Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

У середині жовтня 1928 р. коштами староства в Борщеві зроблено новий вхід до печери. Це дало можливість відновити проведення екскурсій. Відвідування печери туристами дозволялось тільки з провідником. Заборонялось курити та відбивати сталактити. Першим провідником працював місцевий житель М. Миронюк. У двох баштах тутешньої старовинної фортеці (XVII ст.) було обладнано туристичний притулок на 20 осіб. Печера Кришталева стала однією з найвідоміших у довоєнній Європі, її відвідували туристи не лише з віддалених куточків Польщі, а й з Угорщини, Чехії, Німеччини та інших країн.

Екскурсійний маршрут у Кришталеві печери і туристичний притулок у Кривчу діяли з 1928 до 1943 р. Після Другої світової війни вхід було зруйновано органами НКВС, щоб запобігти її використанню воїнами УПА, які продовжували ще діяти в краї.

Варто зазначитити те, що туристичні товариства Галичини приділяли велику увагу національно-патріотичному вихованню і брали активну участь у культурно-просвітницькій роботі краю. Тому за їхньою діяльністю пильно стежила польська поліція. Так, кожного року обраний на Загальних Зборах список складу товариств надсилався у місцеве староство, яке скеровувало його в поліцію. Вона перевіряла всіх членів Виділу і давала на кожного характеристику. Ілюстрацією вищесказаного може слугувати наказ від 6.07.1928 р. L21400/28 “У справі репутації членів новообраного відділу туристичного товариства “Чорногора” в Станіславі”. В ньому повідомлялося наступне:

1. Копаницький Йосип, вчитель промислової руської школи, проживає в Станіславі, підозрюється в належності до Української Воєнної Організації (УВО);

2. Величко Федір, урядовець магістрату, проживає в Станіславі по вул. Матейки 5, є прихильником Українського національно-демократичого об'єднання (УНДО), а також належить до багатьох руських товариств у Станіславі;

3. Пелих Володимир, вчитель руської гімназії, проживає в Станіславі по вул. Вовчинецька 17, є палким прихильником УНДО, а також належить до багатьох руських товариств в Станіславі. Вищевказаний до 1926 р. брав участь в політичному житті у справі УНДО, а від часу отримання посади вчителя, дещо притупив активну участь, але не повністю;

4. Гавдяк Мар'ян, вчитель гімназії, проживає в Станіславі по вул. Липовій 76, є справжнім симпатиком УНДО, однак до цього часу не відомий в антидержавній діяльності”;

5. Волянський Іван, адвокат, проживає в Станіславі по вул. Святого Юзефа 1, є палким прихильником УНДО і бере активну участь у політичному житті. Крім того, належить до багатьох руських товариств в Станіславі;

6. Бойчук Йосип, академік, проживає в Станіславі по вул. Голуховського 20, є членом УВО, а також атаман Українського Пласту, належить до УНДО, в період виборів до законодавчих органів проводив акцію на користь УНДО;

7. Ясінецький Ярослав, академік, проживає по вул. 3 Травня 33, є організатор УВО в Тлумацькому повіті, а також в період виборів до законодавчих органів агітував на користь УНДО.

Крім того повідомлялося, що склад новоутвореного Виділу був зареєстрований і внесений до товариств національних меншин. Цю характеристику на членів дали повітовий комендант поліції та керівник слідчого відділу Галичини.

Таким чином, як видно з характеристики, більшість членів Виділу становили вчителі. Вони підпорядковували туристично-краєзначу роботу навчально-виховній, культурно-просвітницькій та політичній діяльності.

Туристичні товариства “Чорногора”, “Плай” та Подільське туристичне товариство тісно координували свою роботу з фізкультурними, культурно-просвітницькими організаціями, молодіжними товариствами та навчальними закладами. Вони в своїй діяльності використовували туристично-краєзнавчу роботу як один з ефективних засобів національно-патріотичного виховання підростаючого покоління. Проаналізувавши зібраний матеріал пропонуємо схему діяльності туристичних товариств Галичини.

Слід зазначити, що серед різних видів туризму на той час у Галичині найбільшого розвитку набув пішохідний. Але як свідчать публікації в журналі “Наша Батьківщина”, розроблялися нові туристичні маршрути не тільки пішохідні, але лижні, водні та велосипедні, до яких додавались туристичні мапи. Чимало маршрутів маркувались. Вони стали еталонними для всіх мандрівників. Наприклад, Р. Юркевич писав: “Верхами проходить туриститичний шлях, знаний, мабуть, кожному українцеві, якщо не безпосередньо, то бодай з оповідань. Він був знакований від Осмолоди верхами Горганів до Добошанки, опісля через верхи “Синяка” і “Хом'яка” сходив в “оселю Татарів”. Еталонні маршрути проходили також Бескидами та Чорногорою.

Цьому відіграла велику роль робота управління залізниці, які мали у своєму підпорядкуванні лісові залізнички (вузколійки), зокрема: Брошнів Перегінськ - Осмолода, Людвіківка - Свіча, Надвірна - Рафайлів (Бистриця), Ворохта - Форещенка. За двохстороньою угодою між туристичним товариством та управлінням залізниці діяли пільгові тарифи на перевезення групи туристів та діти до 10 років, які легально були членами туристичних, краєзнавчих та спортивних товариств (50% від вартості проїзду, а діти до 4-х р. - безкоштовно).

З часом географія пішохідних мандрівок розширюється. З метою кращого пізнання інших країн, їхньої культури та побуту у червні 1927 р. туристичне товариство “Чорногора” звернулося до воєводи та туристичної комісії з проханням про дозвіл на перехід кордону в Карпатах для своїх членів. Дозвіл, з ряду причин, був даний тільки в 1928 р., і тоді члени товариства “Чорногора”, мали змогу подорожувати по території “Карпатської України” (тогочасна територія Чехословаччини), де зустрічалися з українськими діячами і налагоджували з ними контакти, а з 1937 р. мандрували територією Румунії, де також шукали зв'язків з українським населенням й інтелігенцією. (На той час існувала конвенція з Румунією, щодо платних послуг у туристичному русі. При перетині польсько-румунського кордону видавалися паспорти, але при цьому потрібно оплатити від 100-200 злотих за тиждень перебування в Румунії. Але було ряд пільг, зокрема діти до 4 років безкоштовно, діти від 4 до 14 років та студентська молодь.- 50%, туристичні групи -70%.).

