11

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний автомобільно-дорожній університет

Роль партії кадетів у формуванні системи політичної влади Росії після Лютневої революції 1917 р.

Золотарьов В.С., кандидат історичних наук,

доцент кафедри українознавства

Досліджується власна роль кадетської партії щодо формування системи політичної влади Росії після повалення самодержавства. Розглянуто відношення до факту Лютневої революції у середині кадетської партії. Проаналізовано роль кадетської партії у створенні Тимчасового уряду та її ставлення щодо продовження Першої світової війни та проведення Установчих зборів. Доведено, що кадети мали власну позицію щодо вирішення зазначених проблем, яка виходила з програмних настанов партії.

Ключові слова: Конституційно-демократична партія, Російська імперія, Державна Дума, Тимчасовий уряд.

Лютнева буржуазно-демократична революція у Росії - це одна з найбільш важливих тем політичної історії Росії ХХ ст., яка на жаль, має дуже протилежні оцінки. За радянських часів більше уваги мала Перша революція в Росії 1905-1907 рр. та звичайно, Велика Жовтнева Соціалістична революція 1917 р. Винятком можуть бути роботи відомих радянських істориків як: Н.Г. Думової, В.С. Дякіна, В.І. Старцева, В.В. Шелохаєвата ін. Сучасна російська історична наука у висвітленні подій Лютневої революції 1917 р. все частіше акцентує свою увагу на її доцільності. Частина істориків її засуджують, особливо звинувачуючи при цьому діяльність партії кадетів, Прогресивного блоку та лібералів взагалі. Саме ці політичні сили, на думку цих істориків, підірвали самодержавну систему і тим зруйнували Російську імперію. Інші науковці, навпаки, доводять закономірність цієї революції та необхідності реалізації поставлених перед нею задач. Прикладом може служити Всероссийская научно-практическая конференция “Российский либерализм в региональном измерении: идеи, структуры, тактики, лидеры”, яка відбулася у 2008 р. у Ярославлі, де розглядалася роль лібералів у революції.

Таким чином, мета даної статті полягає саме у об'єктивному висвітленні ролі кадетів у ході та наслідках Лютневої революції. Для досягнення цієї мети автор використовує комплекс документальних джерел: архівних та опублікованих матеріалів.

партія кадет самодержавство політична влада

Початком Лютневої революції прийнято вважати події у столиці, які розгорнулися в міжнародний жіночий день 23 лютого 1917 р. Уряд виявився зовсім нездатним запобігти тим революційним виступам, які почалися, почав обговорювати питання, про те, чи розпустити Державну Думу або оголосити перерву в її роботі. З метою порятунку свого становища та приборкання революції, уряд пішов на переговори з лідерами Прогресивного блоку.

Головним стало питання про формування влади. Ліві кадети підтримали пропозицію меншовиків і трудовиків про те, щоб Дума взяла на себе організацію нової влади [1, спр.32, арк.187]. М.В. Некрасов переконував встановити військову диктатуру. На його думку, потрібно домогтися від уряду указу про передачу всієї повноти влади товаришу військового міністру, генералу О.О. Маніковському. П.М. Мілюков відреагував миттєво і заявив, що старий уряд уже випустив владу зі своїх рук і вступати з ним у переговори даремно. Однак Думі проголошувати себе владою також не варто, оскільки законодавча установа брати на себе виконавчі функції не може. Відкидаючи план М.В. Некрасова, П.М. Мілюков радив зупинитися на реальному плані поділу влади між представниками династії й Думою [7, с.472].

Авторитет П.М. Мілюкова виявився значним у цей критичний час. Було прийнято його рішення про створення Тимчасового комітету членів Державної думи. Мета Комітету полягала у відновленні порядку та встановленні відносин з політичними лідерами й установами. До з'ясування обставин і прояснення ситуації, “ця, формула мала ту перевагу, яка задовольняла потребам часу та нічого не визначала надалі. Обмежуючись мінімумом, вона все-таки створювала новий орган і не підводила думців під кримінал” [7, с.483].

Кадети прагнули одержати можливість приймати безпосередню участь у справах державного управління. Саме за цю мету й повела свою боротьбу кадетська партія в Лютневій революції, яку кадети прагнули реалізувати, не за допомогою революційної боротьби, включаючи збройне повстання, а тільки законним, парламентським шляхом.

Подальша доля самодержавства не цікавила більшість російського суспільства. Кадети зіграли важливу роль у формуванні серед населення думки, відповідно до якої проведення необхідних реформ можливо лише за умов обмеження самодержавної влади, що самодержавство уявляє собою перешкоду до прогресивного розвитку Росії. Всього цього, як вважали кадети, можна було досягти встановленням у Росії конституційної монархії, на зразок Англії. Ось чому лідер кадетської партії так наполегливо вмовляв Великого князя Михайла Олександровича прийняти владу [7, с.459]. Кадети відіграли певну роль у ліквідації системи самодержавної влади.

