Радянське законодавство поступово позбувалося своєї завоєнізованості, а друга половина 1950-х рр. стала періодом наростаючих, інтенсивних змін у соціальній сфері.8 березня 1956 р. було ухвалено указ Президії Верховної Ради СРСР "Про скорочення тривалості робочого дня для робітників і службовців у передвихідні і передсвяткові дні". Впродовж 1958-1960 рр. було здійснено перехід на семи - і шестигодинний робочий день центрального апарату управління в промисловості республіки. При цьому раднаргоспам, міністерствам і відомствам дозволялося вводити на підприємствах п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями за восьмигодинного робочого дня. З 1 липня 1956 р. набув чинності указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1956 р. "Про встановлення шестигодинного робочого дня для підлітків від 16 до 18 років". Того ж року було скасовано закон 1940 р. про заборону на зміну місця роботи і про суворі покарання за запізнення на роботу і прогули. Відповідним рішенням утратив чинність закон про примусовий набір у ремісничі училища дітей, які закінчили семирічку. Усе це свідчило про кінець мобілізаційної економіки і поступовий перехід до лібералізованої, "м'якшої" форми адміністративно-командної системи.

Таке "пом'якшення" державного впливу на індивідуума відразу почало відображуватися на його ставленні до усталених соціальних цінностей і до самого себе. Як тільки у громадянина стало більше часу, він став використовувати його на себе, для задоволення своїх індивідуальних потреб. Відпрацьована впродовж 1920-1930-х рр. система позбавлення людини своєї індивідуальності, нівелювання існування власного світосприйняття дала тріщину. Вивільнена з під опіки виробничих відносин, колективістських правил співіснування людина тепер могла самостійно організовувати свій час, знайти себе, побачити своє місце поза роботи й колективу. Значно змінилася дозвільна сторона життя радянських людей, більше часу вони могли використати для відпочинку, улюблених занять. Індивідуум поступово почав усвідомлювати, що тепер сам міг визначати міру свого проявлення в сім'ї, колективі, задовольнятися приємними забаганками, реалізовуватися в творчості, бути готовим до подальшого духовного і культурного зростання тощо.

Існуюча матеріальна база соціально-культурної сфери не була готова прийняти, розважити раптом увільнену від роботи масу людей. Натомість громадяни відчули, що прекрасно можуть реалізовували свої потреби поза колективу й організованої форми колективного дозвілля. Почав відроджуватися здавалося б давно вихолощений комуністичною ідеологією природний потяг до міщанського матеріального призбирування. В сфері дозвілля сім'я поступово почала перебирати контрольно-рекомендаційні функції від колективу. Громадяни не в колективі, а саме в сім'ї почали знаходити свої дійсні життєві цінності, їх опановувало відчуття відповідальності за близьких, покращення родинного статку. Вся ця трансформація вповні набирали матеріальних обрисів. Збільшення вільного часу дозволяло підприємливому громадянину підробляти, організовувати індивідуальний бізнес. Поряд з існуванням усталених атрибутів радянського побуту (металеві ліжка, радіоприймачі, швейні машини), з'явилася мода на наручні годинники, фотоапарати, кришталевий посуд, холодильники, телевізори, музичні програвачі, пральні машини, килими, меблі, піаніно тощо. Підвищилася потреба людей мати дачі, автомашини. Дехто вирощував на присадибній ділянці фрукти і овочі для продажу, інші не гребували дрібною спекуляцією. Все це поступово повертало й укріплювало такі природні людські риси як індивідуалізм, егоїзм.

Але в радянських реаліях зміна індивідуальних пріоритетів проявлялася в дещо соціально потворних формах. Якщо частина соціально сформованого громадянства вже мала певну зайнятість поза роботою (родина, підробіток, хобі тощо) і знала, як реалізувати вільний час, то молодь ще вибудовувала свій формат його реалізації. Певна частина підлітків та молодих людей могла витрачати більше часу на навчання та самоосвіту. Але інші, вислизнувши з-під колективної опіки, ставали на шлях антигромадського життя, наприклад, наданий час марнувався на пияцтво. Це проявилося зростанням дрібного хуліганства, побутових злочинів. Стали традиційними масштабні пиятики у п'ятничні вечори, коли цілі робітничі селища, промислові окраїна міст перетворювалися на одну суцільну територію пиятики, з бешкетами, каліцтвами, вбивствами, зґвалтуваннями тощо. Навколо цього зростала і відповідна інфраструктура забезпечення й організації розваг: підпільні притони (кімнати, квартири у приватному секторі, гуртожитки), ґуральні, точки реалізації й розпивання горілки, у великих містах обрані знали місця продажу наркотиків (переважно кокаїну та морфію), різноманітні "малини" тощо. Через відміну примусового набору в ремісничі училища підлітки частіше опинялися "на вулиці", не оточені увагою робітничого колективу молоді люди ставали на злочинний шлях, дещо активізувалася підліткова злочинність.

Послаблення щодо покарань за спізнення й прогули безумовно розслабили громадян, у деяких поступово формувалося безвідповідальне ставлення до рідного робітничого колективу. Почастішали випадки зміни занадто вимогливого чи набридливого опікою колективу на новий, з іншими корпоративними традиціями. Із цих девіантів поступово формувалася категорія так званих "літунів". Таку свободу вибору не могли стримати навіть певні заохочувальні норми (оформлення в чергу на житло, побутову техніку тощо).

Найбільш поширена: "безперервний трудовий стаж". Ця норма провела видимий рубіж між більшістю "зразкових" робітників і тих, які через реалізацію своєї свободи були клеймовані суспільством, зараховані до "антисуспільних елементів". Драматично це спостерігалося на прикладі розладів у родинах зі сталими робітничими традиціями - коли внуки вже не поділяли фанатичну вірність "рідному" заводу чи фабриці, де працювали покоління їхніх предків. Такий крах у середині традиційно - фахових робітничих династії, порушення тяглості обрання наступниками відповідної професії ("професія від батька до сина") найбільш болісно, зі співчуттями сприймалося оточуючими, викликало оперативне втручання відповідних ідеологічних органів.

