Історичний контекст проекту "Новоросія"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЯК НА ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ З'ЯВИЛАСЯ І ЗНИКЛА «НОВОРОСІЯ»

Турченко Ф.Г.

Введение

Ще на початку 2014 р. про проект «Новоросія» говорили переважно у науковому середовищі і серед вузького кола політиків, головним чином російських. А з весни 2014 р. так звана «Республіка Новоросія» і пристрасті навколо неї стали чи не найпоширенішою темою телеканалів і світової преси. Заговорили про плани Російської Федерації, спрямовані на відторгнення від України Криму, південних і східних територій, а у кінцевому рахунку -- на ліквідацію України як незалежної держави. Реалізація цих планів перетворилося у війну Росії проти України.

У цій ситуації варто нагадати, що ще напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України частина радянсько- компартійної і господарської еліти Півдня і Сходу, не зацікавленої в демократичних перетвореннях і суверенізації України, взяла курс на її розкол. Спекулюючи на місцевих особливостях і територіальних відмінностях, ці не обтяжені політичною відповідальністю і сумлінням політики стали закликати населення окремих регіонів до «самовизначення», а по суті, до виділення зі складу України і приєднання до Росії. При цьому широко використовувалися наслідки тривалої русифікації регіону, а у Криму -- і татарофобію, спричинену страхом перед поверненням на батьківщину депортованих ще 1944 р. кримських татар, та інші «надбання» радянської гуманітарної політики.

Так, у Криму наприкінці 80-х -- на початку 90-х рр. ХХ ст. місцеві сепаратисти за підтримки російського політикуму розгорнули кампанію за вихід півострова зі складу України і приєднання до Російської Федерації. Одним із найголовніших аргументів для обґрунтування цього наміру була ідея про віковічні зв'язки Криму з Росією і про начебто відсутність таких зв'язків з Україною.

У жовтні 1990 р. в Одесі було оголошено про створення партії «новоросів» («югоросів»), представники якої стверджували, що в Одеській, Миколаївській і Херсонській областях немає ні українців, ні росіян, а живе новий народ -- «новороси», який має право на державне самовизначення і приєднання до Росії.

Ідея створення місцевої автономії як засобу протистояти так званій «жовто-блакитній експансії» із Західної України стала поширюватися в 1990-1991 рр. у середовищі місцевої компартійної бюрократії та директорів великих підприємств (так званих «червоних директорів») у Донбасі, на Харківщині, Дніпропетровщині й Запоріжжі.

Але сепаратистські настрої тоді не одержали підтримки серед населення регіону. Переважна більшість жителів Південної і Східної України на референдумі 1 грудня 1991 р. проголосували за незалежність України, яка сприймалася як унітарна демократична республіка.

Наводимо дані референдуму по восьми областях, Кримській АР і м. Севастополю:

Факти -- вперта річ. Навіть у Севастополі, який інакше як «городом русской славы» не називали, «Так» на питання «Чи підтримуєте Ви Акт проголошення незалежності України» відповіли більше половини жителів.

Однак, спроби спекуляції на особливостях різних регіонів України не припинилися. На протиставленні Сходу і Заходу України була побудована у 2004 р. виборча кампанія кандидата в Президенти України В. Януковича. Та широкомасштабна фальсифікація результатів виборів викликала масові протести, які переросли в «Помаранчеву революцію». Засобом боротьби з народним рухом знову був використаний сепаратизм.

На так званому «З'їзді Рад усіх рівнів» у Сєвєродонецьку із закликом до створення Південно-Східної Української автономної республіки виступили керівники тих областей Півдня і Сходу -- Харківської, Донецької, Луганської і Запорізької, де під час президентських виборів відбувалися наймасштабніші фальсифікації волевиявлення громадян. Щось подібне відбувалося і в Одесі. З намірами перетворити Одесу й усю Одеську область у «вільну самоврядну територію, на якій будуть діяти розпорядження місцевої влади» у разі, якщо на решті території України переможуть прихильники В. Ющенка, виступив в грудні 2004 р. міський голова ОдесиМостовая Ю. Украина разбилась на счастье? // Зеркало недели. -- 2004. -- 11 декабря.. Але, як і на початку 90-х років ХХ ст., заклики сепаратистів не були підтримані населенням.

«Помаранчева революція» викликала паніку в кремлівських кабінетах. Стали шукати нові способи утримати Україну, яка чітко визначила свою орієнтацію на Європу, під впливом Росії. В 2007 р. у інформаційне середовище було вкинуте поняття «Русский мир». Його використав у виступі перед творчою інтелігенцією Санкт- Петербурга напередодні 2007 р. Президент РФ В. Путін: «Русский мир может и должен объединить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они ни жили, в России или за её пределами. Почаще употребляйте это словосочетание -- «Русский мир». Президент РФ говорив про російську мову і російську культуру, як об'єднуюче начало, яке творить «Русский мир». Але його тлумачі були відвертіші.

«Растёт понимание того, что использование гуманитарного потенциала «Русского мира» может помочь в упрочнении этнокультурной самобытности российского суперэтноса и сохранении российского геополитического и культурного пространства»Батанова О.Н. Русский мир как реальность и глобальный проект // Право и политика. -- 2008. -- № 12., -- писала О. Батанова, яка з цього питання навіть захистила кандидатську дисертацію. Ключові поняття цієї цитати -- «російський суперет- нос» і «російський геополітичний і культурний простір» -- все розставляють на свої місця. Українці оцінюються як частина російського суперетносу, а Україна включається у російський геополітичний і культурний простір.

В Україні дуже швидко зрозуміли суть концепції «Русского мира». Ось цитата зі статті українського філософа С. Дацюка: «Русский мир» в историческом плане это концепция вранья, громоздящегося на более раннем вранье, и постоянно генерирующая поэтому комплекс исторической неполноценности и агрессии -- особенно по отношению к Украине».

