Історія українськх земель

У 1774 р. у Відні при церкві Св. Варвари було засновано Барбареум -- семінарію для уніатського духовенства, яку в 1784 р. було переведено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіанського та піарського орденів, де навчання велося латинською і польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання, пізніше в 1825 р. введено польську мову навчання. У 1774 р. засновані школи трьох типів: однокласні -- парафіяльні з українською мовою навчання, три та чотирикласні -- з німецькою мовою навчання. У 1774 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, на богословському -- латинською. У 1787 р. було організовано окремий богословський факультет для українських студентів з українською мовою викладання, цей факультет проіснував до 1809 р.

Революційний рух -- так звана "весна народів", який охопив усю Європу, зачепив і Австрію. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що повністю скасовував панщину в усій Галичині, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Це суттєво поліпшило становище селян, і хоча 70 % оброблюваних земель отримали селяни, а 30 % землевласники, питання про приналежність лісів, пасовищ залишилося нерозв'язаним. З часом ці угіддя перейшли до великих землевласників, і селяни знову стали залежними від них в питаннях випасу худоби і заготівлі деревини. Розміри селянських наділів виявились замалими -- менше 14 акрів, що ледве вистачало для того, щоб прогодувати сім'ю.

У1861 р. в Австрії було прийнято нову конституцію. Поступово в Галичині зміцнювались пропольські позиції. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет перейшов на викладання польською мовою; школи, за невеликим винятком, перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Міста були колонізовані, і державні та місцеві органи влади підтримували розвиток польської культури та науки.

Придушення російськими військами польського повстання 1863 р. загострило стосунки між українцями та поляками. Провід у культурному та національному житті українців належав інтелігенції духовного походження, головним чином священикам-уніатам, які гуртувались навколо собору Св. Юра у Львові.

Позиції москвофілів зміцнювали зовнішні чинники: у 1863 р. російські війська придушили перше польське повстання, а в 1868 р. -- друге. У 1865--1866 pp. Австрія у війні з Пруссією зазнала поразки. Підлеглі їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала "двоєдиною" монархією -- Австро-Угорщиною, яку об'єднувала особа монарха. Але кожна частина монархії мала свої окремі парламенти: Австрія -- у Відні, Угорщина -- в Будапешті. Міністерства, за винятком фінансів, військового та зовнішніх справ, також були окремими.

Прихильники української течії -- народовці -- заснували нові товариства: у 1861 р. -- "Руську бесіду" у Львові, у 1868 р. --

Просвіту, у 1873 p. -- Товариство імені Т. Шевченка; з 1893 р. це товариство, створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в наукову організацію. У1888 р. народовці створили політичне товариство "Народна Рада", яке ставило завданням домагатися поділу Галичини на польську та українську частини. Наприкінці 1880 р. під впливом М. Драгоманова була створена Українська радикальна партія, в якій провідне місце зайняли І. Франко та М. Павлик. Головною метою партія ставила захист інтересів селян. У 1890-х роках у Галичині з'являються нові інтелектуальні та наукові сили. У1899 р. праве крило Української радикальної партії об'єдналося з народовцями, і вони створили нову -- Національну демократичну партію, яка основним завданням поставила, щоб "цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм". її очолив Ю. Романчук, трохи пізніше -- К. Левицький. У 1899 р. ліве крило Національно-демократичної партії створило нову -- Українську соціал-демократичну партію, яку очолив М. Ганкевич.

За перші 10--15 років XX ст. Галичина зробила значний поступ в усіх галузях культурного життя. Головним центром української науки стало Товариство імені Т. Шевченка, яке об'єднувало вчених не лише Галичини, а й інших частин України. Воно користувалося визнанням усього світу і до 1914 р. видало близько 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Значну роль у культурному та духовному житті Галичини відігравав митрополит Галицький граф Андрій Шептицький, який перебував на цій посаді з 1900 до 1944 pp. Під його керівництвом греко-католицька церква стала українською національною церквою, він дбав про школи, заснував Науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією, та "Академічний Дім" у Львові; допомагав приватним школам; за свої кошти відправляв молодих священиків на стажування до Риму, Відня; давав стипендії світській молоді для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та сиротам; заснував український шпиталь -- "Народну лічницю" у Львові, підтримував видавництва.

Кінець XIX -- початок XX ст. характеризується в Галичині загостренням боротьби з поляками, які були фактичними володарями краю. Прагнення поляків створити власну державу стає реальністю внаслідок конфліктів між Росією та Австрією, інтереси яких перетиналися на Балканах. Особливо вони загострилися під час Балканської війни 1912--1913 pp.

Значних руйнувань Галичині завдала Перша світова війна. В австрійському війську воювало 250 тис. українців. У 1914 р. значна частина західноукраїнських земель була завойована російськими військами, але вже в травні -- червні 1915 р. була повернута назад.