Натомість сільські родини, у пам'яті яких назавжди закарбувалися нищівне руйнування радянською колективізацією віковічних патріархальних традицій співжиття сільської общини, сімейних цінностей, біль від рабської невідплатної праці - не бажали своїм дітям такого ж майбутнього і намагалися влаштувати життя своїх дітей поза сільського соціуму. Не зважаючи на прийняту в березні 1956 р. постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР "Про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах" відтік молоді був значним. Відповідно, місцеве керівництво намагалося усілякими заохоченнями (побудова хати, безкоштовне одержання худоби тощо) утримати молодь (також і через затягування видачі паспорту) у колгоспах, біля землі.

Житлова проблема. Гострою соціальної проблемою і у 1950-х рр. була проблема житла. Мільйони людей досі залишалися жити в комунальних квартирах, найманих кімнатах, "кутках", гуртожитках, а то й у бараках і напівземлянках. Зокрема, під час поїздки в Дніпропетровськ Заступник голови Ради міністрів СРСР В. Молотов перебував в Україні з інспекційною поїздкою 8-15 серпня 1956 р. і склав доповідну записку в ЦК КПРС. В. Молотов зафіксував кричуще становище у сфері забезпечення населення житлом. Так, середня забезпеченість на Дніпропетровському алюмінієвому заводі становила 3,1 кв. м. житлової площі на робітника.

31 липня 1957 р. було ухвалено постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР "Про розвиток житлового будівництва в СРСР". У ній була намічена програма виходу із житлової кризи, яка полягала в такому:

антисоціальне явище радянський індивідуум

1) оголосити про необхідність ліквідації в найближчі 10-12 років нестачі житла для трудящих, збільшити обсяги державного житлового будівництва;

2) збільшити обсяги житлового будівництва коштом населення за допомогою державного кредиту;

3) здійснювати будівництво на вільних територіях, без знесення будівель і переважно крупними масивами;

4) підтримати будівництво власними силами, методом народної будови. Заохочення ініціативи громадян самостійно розв'язувати житлову проблему знайшло свій розвиток у постановах ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 1 червня 1962 р. "Про індивідуальне і кооперативне житлове будівництво" та від 19 листопада 1964 р. "Про подальший розвиток кооперативного руху", якими урегульовувалися питання кредитування, забезпечення будматеріалами, надання земельних ділянок під будівництво тощо.

Бажанню населення мати свою житлову площу в місті сприяла також поступова лібералізація паспортного режиму в країні. Зокрема, це стосувалося селян, які не мали паспортів з часу введення в Україні паспортної системи у 1930-х рр. Правове закріпачення селян через регламентацію їхнього працевлаштування та позбавлення права на паспорт відбувалося на підставі низки урядових постанов, зокрема: постанови РНК СРСР від 16 березня 1930 р. "Про усунення перешкод до вільного відходу селян на промисли та сезонні роботи", від 27 грудня 1932 р. за № 57/1917 "Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов'язкової прописки паспортів", від 17 березня 1933 р. "Про порядок відхідництва із колгоспів", від 28 квітня 1933 р. за № 861 "Про видачу громадянам Союзу РСР паспортів на території Союзу РСР", від 19 вересня 1934 р. за № 2193 "Про прописку паспортів колгоспників-відхідників, які поступили на роботу до підприємств без договорів з госпорганами", від 10 вересня 1940 р. за № 1667 "Про затвердження Положення про паспорти". . Нове "Положення про паспорти" було прийнято урядовою постановою 21 жовтня 1953 р. Це означало, що 40% населення стало соціально мобільним, позбулося формально колгоспно - кріпацької залежності. Колгоспники набули прав змінювати місце проживання, переїжджати в міста, де створювали неабиякі проблеми в процесі свого закріплення. Початок "комунальних війн" заклали деякі регуляторні рішення "Положення про паспорти". Так, вводилася так звана "санітарна норма", коли необхідною умовою для прописки новосела була наявність у приміщенні вільної площі поза затвердженого мінімуму на кожного прописаного в помешканні жильця. У різних містах вона різнилася. Так, у Києві мінімальна "санітарна норма" на одного жильця становила не більше 4 кв. м Наприклад, якщо в Києві житлова площа комунальної квартири складала 60 кв. м, то за "санітарними нормами" її могли ущільнити аж до 15 проживаючих! . Це призводило до немислимих ущільнень коридорів, комірчин, ванних кімнат, і супроводжувалося невідворотними конфліктами, побутовим травматизм, хуліганством, побиттями тощо.

"Житлова революція" М. Хрущова була, попри все, видатною подією того часу. Міста на очах змінювали своє обличчя, нові мікрорайони виникали з неймовірною швидкістю, хоча і в межах фізіологічного мінімуму, але окремі житлові площі були важливими чинниками соціального оптимізму, що поширився серед населення в другій половині 1950-х рр. Проте вона привнесла значні соціальні катаклізми. Через розпорошення, переміщення людей масштабне житлове будівництво зруйнувало усталені самобутні культурні осередки міста. Почали формуватися нові соціальні й комунікативні зв'язки, культурні правила, інфраструктурні мережі, які привносили невідворотні ризики щодо прийняття/неприйняття їх у повсякденному співжитті містян.

Розглядаючи проведення житлової реформи, варто відзначити, що функціонування радянського типу виконавчої вертикалі передбачало, щодо окремих прошарків громадян, і різні прояви виконання цієї реформи. Так, вищі номенклатурні працівники мали можливість одержати державні квартири у престижних, переважно центральних районах міст (наприклад, київські Липки), спеціальних будинках зі збільшеною житловою площею або під одну квартиру займали значні частини поверхів у зовні звичайних будинках.

Тисячі трудівників також одержували державне житло, а разом зі збільшенням обсягів частішали чиновницькі зловживання й загострення напруги в середині трудових колективів. Найактуальнішим питанням у соціальній сфері будь-якого підприємства ставав квартирних облік і "рухи" навколо цього. Зазвичай в колективах завжди загострювалися конфлікти щодо визначення справедливості тих, чи інших надань квартир. Порушення норм соціальної справедливості прослідковувалося, зокрема у випадках, коли за особливу вислугу, послугу адміністрації, особисто керівнику людей могли переміщувати в чергах, на всіх щаблях просування спостерігалися зловживання, хабарництво, процвітало кумівство.