В пропаганду «Русского мира», окрім інших, активно включився Московський патріарх Кірілл (Гундяєв), який особливо наголошував на «духовній єдності» православних. Глава УПЦ КП Філарет з цього приводу заявив: «Під цією благозвучною вивіскою приховується ідея позбавлення України її державності і незалежності»УПЦ КП не радить патріарху просувати «русский мир» // Релігія в Україні. -- 2010. -- 1 липня..

Але, з іншого боку, концепція «Русского мира» надала нового імпульсу сепаратистським настроям в Україні, які підтримувалися проросійським режимом В. Януковича. У цьому контексті можна розглядати книгу В. Корнілова «Донецко-Криворожская Республика: расстрелянная мечта» (Харьков: Фолио, 2011). Книгу широко популяризували у східних і південних областях України. Заідеологізований, упереджений виклад подій В. Корніловим став спробою обґрунтування ідею відокремлення від сучасної України її південних і східних областей. Науковою альтернативою цього видання може служити монографія О. Поплавського, опублікована наприкінці 2014 р.Поплавський О.О. Донецько-Криворізька радянська республіка в українському вимірі. -- Дніпропетровськ, 2014. -- 324 с.

У 2014 р. план відокремлення південних і східних областей від України, як проросійська сепаратистська реакція на масовий народний рух, який називають «Революцією гідності», перейшов у стадію реалізації.

У квітні 2014 р. у мережі Інтернет з'явилася карта з офісу КПУ у Києві, де було вказано можливий поділ України на 5 частин (Республіка Крим, Донбаська республіка, Дніпровсько-Слобожанська республіка, Республіка Новоросія та Україна).

Днепровско-

Слобожанская

республика

Донбасская

Республика

Новороссия

Комуністи назвали цю подію провокацією, але подальші події дають привід для сумнівів. Отже, нафталіновий політичний проект «Новоросія», нашпигований ін'єкціями «Русского мира», знову був витягнутий з історичної комори.

Спочатку в результаті узгоджених дій російських спецприз- наченців і місцевої «п'ятої колони» Росією було окуповано Крим. Ця акція була сприйнята як перший крок до відокремлення від України материкових території Півдня і Сходу.

У квітні 2014 р. з'явилася інформація про те, що в Одесі створена «Народна республіка Новоросія». Було оголошено, що майбутнього з Україною у Новоросії немає, а Одеська Народна Республіка у складі Новоросії стане повноправним територіальним суб'єктом нової федеративної держави, «абсолютно дружньої» Росії.

У травні 2014 р. один з лідерів донецьких сепаратистів заявив про створення партії «Новоросія» з головним офісом у Донецьку та розповів про плани провести установчий з'їзд партії.

Колишній заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Царьов (позбавлений депутатської недоторканності на початку червня 2014 р.), повідомив про плани за допомогою місцевих референдумів створити «нову федеративну республіку Новоро- сія» на території 8 областей України -- Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської та Одеської. В руслі цієї «політичної географії» висловлювався і Президент Росії В. Путін. Його слова «Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Це все території, передані у 1920-ті роки радянським урядом, а [російський] народ же там залишився» -- це програма агресії проти Росії.

Уряд РФ став надавати щедру військову і політичну підтримку сепаратистам. На території України з'явилися найманці і військові з'єднання з Росії, з території РФ вівся обстріл України, звідти ж переправлялося озброєння, яке використовувалося проти українських військових.

У травні 2014 р. в Донецьку представники самопроголошених Донецької та Луганської народної республік за участі представників Миколаєва, Одеси, Херсона, Дніпропетровська та Запоріжжя підписали документ про об'єднання цих республік у складі «єдиної держави під назвою «Новоросія». Передбачалося, що проходитиме це за тим самим сценарієм, що в Донецькій і Луганській областях -- через референдуми.

Плани створення незалежного від України квазідержавного утворення «Новоросія» з наступним його включенням до Російської Федерації викликало міжнародну кризу. Заговорили про «гібридну війну» Росії проти України та про російський реванш в

Європі, спробу відновлення Російської імперії в новому вигляді і включення у сферу її впливу країн Центрально-Східної Європи. Як реакція на цю небезпеку, країни НАТО посилили свою військову присутність в Румунії, Польщі, Прибалтиці, Чорному і Балтійському морях.

У контексті описаних вище подій особливої актуальності набувають уроки історії.

Про витоки російсько-української війни сучасний читач може дізнатися, ознайомившись з новітніми історичними дослідженнями. Так, восени 2014 українські вчені видали колективну монографію «Схід і Південь України: час, простір, соціум», в якій, окрім іншого, розглядаються передумови історичної драми нашої країни під назвою «Проект «Новоросія». Цій темі присвячені також дві наукові статті, опубліковані на початку 2014. Однак, ці малотиражні академічні видання мають порівняно вузьке коло читачів. Щоб розширити його, автори звернулися до науково-популярного жанру. В його рамках автори спробували дати узагальнюючу картину подій, що поклали початок проекту «Новоросія» і спробам реалізувати його на практиці, в тому числі і в умовах сучасної російсько- української «гібридної» війни. Мова піде про політику дуже різних російських урядів: царського -- до 1917 р.; Тимчасового -- після Лютневої революції 1917 р.; денікінського і врангелівського білогвардійських -- в 1919 і 1920 рр.; радянського більшовицького -- 1917-1922 рр.; сучасного російського. Всі вищезазначені уряди ігнорували український характер Сходу і Півдня і проводили по відношенню до цих земель схожу політику, спрямовану на їх інтегрування у складі російської етнічної території.

1. Історичний контекст проекту «Новоросія»

Глашатаї новітньої «Новоросії» окреслюють її межі південними і східними областями України. Саме тут, за їх переконанням, зосереджене те русское и русскоязычное население, яке в Україні нібито «не хотят слушать и не понимают» і яке становить особливий, відмінний від українців етнос, що прагне до об'єднання з Росією. Географічно мова йде про два регіони України -- Південну Україну і Слобожанщину. Неможливо скласти об'єктивне враження про цю легенду, не заглянувши в історію.