Крім пішохідних мандрівок в Галичині був поширений і водний туризм. Цьому сприяла мережа річок, серед яких особливе місце посідав Дністер. Засновником водного туризму в Галичині був Я. Гладкий, який організував у 1927 р. подорож з м. Стрий по річці в Дністер і вниз Дністром до м. Заліщик. За 10 днів мандрівники подолали понад 250 км. Згідно з сучасними нормативами, цей маршрут оцінюється за протяжністю 4 к. с. (категорія складності), а за складністю маршруту - 3 к. с.

Велику роль у розвитку лижного туризму відіграло заснування Карпатського Лещетарського Клубу (КЛК) (1924 р.). О.Кузьмович занотував, що однією з перших мандрівок членів КЛК до Зелем'янки та Славська була подорож на лижах в січні 1925 р. [168].

З 1925 р. починаються регулярні проведення лижних мандрівок різної складності. Весною цього року члени КЛК здійснили перший лижний похід в Чорногору під керівництвом І. Мрица. За визначеннями активного учасника багатьох лижних мандрівок В. Паньківа, “однією з найгарніших ділянок лещетарського спорту є зимова туристика. Дає вона нам найбільше емоцій, вимагає одначе великого гарту, напруження а, що найважливіше, досвіду”. У березні 1930 р. В. Паньків став першим, хто підкорив на лижах Говерлу, а в грудні цього ж року А. Рожановська стала першою жінкою, що здійснила мандрівку на лижах на цю гору.

У лютому 1934 р. була урочисто відкрита перша українська станція зимового та літнього туризму в Славську. У березні цього ж року за почином та завдяки старанням Я. Падохи при філіалі краєзнавчо-мандрівничого товариства “Плай” у Стрию (голова - Б. Петріна) відкриваються спортивні секції, зокрема, лижні. Члени цих секції проводили зимові тижневі збори у Славську, на яких вчили “трохи руханки, трохи лещатарських вправ, а відтак мандрували кілька годин на котрийсь із довкільних верхів (Тростян - 1235 м., Ільза - 1066 м., Високий Верх - 1245 м., Кічерка - 845 м., та ін.)”. Крім занять, вони приймали участь у змаганнях, які організовував Львівський Карпатський Лещетарський Клуб і часто займали призові місця з лижних перегонів та слалому.

Для пропаганди лижного спорту члени товариства “Плай” їхали в навколишні села. Тут вони навчали сільську молодь цьому виду спорту. У вихідні та святкові дні учасники “Плаю” проводили дво- і триденні мандрівки в Скільські гори. Їхні маршрути пролягали через с. Нижнє Синевідське до скель в с. Бубнище. Існував й інший маршрут через с. Верхнє Синевідське на гору Парашку і Ключ до могил Українських Січових Стрільців (УСС). Найбільшими активістами лижних мандрівок у Львові були І. Чмола, В. Паньків, Р. Кобринський, А. Рожановська, В. Рожановський, Я. Рожановський, В. Гвоздецький, В. Чапельський та інші.

Засновником лижного спорту на Стрийщині був учитель фізичного виховання Української гімназії М. Кузьмак, який розумів значення цього виду спорту, намагався його поширити спершу серед учнів, організуючи курси та прогулянки до Сколего, Славська, навіть і до с. 3акопаного. Найбільшими активістами лижного туризму були: Я. Падох, Я. Петріна, О. Гасин, С. Костів, С. Новицький, О. Нагорняк, З. Патоля, Р. Яремович, О. Диба, С. Гнатиків, С. Мішкевич, І. Степанків, Б. Коваль, Ю. Мусій, Є. Пеленський, М. Гошовський, А. Куровицький, М. Охримович, З. Савчинський, О. Савчинський, С. Гуталовська, І. Площанська та інші.

У 20-х роках розширювалась географія туристичних мандрівок. Так, у жовтні 1928 р. Виділ Українського туристичного товариства “Чорногора” звернувся до туристичної комісії, яка знаходилася в старостаті, з проханням дати їм пропуски на проведення лижних мандрівок по території Чехословаччини. Проте їм було відмовлено у зв'язку з розровим відносин між двома урядами (стаття 4 Туристичної польсько-чехословацької конвенції про проведення лижних мандрівок). Проте взимку 1928 р. такі мандрівки членами “Чорногори” були проведені. Про це свідчать видані перепуски на перехід кордону.

Разом з лижним туризмом пропагувався велотуризм. Помітний внесок у його розвиток вніс член туристичного товариства “Чорногора” О. Заславський та член товариства “Плай” В. Левицький. Спочатку проводились одноденні та дводенні мандрівки до печер біля с. Розгірча, до монастиря в с. Гошеві через Тур'ю, а і потім через Витвицю - Довголуки - через гірський хребет до с. Монастирця і м. Стрия.

Професор Е. Жарський зазначав, що “не менш славні стали прогульки на роверах молодих юнаків по цілому краю. Та й наші старші громадяни не пропускають нагоди, щоб не проїхатись на вакації вздовж Підкарпаття, чи на північ”.

Поступово маршрути ускладнюються, їх відстань збільшується. Так, у 1929 р. О. Савчинський, І. Мазяк та В. Кіщій здійснили тижневу подорож за маршрутом міст: Стрий - Дрогобич - Самбір - Перемишль - Яворів - Львів -Стрий, подолавши за 6 днів 400 км. Улітку 1930 р. група мандрівників-велосипедистів під керівництвом О. Заславського здійснила тижневу подорож за маршрутом: Стрий - Моршин - Болехів - Долина - Калуш - Станіслав - Татарів - Ворохта - Жаб'є - міста Косів - Коломия - Снятин - Заліщики - Чортків - Скала над Збручем - Тернопіль - Галич - Ходорів - Жидачів - Журавно - Стрий. За десять днів мандрівники подолали понад 800 км.

Улітку 1931 р. група мандрівників товариства “Плай” здійснила мандрівку за маршрутом: Львів - Сянок - Львів. Керівником був учасник багатьох подорожей по Карпатах, професор, голова математично-природничо-лікарської секції НТШ В.Левицький. Ним було опубліковано низку краєзнавчих матеріалів, а саме: “Моя перша прогулька в Чорногору”, “Мармароський Піп Іван”, “За сонцем”, “Сто миль на колесі”, в яких дається опис подорожей не тільки пішохідних, але й велосипедних.

У 1931 р. у Львові при спортивному товаристві ``Україна`` почала діяти туристична секція, яка проводила водні, пішохідні та лижні туристичні мандрівки. Крім того, вони проводили акцію під гаслом ``1000 км - пішки``.