Відразу ж після Лютневої революції ЦК кадетської партії звернувся до громадян Росії із закликом до єдності: “Нехай у загальному пориві забудуться старі пережитки й нехай ніколи вони не воскреснуть знову, нехай Батьківщина вийде з важких випробувань щасливою, вільною об'єднаною любов'ю та загальним братством" [2, спр.839, арк.2].

5 березня 1917 р. у редакційній статті газети “Речь”. “Народно-російська революція" було записано: “Усі брали участь у цій революції - і пролетаріат, і війська (більшість якого складали селяни), і буржуазія, навіть частина дворянства, взагалі майже всі суспільні сили країни. А тому ніхто не має на неї виключного права. Усі захотіли, перш за все, бути росіянами, а потім уже представниками своїх класів. Тільки б це об' єднання збереглося до того великого дня, коли обрані загальним, таємним та рівним голосуванням Установчі збори об' єднають весь народ і приймуть загальне національне рішення класовим спорам. Нехай до того часу вони змовкнуть" [8, 5 марта 1917]. Ми бачимо, що кадети в цей важкий час послідовно проводили свою ідею позакласової партії, стали відстоювати ідею класового миру. Кадети були праві в тому плані, що російська Лютнева революція 1917 р. мала свої суттєві особливості, які відрізняли її від попередніх революцій. Якщо у революціях кінця ХУІІІ початку XIX ст. в Західній Європі головною революційною силою дійсно була буржуазія, то в Лютневій революції в Росії активну участь брали майже всі верстви населення.

Як відомо, В.І. Ленін висунув ідею негайного переходу від революції буржуазної до революції соціалістичної. Кадети відреагували миттєво: “Ідея безперервної революції зовсім була непридатною для КДП. Як би не ставитися до революційної тактики, як прийому вирішення політичних питань, у всякому разі, економічні та соціальні питання не допускають безперервної революції" [10, с.519]. Економічний і соціальний прогрес можливий лише на основі розвитку продуктивних сил країни. Таким чином, безперервна революція неминуче веде до їхнього виснаження, підриває фінанси країни, руйнує промисловість. Разом з тим, послідовно розоряє селянство й знесилює робітничий клас і зрештою створює лише ґрунт для самої небезпечної із всіх реакцій - для суспільної реакції та громадянської війни" [2, спр.727, арк. I].

Саме тому більшість членів кадетської партії розуміла, що виходити за межі Лютневої революції було небезпечно для майбутнього країни. Потрібно було спокійно довести країну до Установчих зборів, які й мали визначити майбутнє Росії. Однак, серед членів партії були й такі, що вважали і Лютневу революцію помилкою. Таку позицію розділяла частина “правих" кадетів на чолі з П.Б. Струве. Ось до якого висновку приходить він після Лютневої революції 1917 р: “Жовтнева революція 1905 р. могла б принести Росії реальну політичну свободу й народне представництво у відповідній її культурному рівню формі, і в той же час, внести заспокоєння у суспільство, але при двох умовах, які не були виконані. Перша полягала в тому, що влада безповоротно встане на ґрунт тих конституційних принципів, які вона наголосила. Друга полягала в тому, щоб освічений клас зрозумів, що після введення народного представництва (хоча б часткового) соціальному миру загрожує вже не історична влада, а ті елементи “громадськості”, які заради радикальних вимог бажають продовжувати революційну боротьбу з історичною владою” [10, с.27].

“Це визначало, що для російських лібералів. (перш за все кадетів) з 17 жовтня 1905 р., особливо, з часу скликання I Думи, небезпека надходила не праворуч, а ліворуч, але, на жаль, партія народної свободи цього не зрозуміла, у чому я бачу її головну історичну помилку або гріх” [10, с.29]. У той же час П.Б. Струве звинуватив і Верховну владу за те що". її боротьба з лібералами є заохочення революційних елементів до активних дій у країні” [10, с.30]. Своє негативне ставлення до Лютневої революції Струве пояснював тим положенням, що: “Катастрофа монархії для росіян визначала й катастрофу самої Росії, багато освічених росіян стали монархістами з почуттям російського патріотизму" [10, с.7].

Кадетська партія, в цілому, Лютневу революції сприйняла позитивно. Зусилля кадетських лідерів відразу після Лютого 1917р. було спрямовано на вирішення наступних завдань: покласти кінець виступам народу і відновити порядок у столиці [1, спр.32, арк.189]. При цьому вони прагнули чинити на маси достатній вплив, забезпечити підтримку армії й всіма силами намагалися уникнути громадянської війни. Все це можна було здійснити лише за рахунок проведення тих реформ, які були потрібні для подолання політичної та економічної кризи в Росії.