У працях М. Грушевського, Д. Дорошенка містяться конкретні приклади масового терору під час відступу російських військ. Н. Полонська-Василенко подає таку картину тих днів: "У зв'язку з відступом російського війська на схід виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу і вона , дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. До жаху руїн приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили виселенців".

Після брусилівського прориву весною 1916 р. колишня територія Королівства Польського, куди входили галицькі землі, була віддана у повне розпорядження Пруссії. Це створило нове незадоволення українського населення, що спричинило національно-визвольний рух.

Буковина. У1774 р. Австрія, щоб зібрати докупи свої, як вона вважала, володіння і забезпечити сполучення Галичини з Семигородом, приєднала до себе північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Молдавський господар протестував проти цього, але його зверхник, турецький султан, дав згоду. Ця країна знову стала називатись Буковиною, як у XIV ст. Деякий час влада була військовою.

У 1786 р. Буковину було приєднано до Галичини, і так вона перебувала до 1849 p., коли знову стала окремою провінцією. На Буковині на час приєднання до Австрії було 69 % українців, 26 % румунів і 5 % інших національностей.

Австрійський уряд провів низку реформ, щоб вивести Буковину із занедбаного стану. У 1781 р. було скасовано кріпацтво і замінено панщиною за договором селян із паном. Австрійський уряд був переконаний, що населення Буковини здебільшого румунське і тому призначав на керівні пости румунів.

Приєднання Буковини до Галичини в 1786 р. мало негативні наслідки -- польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти і поширювала полонізацію та латинізацію. У1808 р. було засновано в Чернівцях першу гімназію з латинською мовою навчання. У початкових школах викладали румунською або польською мовами. Приватні школи, засновані дяками, давали знання українською мовою, але їх було замало.

Перша половина XIX ст. позначилась низкою селянських заворушень, в яких основна роль відводилась гуцулам. Гуцули вели відмінний від інших національностей спосіб життя. Навесні вони виганяли худобу на полонини, і тому вимоги землевласників відбувати панщину викликало обурення. Повстання, які виникали протягом 40-х років, придушувалися військами. Боротьба за автономію Буковини закінчилась 1861 p., коли вона отримала статус коронного краю Австрії з титулом воєводства, з подвійними адміністративними органами.

З того часу почались процеси українського відродження. У 1869 р. в Чернівцях було засновано першу українську організацію -- "Руська Бесіда", -- спочатку як клуб, потім -- як літературне товариство, котре проіснувало до 1940 р. У1870 р. у Чернівцях започатковується політичне товариство -- "Руська рада", а в 1875 р. там же створюється німецький університет з кафедрою української мови.

У XX ст. Буковина залишилась лояльною до Габсбургів. Національне відродження, яке зародилося у 1884 р. не виходило за межі австрійської конституції й стосувалося питань освіти, літератури, мистецтва. Міцнішають зв'язки між інтелігенцією інших частин України: Б. Ленським, І. Франком -- з Буковини; М. Драгомановим, О. Кониським, Лесею Українкою -- з Наддніпрянщини.

У1907 р. було засновано Національно-демократичну партію, лідерами якої були С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович. Вона була лояльною до австрійської влади і прагнула здобути якомога більше в культурному та економічному напрямах. Але вже перед Першою світовою війною виникли розбіжності у поглядах лідерів С. Смаль-Стоцького та М. Василька.

У XVIII ст. на Закарпатті було відносно спокійно. За правління Марії-Терези та Йосифа II селянам було надано певні пільги, у 1766 р. було обмежено панщину, а в 1785 р. скасовано залежність селян від поміщиків. Але після смерті Йосифа II його наступник Леопольд відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 р.

У 1867 р. Австрія, розгромлена Пруссією, визнала право Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилась під владою Угорщини. Угорці мстилися українцям за погроми, вчинені російським військом 1849 р. Ці переслідування викликали руїну Закарпаття і штовхали українців до москвофілів. Яскравим представником москвофільства, або русофільства, був І. Раковський, віце-директор Ужгородської семінарії, упорядник низки підручників, у яких він доводив, що нема ні українського народу, ні української мови, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова1.

Поступово все українське почало завмирати -- закривались українські школи, газети. Так, якщо в 1881 р. було 353 українські школи, то вже в 1883 р. -- тільки 282, а до 1914 р. не залишилось жодної.

До того ж у 80-х роках додалися стихійні лиха -- кілька років були неврожаї, і населення дуже голодувало. Унаслідок збільшення населення земельні наділи дробилися, що також не поліпшувало становища. Виходом із усього цього стала масова міграція до Америки. Дослідники української еміграції встановили, що першим іммігрантом-українцем до США був Агапій Гончаренко, колишній священик, заарештований царським урядом за читання революційної літератури. З-під арешту він утік, 1865 р. дістався Америки, оселився у Сан-Франциско і почав видавати газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американців2.