Окремо незаконні дії посадовців і громадян здійснювалися також і при вирішення питання поліпшення вже наявного житла. В колективах процвітали кар'єризм, підлабузництво, адже здобутки на службі вкупі зі співпрацею з адміністрацією напряму впливали на квартирне просування.

Деякі громадяни змінювали роботу, аби знайти місце, де швидше можна отримати квартиру. Значно збільшився притік нових працівників в міліцію та КДБ, адже ці структури мали свої позачергові квоти на квартири в усіх новобудовах республіки. Задля одержання квартири чи поліпшення житлових умов громадяни удавалися до оформлення фіктивних браків. Багато сімейних пар терпіло співжиття задля одержання квартири ("хоча б заради дітей"). На той час вільний продаж був забороненим, тому люди купували квартири під виглядом обміну, тоді і зародилися послуги квартирних посередників.

Іншим приводом для соціальних конфліктів, критичних настроїв були дії, взаємини між громадянами і державою навколо кооперативного будівництва. Успішність його проведення давала змогу констатувати факт значного накопичення грошової маси деякою частиною населення, показала наявність у радянському суспільстві прошарку вельми підприємливих громадян, які мали кошти для житлових вкладень. Одними із небагатьох легальними грошовитими громадянами були ті, хто пропрацював певний час "на Півночі" і дійсно мали певні накопичення. Зазначимо, що грошові доходи населення України в 1959 р. становили майже 150 млрд. руб. і виросли порівняно з 1955 р. більш ніж на 45,5 млрд. руб., або на 43,7%. Загалом реальні доходи населення за 1950-ті рр. збільшилися в 1,6 разиЦентральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5192. - Арк. 51. .

Звісно, пересічний громадянин не зміг би заробити самостійно на житло, тому першими власниками кооперативних квартир ставали незаконно збагачені спекулянти, а також працівники торгівлі, громадського харчування, таксисти, офіціанти тощо. Саме вони і ставали об'єктом перевірок відповідних органів на законність їхніх грошових вкладень. У трудових колективах, залежно від форми власності на квартиру (державна чи кооперативна), формувалося і відповідне критичне ставлення до нових власників. Адже працівники знали їхні реальні доходи і можливості, тому могли припусками здогадки про законність чи незаконність накопичених колегою грошей. За спогадами сучасників, місцеві профспілкові й партійні комітети були завалені величезною кількістю анонімних листів із закликами проявити пильність до того чи іншого працівника. Проте були серед новоселів і незаможні громадяни, яким усім родинним миром збирали кошти, аби не чекати багаторічної черги за державною квартирою. Найкоштовнішим подарунком для молодого подружжя відтоді стали ключі від квартири.

Поряд з повноцінним житлом почали виникати нові масиви, де переважали будинки з квартирами готельного типу. Їхні житлові площі не відповідали санітарним нормам для проживання повноцінних сімей, але вони будувалися для молодих спеціалістів, одинаків, молодих сімей, аби вони могли перечекати до часу одержання повноцінного житла. Саме в таких місцях формувалися специфічні соціальні осередки. З часом у таких непрестижних районах та будинках напостійно залишалися жити переважно невдахи, задоволені мінімумом соціальних і життєвих вигод. Частина їх виглядала зовсім упослідженими членами суспільства із моральними принципами "декласованих елементів". Відповідно, їхні нащадки частіше ставали на шлях антисуспільної поведінки, в таких районах виникали ситуативні й сталі молодіжні кримінальні групи. Вони тримали в страху не лише "свій" район, виказом своєї зверхності, зневаги до більш успішної молоді були стихійні набіги на інші райони.

Новосели були носіями дещо іншої культури, традицій сільської общини (особливі міжсусідські взаємини, спільне відзначення різноманітних родинних чи суспільних подій, побутова взаємовиручка тощо), що повсюдно проявлялося в житті таких масивів, будинків, під'їздів, поверхів, квартир. Перші покоління містян-новоселів переважно не асимілювалися у міську культуру, залишалися вірними патріархальним звичаям, правилам міжлюдських взаємин. Проте вже їхні діти відчайдушно позбувалися сільського минулого.

Найперше це відображалося при застосуванні розмовної, наприклад, української мови. Всередині сім'ї чи у районі компактного проживання новоселів молодь лише від поваги до батьків ще спілкувалася українською. Проте перетнувши умовну межу (наприклад, приїзд з окраїни до центру міста), переходила у спілкуванні між собою чи з іншими на російську мову. Зазвичай, підкреслено російською спілкувалися на загальноміських зустрічах (на танцях, під час спільних походів у кіно, при знайомстві тощо). Молоді люди щиро соромилися, коли їх заставали при вживанні розмовної української. Така модель поведінки була продуманою і соціально усталеною в радянських реаліях, адже з точки зору новоселів вигляд успішної молодої людини передбачав деякий набір поведінкових і світоглядних самопрезентативних атрибутів, зокрема, позірно презирливе ставлення до сільського минулого, зневага до мови, глузливе ставленням до фольклору тощо. Чи не єдиним стримуючим фактором залишалося розуміння, повага до виказування іншими шанобливого ставлення до релігії, релігійних свят і традицій.

Негативною складовою вирішення житлової проблеми було те, що фактично відбувалося розпорошення місцевої субкультури, наприклад київського Подолу, переважна частина жителів якого опинилася в мікрорайоні "Соцмістечко" на лівобережжі столиці. Не лише в Києві, але й в інших культурних центрах України також відбувалося розпорошення середовища компактного проживання інтелігенції: київського, харківського, львівського, одеського середмість. На нових місцях переселенці не завжди могли поновити колишні традиції культурного спілкування, особливості сусідського співжиття, натомість витворювалися нові правила. На жаль, далекі від розуміння правил міського співжиття частина ще вчорашніх сільських жителів приносила із собою не кращі зразки добросусідських відносин. Їхня пролетаризованість дозволяла не зважати на існуючі правила. Чергова хвиля переселенців і новоселів відзначалася демонстрацією безкультур'я у спілкуванні, несмаку в інтер'єрі помешкань, у вбранні та мові, була призвідником квартирної і будинкової антисанітарії тощо. Такий приріст міського населення за рахунок новоселів, переселенців із сіл став суттєвим джерелом девіацій в міському середовищі.