1932 р. мандрівка за маршрутом Львів - Говерла - Заліщики - Львів. У 1933 р. водна подорож по р. Бузі до Користонополя. Пройдено 511км за 21 день.

З 1932 р. членами “Плаю” була організована перша мандрівка на мотоциклах за маршрутом: Перемишль - Львів.

У 1934 р. мандрівка по Дністру Львів - Заліщики - Львів. (учасники - Д. Гуткевич, М. Левицький, С. Ліскевич, В. Вежбінський. У 1939 р. проведена пішохідна мандрівка Бубнище - Сивуля - Говерла - Коломия. Львів - Болехів - Брошнів - Підлюте - г. Висока - Львів - Ворохта - Говерла - Криворівня - Яворів - Косів - Коломия - Львів (26 учасників).

Слід підкреслити, що протяжність та складність маршрутів у всіх видах туризму збільшувалась з кожним роком, це свідчить про вдосконалення технічної підготовки мандрівників. Розвивались та вдосконалювались також нові форми, методи та засоби туристично-краєзнавчої роботи.

Усвідомлюючи виховну функцію краєзнавства, туристичні товариства приділяли велику увагу всебічному пізнанню Батьківщини, популяризації зібраних наукових відомостей про рідний край. Краєзнавчі, народознавчі, науково-популярні нариси, наукові статті, реферати постійно видавались ними і використовувались у культурно-освітницькій діяльності, у навчанні та вихованні молоді.

Галицькі мандрівники-краєзнавці враховували те, що подорожі рідним краєм та краєзнавча діяльність виховує в молоді любов до рідної природи, культури, до свого народу. Вони збагнули сутність вирішального значення у формуванні особистості, в організації та стабільності суспільства, держави почуття етнічної ідентичності, що є емоційною основою національної самосвідомості. Це почуття має своїм стрижнем, любов до рідної культури, народу, природи. Любов до своєї нації, необхідна основа духовності, особистості і суспільства, як основної мети виховання. Серед українських дослідників, які вивчають почуття етнічної індетичності зв'язку з вихованням духовності слід згадати, насамперед, В. Москальця.

Для збереження природи, пізнавального та емоційного спілкування з нею біля с. Осмолоди було створено два заповідники (резервати) гірської природи. Створювались вони завдяки розумінню й допомозі власника цих лісів митрополита А.Шептицького. Перший кедровий заповідник, що знаходився на горі Лолинське Яйце (3 кв. км.), був заснований у 1935 р. і переданий під опіку НТШ у Львові. Другий - Український Парк Природи (18 кв. км.) - утворений у 1936 р. До нього входили гори: Грофа, Канусяки, Паренки. Весь парк був переданий для користування українським туристичним товариствам “Чорногора”, “Плай” та Подільському товариству. У парку були побудовані будівлі для мандрівників, де вони могли відпочивати. Учасник мандрівок А. П'ясецький згадував про те, що “на просторі Парку знаходяться туристичні схоронища Плаю, які розташовані в мальовничому місці під Грофою, яке дає змогу мандрівникам задержатися на довший побут. Для мандрівників - це найкращий туристичний терен, де не стрінуть вони натовпу чужих прогульковців. Зате найдуть вони гори, незасмічені й незнищені наступом хоч би туристичної цивілізації”.

Членами “Чорногори”, “Плаю” та Подільського туристичного товариства були переважно представники інтелігенції, які брали активну участь у громадському житті краю. Ці товариства проіснували до “золотого” вересня 1939 р. і були закриті радянською окупаційною владою. За час свого існування товариства ініціювали ряд екскурсій по місцях боїв УСС та УГА (Української Галицької Армії) подорожей по історичних місцях, до пам'яток культури та природи, провели багато змагань, фестин (забав - Я.Л.), лекцій, присвячених мандрівництву. Товариства регулярно публікували матеріали на туристичну тематику в часописі “Туристика і краєзнавство”, “Плай”, в журналах “Наша Батьківщина”, “Життя і Знання”, “Сокільські вісти” та в газетах “Діло” і “Новий час”. Це були здебільшого описи туристичних маршрутів.

Протягом 1920-1939 рр. членами туристичних товариств було проведено багато мандрівок по Карпатах, а з 1928 р. проводилися пішохідні та лижні походи по території Чехословаччини та Румунії. Про це свідчать видані перепустки на перехід кордону для пішохідних та лижних походів. Товариства “Чорногора” та “Плай” мали свої туристичні притулки в Карпатах (Ворохта, Яремча, Бистриця, Гута, Осмолода) і “туристичні захисти - в Буркуті, під Копилашем, під Фуратиком і під Попадею, а мабуть скінчили вже також будувати захист на полонині Болтагул під Команом”, в яких працювали штатні працівники.

У 1937 р. у Ворохті була відкрита “Учительська оселя” при якій утворена перша рятувальна служба Галичини та курси з підготовки провідників та рятувальників туристичних мандрівок. При проведенні подорожей туристи користувалися досить точними топографічними картами масштабом 1:75000, 1:100000, 1:200000, 1:300000. Потрібно відзначити, що аналогічними мапами (топографічними картами) користуються туристи досі. Крім мап, мандрівники використовували схеми, які допомагали їм орієнтуватися в горах. На цих схемах були зображені всі вершини з їхніми назвами та висотою.

Членами “Чорногори”, “Плай” та Подільського туристично-краєзнавчого товариства була переважно молодь та представники інтелігенції, які брали активну участь у громадському житті краю. Ці товариства плідно працювали до 1939 р. і були закриті радянською окупаційною владою.

Хочеться відзначити, що члени туристичних товариств “Чорногора” та ``Плай`` навіть у еміграці займалися туризмом. Зокрема це туристи “... одні зі Львова, Станіславова під проводом магістра Скоробогатова Богдана здійснили першу мандрівку у квітні 1946 р до Фюсен в якій взяло участь 28 осіб”. Тільки за один сезон 1947 р. було проведено 12 групових та 7 індивідуальних мандрівок. Цього ж року Б.Скоробогатов та Я. Хоростіль видають туристичний довідник українською мовою з вивчення Альпійських гір та південної Баварії. У 1948 році було проведено 25 пішохідних та 5 лижних мандрівок.

Таким чином, відновлення діяльності туристичного товариства “Чорногора”, утворення краєзнавчо-туристичного товариства “Плай” та Подільського туристично-краєзнавчого товариства сприяло організації культурно-освітньої та оздоровчо-рекреаційної роботи в Галичині. Головною метою їх праці стало дослідження галицького краю, вивчення та охорона пам'яток історії, культури та природи, збирання та зберігання предметів старовини, народного мистецтва й промислів.