Першими переселенцями з України до Канади стали Іван Пилипів та Василь Улиняк, які жили в селі Небилеві Рожнятинського району нинішньої Івано-Франківщини. Це сталося 7 вересня 1891 р. Хоча документи громадянської війни в США 1861--1865 pp. свідчать, що в обох арміях -- Півночі і Півдня -- воювали наші земляки. В історію США увійшов, наприклад, генерал Василь Турчин, командувач одного з великих військових підрозділів, якого за відвагу й мужність називали "грізний козак".

У 1905--1907 pp. еміграція становила 200 % приросту населення. На початку XX ст. Пряшівський єпископ Юліан Фірцак започаткував "верховенську акцію" -- низку соціально-економічних заходів для поліпшення становища селян. Акція передбачала створення кооперативів, господарських та промислових спілок, ощадних кас.

Природним наслідком посилення мад'яризації було зростання москвофільства. Угорський уряд придушив рух москвофілів і в 1914 р. у Мармароському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я.

Серед українців поширилось "язичіє" -- штучна літературна мова, в якій перемішано українську, церковно-слов'янську та російську мову, яка, до речі, з певними вкрапленнями інших мов збереглася до наших днів, особливо в сільській місцевості.

У1783 p., після зруйнування Запорозької Січі, указом заборонялися переходи селян з того місця, де застала їх ревізія, чим було покладено початок закріпачення селян.

Значна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, котрий мав свої права, які в майбутньому ввійшли до "Зводу законів Російської імперії". Цими правами козаки користувались до 1917 р.

У Південній Україні кріпацтво було введено наказом від 12 грудня 1796 р. Після смерті Катерини II цар Павло І повернув Україні Генеральний Земський та Підкормовий суди, магдебурзьке право та відновив старий адміністративний поділ на повіти.

В Україні практично до 30-х років XVIII ст. продовжували діяти ІП Литовський статут, магдебурзьке і місцеве звичаєве право, але необхідність застосування нових законів стала очевидною, і з 1804 до 1808 р. над кодифікацією права України працювали дві групи.

Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній), друга під керівництвом Ф. Давидовича, -- Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній).

Підсумком роботи цих груп були проекти під назвою "Звід місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі" та "Звід громадянських законів, чинних у Малоросії" ("Звід малоросійських прав").

Фактично "Звід малоросійських прав" -- це перший проект цивільного кодексу України.

Ці проекти не були затверджені, хоча надалі низка положень увійшла у "Звід законів Російської імперії".

Під керівництвом М. Сперанського в 1830 р. було підготовлено "Повне зібрання законів Російської імперії" і в 1833 р. -- "Звід законів Російської імперії".

Водночас у 1830--1833 pp. під керівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній".

У 1838 р. проект "Зводу" було затверджено Державною радою, але з 1840 р. перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, з 1841 р. на Україну поширюється загальноросійське цивільне і кримінальне право.

Магдебурзьке право було скасовано в Україні в 1827 p., а через вісім років і в Києві1.

З ініціативи Київського генерал-губернатора Д. Бібікова в 1838 р. були запроваджені "Інвентарні правила", які регламентували відношення селян до землі, установлювали рівень податків.

У Росії підготовка до селянської реформи тривала п'ять років, її початком слід вважати промову царя Олександра II у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Таємний комітет, який було перейменовано у Головний комітет у селянській справі.

Основні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та "Положенні про звільнення селян від кріпацтва". Земельні відносини між поміщиками і селянами в Україні визначались трьома місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення стосувалося одночасно трьох південних губерній України -- Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування.

На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалось Малоросійське місцеве положення. На Правобережжі -- у Київській, Волинській, Подільській губерніях, де основним було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме місцеве положення. Крім того, були опубліковані різні додаткові правила, зокрема положення щодо влаштування дворових людей та ін.

Але всі ці документи не були чіткими -- не встановлювали єдиного наділу на селянина, розмір наділу коливався залежно від якості землі, губернії, розмірів поміщицького маєтку. Але селяни і кріпосні люди ставали вільними і могли купувати, продавати, володіти рухомим і нерухомим майном, займатись підприємницькою діяльністю.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 та 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або надавали у безстрокове користування за так звані щорічні державні оброчні податки (до 1913 р.) або передавали у власність із правом викупу протягом шести років. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалась община, а де її не було -- вводилась кругова порука за сплату податків.

Наслідком значних залишків кріпосництва було штучне аграрне перенаселення. У Східній Україні протягом 1860--1910 pp. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель -- лише на 31 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн осіб, а промисловість могла поглинути лише 7 млн. Це зумовлювало зменшення селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості. У зв'язку із зубожінням селян указом від 1894 р. Микола II дозволив селянам переселятись до інших місць, переважно до Азії; уряд оплачував проїзд і надавав незначну допомогу. Але досить часто селяни поверталися назад.