Археологічна періодизація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення археології

Початки археології сягають глибини віків, коли люди почали включати стародавні речі й об'єкти в систему своєї культури, наділяючи їх магічними властивостями. Виходячи зі стилю первісного мислення, можна припустити, що походження таких речей вони приписували міфічним творцям. Археологічні джерела засвідчують уміщення до могил поряд із речами, що функціонують у даному суспільстві, речей і стародавніх, нерідко "модернізованих" для нових потреб, а писемні - прагнення заволодіти такими речами як амулетами. Особливо популярними були крем'яні та кам'яні речі - "громові стріли" і "громові сокири". Приваблювали людей і монументальні споруди (кургани, мегаліти), а також природні об'єкти (скелі, печери, гроти), що мали на собі печать неприродної діяльності, - зображення, залишені кимось речі. Традиція вклонятися їм і здійснювати біля них різні обряди зберігалася протягом багатьох віків. Однак то була далека передісторія археології, як і проведення перших розкопок. Писемні джерела показують, що вперше їх було здійснено у VI ст. до н. е., однак не з науковою, а з ідеологічною метою, останнім вавилонським царем Набонідом (556-539) у Нижній Месопотамії і відомим афінським реформатором Солоном на Саламіні. археологія періодизація типологічний культура

Формування археології як науки пов'язано з двома основними моментами: по-перше - усвідомленням того, що матеріальні старожитності є свідченнями історії, тобто історичними джерелами, схожими за своєю функцією на писемні, і, по-друге, - відчуттям протяжності історії, яка реалізується у певних послідовностях. Перші кроки на цьому шляху демонструє антична наука, де виник і сам термін "археологія" (буквально - наука про старожитності), введений в обіг філософом Платоном (427-348). Від Геродота (484-425) бере свій початок традиція підкріплювати висвітлення історії матеріальними свідченнями (вавилонська вежа, піраміди і колоси-статуї Єгипту, могили кіммерійських царів поблизу Тіраса-Дністра), якої надалі дотримувалися всі визначні історики.

Наприкінці старої ери склалося й певне уявлення про історичну картину світу як послідовність освоєння людиною природи, викладене римським філософом Лукрецієм Каром (І ст. до н. е.) у поемі "Про природу речей". Наведені нижче рядки історики археології розцінюють як перші штрихи археологічної періодизації:

Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

І каменюки, й дрюки - обламані в лісі гілляки.

Полум'я, потім - вогонь, як лише стали людям відомі.

Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

Міді - спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток...

(переклад А. Содомори)

Проте поштовхом до виникнення археології стали не ці пагони, а прагнення заволодіти раритетами - колекціонування. Воно було доволі поширеним у Римі й спричинило перші грабіжницькі розкопки задля продажу колекціонерам старожитностей, що, зокрема, засвідчує грецький географ та історик Страбон (на зламі двох ер).

За доби середньовіччя ініціативу колекціонування перехопила церква, яка організувала також перші розкопки з метою поповнення своїх скарбниць. Завдяки цьому у XVI ст. була розчищена одна з най величніших архітектурних споруд Давнього Риму - терми Каракали (211-217). Накопичення старожитностей у церковних і світських зібраннях спричинило появу нового фаху - антикварія, знавця й систематизатора старожитностей. Саме він став попередником археолога, тому добу становлення археології (XV-XVII cm.) називають антикварною. Тоді було закладено підвалини музейної справи і багатьох сучасних музеїв, започатковано каталогізацію старожитностей. Тоді ж відродилася антична традиція опису монументальних пам'яток, що разом із розкопками заклало підґрунтя методики польових досліджень (так археологи називають методику розкопок археологічних об'єктів). Проте усвідомлення пізнавальних можливостей старожитностей ще не було, тому звертали увагу насамперед на речі дорогоцінні, красиві або такі, які чомусь викликали інтерес.