Після татарської навали першої половини ХІІІ ст. Південь і Схід сучасної України були майже безлюдними і називалися «Диким Полем». Починаючи з ХУІ ст. ці землі стали об'єктом стихійної колонізації українського населення. Особливо інтенсивно вона проходила в ХУІІ-ХІХ ст. Наведена нижче карта свідчить, що за 200 років (1640-1845) зона розселення українського етносу збільшилася за рахунок південних і східних територій майже вдвічі. Це був унікальний випадок, коли народ, який не мав своєї незалежної держави, зумів так розширити межі свого розселення. Історик Роман Шпорлюк зазначав, що Європі того часу важко знайти щось подібне.

Аналізуючи цю карту, слід враховувати, що довгий час за контроль над сучасною Південною і Східною Україною сперечалися і Польща, і Росія, і Кримське ханство. Досить довго жодна з цих держав не мала переваги. Москва, наприклад, аж до кінця XVII ст. сплачувала хану данину. Кримські татари розглядали ці землі як свої кочовища і не давали закріпитися тут осідлому населенню. Українським козакам доводилося боротися тут як з татарами (про це в літературі написано багато), так і з росіянами (по тодішній термінології «московитами» чи «москалями»). Про це писали мало, хоча прикладів збройних сутичок між українцями й росіянами, а інколи й повноцінних битв за контроль над територією, було достатньо багато. Відбувалися вони і до Богдана Хмельницького, і після нього. В цих надзвичайно складних умовах відбувалося військово-господарське освоєння Дикого Поля українцями.

Цей процес у Південній Україні і Слобожанщині мав особливості.

Почнемо з Південної України. Цей регіон з його населенням і економікою історично формувались як органічна частина України. У ХУІІІ ст. це була територія «Вольностей Війська Запорозького Низового», землі яких (Вольностей) належали українським козакам. Козаки з'явилися на Запоріжжі ще в XV ст. і перша письмова згадка про них датується 1492 р. З часом чисельність козаків збільшувалася, і ареал їх розселення розширювався

Останній період існування запорозького козацтва -- Нова Січ -- припадає на 1734-1775 рр. Запорожці охороняли свої землі, вели господарську діяльність, виробили власний адміністративно-територіальний устрій, який складався з 8 паланок -- Кальміуська, Самарська, Орільська, Протовчанська, Кодацька, Бугогардівська, Ін- гульська і Прогноївська. Володіння запорозьких козаків лежали в межах сучасної Дніпропетровської, частково -- Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, Кіровоградської, Донецької і Луганської областей. До революції 1917 р. це була територія Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і, частково, Війська Донського.

Як бачимо, в межах Вольностей (Кальміуська паланка) перебував нинішній Донбас, Таганрог, Ростов.

Перші письмові відомості про українських козаків у Донбасі припадають на початок XVI століття. Вже у середині XVII століття тут існували козацькі населення -- слободи, хутори, зимівники. Їх жителі займалися рибальством, заговляли сіль, полювали звіра. З часом на їх місці виростали села і міста. Про початок військово- господарської колонізації українцями території нинішнього Донбасу в історичній літературі наведено немало фактів, підтверджених різноманітними джерелами Чухліб Т. Донеччина та Луганщина -- козацькі землі України (XVI- XVIII ст.). -- К., 2014. -- С. 14-35..

В XVIII ст. Російська імперія стала домінуючою силою на Півдні. Поки вона вела війни з Туреччиною і потребувала допомоги запорізьких козаків -- а без них російських перемог на Півдні не було б, вона терпіла існування Січі, поступово обмежуючи її повноваження. У другій половині XVIII ст. царизм взяв курс на знищення Запорозької Січі. 1775 р., після переможного завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., коли величезна кількість російських військ звільнилася, а на Січі залишався невеликий гарнізон, Запорозька Січ була атакована 100-тисячною російською армією і знищена.

Вольності Війська Запорозького Низового періоду Нової СічіІдеологічною основою імперської позиції щодо ліквідації Січі став Маніфест Катерини ІІ. Ось фрагмент цього документа, поданий з його граматичними особливостями:

«... Січ Запорозьку нарешті зруйновано...

Козаки..., присвоюючи не лише ті землі, які були набуті нами від Оттоманської Порти під час останньої війни, але навіть зайняті поселеннями Новоросійської губернії, заявляючи, що ті та інші землі належали їм з давніх-давен, коли, навпаки, усьому світу відомо, що перші з цих земель ніколи не були нікому дані; останні... ніколи не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже ніякої земельної власності, а їх терпіли в тих місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі; для того ті землі Новоросійської губернії як пусті, зрештою, вигідні не лише для життя людського, а й для охорони кордонів від ворожих нападів зручні, були заселені людьми, створеними для земельного господарства й для військової служби»Маніфест Катерини ІІ про скасування Запорозької Січі // Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина ХVШ -- перша половина ХІХ століття). -- Запоріжжя, 1999. -- С. 174--175..

Як бачимо, питання претензій на запорізьку спадщину проходить червоною ниткою через зміст Маніфесту. Автори цього документа не дуже переймалися логікою -- їхні докази ґрунтуються на праві переможця, якому переможений позбавлений можливості відповісти. Права українського козацтва на володіння землями Запорозьких Вольностей відхилялись, хоча їхня військова і господарська присутність на Півдні мала значно давнішу історію, ніж перебування тут росіян і поселених імперською владою колоністів та військових поселенців, а роль у довголітній кривавій боротьбі з Османською імперією та Кримським ханством взагалі важко переоцінити. І сьогодні пишуть про ріки «російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського іга»Див.: Русская история. -- Москва, 2014. -- № 3. -- С. 4. і забувають згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. В об'єктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря, а потім і не закріпилася там. Але ці війни відбувалися в рамках російської імперської стратегії, а українські козачі формування діяли як частина російської армії. Український фактор у відвоюванні південного регіону був підпорядкований російській військовій машині і заявити про себе публічно, як самостійна військово-політична сила, не міг. Наслідком цього було майже повне замовчування Російською імперією української участі в російсько- турецьких війнах. Серед усього іншого, це могло бути викликане й намірами позбавити українців, як окремого народу, будь-яких надій скористатися наслідками великих завоювань другої половини ХУШ ст.

