавчих постанов. "Правда Ярослава" дороблялася й остаточно під назвою "Суд Ярослава Володимировича" упроваджена 1036--1037 pp. Разом з "Уставом Володимира Всеволодовича" (Мономаха) вона складає Поширену редакцію "Руської правди". Скорочена редакція розглядається здебільшого як найпізніша, створена шляхом вилучення застарілих норм із Поширеної редакції у XIV--XV ст. Кожна з редакцій "Руської правди" відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин, що в цілому дає змогу характеризувати цю збірку як пам'ятку феодального права. Закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвого права і таким чином суттєво обмежуючи феодальну сваволю, "Руська правда" загалом увічнювала феодальну нерівність, усебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабалення феодально-залежного населення. Коли за вбивство селянина платилося 6, то за князівського дружинника -- 80 гривень. Однак законодавець певною мірою дбав і про права "низів", зокрема захищав від господарської сваволі закупів, не допускав протиправного обернення їх на холопів тощо. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини, хоч і різні за її фінансовою оцінкою. На відміну від багатьох аналогічних європейських юридичних пам'яток (так званих "варварських правд"), "Руська правда" не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних покарань. А кровна помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, проте вже його синами була категорично заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. "Руська правда" відіграла важливу роль у соціально-економічному розвиткові суспільства, поступі державності і складанні державного управління.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в ряд з головними країнами середньовічного світу -- Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

10. Політична і культурно-освітня діяльність Я. Мудрого

Період князювання Ярослава Мудрого (правив у 1019-1054 pp.) - період зовнішньополітичного і культурного піднесення Русі. За Ярослава Мудрого відвойовані західні руські землі, розгромлені печеніги у 1036 році.

У період князювання Ярослава розквітла культура Русі - з'явилися перші лікарні при монастирях, засновано школу, бібліотеку. Князь дуже любив читати. Літописець писав: «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень... засіяв книжними словами серця віруючих людей...». Ярослав мав одну з найбільших бібліотек у тогочасному світі, її до сьогодні не знайдено. Було зведено величні споруди - на місці перемоги над печенігами побудовано перлину світової архітектури Софійський собор, церкву Богородиці Пирогощі, святої Ірини, Золоті ворота тощо.

Зміцнилися позиції православної церкви - засновано Київську митрополію, Києво-Печерський монастир. Уперше митрополитом став русич - Іларіон, автор твору «Закон і благодать».

Вершиною діяльності Ярослава стало створення першого писемного зведення законів - «Руської правди». Цей збірник руських законів закріпив багато норм звичаєвого права, обмежив феодальну сваволю, охороняв приватну власність, замінив звичай кровної помсти на грошову виплату. «Правда» узаконювала феодальну нерівність, всебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабаления феодально залежного населення. Водночас вона дбала і про права «низів» руського суспільства, зокрема захищала від господарської сваволі закупів, не допускала протиправного обернення їх на холопів. Смертної кари у збірнику не існувало. «Руська правда» є цінним джерелом вивчення державної організації Русі, господарства, побуту тих часів.

11. Причини та наслідки політичної роздробленості Київської Русі

Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення.

3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата -- до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства.

12. Політичний устрій Київської Русі

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

13. Характерні риси та особливості розвитку Київської Русі

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун - бог грому і блискавки. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Була заснована митрополича єпархія. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 -- у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму -- славетної Софії Київської -- є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво.

Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм -- греками, що поширювали християнство серед слов'ян. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби -- такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,- й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113--1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби -- «Слова о полку Ігоревім» (1185--1187) також належав до княжого двору. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.

14. Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави

1199 р. з'явилося нове державне об'єднання -- Галиць-ко-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мсти-елавича (1199--1205) та Данила Романовича Галицького (1288--1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ ВОЛІ, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199--1205) -- утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський КНЯЗЬ Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно Підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем.

II етап (1205--1238) -- тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл.

III етап (1238--1264) -- об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило роз громив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.Відчуваючи реальність постійної загрози із заходу і сходу,зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

IV етап (1264--1323) -- стабільність і піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя -- Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності,

V етап (1323--1340) -- поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політич-' ного впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних дер­жав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без Правителя.

15. Роль Данила Галицького в національній історії

Данило Галицький був сином засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславича. Після смерті батька був проголошений князем у Галичині, однак через міжусобні війни разом з матір'ю і братом Васильком перебував у Польщі та Угорщині. Княжити Данило Галицький почав на Волині (1221 р.), в 1238 р. остаточно здобув Галицьке князівство. У 1239 р. розповсюдив свою владу на Київ. Його воєвода Дмитро очолив оборону міста від орд хана Батия в грудні 1240

Данило був мудрим політиком, який прагнув посилити свою державу. З цією метою він розширював міста, закладав нові - Львів, Холм; піклувався про православну церкву; сприяв розвитку культури.