20-30-ті роки XX ст. позначились потужною національно-культурною працею у Галичині молодіжних спортивних товариств. Дуже велике поширення в краю набули не тільки освітні організації, але й гімнастично-пожежні товариства “Сокіл” і “Січ”, що об'єднували навколо себе десятки тисяч сільської молоді. Крім того, молодь проходила вишкіл у товариствах “Луг”, “Орли” - КАУМ, “Пласт”. “Сокіл” тісно співпрацював з іншими товариствами та організаціями. Так, у 1925 р. він спільно з Українським спортовим союзом та “Пластом” проводили “Дні українського спорту”.

Велика увага у “Соколі” приділялася національному вихованню. Проводилися різноманітні свята у зв'язку з визначними історичними подіями. Наприклад, у 1927 р. у Станіславові відбулося перше повоєнне повітове сокільське свято, присвячене 10-й річниці утворення Української Центральної Ради та проголошення І-го Універсалу, а в 1932 р. повітове свято, у якому взяли участь 1826 сокільських спортсменів і понад 10000 тисяч глядачів.

У 1931 р. в Речі Посполитій вийшов закон про туристичні товариства, у якому їм заборонялося займатися політичною діяльністю та залучати до своїх лав шкільну молодь у віці до 18 років. Спортивну роботу дозволялось проводити тільки при погодженні з Польським державним відділом із фізичного виховання та військової підготовки. Проте навіть у таких несприятливих умовах члени “Соколу” продовжували свою діяльність, в тому числі і просвітницьку.

З 1934 р. молодіжне товариство “Сокіл” спільно з “Просвітою” почали проводити “Свято весни” та “Свято молоді”. У цих святах взяло участь понад 3 тисячі їх членів з усієї Галичини. Зазначимо, що свята - істотна складова народних традицій, є потужним виховуючим чинником, що діє на рівні емоційно-диспозиційних основ психіки особистості.

Цього ж року відбулася конференція “Соколів”, на якій висвітлювались такі питання: “Духовне виховання нації і молоді”; “Фізичне виховання молоді” та освітньо-виховні проблеми. Водночас було окреслено напрямки роботи з молоддю. Головними з них визнавались: самовиховання й самоосвіта. Крім того, на конференції, зародилася ідея участі команди в XI-их Олімпійських Іграх, які мали відбутися у 1936 р. в Берліні. Однак команда Галичини не була допущена, тому що вона не мала свого національного олімпійського комітету. В день відкриття XI Олімпійських Ігор старшина “Сокола-Батька” провів у Львові молодіжну спартакіаду своїх членів, у якій взяли участь понад 3,5 тисячі “соколів”. У цій спартакіаді перше місце у плаванні на 100 м і бігу на 400 м взяв Роман Шухевич.

Великий внесок у теорію і методику виховання української молоді зробив Український Жіночий Конгрес (УЖК), який відбувся у червні 1934 р. в Станіславі. На ньому були прийняті резолюції, пов'язані з краєзнавчо-туристичною роботою, а саме: “У справах національного виховання” та “У справах фізичного виховання”. Їх особливість полягала в тому, що вони не лише теоретично декларували загальні педагогічні положення, але й окреслювали шляхи їх реалізації. Наприклад, УЖК визнавав, що “фізичне виховання не є ціллю для себе, тільки засобом до всебічного виховання людини, зокрема до вироблення характеру та зміцнення тіла”, а вчителям руханки (фізвиховання) необхідно було розробити “план, систему й методи фізичного виховання”.

В листопаді 1935 р. У Львові відбувся Перший Український Педагогічний Конгрес (ПУПК). На ньому велика увага приділялась національному вихованню. ПУПК визнав, що “метою національного виховання української молоді є всебічна підготовка її до здійснення найвищого ідеалу нації, до чинної творчої участи в розбудові духовної й матеріяльної культури, а через неї до участи в уселюдській культурі”, а для цього необхідно “плекати знання рідної духовної й матеріяльної культури, розвивати ідею української духовної й культурної соборности, національної єдности, затіснювати зв'язки з рідним народом, прищеплювати любов до рідного краю”.

Розуміючи можливості мандрівництва та краєзнавства у вихованні підростаючих поколінь, ПУПК закликав впливати на батьків для того, щоб вони усвідомлювали цінність родинних будинків та таборів для своїх дітей. Адже в оселях і таборах засобами туризму і краєзнавства проводилось національно-патріотичне, естетичне, екологічне, фізичне і трудове виховання тисяч молодих українців.

На початку 1937 р. команда “Сокола-Батька” стає членом Українського Спортивного Союзу (УСС) і бере участь у всіх видах змагань, які він проводив.

Слід звернути увагу на те, що розвиток українських спортивних товариств проходив в дуже складних суспільно-політичних умовах. У вересні 1930 р. польська влада заборонила діяльність молодіжної організації “Пласт”. Тоді багато його членів перейшло до лав “Сокола”. Всі колишні пластові табори, їх майно та спорядження перейшли у власність “Сокола”. Для того, щоб покращити своє здоров'я та пройти вишкіл, як зазначав Р. Ковач: “на літо вся молодь виїздила на колишні новацькі табори до Підлютого”. З цією метою і для кращого “пізнання рідного краю організовувалися літні і зимові мандрівки в Карпати”.

Керівники-вихователі під час занять наставляли юних “соколів” уміти читати карту та визначати сторони світу. У походах потрібно навчитися розкладати намет і розпалювати вогнище. Це сприяло кращій підготовці з туризму.

Слід зазначити, що на той час навіть одноденні мандрівки за протяжністю та за денним навантаженням були вдвоє більші ніж сучасні. Для того, щоб подолати понад 50 км. за день потрібна була відмінна фізична підготовка та хороші знання з туризму. Я. Микитюк згадував, що “Соколи” із Станіслава “інтенсивно робили далекі сорока і більше кілометрові прогульки в терен. У неділю була заповіджена збірка о 6-ій годині у парку при вулиці Липовій. Наша траса на той день була призначена через село Загвіздя, лісами до села Вістова коло Калуша і назад. Провідником у цій мандрівці був член управи сокільського гнізда і виховник у Станіславі, в майбутньому командир УПА - “Північ” Д.Клячківськнй (Клим Савур - Авт.)”.

Починаючи з 1927 р., всі сокільські осередки в основному проводили мандрівки “в липні й серпні, по кілька разів протягом літа”. Зазвичай “соколи” вибиралися рано - дехто ровером (велосипедом), дехто пішки, й мандрували дорогами й доріжками”. Крім пішохідних та велосипедних мандрівок, все більш популярним ставав лижний туризм. Щорічно відбувалися численні прогулянки на лижах членів “Сокола” по всій Галичині.