У Маніфесті йде мова і про Новоросійську губернію. Губернія з такою назвою була створена 22 березня 1764 р.

Якими мотивами керувалися в Російській імперії, присвоюючи новоприєднаній території ту чи іншу назву? Як правило, в таких випадках бралися за основу традиційні назви земель і держав, які включали до складу імперії. В титулі російських царів це яскраво простежується. Кожне нове приєднання відбивалося на змісті титулу. Про це свідчить повний титул російського імператора, як він склався на початку ХХ ст.:

«Божиеюпоспешествующею милостию, Мы, Николай ІІ, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Царь Грузинский; Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский; Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Бело- стокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полотский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея северныя страны Повелитель; и Государь Иверския, Карталинския и Кабардинския земли и области Армен- ския; Черкасских и Горских Князей и иных Наследный Государь и Обладатель; Государь Туркестанский; Наследник Норвежский, Гер- цог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая».

У цьому титулі відбивається вся історія загарбницької політики Росії від Івана Грозного до Миколи ІІ -- від першого до останнього царя. Що ж стосується України, то, як єдине ціле, в титулі вона не згадується. Щоправда, до Петра І російські царі починали свій титул із згадування Великої, Малої і Білої Росії. Після проголошення імперії ці три позиції поглинула назва Всея Росія, а в титулі залишилися слова «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский...» і «Великий Князь Волынский, Подольский і Черніговский».

Що ж стосується Південної України, то у титулі вона не знайшла відображення -- згадування хіба що про те, що «Император и Самодержец Всероссийський» є в той же час і царем «Херсониса Таврического» (того, що був у Криму). «Запорізька Січ» чи «Воль- ності Війська Запорізького Низового» в титулі не відбилися, хоча багато царських вельмож вважали за честь бути записаними в списки запорозьких козаків. Не вважалося за необхідне і приєднувати до титулу Кримське ханство (якому російські царі до Петра І платили принизливу данину), хоча вважати себе царем Сибірським (володарем знищеного у свій час Сибірського ханства) для російського імператора не вважалося негідним.

Були проігноровані й інші історичні підказки: у VЬ ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї жили племена таврів (звідси -- Таврида, Таврійський півострів, Херсонес Таврійський); були й скіфи, після яких залишилося безліч пам'яток, а древні греки називали цю територію Скіфією; потім прийшли сармати, що дало підставу римлянам називати цей край Сарматією. Ця назва подекуди зберігалася і в XVHXVЬ ст.

Але все це було відкинуто. Оточення Катерини ІІ запропонувало молодій государині назву нової губернії -- Катерининська. Документ з такою назвою лежав перед імператрицею для підпису. Але вона вагалася. Катерина ІІ була освіченою царицею. Вона знала, що західноєвропейські государі створювали на зарубіжних колоніальних територіях своєрідні клони своїх королівств: «Нова Англія», «Нова Франція», «Нова Іспанія», «Новий Уельс», «Нова Каледонія» тощо. Врешті-решт, документ про створення нової губернії цариця підписала, але слово «Катерининська» закреслила і над ним написала «Новоросійська».

Однак існувала принципова різниця між Новоросією та її західноєвропейськими заморськими аналогами. Новоросія межувала з корінними російськими територіями. Була велика спокуса представити її світу як частину корінної російської території, колись втраченої, а тепер відвойованої у мусульман. Це й пробувала зробити Катерина ІІ під час своєї подорожі у компанії європейських дипломатів по Новоросії 1787 р. А постільки це «своє», то в імператорський титул назву нової території включати не варто. Адже вона охоплюється терміном «императрица всероссийская». Це рішення було квінтесенцією російської політики на Півдні. У ньому поєднувалися внутрішні і зовнішні амбіції російського імперського керівництва.

Перш за все, рельєфно проявилися давні експансіоністські плани Російської імперії на Півдні. Опанування царською Росією Північним Причорномор'ям відкривало перед нею заманливі перспективи на Балканах і у Середземномор'ї, де вплив Османської імперії швидко падав. Катерина ІІ планувала на руїнах Туреччини створити залежну від Росії православну новогрецьку державу зі столицею в Константинополі. Під час тріумфальної подорожі Катерини ІІ до Криму 1787 р. в Херсоні було споруджено арку із надписом «Шлях на Царгород». На роль імператора відновленої Візантії готувався онук Катерини Великий князь Костянтин, якого виховували в традиціях візантійського еллінізму.

Півдню України в «грецькому проекті» відводилася роль плацдарму для подальшої експансії Російської імперії на Балкани і Середземномор'я. Тут планувалося навіть побудувати третю, окрім Петербурга і Москви, столицю Російської імперії. В такі наміри для новоприєднаної території найкраще підходила назва «Новоросія». В разі реалізації цих намірів ця територія з окраїни Російської імперії перетворювалася в її центр.

Новоросійська губернія з деякими істотними територіальними змінами (у 1775 р. з неї виділилася Азовська губернія) проіснувала до 1783 р., коли увійшла до Катеринославського намісництва.

У 1796 р., після смерті Катерини ІІ, Павло І відтворив Новоросійську губернію, а місто Катеринослав перейменував у Новоросійськ. Оновлена Новоросійська губернія проіснувала до 1804 р., коли на її місці були створені Катеринославська, Таврійська і Миколаївська губернії. У 1822 р. Новоросія знову з'явилася на карті імперії, але вже як назва нового генерал-губернаторства -- Новоросійського і Бессарабського, що об'єднувало південні губернії.

Проіснувало це генерал-губернаторство 50 років і в 1872 р. було ліквідоване. Разом з ним з політико-адміністративної карти Російської імперії зникла і назва «Новоросія».