Реформаторська діяльність князя Данила Романовича була перервана монголо-татарською навалою на Південно-Західну Русь. Вперше з монголо-татарами князь Данило зіткнувся в битві на р. Калці у 1223 р. Сил у роздробленої Русі для боротьби проти ворога не було, тому ніхто не завадив йому пройти і землями Галицько-Волинської держави. Під ударами завойовників впали міста Галич, Володимир і багато інших.

Кілька років князь Данило не визнавав влади хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246 р. він був змушений прибути в його столицю м. Сарай, де і отримав ярлик на князювання. Тим не менш подальша діяльність князя Данила свідчить, що він визнав себе залежним від монголів лише на деякий час. Повернувшись додому, він почав ретельну підготовку до боротьби проти Золотої Орди. Данило уклав військові союзи з недавніми ворогами: польськими князями, угорським королем. Підготовці князя до антимонгольської походу сприяв і Папа римський Інокентій ІV. Щоб заохотити Данила, Папа запропонував йому титул короля. У перший раз Данило відмовився від цієї пропозиції з політичних міркувань, але вдруге прийняв. У 1253 р. в Дорогочині папський посланець урочисто коронував Данила Галицького.

Але європейські монархи залишилися осторонь від боротьби русичів проти монголів. Вже в 1252 р. в Галичину вторглися кочевища Куремси, але дружина сина Данила - Лева - розгромила ординців, витіснивши їх за Дністер. З кінця 1254 Данило перейшов до рішучих дій проти Куремси і завдав йому низку поразок протягом 1256-1257 рр.. Це були перші перемоги русичів над монголо-татарами.

У Золотій Орді вирішили будь-якою ціною приборкати свавільного підданого і відновити залежність Галицько-Волинського князівства. У 1258 р. на землі князівства вторглося потужне і численне військо на чолі з досвідченим полководцем Бурундаєм. Західноєвропейські сусіди відмовилися допомогти Данила. У таких несприятливих умовах Данило Романович прийняв вимоги Бурундая, зокрема зруйнував основні фортеці князівства: Львів, Володимир, Луцьк та ін. Лише Холм залишився недоторканим.

Оцінюючи роль і значення діяльності князя Данила, слід вказати, що він об'єднав усі землі, якими володів Роман, створив із них з допомогою Василька могутню державу, з яким вважалися сусіди, яку визнавав Папа римський. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідного спадкоємця традицій Київської держави і зробив можливим майже сто років її існування.

16. Історичне значення Київської Русі

Київська Русь - могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських.

Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави - імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно-східні князівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а Москви на той час небуло.

17. Боротьба руських земель проти монголо-татарських завойовників

Навала монголо-татарської орди на чолі з Батиєм розпочалася в кінці 1237 р.На Русь рушило близько 140 тисяч воїнів. Підкоривши володіння волзьких булгар, завойовники напали на Рязанське князівство. Досить швидко були захоплені й спалені Рязань, Суздаль, Володимир та багато інших міст. Населення не тільки пограбували, а й значною мірою знищили та захопили в полон. Після завоювання половців і відпочинку орди темника Менгу-хана у 1239 році пішли в наступ на південну частину Русі. Спочатку були захоплені, пограбовані й спалені Переяслав та Чернігів, а потім населені пункти цих князівств. Пізньої осені 1240 р. війська Батия підійшли до Києва. Вражений красою міста, хан запропонував жителям здатися без бою. Але кияни відмовилися. Тоді татари перейшли підмерзлий Дніпро і почали облогу.

Трагізм і розпуку подій, що розгорнулися навколо Києва, передають записи, зроблені очевидцем, старим українським літописцем. Він зазначає,що коли «прийшов хан Батий до міста Києва з величезною кількістю воїнів, то оточив місто. Облягла його сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні у місто ввійти. I не можна було чути в місті один одного від іржання стад кінських та галасу незчисленної кількості людей. I вся земля була переповнена татарами.

I послав Батий до городян з такими словами: «Якщо підкоритесь мені, буде вам милість, а як будете опиратися, то багато постраждаєте і жорстоко загинете». Але городяни ніяк не послухали його, а злословили і проклинали його. Батий же дуже розгнівався і звелів з великою люттю іти на приступ міста. I так пробили міські стіни і ввійшли у місто, а городяни кинулися назустріч їм. I тут можна було бачити і чути страшенний тріск списів і стукіт щитів; стріли затьмарили світло так, що не видно було неба за стрілами, а була темрява від безлічі стріл татарських, і скрізь лежали мертві, і скрізь текла кров, як вода».