При “Соколі-Батьку” у Львові існувала спортивна секція, яка мала відділи пішохідного та водного туризму. Відповідальним за пішохідний туризм був М. Тріль, за водний - В. Сав'як. Крім того, в “Соколі” була лижна секція, яка займалася лижним туризмом та секція наколесництва, що розвивала велотуризм. Всі ці секції проводили одноденні і багатоденні мандрівки. Так, 18 липня 1934 р. відбулася тритижнева водна мандрівка шести учасників під керівництвом В.Сав'яка на трьох каяках (тип човна). Маршрут їхньої подорожі проліг по р. Стир до р. Прип'ять і уверх по ній до м. Пінська. Протяжність цього маршруту - 486 км. У 1935 р. В.Сав'як та вісім учасників здійснили водну мандрівку на каяках по р. Буг до м. Владова, а потім на озеро Владовське. Протяжність маршруту становила 365 км.

Щорічно спортивні секції “Сокола” звітувалися за минулий рік. Наприклад, у звіті за 1934 р. зазначено, що тільки у Львові було проведено тринадцять пішохідних, три водні та три лижні мандрівки.

Зазначимо, що кожний сокільський осередок за рік мав обов'язково провести хоча б одну мандрівку. Для обліку подорожей старшина “Сокола- Батька” постановила, що на всі мандрівки потрібно мати підтвердження, завірені товариством “Просвіта”. Наприклад, учасники сокільського гнізда з м. Хирова у 1937 р. стали учасниками лижної мандрівки до Білича Великого, де в місцевій “Просвіті” взяли посвідчення про здійснену подорож, а “соколи” з Тернополя провели лижну мандрівку до с. Березовиця Велика. Під час мандрівок проводилась культурно-просвітницька та спортивна робота. Так, сокільська лещетарська секція зі Львова у 1938 р. влаштувала кілька мандрівок до ближніх сіл, щоб надати допомогу місцевим членам товариства. Так, зокрема під час лижної подорожі до с. Грибович, мандрівники допомогли провести змагання з лижних перегонів місцевим “Соколам”.

Сокільські осередки, як і інші українські товариства, стимулювали культурно-мистецьку діяльність українського населення, особливо в сільській місцевості, що мало велике значення в збереженні та примноженні української культурної спадщини в умовах національного гноблення польською владою. Вони ефективно сприяли фізичному й естетичному вихованню молоді.

Треба підкреслити, що сокільські осередки дали поштовх культурно-освітньому рухові українського населення Галичини, особливо в сільській місцевості. Товариство “Сокіл” започаткувало розвиток масового фізичного руху в Галичині через створення спортивних і туристично-краєзнавчих секцій та гуртків. М. Грушевський писав, що “за двадцять літ свого існування “Соколи” наші з “Січами” багато зробили для організування української людности в Галичині. Заложені міцні підвалини, на котрих може пильно й успішно поступатися організація і далі вперед”.

Таким чином, молодіжне товариство “Сокіл” вперше започаткувало розвиток масового фізичного руху в Галичині через запровадження уроків фізичного виховання в школах, створення перших секцій та гуртків, стало піонером туризму в Галичині. Всі його осередки дали поштовх до культурно-мистецького руху серед українського населення, особливо в сільській місцевості, що мало велике значення в збереженні та примноженні української культурної спадщини в умовах національного гноблення.

Після закриття польською владою товариства “Січ” у 1925 р. На його основі утворюється товариство “Луг”, головне завдання якого полягало у вихованні української молоді в національному дусі, сприяння народному духовному відродженню. Організаційна структура цього товариства була така сама, як в “Соколі”. “Луг” був найбільшим спортивно-пожежним товариством у Східній Галичині. Про це свідчить те, що за 1932 р. в товаристві було 1189 осередків, в яких нараховувалося 40 тисяч осіб. Керівництво здійснювала Центральна Рада, яка знаходилася у Львові. Велика увага у діяльності “Лугу” приділялася культурно-просвітницькій роботі через різні курси для молоді.

З 1925 р. проводяться регулярні “лугові” повітові свята, присвячені різним визначним датам у житті українців. У цьому ж році у Львові почали діяти постійні курси для підготовки інструкторів, які потім працювали в осередках товариства “Луг” по всій Галичині.

У культурно-спортивну діяльність товариства органічно впліталися прогулянки та мандрівки. Часопис “Вісті з Лугу” за 1926 р. рекомендував кожному осередку в неділю або свято проводити прогулянки та екскурсії до лісу або до історичних місць. Протягом 1928-1930 рр. товариство організувало багатоденні мандрівки по Бескидах, Горганах та Чорногорі. Ці мандрівки були масові. В деяких подорожах брало участь до 60 учасників.

У 1934 р. “Луг” перейменовується на Українське руханково-спортове товариство “Луг”. Основним змістом його роботи було визначено фізичне і моральне виховання молоді, що конкретизувалось у завданнях:

“а) розширювати і пропагувати фізичне виховання і спорт. В тій ціли уладжувати тренінги, пописи, лекції і вести руханково-спортові курси для молоді нище 16 літ;

б) розвивати культурно-освітну діяльність та в тій ціли уладжувати відчити, курси, театральні вистави, концерти, краєзнавчі прогульки, вести бібліотеки і читальні;

в) видавати часописи і підручники присвячені спортові, руханці і освіті”.

Треба звернути увагу на те, що лугові осередки тісно співпрацювали з “Просвітою”, “Рідною школою”, “Відродженням”, “Союзом Українок” та іншими українськими громадськими товариствами. Товариство “Луг” внесло значний внесок у збереження української духовної спадщини, захищало українську мову, історію, культуру від спроб польських правлячих кіл припинити їх розвиток і позбавити галицьких українців історичних коренів. Крім того, вони вперше намагалися втілити на практиці ідею про недопустимість передчасної політизації шкільної молоді і здійснювали виховний процес, виходячи з потреб держави та історичного моменту.

Товариство “Орли” - КАУМ (Католицька Асоціація Української Молоді) було офіційно утворене в 1937 р., проте його перші гуртки були утворені в 1933 р. Це була релігійна молодіжна виховна організація, або як її ще називали - “Католицький Пласт”.