Правда, в російському культурному просторі цей термін використовувалася до 1917-1920 рр. Новоутворений 1865 р. в Одесі університет одержав назву Новоросійського, ряду періодичних видань Півдня присвоїли назву «новоросійских». В Україні до недавнього часу термін «Новоросія» вважався анахронічнимДив.: Схід і Південь України: час, простір, соціум. У 2 томах. -- Том 1. Колективна монографія. -- К., 2014. -- С. 91-92..

Якщо звірити історичні карти XVIII ст. з географією сучасних адептів «Русского мира», то виявимо дивну невідповідність: в їхньому розумінні межі Новоросії виходять за рамки території Південної України і охоплюють сусідній з нею історико-географічний регіон -- Слобожанщину.

Колись це був єдиний етнографічний і адміністративно-територіальний масив. Сьогодні ці землі розташовані по обидва боки українсько-російського кордону. В Україні це Харківська, Сумська, Донецька (до р. Бахмутки) та Луганська (до р. Айдару) області; в Російській Федерації -- окремі південні і західні райони Воронезької, Курської і Бєлгородської областей.

У свій час землі Слобожанщини належали давньоруському племені сіверян. З кінця IX ст. вони увійшли до складу Київської держави, зокрема до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після монголо-татарської навали ХІІІ ст. ці землі відійшли до Золотої Орди, а після поразки татар у битві з литовсько-українськими військами на Синіх Водах 1362 р. -- до Великого князівства Литовського.

Після московсько-литовської війни 1500-1503 рр. частина земель сучасної Слобожанщини перейшла до складу Московського князівства. Як вже зазначалося, цей край залишався майже незасе- леним і називався Диким Полем. Саме з цих земель татари здійснювали набіги вглиб Московської держави -- зазвичай Мурав- ським шляхом (він був вододілом між Дніпром і Доном -- від Перекопу аж до Тули), а також і його відгонами -- Ізюмським та Кальміюським шляхами.

Природні багатства краю приваблювали українських промисловців -- «уходників», «добичників», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті).

Починаючи із другої половини XVI століття, на Слобожанщині зустрілися два потоки колонізації: з півночі йшла московська, пов'язана з будуванням «засік» -- військово-оборонних ліній для охорони Московської держави від Кримського ханства й від Польсько- Литовської держави; з заходу -- українська, масова народна, викликана польсько-шляхетською неволею і промислово-добичницьки- ми інтересами населення Наддніпрянщини. За давньою українською традицією такі села називали слободами, а край -- Слобожанщиною, або Слобідською Україною. На відміну від Новоросії, назва якої нав'язувалася суспільству «зверху», Слобожанщині ім'я вибрав сам народ.

Більш активне переселення українців в Слобожанщину розгорнулося в 30-х рр. XVII ст. Це було спричинено, насамперед, зростанням небезпеки з боку татар, а також поразкою українських козаків у повстаннях 1630-х років. Перспектива кривавої розправи змушувала їх, а також представників інших станів українського суспільства разом із сім'ями, майном та худобою втікати на Слобідську Україну.

Відомий харківський історик Д. Багалій писав на початку ХХ ст.: «Хоча це було в диких, незаселених степах, що не були нічиєю власністю, але все-таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення переселенцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців»1.

Від часів Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького почалася друга хвиля еміграції українських козаків, селян і міщан на Схід. Як зазначалося вище, повного московського контролю над цією територією не було: Москва до кінця XVII ст. все ще платила кримському хану данину. Тому царський уряд прихильно ставився до переселенців, бо вони були додатковою опорою в регіоні. Як і раніше, під заселення відводилися незаймані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій козацький устрій.

1652 р. козацький полковник Іван Дзиковський (Дзик) з 4 тис. козаків (з родинами), прийшовши з-під Чернігова і Ніжина, заснував у верхів'ях Дону місто Острогозьк. Тепер це Воронізька область РФ. Через два роки інші переселенці заснували Охтирку -- тепер великий районний центр Сумської області, прибувши сюди сім'ями з усім своїм господарством і худобою. З'являлися слободи, які перетворювалися в села і міста. Так виросли Суми, Харків, Лебедин, Чугуїв та інші міста Слобожанщини і велика кількість слобод і сільських поселень.

Переселялися, як правило, люди молоді й енергійні, здатні воювати й господарювати. Унаслідок переселення на території Слобожанщини виникло 5 полків на чолі з полковниками: Острогозь- кий, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський. Полки зберегли внутрішнє самоврядування, своєрідну автономію.

Усі полковники підпорядковувалися царському воєводі у Біл- городі, котрий затверджував їх на цій посаді. У полкових містах перебували представники царської адміністрації. Основною функцією слобідських полків була охоронна служба проти татар.

Родючі ґрунти, луки, озера, ліси Слобожанщини визначили господарські заняття її жителів. Переважно населення слобод і міст займалося сільським господарством -- землеробством і скотарством. Значне місце у господарському житті Слобожанщини займали промисли: бджільництво, рибальство, винокуріння, млинарство, а також селітроваріння та добування солі біля поселення Тор (тепер

Багалій Д.І. Історія Слобідської України. -- Харків, 1993. -- С. 63.

в районі сучасного Слов'янська) на Торських соляних озерах. Влітку до соляного промислу залучалося тисячі людей. Продукти промислу продавалися на ближніх і віддалених ринках.

Міські жителі займалися хліборобством, ремеслами й торгівлею. На Слобожанщину ремісники перенесли цеховий устрій. 1685 р. у Харкові було вже п'ять цехів. З появою міщан на Слобідській Україні стало впроваджуватися і магдебурзьке право.

Господарське освоєння краю супроводжувалося зростанням чисельності населення. Якщо наприкінці XVII ст. в регіоні налічувалося понад 100 тис. чол., то через сто років -- до 1 млн. Приріст забезпечувався за рахунок переселенців і високої народжуваності.