Здоланню такого підходу сприяли трагічні події 79 p., коли сталося грандіозне виверження Везувію. Катастрофа враз обірвала життя у трьох квітучих містечках Риму - Помпеях, Геркуланумі і Стабіях, законсервувавши його на віки. У 1711 р. розпочалися розкопки Геркуланума, а в 1748 р. - Помпеїв. Подія, відома за писемними джерелами, почала відкриватися трагічними картинами останніх хвилин життя і водночас - в усій розмаїтості буднів: розкішні вілли з фресками і прості оселі з усією обстановкою, а нерідко і з господарями, готелі, бібліотеки, театри, собаки на ланцюгах і зграйки дітлахів у піску... - все застигло у жахливому стоп-кадрі. Трагедія обернулася на користь археології, відкривши перспективи для відтворення повсякденного життя. Ці розкопки справили великий вплив на німецького вченого І.І. Вінкельмана (1717-1768), спонукавши його до написання "Історії стародавніх мистецтв", завдяки якій він зажив слави "батька археології". І все ж то була лише віха у процесі становлення археології, зокрема одного з її підрозділів - класичної (античної) археології.

Археологічна періодизація

XIX ст. називають добою великих археологічних відкриттів. їй передував похід Наполеона 1798 р. до Єгипту. Укомплектована не лише вояками, а й ученими, експедиція Наполеона відкрила Європі Стародавній Єгипет. Давня історія прокидалася від тисячолітнього сну не лише в Єгипті. У 1849 р. англієць Г. Лейярд розпочав розкопки Куюнджицького пагорба в Іраку, який приховував останню столицю Ассирії Ніневію; у 1846-1864 pp. І. Рамзауер розкопав більшу частину Гальштатського могильника в Австрії, за яким пізніше назвали цілу історичну добу в Європі; у 1854-1858 pp. Ф. Келлер дослідив поселення Ла Тен на палях на Невшательському озері в Швейцарії, назва якого стала епонімною для позначення наступної за Гальштатом доби; 1861 р. за наказом Наполеона III у Франції розпочали розкопки Алезії і Бібракте - кельтських міст (оппідумів), відомих за записками Цезаря, який підкорив кельтів; 1868 р. відкрито печерний живопис - печеру Альтаміра в Іспанії; того ж року Г. Шліман вирушає на пошуки гомерівської Трої, яку він таки відшукав (хоча й неправильно ідентифікував у численних нашаруваннях), а потім дослідник опинився в "золотопишних" Мікенах і "міцностінному" Тірінфі; з 1880 р. розкопки в Єгипті започаткував англійський учений У.Ф. Петрі. На черзі були легендарний Вавилон, загадкові хети, Кносс ...

Ці блискучі відкриття дещо затьмарюють зовсім іншу роботу, так би мовити, внутрішнього характеру, спрямовану на осмислення старожитностей як певної системи, що відбиває послідовність історичного розвою людства. Християна Юргенсе на Томсена (1788-1865) спонукали до цього службові обов'язки. 1818 p., реорганізовуючи експозицію Копенгагенського музею, він зіткнувся з проблемою організації здебільшого погано документованого матеріалу. Логічний поділ його за матеріалом - кам'яні, бронзові, залізні вироби - ускладнювався наявністю змішаних комплексів (скажімо, з однієї могили), що поєднували речі кам'яні та бронзові, бронзові й залізні. Зіставлення речей зі змішаних комплексів, аналіз варіантів сумісних знахідок різних речей дало можливість X. Томсену виділити найдавніші кам'яні вироби й пізніші, які були в ужитку за доби панування металевих. Так само, як бронзові речі свого часу потіснили кам'яні, їх згодом потіснили залізні. Відтак речі були розподілені у трьох залах - кам'яного, бронзового і залізного віків. Так народилася система трьох віків, викладена X. Томсеном у 1836 р. в його Путівнику по музею.

Прозріння Лукреція Кара набуло наукового обґрунтування, а археологія дістала інструмент для упорядкування матеріалу в часі. Цей момент фіксує першу важливу віху в народженні науки археології.

Водночас у системі трьох віків немовби містився натяк на протяжність людської історії, що виходила за межі відведеного їй церквою часу - десь 6-7 тис. років. Цей натяк став реальністю завдяки спостережливості французького палеонтолога Жака Буше де Перта (1788-1868). Мандруючи у 1830-х роках берегами Сомми у пошуках скам'янілих решток тварин для створення страти графічної колонки найдавніших відкладень, він звернув увагу і на крем'яні вироби й почав їх збирати разом із палеонтологічними та геологічними зразками. Щось наштовхнуло дослідника на думку розподілити їх за геологічними (читай - хронологічними) нашаруваннями. Наслідок був несподіваним - крем'яні вироби змінювалися у часі, тобто відбивали еволюцію технології.