Кадети, розуміли, що для оволодіння революційною ситуацією з метою здійснення своїх програмних настанов, необхідно мати значну підтримку у військах. Багато кадетів під час Лютневої революції проводили численні мітинги перед військами. Тільки П.М. Мілюков протягом 28 лютого неодноразово виступав у військових частинах, закликаючи солдатів “зберегти єднання з офіцерством, без якого вони перетворяться у пил”, “знайти своїх офіцерів і чекати наказів Тимчасового комітету”, “спокійно розійтися по казармам та робити те, що накажуть ваші офіцери" [7, с.458]. У промові перед солдатами Гренадерського батальйону він у той же день заявив, що потрібно підкорятися Тимчасовому комітету членів Державної Думи й “ніякої іншої влади, тому що двовладдя небезпечно й загрожує нам анархією та роздробленням сил" [8, 28 февраля 1917]. Це означало, що кадети із самого початку революції не прагнули ділити владу з ким би то не було. Вони намагалися все зосередити в руках Тимчасового комітету, де крім них були і близькі їм за духом політики, які поділяли ліберально - еволюційну концепцію подальшого розвитку Росії. Входження соціаліста О.Ф. Керенського до складу членів Комітету розглядалося кадетами як можливість продемонструвати суспільству свій демократизм і мати добрий контакт з Виконавчим комітетом Петроградської Ради. Лідери Петроградської Ради вважали, якщо революція буржуазна, то й очолювати її повинна буржуазія. Таку позицію поділяв й один із лідерів Ради В. Суханов, який вважав: “Влада, що йде на зміну самодержавству, повинна бути тільки буржуазною." [12, с.299].

Ліберали, на чолі з кадетами, хоча й були дещо шоковані розмахом революційного руху, але не відмовилися від наміру зосередити у своїх руках всю повноту влади та взяти на себе всю відповідальність. Обставини складалися так, що ліберали об'єктивно були приречені до влади. Але з кожним днем розвитку політичної ситуації влада волею або неволею вислизала з рук Тимчасового уряду, головною причиною цьому була діяльність Петроградської Ради. Влада

Тимчасового уряду, по деяким параметрам діяльності, мала ознаки безсилля. Ця влада, як говорив П.М. Мілюков, не мала звичного для народу “символу” [7, с.459]. Влада підкорялася тиску Петроградської Ради, яка систематично створювала перепони і паралізувала діяльність уряду [4, с.174].

Член Виконавчого комітету О. Станкевич дає таку характеристику Раді: “Рада - це збори напівграмотних солдатів, яка виявилася керівною тому, що вона нічого не вимагала, а була тільки організацією, яка приховувала повне безвладдя. Дві тисячі тилових солдатів і вісімсот робітників Петрограда, утворили установу, яка претендувала на керівництво всім політичним, військовим, економічним та соціальним життям величезної країни! Газетні звіти про засідання Ради свідчили про дивну неосвіченість та хамство, які панували там. Було боляче й гірко за таке “представництво" Росії” [12, с.176].

Тимчасовий уряд з перших кроків потрапив у залежність до Петроградської Ради. Уряд вже не міг протиставити їй ні силу, ні тверду волю до опору й боротьби. Кадети з кожним тижнем втрачали ініціативу тому, що намагалися зберегти російську державність та не хотіли проголошувати такі лозунги, які лунали з боку Петроградської Ради. Уряд говорив більше про обов'язки, Рада - про права. Перший “забороняв”, друга, “дозволяла”. “Рада руйнувала російську державність - вона її постійно розхитувала і, розхитала до катастрофи армії й прийняття більшовизму" [7, с.469].

Одним з головних в цей час залишалося питання щодо війни та миру. Відбувалися постійні дискусії між кадетським ЦК та членами уряду відносно цієї проблеми. П.М. Мілюков відстоював таку точку зору, що вирішувати внутрішні проблеми можливо, тільки після успішного завершення війни. Після проведення переговорів Мілюкова з представниками Антанти, стало зрозуміло, що Німеччину охопила криза і вона не в змозі продовжувати війну в попередніх масштабах. У результаті перемоги Антанти над Троїстим союзом та виконанням Росією своїх договорів, Росія отримала б західноукраїнські землі, збільшила свій вплив на Балканах та мала б контроль над Чорноморськими протоками. Крім того, Росія отримала б значну контрибуцію від Троїстого союзу. Все це дозволило б Росії подолати соціально-економічну кризу.