Метою товариства було християнське та національне виховання молоді шляхом організацій вистав, бібліотек, видовищ, спортивних змагань, мандрівок. Для пропаганди своїх ідей товариство видавало журнал “Українське Юнацтво”. Очолював Раду КАУМ А. Мельник. На середину 30-х років нараховувалося понад 200 чоловічих та 60 жіночих гуртків товариства.

Католицька Асоціація Української Молоді швидко набирала потужності. Наприкінці 1938 р. в Галичині діяло вже 189 гуртків “католицького Пласту”, в яких нараховувалося 4979 дійсних членів. Це товариство виховувало молодь на засадах християнської моралі та національної свідомості з врахуванням вікових особливостей. Необхідно підкреслити, що формувався християнсько-національний світогляд, який гармонійно поєднував християнську свободу духу, віру і патріотичну любов до України. Керівниками осередків КАУМ переважно були місцеві священики. Виховна програма включала в себе різноманітні напрямки, форми і методи: вивчення історії релігії, історії України та краю, рідної мови, літератури, культури, традицій, природи. Ця мета цілком відповідає змісту виховної діяльності в освітянській політиці сучасних, демократичних держав.

Головна Рада КАУМ через додаток у часописі “Готовсь” давала на кожний місяць план освітньо-виховної роботи для місцевих гуртків. Сюди входило проведення новорічної ялинки для дітей, коляди, святкування роковин 22 січня (Акт Злуки), 29 січня (бій під Крутами), просвітницька робота з ліквідації неписьменності серед населення.

Значна увага у діяльності КАУМ приділялася фізичному вихованню, яке базувалось на ранковій гімнастиці, легкій атлетиці, спортивних іграх, їзді на лижах, прогулянках, мандрівках та екскурсіях, які проводились у літніх наметових таборах.

Великі вишкільні табори товариства “Орли” - КАУМ знаходилися в с. Микуличин сучасного Надвірнянського району та в с. Сокіл Галицького району. Тут молодь протягом двадцяти днів проходила вишкіл та залучалася до суспільно-корисної праці. Наприклад, улітку 1938 р. під час таборування в с. Соколі молоді люди протягом 12-ти днів працювали на археологічних розкопках у с. Крилосі. Вони також читали реферати з історії Галича, проводили тематичні вечори для населення навколишніх сіл, присвячені героям княжої доби, Запорізької Січі, Українським Січовим Стрільцям та воякам Української Галицької Армії, славетним і знаменним сторінкам української історії.

КАУМівці встановлювали у містах і селах Галичини Ювілейні Хрести, закладали символічні камені майбутніх українських шкіл, лікарень, хат-читалень, проводили вечори та концерти. Всі ці заходи були істотним національно-виховним чинником для самих членів “Католицького Пласту” і для сільської молоді, яка брала в них участь.

Доречно підмітити, що вони організовували для молоді літні пластунські табори (скавтові обози), керівником яких був док. М.Панчишин. Товариство “Орли” - КАУМ, прагнуло виховати новий тип українців, акцентуючи свою діяльність на християнській національній ідеології. Вся робота здійснювалася через навчальний процес, у якому враховувалися принципи науковості і доступності, тісного зв'язку з практикою. При вихованні національного духу використовували героїв Княжої доби, Запорізької Січі, Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії.

Розуміючи те, що туристично-краєзнавча робота має великий вплив на виховання підростаючого покоління, КАУМ домагалося виробити для всіх спортивних та туристичних товариств єдиний статут, у якому поряд з мандрівками та фізичним вихованням, як першочергове, висувалося завдання ідеологічного вишколу. Підпілля хотіло, щоб усі товариства організовували літні вишкільні табори. Один з них був проведений у серпні 1938 р. в Карпатах. Однак, пізніше польська влада заборонила їх проводити”.

Товариство “КАУМ - Орли” прагнуло виховати новий тип українців, базуючи свою діяльність на християнській національній ідеології. Вся робота здійснювалася через навчальний процес, у якому враховувалися принципи науковості і доступності, тісного зв'язку з практикою. При вихованні національного духу використовувались приклади героїв княжої доби, Запорізької Січі, Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії.

З 1921 р. попри спротив польської влади відновлює свою діяльність на теренах Галичини “Пласт”. Зокрема, в Станіславі у вересні 1921 р. за почином професора гімназії О.Левицького знову починає активно функціонувати “Пласт”. О. Левицький в наявних історичних документах характеризується як “духовний батько одинадцятого пластового полку, а потім куреня імені гетьмана Мазепи, скавмастер, колишній сотник УГА, який з пластунами робив часто до Чорного Лісу прогулянки з тереновими вправами, які були дуже зближені до військових. Виховані й заправлені під його рукою пластуни віддали пізніше свій досвід і знання терену на послуги УПА”.

Перші пластові гуртки носили назви “Олені” і “Круки”. Разом з Осипом Левицьким пластові гуртки дівчат у цій же гімназії організовувала його дружина Марія Левицька, а в учительській семінарії Сестер Василіянок - Олена Оксентій (член туристичного товариства “Чорногора”). В Станіславі від 1923 р. також починає функціонувати Окружна Пластова Рада (ОПР), до якої ввійшли вчителі, члени українського туристичного товариства “Чорногора”, зокрема С. Никифорак, Ф. Величко, І. Слободяник, Я. Грушкевич) та інші культурно-громадські діячі краю. Як і в довоєнний час, значна частина виховної роботи з пластунами проводиться у літніх та зимових таборах. Виховники вважали, що саме в мандрівках і таборах найефективніше досягається поєднання гармонії виховання душі і тіла. Спільне перебування у таборі протягом місяця активно сприяло зближенню пластунів, поєднувало їх у колектив, а бесіди і пісні при ватрах та зустрічах з цікавими людьми розвивали у них національно-патріотичні почуття.

Таборування почало повільно, але цілеспрямовано відновлюватись з 1921 р. Спочатку в основному практикуються мандрівні табори. Однак здійснювалися спроби налагодження роботи і стаціонарних (постійних). Всього ж за період 1921-23 рр. було проведено 14 таборів, у яких взяли участь більше 500 учасників. Для порівняння станом на 1929 р. у Галичині було вже 20 таборів, у яких проходило вишкіл біля двох тисяч пластунів. Станом на 1930 рік було 26 постійних та 24 мандрівні табори, де вишкіл проходило 6 тисяч пластунів та пластунок.

Ситуація з розвитком пластового табірництва радикально змінюється після проведення І Верховного пластового з'їзду, який відбувався в 1924 р. Цьому питанню на з`їзді була присвячена далеко не остання увага. Резолюції з'їзду втілюються в практику завдяки активній позиції Верховної Пластової Команди, вищого виконавчого керівного органу “Пласту” та за благодійною допомогою громадських організацій, церкви і окремих громадян краю.