В етнічному відношенні Слобожанщина весь цей час залишалася українським краєм. Так, перепис 1685 р. показав, що 98% мешканців села Суджа (тепер РФ) прийшли з різних місцевостей України. Недалеко від нього виникло село Миропілля (тепер у складі України), у якому вихідців з Лівобережжя, Правобережжя й сусідніх місцевостей Слобожанщини було 98%, а близько 2% -- росіяниГуржій О.І. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині XVII ст. // Український історичний журнал. -- 1993. -- № 4-6. -- С. 47-48.. В Слобідській Україні виникали й нечисленні ро поселення росіян. Але це були невеличкі острівці в українському етнічному морі. В 1795 р. з усіх мешканців Слобожанщини українців було близько 90%. Решта -- за походженням росіяни і представники інших етнічних групДив.: Кабузан В.И. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII -- первой половине XIX вв. (1719-1859 гг.). -- М., 1976. -- С. 192, 211..

Найбільшим містом Слобідської України був Харків, який перетворювався у найважливіший економічний та освітньо-культурний центр регіону. 1732 р. в місті нараховувалося 8 тис. мешканців, в абсолютній більшості українці.

Обмеження автономії слобідських полків почалося ще з Петра І. Завершила цей процес Катерина II. Вона реалізувала політику «впорядкування» управління Російської держави, що означало її централізацію, уніфікацію і ліквідацію будь-яких особливостей

Слобідсько-українські полки і автономій окремих територій. Слобожанщина першою з українських територій потрапила під реформування. 16 грудня 1764 р. Комісія Сенату оголосила постанову про скасування автономних слобідських полків. Козаки були переведені в розряд військових обивателів. Селянські переходи заборонялися.

На початку 1765 р. на базі слобідських полків було створено п'ять гусарських, до яких записалася на офіцерські посади частина козацької старшини, а інша отримала відставку у відповідних офіцерських званнях. На території слобідських полків утворили Слобідсько-Українську губернію із загальноросійською системою управління й суду. Коли була ліквідована Запорізька Січ, а її територія увійшла до складу Новоросійської губернії, південна Слобожанщина в районі нинішнього Донбасу межувала з Новоросією, але не входила до неї.

Останньою спробою слобідських старшин, «військових обивателів» та міщан повернутися до полково-сотенного устрою в управлінні й козацького права було включення цих вимог до Наказу депутатам Законодавчої комісії 1767 р., яку скликала Катерина ІІ. Але це вже був «глас волаючого в пустелі». Назад вороття вже не було.

Цілком природним також було прагнення жителів України залишатися в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. У першій половині XVIII ст. жителі Слобідської України зверталися до царя з проханням про приєднання до Гетьманської України, яка була автономною частиною Російської держави. Їм не дозволили. Після 1764 р., коли гетьманська автономія була знищена, -- прохали хоча б залишитися в межах однієї губернії -- Слобідсько- Української. Але й цього не сталося. У 1835 р. Слобідсько-Українська губернія взагалі була скасована, а більша частина її території була включена у новостворену Харківську губернію. Менша, північна і північно-східна -- також населена переважно українцями, стала частиною Курської і Воронізької губерній Росії. Звичайно, згоди українців на відрив від Слобідської України і включення до складу губерній, серед населення яких домінували росіяни, ніхто не питав. Таким чином, слобожанський край не лише розчленували, але й позбавили історичної назви.

В подібному напрямку розвивалися події в Гетьманщині, якій царизм нав'язав назву «Малоросія». Після ліквадації 1764 р. гетьманського устрою була утворена Малоросійська губернія, яка потім стала Малоросійським генерал-губернаторством. 1836 р. ця адміністративно-територіальна структура була ліквідована, а створені Чернігівське і Полтавське генерал-губернаторства.

Все йшло так, як у свій час заповідала Катерина ІІ. В таємній інструкції князю О. Вяземському 1764 р. вона вказувала, що ново- приєднані землі, у тому числі і Малоросію, «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, неначе вовки в ліс»1. Як бачимо, навіть сам термін «Малоросія» (який сприймався в розумінні окраїни Росії) в офіційній мові став використовуватися все рідше, а «Україна» -- взагалі зник. При цьому ще можна було писати про українську худобу й українську пшеницю, але вживати термін «український народ», «українська мова» заборонялося. «Малорос» («хохол»), як етнографічний тип, набував карикатурного, образливого характеру, а термін «великорос» підкреслював певну етнічну елітарність.

Зміцнюючи адміністративний контроль над Україною, царизм рахом з тим проводив її русифікацію, звужуючи сферу української мови і культурою. Їх витісняли, розчищаючи поле для російського культурного впливу. Існував прямий зв'язок між загарбницькою політикою царизму і станом української культури. Цей зв'язок всіляко приховували і приховують сьогодні в Росії, хоча вже сучасникам він був очевидний. В 1911 р. відомий єврейський публіцист Володимир Жаботинський (до речі, родом з Одеси) в статті «О языках и прочем», коментуючи обставини поширення російської культури в національних районах імперії, зауважив: «...Зачем игнорировать историю и уверять, будто бы все обошлось без кулака и будто бы успехи русского языка на окраинах доказывают внутреннее бессилие инородческих культур?... Ничего эти успехи не доказывают кроме той старой истины, что подкованным каблучищем можно втоптать в землю даже самый жизнеспособный цветок».

Без сумніву, на такий висновок Жаботинського наштвхнули й культурні реалії Південної і Східної України, з якими він був добре обізнаний.

2. Новоросія без «новоросів»

Ключове питання щодо долі імперського проекту «Новоросія» -- етнічний склад населення краю. Щоб визнати причорноморські і приазовські степи частиною етнічної Росії (Новою Росією), бажано було заселити їх росіянами, а представників інших етнічних груп русифікувати. Такі спроби були, але вони завершилися провалом.

Точних даних про кількість населення Півдня України на час ліквідації Запорізької Січі немає. Наводяться різні цифри -- найчастіше 100 тис. чоловічої статі. Загальна чисельність жителів Півдня станом на кінець XVIII ст. становила вже близько 1 млн. осібКабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVШ -- первой половине ХІХ вв. (1719-1859 гг.). -- М., 1976. -- С. 18..