Залишений у Києві Данилом Галицьким досвідчений воєвода (тисяцький) Дмитро очолив оборону міста, що тривала більше двох місяців. Бої за Київ стали прикладом виключного героїзму і високого патріотичного духу його захисників. На місці зруйнованих їм доводилося вночі зводити нові укріплення, щоб вдень їх захищати. Оборонялися всі - чоловіки і жінки, старі й діти, хоча на захисників міста сипались стріли, каміння, вогнепальні снаряди. Ми можемо пишатися мужністю наших далеких предків.Коли ворог увірвався до «міста Ярослава», кияни укріпилися у «місті Володимира» і ще декілька діб оборонялися. Поранений воєвода Дмитро потрапив у полон. Останньою твердинею відчайдушної боротьби стала Десятинна церква. Врешті-решт від руйнівної сили таранів і під вагою оборонців, які скупчилися на хорах, стіни її завалились, поховавши останніхгероїв. Це сталося 6 грудня 1240 р. Місто було зруйноване. Населеннямасово винищувалося. Більшість живих потрапили у рабство. Так розправились завойовники з оборонцями.

Взявши Київ, татари рушили на Галичину та Волинь. Данило Романович та інші князі й бояри втекли за кордон. Населення ховалося в лісах та горах. Волинські й галицькі міста теж були спустошені. Монгольські орди двома потоками вдерлися в Угорщину, Польщу і Чехію. Військо угорців вдалося розбити. Але сили татар теж виснажилися боротьбою з Руссю. Від кордонів Італії Батий повернув назад. Біля гирла Волги заснував місто Сарай-Бату - столицю створеної ним великої Золотої Орди.

18. Загарбання земель України іноземними державами в 14-16 ст.

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу - Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі. Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

19. Люблінська унія

Угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу -- Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки -- лицарів-хрестоносців.

З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви -- Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха -- великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля. Укладення Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти.

Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Московського царства. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

20. Церковне життя. Берестейська унія

Рішення Київської митрополії Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio -- союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Безпосередніми приводами до унії були:

ідея об'єднання християн після розколу в 1054 р. на православну та католицьку у єдину церкву ;

на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками ;

тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви;

невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» -- і залежали тільки від Папи та почасти від короля. Після розділу Польщі Росія почала ліквідувати Берестейську унію. Катерина ІІ розпочала боротьбу, спрямовану на її повне знищення унійної метрополії та навернення усіх вірян до Російської православної церкви. Спочатку була ліквідована уніатська митрополія та всі єпархії, за винятком полоцької: Микола І 1839 ліквідував рештки Унії, на Правобережжі, Волині і Білій Русі, а Олександр II -- на Холмщині і Підляшші. Росія під час окупації Галичини 1914 заарештувала митрополита Андрея Шептицького й насаджувала силою православ'я під проводом єпископа Евлогія. Такі самі спроби були й під час другої світової війни (1939-1941), але вони були безуспішними.

Лише після окупації 1944 та арешту всієї ієрархії Греко-католицької церкви, на т. зв. Соборі у Львові 1946, при участі 214 священиків та кількох мирян, під наглядом органів НКВС скасовано Берестейську Унію і Греко-католицьку церкву підпорядковано московському патріархові. Подібно ж ліквідовано Унію на Закарпатті 1949 і Пряшівщині 1950. Синод української католицької ієрархії в Римі 2 грудня 1980 ствердив, що акт ліквідації Унії т. зв. «львівським собором» недійсний, проти чого протестував у Ватикані 22 грудня 1980 московський патріарх.

21. Культура України в 14-17ст.

Цехові братства. У XV-XVI ст. в Україні на зразок Західної Європи утворюються ремісничі цехові організації - братства. Ці об'єднання ремісників створювалися в основному за територіальним принципом - по кварталах або вулицях міста. Вони мали своїм центром церкву чи каплицю певного віросповідання, переважно католицького чи православного. На чолі братства стояв обраний цехмістр. У його виборі і взагалі у справах цеху повноправними були тільки визнані ремісники-майстри. Ті, що не були прийняті до складу майстрів, належали до так званої челяді, головним чином учні, які мали досить довгий, по 3-7 років, вишкіл у майстрів. У Львові існувало більше десятка цехів. Славився своєю майстерністю цех сідлярів: роботи виконувались дуже акуратно і добротно. Цех мав свій професійний знак і знамено, статут, суд, печатку. Члени цехового братства збирали гроші на поминки та учти, спільно відзначали національні свята. Такі братства відігравали значну роль у відродженні національної культури.