З іншого боку, окремі будинки в центральних районах заселялися нової науковою і творчою інтелігенцією (наприклад, "Письменницький будинок" у Києві) Він відомий під назвою "Роліт" (абревіатура від назви "Кооператив “Робітник літератури”"), житловий будинок було споруджено 1934 р. у Києві на нинішній вулиці Б. Хмельницького, 68. У різні часи тут мешкали близько 130 літераторів, а також деякі відомі діячі мистецтв. Роліт - абсолютний рекордсмен в Україні за кількістю меморіальних дощок на фасаді. . Київ як столиця найпершим підпав під грандіозну житлову розбудову, тому і найперший почав втрачати свій автентичний порайонний шарм (наприклад, київські Поділ, Вітряні гори, Липки, Шулявка та ін.). На щастя, інші міста (Львів, Одеса, Чернівці та ін.) на довший час змогли залишити свою неповторну внутрішню привабливість.

Грошова реформа 1961 р. Незважаючи на постійне вдосконалення законодавства спритники часто випереджали його дію і незаконно збагачувалися. Так сталося і у випадку проведення грошової реформи 1961 р. У 1958 р. в обстановці "суворої таємності" обговорювалися питання загального оздоровлення грошової системи СРСР, деномінації карбованця та випуску грошей нового зразка. 24 лютого 1958 р. Рада міністрів СРСР прийняла постанову про карбування монет нового зразка. Ця інформація просочилася до спритних ділків, які і використали часовий фактор на свою користь. Про майбутню реформу населення було повідомлено лише навесні 1960 р. з прийняттям закону "Про зміну масштабу цін та всіх виплат і зарплат у співвідношенні 10: 1".4 травня 1960 р. було підписано постанову № 470 Ради міністрів СРСР "Про зміну масштабу цін і заміну нині обігових грошей новими грошима".

Наступного дня вона була опублікована, після чого різко збільшилися закупівлі товарів повсякденного попиту, посилився приплив вкладів населення в ощадкаси. У столичних ювелірних магазинах виторг 5-6 травня підскочив у три рази. В універмагах стрімко розпродувалися вовняні тканини, шуби, хутряні манто. До цього часу їх переважна частина вже дісталася перекупщикам. Республіканський уряд зі значним запізненням відреагував на початок реформи, лише 31 травня вийшла однойменна постанова ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР за № 843Ковпак Л. Соціальна політика М.С. Хрущова // М.С. Хрущов і Україна: Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100-річчю з дня народження М.С. Хрущова. - К., 1995. - С. 87-93; Ковпак Л. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945-2000 рр.). - К., 2003. - С. 49-51. , та до цього часу масштаби спекуляцій в республіці вже досягли значних розмірів.

У жовтні-грудні 1960 р. гроші нового зразка заповнили сховища Держбанку на місцях, з 1 січня 1961 р. обмін старих купюр і монет на нові здійснювався як 10:

1. А от далі спритники використали шахрайську схему. Справа в тому, що старі розмінні монети номіналом 1, 2 і 3 копійки зберігалися в обігу, не втрачаючи своєї цінності, саме їх і скуповували шахраї, розраховуючись із населенням старими грішми. На початку дії схеми такий дріб'язковий обмін не викликав підозр ні з боку громадян, ні уваги з боку правоохоронних органів. Обіг старих грошей тривав без обмежень до 1 квітня 1961 р., що дало можливість збагатитися не одному шахрайському об'єднанню.

Пересічні українці з насторогою сприйняли реформу, що відобразилося панічними настроями, викликаними підвищенням роздрібних цін. Особливо гостро в торгівлі відчувався брак м' яса, риби, тваринного масла і рослинної олії, круп та борошна, трикотажних виробів, меблів, будматеріалів, товарів культурного і господарського вжитку. Спостерігалося зростання цін на колгоспних ринках.

У лютому 1961 р. в республіці було зафіксовано обіг фальшивих грошей, виконаних за новими зразками. Найпоширенішими способами підробки паперових грошей були друк грошових білетів з фотонегативів і кліше, виготовлених граверним або фотомеханічним способом, а також одноразове копіювання за допомогою розм'якшення хімічним способом фарб на справжніх купюрах, малювання олівцями і фарбами. Монети виготовлялися шляхом лиття в гіпсових, алебастрових або металевих формах, штампування (карбування) і гальванопластики. З монет найчастіше підробляли 50 копійок і карбованці, але зустрічалися й "п'ятаки", зроблені з м'яких металів. Побільшало валютних справ, проваджених КДБ УРСР, адже спритники, аби "скинути" старі гроші, масово скуповували валюту, вироби із золота, золоті "червінці" тощо.

"Сільська урбанізація". Ентузіастом "радгоспгоації колгоспників", тобто їх остаточного одержавлення, виступав М. Хрущов. Йому здавалось, що потрібно більш послідовно переносити на село досвід фабричної праці, що таким шляхом можуть бути досягнуті більша спеціалізація виробництва та більш високий рівень експлуатації сучасної техніки. Саме через ці кардинальні зміни ця проблеми є важливою в контексті вивчення нашої теми. Адже руйнувалися усталені трудові традиції, правила господарювання, а це напряму змінювало патріархальні міжособистісні стосунки односельчан, ставлення до праці як такої, очікуваних вигод. Усе це врешті змінювало психологічний портрет селянина. Такий індивідуум (надто молода людина) вже легше сприймав ті чи ті нововведення, по - іншому, більш прагматично ставився до оточуючих реалій, відповідаль - ніше брався до процесу самореалізація, прагнув "вирости" із сільської культури. Таке непевне становище могло провокувати його і на антисоціальні вчинки, адже засоби досягнення нового статусу могли бути і протиправними.