Дослідники погоджуються з висновком про «нежиттєвість заходів» по заселенню регіону як іноземними вихідцями, так і етнічними росіянами. Зокрема, В. Кабузан констатує: «Не дивлячись на недостатньо послідовні спроби заселити Новоросію переселенцями з Центрально-Землеробського району Росії, український вільний землеробський рух мав вирішальне значення в цій справі».

Цей висновок ілюструють дані поданої нижче таблиці, яка показує зміну питомої ваги українців в населенні Південної України у XVIII -- першій половині XIX ст.

Протягом XIX ст. у результаті природного приросту, масових міграцій з Лівобережної і Правобережної України, російських губерній і розселення зарубіжних колоністів чисельність населення Південної України різко збільшилася. новоросія автономія українізація полк

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Катеринославській, Xерсонській і Таврійській губерніях було обчислено 6295,1 тис. жителів. Але етнічний склад населення регіону кардинально не змінився. Домінуючим етносом залишався український.

Дані таблиці свідчать, що українці на Півдні залишалися най- численнішою групою (56,7%), причому у Катеринославській, Херсонській і у материкових повітах Таврійської губерній вони становили абсолютну більшість. Другою за чисельністю групою були росіяни (21,2%), далі йшли євреї, німці, греки, молдавани, татари і турки, поляки, болгари та ін.

Але, змістивши на 1914 р. співвідношення між різними етнічними групами, яке зафіксував перепис 1897 р., Рудницький зазначає, що така операція «дає тіпіпит тіпітошт для українців». Російські офіційні чинники вважали за свій обов'язок робити підрахунок так, щоб кількість росіян на українських землях виявилася якнайбільшою. І робили це, як правило, за рахунок «малоросів». Це, по-перше. По-друге, природний приріст українців тоді перевищував відповідні показники інших національностей, що жили поряд з ними. По-третє, кількість населення південних губерній і після перепису 1897 р. продовжувала зростати за рахунок переселенців, у складі яких українці переважали. По-четверте, національність за результатами перепису визначалася за мовою спілкування. Частина українців називали своєю мовою російську, хоча в реальному житті вони залишалися двомовними етнічними українцями.

Все це, звичайно, істотно вплинуло на кількісне співвідношення між різними національними групами в населенні. Рудницький вважає, що реальна кількість українців в Катеринославській губернії становила щонайменше 80%, у Херсонській і Таврійській -- до 65%\

Таким чином, незважаючи на досить довгий процес русифікації регіону, спроби його заселення лояльними етнічними спільнотами, українці становили в трьох південних губерніях абсолютну більшість населення, а росіяни -- меншість.

Крім українців і росіян, в регіоні здавна жили греки, болгари, євреї, татари та інші. Це чітко фіксує демографічна статистика. Що ж стосується штучного терміна «новорос», то він на Півдні не зустрічався раніше і не зустрічається тепер. Такий етнос (чи навіть, субетнос) в регіоні не склався. Він не фіксувався демографічною статистикою. Історики і етнографи не виявили в регіоні жодної народної пісні, переказу, оповіді, думи, приказки, загадки тощо, де б згадувалося про «новоросів». Не писали про наявність цього етнічного типу й іноземці, які тут подорожували. Південь -- це ареал поширення української народної творчості. Зустрічаються зразки російського, болгарського, татарського фольклору, а «новоросійського» -- ні. Замість Новоросії на запорозьких землях, по суті, сформувалася Нова Україна, переважною більшістю населення якої були українці -- колишні переселенці з Лівобережжя і Правобережжя та їх нащадки.

Нагадаємо, що слідом за Північним Причорномор'ям українці заселили і освоїли також Кубань і ряд інших територій на Північному Кавказі. Рудницький С. Огляд національної території України // Чому ми хочемо самостійної України. -- Львів, 1994. -- С. 263--265.

З точки зору здорового глузду вже в ХІХ ст. можна було констатувати, що імперський проект під назвою «Новоросія» провалився. По-перше, населення краю так і не перетворилося на «но- воросів», а вперто трималося етнічних коренів -- кожен своїх. Подруге, провалилася зовнішньополітична мета проекту. Після поразки в Кримській війни в середині ХІХ ст. можливості Росії для експансії на Південь стали примарними. Російського прориву на Південь, у напрямі Босфору і Дарданелл не трапилося. Остання спроба здійснити його була зроблена під час Першої світової війни, коли Росія планувала оволодіти Чорноморськими протоками, Стамбулом і західним узбережжям Мармурового моря. «Усіма сторонами нашого життя ми пов'язані з цією метою, -- писав 1915 р. у брошурі, виданій масовим тиражем, князь Є. Трубецькой, -- це для нас питання нашого хліба насущного, нашої політичної могутності та нашої культурної місії і, нарешті, духовного «Я» Росії»1. Подібні ідеї серед населення поширювало й російське духовенство. Так, архієпископ Харківський Антоній (О. Храповицький) писав: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом. Усе це живо цікавить не тільки солдатів наших, а й більшою мірою мешканців російських і малоросійських сіл»Трубецькой Е.Н. Национальный вопрос. Константинополь и Святая София. (Публичная лекция). -- М., 1915. -- С. 3. Архиепископ Антоний. Чей должен быть Константинополь? -- Таганрог, 1916. -- С. 5.. Але обізнані люди, яким була доступна інформація про реальне співвідношення військових сил в регіоні, говорили інакше. «Безглуздям, причому дуже небезпечним» як для всього регіону, так і для Росії назвав ще у 1913 р. резидент російської розвідки у Туреччині капітан Щеглов нав'язливу ідею про оволодіння протокамиШеремет В. Босфор, Россия и Туриця в епоху Первой мировой войны: по материалам военной разведки. -- М., 1995. -- С. 45..