Мандрівні та стаціонарні пластові табори діяли під час літніх та зимових канікул (ферій). Саме цей час був найсприятливіший для того, “щоб протягом місяця дати тут молоді все, чого не діставало їй в часі життя в містах під час науки, щоб навчити зарадності й орієнтації”. “Пластові” табори поділялися: 1) за статтю учасників - на хлоп'ячі і дівочі; 2) за складом учасників - на новацькі, юнацькі і старшопластунські; 3) за порою року, в яку проводились, - на літні і зимові; 4) за способом таборування - на стаціонарні і мандрівні; 5) за характером таборування - на сухопутні і водні; 6) за функціональним призначенням - на відпочинково-виховні, виховні, вишкільно-інструкторські; 7) за складом участі пластових частин - на гурткові, курінні, кошові, окружні, крайові.

Організація пластового табору потребувала значних організаційних заходів. Підготовчий етап включав складання плану, який до початку табору постійно вдосконалювався на основі набутого досвіду. При цьому враховувалися вік, стать учасників та різновид табору. Таким чином, кінцевий варіант плану таборування і, зокрема, виховної роботи в ньому, був побудований із урахуванням принципів педагогічної науки: науковості й доступності, систематичності й послідовності, зв'язку з практикою, колективного характеру навчання, індивідуальних особливостей тощо. Вся програма пластової підготовки в таборах мала бути готова за два місяці до початку його роботи і затверджена Верховною Пластовою Командою (наказ 10/15 від 1926 р.).

На той час вже існувала досить чітка структура виховно-вишкільних програм, що гарантувало високу якість виховної роботи під час пластового таборування. У залежності від складу учасників кожен табір ставив перед собою завдання підсумувати річну наполегливу працю пластуна над власним самовдосконаленням. Чергова пластова проба акумулювала всі його найвищі досягнення і давала можливість підвищити свій ступінь. Отож, у всіх пластових таборах існувала спеціальна система таких проб для підлітків 12-17 років.

Слід відзначити багатоступеневий рівень підготовки юнаків. Так, щоб стати пластуном-розвідником, підлітки 14-15 років, складаючи другу пластову пробу (перша проба складалася на ступінь пластуна-учасника), повинні були пройти іспит з табірництва (участь у таборуванні, будова шатра, майстрування табірного матрацу, будова одного типу польової кухні, куховарство, розпалювання ватри), з рятівництва (перев'язка, догляд за хворими, гігієна у польовому житті), з орієнтування, картографії, вимірювання, читання планів, з провідництва по своєму місту, околиці, з міжнародних рятівничих знаків, дороговказів, з уміння організувати і провести 4 бесіди біля ватри, в'язка із зав'язаними очима вузлів. Крім того, вони були зобов'язані регулярно займатися щонайменше одним зимовим і одним літнім видами спорту.

Ще більше ускладнювалися вимоги до третьої пластової проби, успішне складання якої дозволяло отримати ступінь “пластун - скоб”. Пластунам 16-17 років необхідно було досконало володіти навичками туристично-краєзнавчої роботи: розкладати намети та ватри різних типів, надавати першу долікарську допомогу, орієнтуватися на місцевості без мапи і з мапою, мати обізнаність з флорою та фауною свого краю, вміти приготувати їжу в польових умовах, в'язати понад двадцять видів вузлів та ін. О. Тисовський писав, що пластунам “треба обходитися без цвяхів, шруб, хоч найважливіші вузли - це вимога вже до проб “Скобиного гнізда”. Навчитися цієї вмілості можна в домівці”. У своїй книзі “Життя в Пласті” він описує понад двадцять видів вузлів. Ці вузли використовуються мандрівниками і в наш час, хоча їхні назви дещо змінені. Окрім того, пластуни повинні були уміти намалювати мапу України, вміти плавати і володіти методикою навчання хоча б одного виду плавання, працювати в культурно-просвітницьких організаціях, бути учасником не менше двох інструкторських таборів.

Зрозуміло, що значно відрізнялася за своїм змістом програма перебування в інструкторських таборах. Вона, зокрема, включала “ідеологічно-організаційні гутірки при ватрах, руханки, пластові ігри, гігієну і рятівництво, практичну картографію, будування кухонь, шатер, шалашів, таборову господарку і її ведення”.

Велика увага приділялася формуванню вміння проводити вечірні зустрічі та бесіди біля ватри на історичні, пластові та святкові теми. В таких таборах майбутні вихователі не тільки опановували методичними прийомами роботи з пластунами, але й самі мали можливість побувати в їх ролі і апробувати цю методику на собі. Цікаво, що на відміну від англійських та інших скаутських організацій, галицькі старші пластуни були вихователями дітей та юнаків і самі залишалися пластунами все своє життя. Вони активно прагнули розбудувати “Пласт” у загальнонаціональну організацію й, виховуючи нові пластові покоління, поставити їх на тривалу службу нації. Це нововведення в практику світового, включно й англійського, скаутінгу виявилось таким вдалим, що прижилося в інших національних скаутських організаціях.

При цьому програма таборових занять з кожним роком ускладнювалась, урізноманітнювались вимоги до пластових проб. Як приклад, можна навести ряд основних ускладнень до третьої пластової проби: самостійний тижневий похід пластуна з усім спорядженням - нічліг без намету під відкритим небом, а у випадку дощу, можливо, під деревом; проходити за день щонайменше 10 км; скласти стрічку маршруту з детальними записами. Після прибуття до табору лікар оглядає ноги пластуна і якщо є на них хоча б потертості, то ця спроба йому не зараховується. Після здачі такої вимоги пластуни повністю були готовими до складних мандрівок.

Починаючи з 1924 р., пластові табори висилали звіт та план про свою роботу у Верховну Пластову Команду (ВПК). З них ми можемо почерпнути інформацію, як на практиці реалізовувалися таборові програми. Для прикладу можна навести програму пластового табору, який діяв у Підлютому з 9 до 31 липня 1924 р. та звіт про його роботу. Ось його порядок дня: “5.00 - підйом, 30 хв. руханки, купіль у потоці та масаж; 6.45 - збір і звіти; 7.00 - сніданок; 8.00-12.00 - табірні заняття; 12.00-15.00 - обід та вільний час; 15.00-19.00 - праця в таборі, прогульки; 19.00 - вечеря і до 21.00 - час на самопідготовку; 21.00 - відбій”. За дотриманням такого розпорядку особисто відповідав комендант табору. Як видно з цього розкладу дня, прогулянки були обов'язковим елементом перебування в таборі. “Перші дві одноденні (прогульки) ставили за мету побувати на г. Грофі і г. Високі, наступні три великі завершили побут в таборі”, а 26 і 27 липня відбулися іспити з табірництва, де “кандидати мусіли робити близько табору захисти (шалаші), ставити шатра, будувати кухню і варити ріжні страви”. В цьому таборі проводились заняття з табірництва, а також проведено п'ять зустрічей при ватрі.