Так було відкрито кам'яну добу Франції і фактично доведено її "допотопний" вік. Адже коли Буше де Перт блукав берегами Сомми, англійський вчений Чарльз Лайєлль видав "Основи геології". Ця книга справила неабиякий вплив на сусіда і товариша Ч. Лайєлля - творця еволюційної теорії Чарльза Дарвіна. Геологія давала можливість датувати кам'яну добу Франції набагато давнішим часом. А вже 1865 р. англійський археолог Дж. Лєббок запропонував поділити кам'яну добу на два періоди: палеоліт (давня кам'яна доба, період оббитих знарядь) і неоліт (нова кам'яна доба, період шліфованих знарядь). Надалі, орієнтуючись на технологію виготовлення кам'яних знарядь (шляхом оббивання, розколювання, ретушування), французький археолог Габріель де Мортільє (1821-1898) поділив палеоліт Франції на кілька періодів, позначивши кожен із них назвою певного місцезнаходження: шель, ашель, мустьє, солютре, мадлен, тарденуаз (1883). Тоді ж Е. П'єт у Південній Франції виділив азільські пам'ятки. їх і тарденуаз об'єднувала схожість індустрії - дрібні крем'яні вироби (мікроліти). Це, а також їхня стратиграфічна позиція (залягали у нашаруваннях над мадленом) стали підґрунтям для виділення мезоліту (середньої кам'яної доби).

Хоча згодом з'ясувалося, що декотрі з виділених Г. Мортільє підрозділів палеоліту відбивали локальні, а не хронологічні особливості пам'яток, загальна періодизація пам'яток кам'яної доби була вибудувана. З виділенням у 1870-х роках італійськими і угорськими дослідниками перехідного періоду між кам'яною і бронзовою добою - енеоліту - археологічна періодизація набула завершеного вигляду. У XX ст. її доповнено найдавнішими палеолітичними пам'ятками, відкритими лише в Африці. Ця схема лежить в основі сучасної періодизації старожитностей України.

Археологічна періодизація стародавньої історії

Типологічний метод. Розмаїття речового світу не обмежується технологічними характеристиками. Його строкатість наростала в міру освоєння людиною нових матеріалів, нових природних ресурсів, їх перетворення і втілилася у формотворенні. Цей дуже розмаїтий світ форм треба було якось приборкати, впорядкувати (адже наука оперує множинами, а не індивідуальними об'єктами) й водночас підпорядкувати цей процес потребам археології - деталізувати загальну періодизацію й організувати просторову строкатість речового світу. Таким засобом став типологічний метод - основний дослідницький інструмент археологів у розв'язанні різних завдань.

Виникнення його пов'язане з еволюційною теорією, пристосуванням дарвінізму до штучної природи. Розвиток рукотворного світу - артефактів - асоціювався з розвитком живої матерії, тобто шляхом поступових змін. Отож, речі можна організувати в еволюційні ряди (стовпці), в яких певні послідовні форми (А, В, С...) будуть позначати періоди їхнього існування. Ця ідея, якою особливо захопився англійський археолог Огастес Генрі Пітт-Ріверс (1827-1900), за відсутності засобів перевірки таких побудов могла перетворитися на інтелектуальну гру - маніпуляцію формами.

Згідно з концепцією шведського дослідника Оскара Монтеліуса (1843-1921) тип - це сукупність функціонально і формально однорідних речей (сокири, кельти, мечі тощо), які різняться оформленням деталей (скажімо, руків'я меча). Саме такі деталі і дають можливість вибудувати еволюційний ряд - від простіших форм до складніших. Однак його достовірність має бути підкріплена відповідними знахідками різних типів одного порядку у закритих комплексах (могили, скарби): мечів А з сокирами А, мечів В з сокирами В чи фібулами В, тобто ранніх мечів з ранніми сокирами, ранніми фібулами і т. ін. Іншим засобом перевірки стали стратиграфічні спостереження: поховання з мечами А мали передувати похованням з мечами В.