Безсумнівно, процес урбанізації відкривав великі можливості для розвитку соціально-побутової інфраструктури села, наближення її до міської. Влада прагнула переконати громадськість у тому, що колгоспники самі прагнули набути статусу робітників радгоспів, оскільки в цьому разі вони отримуватимуть гарантовану заробітну плату й користуватимуться державним централізованим пенсійним забезпеченням, чого в колгоспах тоді ще не було запровадженоДаниленко В., Новохатько Л. Економіка Україна в добу десталінізації (1956-1965) // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. - К., 2011. - Т. 2. - С. 432. .

Для підтвердження цього архіви наводять сотні заяв із місць до вищих органів влади. Так, у 1956 р. у Сталінській, Ворошиловградській, Кримській, Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях за рішенням загальних зборів 89 колгоспів передавалися для створення радгоспівЦентральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 2. - Оп. 9. - Спр. 2214. - Арк. 5. . У листі, надісланому на ім'я А. Кириленка і Т. Кальченка, селяни колгоспу ім. Орджонікідзе Великовисківського району, Кіровоградської області просили передати їхнє господарство корморадгоспу, "бо воно дуже бідне"Там само. - Спр. 3450. - Арк. 112. . Такою була видима частина реформ.

Не можна не погодитися із твердженнями дослідників, що насправді шляхи зміцнення колгоспного ладу і соціального розвитку села визначалися зовсім не бажанням самих колгоспників, а на догоду догмам, які утверджували надефективність "великопромислового" типу виробництва, нібито пов'язаного з цим спрощенням управління сільським господарством і одержанням відповідних благДаниленко В., Новохатько Л. Економіка Україна в добу десталінізації (1956-1965). - С. 432. .

Новий етап масового перетворення колгоспів на радгоспи в Україні розпочався із ухваленням постанов ЦК Компартії України і Ради Міністрів республіки від 23 квітня 1957 р. "Про організацію нових й укрупнення існуючих радгоспів УРСР" та "Про передачу радгоспам земель і майна економічно слабких колгоспів". Цими постановами радгоспам і підсобним господарствам республіки передавалося майно і фонди 17 МТС із землею, а також 376 економічно "маломіцних" колгоспів, на базі яких планувалось утворити 28 нових радгоспів і розширити землекористування 201 радгоспу, що вже існували. Цього ж року на базі економічно слабких колгоспів утворено 21 новий радгосп, а 133 колгоспи укрупнено ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 9. - Спр. 4592. - Арк. 176. . Впродовж 1956-1959 рр. в УРСР було перетворено на радгоспи 768 економічно слабких колгоспів, у користування яких було 2496 тис. га земельних угідь, на базі цих колгоспів було організовано 111 нових колгоспів й укрупнено 371 радгосп, що вже існував.

У спеціальному "Положенні про порядок передачі радгоспам земель і суспільного майна колгоспів при перетворенні їх в радгоспи й порядок розрахунків з колгоспниками", затвердженому у травні 1957 р. Радою Міністрів СРСР і ЦК КПРС, зазначалося, що реорганізація колгоспів у радгоспи можлива лише на винятково добровільній основі й лише в тому разі, "якщо доцільність цих заходів не викликає сумнівів"Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам. - Т. 4. - М., 1958. - С. 726-732; Вылцан М. Этапы развития // Вопросы истории. - 1979. - № 1. - С. 11. . Проте союзна влада лукавила, адже вона знала, що для місцевого керівництва були важливі не результати, а лише звітні цифри щодо виконання цих постанов.

Такого роду укрупнення й реформи, як і слід було очікувати, оберталися трагедією для села. Жителі тисяч сіл втрачали будь-які перспективи стати дійсно самокерованим колективом, а робочі місця більшості з них ставали розкиданими, як правило, по всьому масиву укрупненого радгоспу. Об'єктивно постало питання про будівництво великих центральних садиб і виникнення великої кількості "неперспективних" сіл і населених пунктів.

Переважно більшість колгоспників без ентузіазму сприйняли нові правила життя. Видимими були лише проблеми з обмеженням земель для колективного випасу худоби, а також обмежувалися щорічні додаткові надання землі під особисті поля та городи селян. Насправді руйнувалися вже налагоджені зв'язки існування особистого господарства за рахунок колгоспного, схеми дрібних крадіжок колгоспного майна, матеріалів, збіжжя, продуктів виробництва тощо. Але рівень успішності чи про - вальності реформ не завжди напряму впливав на добробут колгоспників. Вони покладалися лише на свою господарність, природну чутливість до змін і швидке пристосування до нових правил співіснування з колгоспним ладом. Деякі з них стимулювали появі нових форм злочинних зв'язків.

Через укрупнення колгоспів і розширення радгоспів збільшувалася і товарність окремих їхніх господарських підрозділів. Це, по-перше, дозволяло здійснювати крадіжки в більших розмірах з метою не лише особистого майнового збагачення, а й продажу. По-друге, налагодилися злочинні схеми обміну (при неналежному обліку) товарами, майном, продуктами, збіжжям між керівниками чи відповідальними особами окремих господарсько-виробничих підрозділів (склад, тік, переробний та заготівельні цехи, ферма тощо) для подальшого продажу (переважно міським посередникам) чи особистого продуктово-майнового збагачення.

Виконання усього масиву існуючих правових і розпорядчих документів з питань "радгоспизації" призвели до того, що у ході укрупнення колгоспів і переводу частини з них до радгоспної системи дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення селянина-колгоспника на сільськогосподарського робітника, поденника, який відробляв на полі або на фермі лише чітко визначений час і повсякденне життя якого все менше залежало від результатів власної праці. Насильницьке знищення традиційного селянського життя, яке розпочалося ще в період масової колективізації сільського господарства, у процесі реформ 1950-х - першої половини 1960-х рр. не було зупинено. На практиці такий захід з економічної точки зору себе не виправдовував. У 1964 р.М. Хрущов змушений був визнати: "Розглядаючи прохання місцевих органів про переведення деяких колгоспів у радгоспи, ЦК розраховував, що це приведе до суттєвого збільшення виробництва продуктів. А насправді все зводилося до того, що держава нібито брала на своє забезпечення колишній відсталий колгосп. Держава платить зарплату, виплачує пенсії робітникам радгоспів, а потрібної кількості продукції від цих господарств не отримує. А є й такі господарства, які виробляють продукції менше, ніж виробляли колгоспи, на базі яких вони були створені"Хрущов Н. Строительство коммунизма в СССР и развитие сельского хозяйства. - М., 1964. - Т. 8. - С. 66-67. .