Важливе місце в усій діяльності “Пласту” і, зокрема, в практиці таборування займала краєзнавча робота. В умовах неприкритої антиукраїнської політики польської влади це набувало особливого значення. Починаючи з 1924 р. Вища Пластова Команда давала для пластових гуртків спеціальні краєзнавчі завдання на час літніх ферій (канікул), які включали збирання історико-краєзнавчого, фольклорного та етнографічного матеріалів з метою найкращого пізнання історії, культури та природи рідного краю.

Пластунам пропонувалися такі завдання: 1) записувати етнографічний матеріал тієї місцевості, де вони, можливо, будуть подорожувати; 2) записувати українські народні пісні, перекази, легенди, оповідання, звичаї і традиції; 3) змальовувати плани могил Січових Стрільців, дбати про їх належний вигляд, збирати спогади та пісні про них; 4) робити детальний опис околиць населених пунктів, назв вулиць, історичних місць; 5) описувати селянський одяг і техніку його виготовлення; 6) детально змальовувати події в селі, вести статистичний облік населення, визначати рід його занять, характер віросповідання, описувати церкви та їх історію; 7) збирати лікарські рослини; 8) вивчати навколишню флору і фауну, збирати зразки корисних копалин. Весь зібраний матеріал передавався до Верховної Пластової Команди (ВПК), де упорядковувався і готувався для краєзнавчого музею.

Прикладом практичної користі від виконання таких завдань свідчить наступний факт. У 1924 р. ВПК звернулась до всіх пластунів, які проводили мандрівки, щоб ті надсилали до неї свої описи мандрівок та світлини їх найцікавіших місць. Завдяки цьому у 1925 р. вийшов перший український “Провідник по Карпатах” з численними та детально розробленими маршрутами по Карпатах. Найбільший стаціонарний (“сталий”) табір, що почав діяти з липня 1924 р., розташовувався у Підлютому біля с. Осмолода (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області). Цим, як зазначав С.Левицький, був покладений початок створенню постійного інструкторського осередку, що відіграв визначну роль у розвитку теорії і практики пластового табірництва. Служив він за домівку будь-якому пластунові, що потрапляв до цих країв. В окремих кімнатах знаходили собі притулок мандрівні пластуни, що час від часу заходили з гір. “Місце винаймив Пластові на 100 років за символічні ціну - 1 злотий річно” митрополит Андрей Шептицький. Крім того, він подарував на довічну власність Пласту площу на горі Сокіл та 5 га землі “під розбудову табору новаків” та надавав фінансову допомогу. На знак вдячності за таке благодійництво делегація Верховної Пластової Команди, до складу якої входили С. Левицький, О. Тисовський, А.Пясецький та інші авторитетні пластуни, зустрілася з митрополитом, вручила йому звіт та альбом з світлинами всіх пластових таборів і завірила його про дальше виховання молоді. Андрей Шептицький, в свою чергу, пообіцяв і надалі надавати фінансову допомогу Пластові, “добачаючи в пластових таборах великі цінності для морального й фізичного розвитку молоді”. Пізніше новозбудований табір новаків на Остодорі був названий на честь А. Шептицького.

Слід відзначити, що за прикладом свого митрополита греко-католицьке священство Галичини також активно і всіляко сприяло розвитку “Пласту”. Часто священики виступали в ролі пластових опікунів. Так, завдяки о. А. Добрянському був збережений “Пласт” у Бучацькій гімназії, а пластуни з Снятинської гімназії проводили свою діяльність під керівництвом о. Проца. Багато священиків надавали матеріальну допомогу в час організації таборів (гроші, продукти харчування тощо) та ділянки землі для їх стаціонування. Деякі з них навіть входили до складу старшини таборів, або навіть і очолювали її. Так, у 1928-1929 рр. комендантом табору новаків у Підлютому був священик О. Бучацький.

У таборах, що мали статус крайових, брали участь пластуни та пластунки не лише з Галичини та Волині, а й Закарпаття і навіть Ченстохова і Каліша (Польща). У свою чергу, прикарпатські пластуни були частими гостями закарпатських та відвідували волинські пластові табори. В серпні 1929 р. вони серед 55. тис. інших скаутів світу стали учасниками І-го міжнародного Джемборі в Арров-Парку (Англія).

Крім звичайних пластових таборів, функціонували і спеціалізовані. Так, у 1923 р. в м. Стрию був заснований перший водний пластовий гурток “Бобри”, який від 17 до 24 серпня 1924 р. організував у с. Іванівці на березі річки Стрий перший водний табір для стрийських пластунів. Перший крайовий водний пластовий табір для пластунів Галичини відбувся 23 липня 1927 р. в с. Монастирець над Дністром. Його учасник Є. Полотнюк пізніше зазначав: “Замолоду, бувши учнем гімназії, брав активну участь в “Пласті” і ОУН. Разом з Романом Шухевичем, Ярославом (“Яром”) Гладким, Іваном Сенівим, Мироном Ганушевським, Михайлом Скочилясом та іншими пластунами був співосновником старшопластунського куреня “Чорноморці” й організовував табори водного пластування над Дністром”.

Комендантом першого водного табору був скаут-майстер Ю. Каменський з Рогатина, обозним - старший пластун Я. Гладкий. В ньому проводились заняття: з плавання, на яких кожен пластун зобов'язаний був опанувати хоча б один вид; з веслування, де пластунів вчили техніки водного туризму; з руханки, на яких навчали правильно проводити ранкову гімнастику, рухливі народні ігри та вели спеціальну фізичну підготовку: із в'язання вузлів, де треба було навчитись в'язати понад 30 вузлів і насамперед - мандрівничий, вісімковий, звичайний (“пластовий”), лікарський, ткацький, рибальський, зашморг, подвійний зашморг, піонірський, теслярський, моряцький, купецький, рятівничу петлю, звичайну ключку, затягуючу ключку, потрійну ключку, “скорот” та інші; з табірництва, до якого входило розкладання наметів і ватри різних типів, уміння приготувати їжу в польових умовах тощо.