Проте задіяти у цьому процесі всі типи і зіставити їхні ряди було неможливо, тим більше, що, всупереч постулатам еволюціонізму, типи змінювалися з різною швидкістю, тобто не синхронно. Тому дослідники зазвичай обмежувалися певними комбінаціями типів. Так, для уточнення періодизації залізного віку визначальною виявилася комбінація двох типів - фібул і мечів (німецькі археологи О. Тишлєр, П. Рейнеке та ін.). Інші ж типи були задіяні у характеристиці виділеного у такий спосіб періоду. Поведінка "типів-характеристик" була різною: одні з них відповідали двом періодам, інші - трьом і т. ін.

Застосування типологічного методу в хронологічних побудовах давало можливість простежити спадковість культур, а доведена до історичних часів періодизація - здійснити також зворотний хід: відштовхуючись від пам'яток історично відомих народів, простежити їхні витоки на ґрунті рис, що поєднували їх з анонімними в етнічному відношенні культурами (тобто на ґрунті "спадковості навпаки"). На можливість такого - ретроспективного - методу, орієнтованого на етногенетичні дослідження, вказував О. Монтеліус. Нині цей метод широко застосовують в археології.

Археологічна культура

Типологічний метод зробив іще одну послугу археології. Він давав можливість упорядкувати старожитності у просторі. Адже виділенням етапів не вичерпувалося розмаїття проявів матеріального світу. Поширення типів і комплексів речей обмежувалося певним простором, якому була притаманна також їхня повторюваність. У межах таких просторів поселення і могильники демонстрували певну схожість чи навіть тотожність, що проявлялося по-різному: в улаштуванні осель і могил, схожості супутнього їм речового комплексу (посуд, прикраси та ін.). Це давало можливість шляхом картографування виділити локальні групи пам'яток. Спочатку їх позначали термінами "культура", "культурна група", "культурна провінція", "культурне коло", "цивілізація", а на зламі XIX-XX ст. за ними поступово закріпилася назва "археологічна культура". Археологічна культура - це сукупність схожих пам'яток, обмежених певним простором і часом. Лінійна еволюція - етапи культури - почала доповнюватися просторовою мозаїкою - археологічними культурами (АК). Тим самим було закладено основи нового світосприйняття, оскільки локальне розмаїття культури фактично суперечило парадигмі еволюційного одноманітного розвитку.

Археологічна культура - провідна категорія археологічної науки. Адже вона не лише дає змогу впорядкувати археологічні матеріали у просторі, а й наводить мости між культурою і її творцями, а отже є матеріальним вираженням (бодай і не повним) її творця - народу, племені, етносу. Таке трактування було цілком логічним (хоча й неоднозначним) і висунуло на перший план етнічні проблеми, які живилися формуванням та розвитком етнографії. Еволюційна парадигма доповнюється етнологічною.

Назви археологічних культур умовні й мають різне походження: наприклад, за назвою населеного пункту, де було виявлено матеріали певного зразка (трипільська, зарубинецька, черняхівська культури названі за селами на Київщині), за яскравою прикметою, наприклад посуду (культури лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки), за типом поховальних споруд (ямна, катакомбна, зрубна культури). Отож, і назви трипільці, ямники, шнуровики - також умовні. Це археологічний сленг для стислого позначення якогось явища.

Таким чином, археологія виникла у Західній Європі. Упродовж XIX ст. там було сформульовано основні поняття і методи, а також представлено археологічну версію найдавнішої історії, або перед- чи доісторії, як її нерідко ще називають. Базовими її поняттями стали система трьох віків і археологічна культура. Археологічна періодизація ґрунтується на матеріальному критерії, у першу чергу, - на основному матеріалі, що використовувався для виготовлення знарядь, оскільки людина здавна користувалася й іншими матеріалами - природними (дерево, кістка) чи штучними (кераміка, метали). Вона відображає поступовість залучення цих основних матеріалів. Поділ "віків" на періоди здійснено на фунті техніко-типологічних прикмет. Отож, археологічна періодизація є емпіричною, тобто такою, що має відображення (відповідники) у реальному світі, в реальних речах. Цим вона принципово відрізняється від історичної, яка ґрунтується на теоретичних засадах - соціально-економічних чи культурологічних поняттях.

Размещено на Allbest.ru