Значний вплив на процес "сільської урбанізації" мала концентрація сільськогосподарського виробництва. На основі такого "досвіду" утверджувалася концепція політики перспективних і неперспективних сіл. Перші її засади були викладені в затвердженому Президією Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1956 р. "Положенні про порядок віднесення населених пунктів до категорії міст, селищ міського типу і робітничих селищ Української РСР". У лютому 1959 р. ЦК Компартії України підтримав почин правління колгоспу "Дружба" на Київщині з перебудови с. Ксаверівка в селище міського типу. Зі столиці України на місця була направлена категорична директива про необхідність оперативної розробки в областях планів комплексної перебудови сіл та організацію їх практичного функціонування за типовими проектами.

Аналіз різного роду документів, проведений В. Даниленком та Л. НовохатькомДаниленко В., Новохатько Л. Економіка Україна в добу десталінізації (1956-1965). - С. 424. , дає змогу стверджувати, що офіційний курс на створення перспективних сіл і віднесення частини сільських поселень до неперспективних було проголошено стратегією соціально-економічного розвитку, пріоритет тем аграрної політики в 1961 р. під час ухвалення нової програми КПРС. У цьому документі було зафіксовано, що "поступово колгоспні села перетворяться в укрупнені населені пункти міського типу"Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК (1898-1971) / За заг. ред. П.М. Федосєєва, К.У. Черненка. - Т. 8: 1959-1965. - К., 1981. - С. 249. .

Коли така політика набула стратегічного значення, то й не дивно, що наступні рішення тільки формували цей процес. ЦК Компартії України та Рада міністрів республіки 19 грудня 1964 р. ухвалили спільну постанову "Про заходи по здійсненню планомірного переустрою сіл в УРСР". У постанові вперше йшлося про розвиток передусім сіл, в яких розташовувалися центральні садиби колгоспів та радгоспів. Визначалися "перспективні села", де повинно було здійснюватися нове будівництво, зокрема житла й об'єктів соцкультпобуту. Йшлося про розробку проектів забудови сіл. Відповідно до них відбувалося скорочення земельних ділянок, відведених під забудову, значно збільшувалася щільність населення.

У середині 1960-х рр. Держбуд УРСР уперше визначив у своїх планах, що перспективними в Україні є лише 10 тис. сіл, тобто третина всіх наявнихРисіч Й. До історії запровадження політики неперспективних сіл в Україні // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали друкованих читань, присвячених пам'яті Д. Пойди. - Дніпропетровськ, 1997. - С. 192. . Однак у зв'язку з надто великими обсягами матеріальних затрат на будівництво постановою грудневого (1964 р.) пленуму ЦК КПУ передбачалося "соломонове рішення": спочатку визначити в Україні показові села, яких вирішено було збудувати 15. У серпні 1965 р. Президією ЦК КПУ схвалено проекти забудови таких сілПанченко П. Динаміка соціальних процесів в українському селі // Початок десталінізації в Україні (до 40-річчя закритої доповіді М.С. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС): Матеріали "круглого столу". - К., 1997. - С. 95. Даниленко В., Новохатько Л. Економіка Україна в добу десталінізації (1956-1965). - С. 425. . Висувалося завдання здійснити їх спорудження до 1970 р, проте, за твердженням дослідників, на заплановану дату проект повністю не був реалізований. Проте ініційована кампанія все ж дала свої результати. Вже в 1990-х рр. загальновідомим стало село Ковалівка, Васильківського району на Київщині. Показушність його устрою завдячується скандальній діяльності подружжя Тетяни і Анатолія Засух. Вседозволеність, аморальність їхнього володарювання задля створення "зразкового" села (з лише півтора тисячами мешканцями) вивели його в центри наркотичної індустрії країни Ковалівка (Васильківський район): [Електронний ресурс]: uk. wikipedia.org/wiki/ Ковалівка. .

28 червня 1965 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм указом затвердила "Положення про порядок перетворення, обліку, найменування та реєстрації населених пунктів в Українській РСР". Аналізуючи наведені положення в тій послідовності, в якій вони були ухвалені, вчені зауважують, що їх розробка ґрунтувалась на змінах, що відбувались у мережі населених пунктів з певним запізненням. Сільські поселення, людність яких коливалася від кількох до 10 тис. осіб, не говорячи про інші, не менш важливі показники, взагалі ніяк не диференціювалися. Поряд з цим перехід населеного пункту від категорії сільського поселення до міського супроводжувався включенням у систему фінансових дотацій з боку держави для підтримки й забезпечення його сталого розвитку. На села такий порядок не поширювавсяУкраїнське село: проблеми і перспективи. - К., 1991. - С. 11. . І це було головною небезпекою не лише для їхнього подальшого фактичного існування. Різко підвищилася соціальна напруга, селяни неперспективних сіл не були впевненими у майбутній розвиток своїх господарств. Тривогу підсилювало і недавні драматичні події, пов'язані з ліквідацією хуторів, руйнуванням рідного обійстя, налагодженого господарського циклу і очікування переселенських митарств.

§ 2. Впливи змін у кримінальному законодавстві на соціальну стабільність

В кінці 1950-х - початку 1960-х рр. законодавство поступово позбавлялося своєї попередньої завоєнізованості та централізації судочинства. У зв'язку з прийняттям Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів УРСР відповідно до закону СРСР від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів" та законами СРСР від 25 грудня 1958 р. "Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік" і "Про затвердження Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік" з 1 квітня 1961 р. частина законів, указів, статей стали не чинними на території УРСР.