Так що для людини, не позбавленої здорового глузду, «Новоросія» залишалася штучною назвою південно-західної окраїни імперії без «новоросів» і перспектив стати мостом до визволеного «Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом». Але імперський офіціоз -- держава, школа, університети, засоби масової інформації, церква та ін. -- вперто стояли на своєму: «Новороссия -- исконно русская территория». Вони навіть не затруднювали себе пошуками аргументів на підтвердження цього. Обмежувалися лише нагадуванням про те, що цей колись втрачений (!?) край цілком справедливо «відвоювала» у XVIII ст. Росія, що у ньому поширене православ'я, російська мова і культура і що здавна він був російським.

Цю картинку «псували» місцеві українці, які, вперто не бажаючи русифікуватися, залишалися окремим народом. Але на це в ідеологів «російської єдності» також було пояснення. Виявляється, українці -- це «малороси» -- частина російського народу, а їх мова -- не більше, ніж «наречие», діалект російської мови.

У російському суспільстві домінувало принципове невизнання факту існування українців як окремого народу. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в суто правовому значенні (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який начебто вийшов «з однієї колиски» і включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Покликанням Москви вважалося зібрати воєдино ці частини колись «єдиного цілого» і поступово «стерти» відмінності між ними, які накопичилися за період «примусового роз'єднання». Власне, це було одним з головних завдань російського «освоєння» Півдня України.

Ще наприкінці XVIII ст., за часів Катерини ІІ, на Лівобережній Україні була написана книга «Історія Русів», яку вважають вершиною національно-політичної думки України тієї епохи. Анонімний автор проводить думку, що державне життя українського народу бере початок з часів створеної саме його предками -- русами -- Київської Русі. Руси жили на східнослов'янських землях, «що лежать од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини та Дінця й Сіві».

Окремо від русів, «кочували понад річкою Москвою» люди, котрі називалися «москвитами та мосхами, з чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського». Чітко вказувалося, що руси і москвити -- це різні племена. Це справді так: москвити -- місцеві племена фінно-угорського походження -- до створення Київської Русі не мали відношення. Пізніше вони були включені до її складу і зазнали процесу слов'янізації.

Але ж Московське царство з часом одержало назву Російського. Автор «Історії Русів» описує, як Московія поступово «перевтілилася» в Росію: Іван ГУ (Грозний) «року 1547 перейменував себе з князя на царя та самодержавця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарів сею назвою титуловано, з перейменуванням врешті царства Московського на Російське», яке стало називатися «Великою Росією» на відміну від Русі Київської, якій залишилася назва «Мала Росія», «Малоросія»3. Автор вкладає в уста гетьмана Івана Мазепи звинувачення на адресу царату в перебранні (фактичному викраденні) московитами собі легендарного імені русів з їх блискучою історією, до якої Москва не причетна: «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли. Але ми тепер у них, яко притча во язиціх!»Історія Русів. -- С. 275..

Ознайомившись з такою точкою зору, молодий російський історик Михаїл Погодін на початку 1820-х років занотував у щоденнику: «Малороси називають себе справжніми росіянами (мається на увазі -- потомками київських русів. -- Авт.), решту -- москалями. Москва була, отже, щось осібне, окреме»Барсуков Н. Жизнь и труды М.П. Погодина. -- Кн. 1. -- СПб., 1888. -- С. 153-154.. Погодіну дуже не сподобалася ця точка зору, і він став шукати аргументи, щоб спростувати її, довести великоруську «першість». Цікаво, що при цьому він не заперечував того факту, що центральні райони Росії не були заселені русами. Врешті-решт, у «Повісті временних літ», доступній для історика його рівня, прямо говорилося, що там жили не руси (Русь), а племена «Чудь, Меря, Весь, Мурома, Чемерис, Мордва, Пермь, Печера, Ям, Литва, Зимола, Корс, Норова, Либь, си суть свои язык имушие.. .»Полное Собрание Русских Летописей. Лаврентьевская Летопись. -- М., 1962. -- Т.1. -- Стб. 10-11.

Максимович М.А. Собрание сочинений: В 3 т. -- К., 2008. -- Т. III. -- С. 230..

Не заперечуючи цього, М. Погодін для доведення великоруської «першості» пішов іншим шляхом: він висунув гіпотезу про те, що корінне, «великоруське» населення Київської Русі в умовах мон- голо-татарського нашестя під загрозою тотального винищення нападниками відійшло на Північ, зокрема, і в район Москви. Саме так: корінне населення Київської Русі він називав «великоруським». Таким чином, за Погодіним, київські переселенці-«великороси» оселилися на півночі в московських краях і продовжили там славні традиції Київської Русі. Так Москву перетворювали у Великоро- сію -- наступницю Києва з усією його блискучою історичною спадщиною. Що ж стосується України, то Погодін стверджує, що вона в результаті цього переселення на певний час запустіла, поки на її територію з Карпат не прийшли «малороси» і не принесли сюди свою «малоруську» мову і культуру -- «зіпсований» варіант великоруської. Справжня ж стародавня мова населення Київської Русі, себто «великоруська» мова, перейшла з Київщини на Московщину й там закорінилася.

Першим цю фантастичну гіпотезу розкритикував Михайло Максимович, відомий український історик, етнограф і мовознавець (деякий час він був ректором Київського університету). Вивчаючи документи, зокрема, етнографічні і лінгвістичні, він обґрунтував висновок, що ніякої зміни населення в Київській Русі в ХІП-ХГУ ст. не було. Свої аргументи він виклав у статті «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и заселение ее новопришлым народом» (1857 р.) й у циклі опублікованих листів до Погодіна. Автохтонним на території України з часів Київської Русі було й залишається українське населення з його давньою мовою, звичаями, народною творчістю, а не те «великоруське», яке, начебто під загрозою винищення, змушене було відкочовувати на Північ. Насправді, тотального винищення татарами населення Подніпров'я (як і жителів центральних районів сучасної Росії, які також стали об'єктом татарської навали) не було.