Деякі за давністю втратили свою актуальність (наприклад, постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 23 січня 1931 р. "Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту", постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 вересня 1937 р. "Про зміну постанови ЦВК і РНК СРСР від 17 липня 1935 р. “Про в'їзд і проживання у прикордонних смугах”"), деякі через лібералізацію зазнали пом'якшення (наприклад, закони СРСР від 4 лютого 1948 р. "Про затвердження Указу Президії Верховної ради СРСР “Про посилення охорони особистої власності громадян”" та "Про затвердження Указу Президії Верховної ради СРСР „Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна”", указ Президії Верховної ради СРСР від 10 січня 1955 р. "Про кримінальну відповідальність за дрібну крадіжку державного і громадського майна" та ін.) Указ Президії Верховної Ради СРСР про визнання законодавчих актів СРСР такими, що втратили чинність у зв'язку з прийняттям Кримінального і Кримінально - процесуального кодексів Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 15. - 7 квітня. - К., 1961. - С. 435-436. . Передбачалось також перегляд вже винесених суворіших вироків, якщо міра покарання за новим Кримінальним кодексом визначалася більш м'якою. Проте, це не стосувалося осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини, бандитизм, умисне вбивство та інші тяжкі злочиниПостанова Президії Верховної Ради СРСР про заходи, зв'язані з введенням в дію Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР // Там само. - С. 436-437. .

Поступова лібералізація суспільних відносин, зміна пріоритетів щодо особистісних і колективних цінностей, більша їх індивідуалізація вимагали від радянського законотворення відповідної реакції. Економічна стабільність збільшувала можливості для особистого збагачення, розвою івідповідних злочинів. Урегулювати нові правопорушення був покликаний прийнятий 27 червня 1961 р. указ "Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Української РСР". Так, відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 24 лютого 1961 р. "Про доповнення Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини", від 25 березня 1961 р. "Про доповнення статті 25 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини", від 5 травня 1961 р. "Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами", від 18 травня 1961 р. "Про внесення доповнень і змін в Закон про кримінальну відповідальність за державні злочини і в Основи кримінального законодавства" та від 24 травня 1961 р. "Про відповідальність за приписки та інші перекручення звітності про виконання планів" Кримінальний кодекс УРСР доповнювався деякими статтями, змінював трактування.

Поряд із введенням жорсткіших покарань за суто кримінальні злочини (як-то, статті, які передбачали смертну кару за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ; про особливо небезпечних рецидивістів та ін.), все ж головним чином посилювалася відповідальність за економічні порушення, зокрема урегульовувалося покарання за стрімко зростаючі, відносно нові злочини, пов'язані з валютними операціями та підробками (в усіх статтях передбачалася конфіскація майна). Розкрадання державного або громадського майна каралося позбавленням волі до 15 років; приписки та інші перекручення звітності про виконання планів - до 3 років; виготовлення, збут підроблених грошей чи цінних паперів - до 15 років; порушення правил валютних операцій - до 8, а спекуляція валютними цінностями або цінними паперами у вигляді промислу - вже до 15 років. За посередництво в хабарництві можна було отримати 2 роки ув'язнення, здійснене повторно - вже до 7.

Для особливо успішних нуворишів актуалізовувалася також каральна сила виняткової міри покарання - смертної кари. Так, присудити розстріл могли за розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, та за виготовлення з метою збуту або збут підроблених грошей і цінних паперів, вчинених у вигляді промислу.

Злочинцями, які підлягали кримінальному покаранню ставали також громадяни лише опосередковано залучені до протиправних дій інших. Так, за переховування злочинців і приховування злочинів (як-то, зрада батьківщині, шпигунство, диверсія, терористичний акт, шкідництво, бандитизм, контрабанда та ін.) каралося позбавленням волі до 5 років; недонесення про підготовку або вчинення цих перелічених злочинів - до 3 років. Ці та інші законодавчі вимоги ставали у протиріччя до існуючих людських цінностей. Не зважаючи на тиск з боку оточуючої громадян моралі радянського штибу, на її постійне намагання проникнути в основи і уневажнити канони українських патріархальних цінностей, пересічні громадяни чинили переважно "по совісті". Споконвічні традиції родинної поруки, основи християнська мораль, які також не були чужими для українців, вимагали посильної допомоги усім нужденним, без огляду на їхній правовий статус. Тим більше, без вагань вони це робили стосовно своїх близьких, і надавали допомогу, не зважаючи та те, чи знають вони про ті чи інші проступки, проблеми розбідованих. Все це множило кількість потенційних девіантів, давало можливість каральним органам розширювати поле для виявлення неблагонадійних громадян, а також відвертих противників радянського режиму.

Пропонувалося також підвищення ролі виховних чинників, суспільного впливу. Так, Комісії законодавчих передбачень Ради Союзу і Ради Національностей Верховної Ради СРСР опублікували в жовтні 1959 р. проект закону про підвищення ролі громадськості у боротьбі з порушеннями радянської торгівлі і правил соціалістичного співжиття, а також проект примірного положення про товариські суди та примірного положення про комісії в справах неповнолітніх. Зазначалося, що пропозиції "про взяття колективами трудящих на поруки та перевиховання осіб, які вчинили вперше малозначні правопорушення, зустріли повне схвалення всієї радянської громадськості" На кінець 1950-х - початок 1960-х рр. припадає час масових повернень до своїх родин засуджених за посібництво окупантам, участь у бандформуваннях та активістів націоналістичного підпілля. Тому при відмові у співпраці відповідні органи могли притягнути родичів до карної відповідальності, посилаючись на ці статті. У Комісіях законодавчих передбачень Ради Союзу і Ради Національностей // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 26. - 23 червня. - К., 1961. - С. 563. .

Проте реалії радянського життя свідчили, що лібералізація законодавства, з одного боку, сприяла гуманізації відносин між державою і її громадянами, а з іншого породжувало відчуття вседозволеності, сподівання на безкарність чи не суворість вироку. Затяті рецидивісти не полишали надії звільнитися, підпадаючи під пом'якшувальні зміни законодавства. Країна, яка вже відчула послаблення тоталітарності, отримала приріст населення від тисяч достроково звільнених громадян, більшість яких повернулася до законослухняного життя, мала убезпечитися від появи всередині суспільства відверто девіантних особнів. Їхні сподівання посилилися перед черговою річницею перемоги, коли зазвичай частішали судові рішення про нові дострокові звільнення.

5 травня 1961 р. у дію вступив указ "Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами". Ним розширювалися правові підстави для застосування розстрілу як вищої міри покарання стосовно особливо небезпечних рецидивістів та осіб, які засуджені за тяжкі злочини, тероризують у місцях позбавлення волі ув'язнених, що стали на шлях виправлення, або чинять напад на адміністрацію, або організовують з цією метою злочинні угрупування, а також беруть активну участь у таких угрупованнях.

Умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутої частини ув'язнення більш м'яким покаранням не застосовувалася: (а) до особливо небезпечних рецидивістів, (б) до осіб, до яких були застосовані умовно-дострокові звільнення від позбавлення волі або заміна не відбутої частини ув'язнення більш м'яким покаранням, якщо ці особи до закінчення невідбутого строку вчинили новий умисний злочин, за який вони засуджені до позбавлення волі; (в) до осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини, бандитизм, виготовлення і збут підроблених грошей або цінних паперів, порушення правил валютних операцій, розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, зґвалтування, що спричинило тяжкі наслідки, або зґвалтування неповнолітньої, розбій, одержання, дачу хабара або посередництво в хабарі, вчинені при обтяжуючих обставинах. Крім того, суди присуджували розстріл за розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, за виготовлення з метою збуту або збут підроблених грошей і цінних паперів, вчинені у вигляді промислуУказ Президії Верховної Ради СРСР про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами // Там само. - 1961. - № 20. - 12 травня. - К., 1961. - С. 498499. . Як бачимо, поряд з покаранням за тяжкі кримінальні злочини указ значно посилював відповідальність за економічні злочини.

На цей час влада констатувала, що в країні вже сформувався значних прошарок багатих людей, і навіть акції із внутрішніми державними позиками не могли виманити усіх вільних коштів від населення. Все більше громадян прагнуло хоча б частину грошей не тримати "під матрацом", а законним способом вкласти їх для покращення свого особистого життя (наприклад, купити автомобіль, дачу чи квартиру). З іншого боку, державі також було вигідно, аби більше вільних коштів громадян вкладалося в розбудову народного господарства країни. Крім того, держава прагнула контролювати формування цього нового прошарку, і виконання постанов ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 1 червня 1962 р. "Про індивідуальне і кооперативне житлове будівництво" та від 19 листопада 1964 р. "Про подальший розвиток кооперативного руху", дали змогу відповідним органам виявити радянських скоробагатьків.

Свободи, привнесені "хрущовською відлигою", і налагоджена на мирне благополуччя економіка повоєнного періоду поступово знімали страх пересічних українців, вони не лише поведінкою чи відвертістю у спілкуванні вільніше виказували своє бачення оточуючого світу, ставлення до рівня добробуту тощо. Вони все активніше намагалися реально змінювати своє матеріальне повсякдення, покращувати статки. "Зрівнялівка", яка була виправданою у час повоєнної відбудови, поступово ставала гальмом для людей, які вже тоді бажали і мали можливість та здібність, аби покращити своє життя.

Тим самим поступово почали змінюватися і моральні цінності: більший наголос ставився на індивідуальному задоволенні, повернулася практика грошово-побутового накопичення, посилилися випадки зловживання посадовими можливостями тощо.

На кінець 1950-х - початок 1960-х рр. ці зміни у ставленні певної частини людей до покращення рівня свого повсякдення будь-якими засобами призвели до формування в українському суспільстві окремих прошарків, номенклатурно-професійних груп, які більше за інших намагалися конкретними, часто протиправними діями змінити на краще своє матеріальне життя. Їхня підприємливість вступала в протиріччя не лише з існуючими правовими обмеженнями, а й зі ставлення до цього співгромадян. Тут спрацьовувала не лише "класова" пильність. На нашу думку, викриттю діяльності таких підприємців сприяла природна людська заздрість, намагання утримувати і утримуватися у рівній для всіх бідності.

На цей час в Україні помітно збільшилася кількість обвинувачуваль - них виступів на зборах робітничих колективів, партійно-комсомольських зібрань, кількість анонімних і відкритих листів до відповідних органів, у побутових і стихійних конфліктах почастішали такі викриття, звинувачення у економічних злочинах стали передувати іншим правопорушенням. І саме цю ситуація і констатував черговий запізнілий указ. Йдеться про указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. "Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя".

Якими б не видавалися, на перший погляд непідготовлених читачів, юридично казуїстичними текстуальні виклади правових документів, їх сутність завжди викривали перші акценти й пояснення появи таких актів. Адже у преамбулі й перших статтях будь-якого законодавчого акту чи розпорядження зазвичай закладалися головні мотиви їх появи, називалися головні винуватці й порушники, напрямки боротьби, відповідальні за це особи чи організації тощо.

Тут доречно порівняти сутність обвинувачення громадян в "антигромадському паразитичному способі життя", які трактувалися і в указі Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя", і в указі Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. "Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя"Його дія і масштаби застосування згодом були посилені указом Президії Верховної Ради СРСР "Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя" (2 червня 1948 р.). Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 25. - 16 червня. - К., 1961. - С. 553-555. Це звинувачення я можу проілюструвати на прикладі своєї родини, коли мій дід, Сіліч Гнат Вікентійович, інвалід війни І групи, отримавши дозвіл у Звенигородській районній фінансовій інспекції на приватну кустарну діяльність, сплачуючи відповідний податок, виробляв у себе вдома пречудове домашнє приладдя (ножі, тертушки, сита та ін.), яке користувалося великим попитом у всій Черкаської області. Але він регулярно потерпав від зненацьких перевірок інспекторів, які намагалися застати його на залученні "найманої праці". . Якщо в першому під звинувачення підпадали переважно селяни, які не виконували трудодні і які не були членами колгоспів, то в другому указі в "антигромадському паразитичному способі життя" обвинувачувалися громадяни, які займалися приватнопідприємницькою діяльністю, забороненими промислами, спекуляцією.