Іншу позицію зайняли представники Ради, яка 14 березня звернулася до народів усього світу із закликом: “Почати рішучу боротьбу із загарбницькими планами урядів всіх країн і взяти у свої руки вирішення питання про війну й мир”. Рада пропонувала Тимчасовому уряду й особисто П.М. Мілюкову звернутися до країни із заявою, що ми, по-перше, будемо діяти у напрямку “миру без анексій і контрибуцій, рішуче відмовляємося від завойовницьких імперіалістичних планів й, по-друге, зобов'язуємося невідкладно почати перед союзниками кроки, спрямовані на досягнення загального миру” [5, с.375]. “Марно я намагався переконати самого Церетелі, циммервальдця через непорозуміння, що соціалісти - патріоти воюючих країн, що перебувають при влади, ніколи на циммервальдську позицію не стануть й, домовитися з ними на цьому ґрунті неможливо" - писав П.М. Мілюков [7, с.483].

Лідерам кадетського ЦК та членам Тимчасового уряду, потрібно було вирішити: чи може Росія взагалі продовжувати війну? Якщо може, то чи зможе вона продовжувати попередню політику? Обидва питання, військове і дипломатичне, були пов'язані. Але так гостро вони ніколи ще не ставилися. Лідери Петроградської Ради цього не враховували, оскільки поставити їх так - означало б вийти з війни за допомогою сепаратного миру, що розглядалося як ганьба, несумісна із честю й гідністю Росії. Припинити війну визнавалося можливим тільки шляхом підписання загального миру, разом з союзниками. “Але як підписати такий мир, не змусивши не тільки нас, але й їх змінити свою політику? А це було майже неможливо, і захисники такого рішення неминуче потрапляли в замкнуте коло” - писав П.М. Мілюков. На таких підставах Мілюков і робив висновок, що “необхідно продовжувати і цю війну і цю політику” [7, с.482]. Саме таку позицію підтверджує й генерал німецької армії Люндендорф, який писав у своїх спогадах: “Якби росіяни атакували нас хоча б з невеликим успіхом у квітні й травні 1917р. боротьба була для нас надзвичайно важкою й катастрофічною. Тільки російська революція врятувала нас у квітні - травні 1917 р. від поразки" [7, с.483].

Таким чином, засуджувати політику Тимчасового уряду та особисто міністра закордонних справ П.М. Мілюкова щодо війни та миру не зовсім коректно. З моральної точки зору вихід з війни шляхом сепаратного миру не тільки принижав честь та гідність країни, але й ставив під сумнів ті мільйони жертв, які понесла Росія під час війни. Крім того, перемога була вже близька і потрібно було лише спільними зусиллями союзників добити знесиленого ворога.

У той час, коли кадети ще мали значний вплив у Тимчасовому уряді, відбувалися гострі дискусії відносно форми правління майбутньої Росії. На УІІ делегатському з'їзді кадетської партії, який проходив наприкінці березня 1917 р. в першому пункті резолюції було записано: “Росія повинна бути демократичною парламентарною республікою. Законодавча влада повинна належати народному представництву. На чолі виконавчої влади повинен стояти президент республіки, який обирається на певний строк народним представництвом та безпосередньо керує відповідальним перед народним представництвом міністерством [9, с.27]. У другому пункті резолюції говорилося про скликання Установчих зборів, за допомогою яких й необхідно було вирішити всі важливі у суспільстві проблеми [9, с.28].

Але надалі, частина кадетської партії, яка мала багатий досвід думської практики, прийшла до висновку про несвоєчасність скликання Установчих зборів в умовах “анархії і відсутності парламентських традицій у Росії”. Вони висували тезу про те, що необхідно створити відповідні умови щодо скликання Установчих зборів. Якщо цього не зробити, то може з'явитися перспектива встановлення у Росії диктатури [3, арк.7].

Кадети, в умовах складних обставин у країні, прийшли до усвідомлення того, що після кінця роботи зборів, після визначення типу державного устрою й прийняття основного закону, знову потрібно мати багато часу на організацію й проведення нових виборів у нову законодавчу установу (на зразок західного парламенту) й формування уряду. Під час війни в умовах розвалу господарства й голоду, Росія такого часу не мала. Тому слідом за відомим правознавцем, членом кадетської партії О.Э. Нольде, й багато інших прихильників Установчих зборів прийшли до висновку, що збори повинні працювати як парламент із установчими функціями. Й вирішити йому необхідно не тільки головні питання про майбутній устрій держави і Конституцію, але й інші, у тому числі дрібні питання російського державного управління. Іншими словами, депутатам Установчих зборів потрібно було займатися щоденною політичною парламентською практикою. От чому кадети не прагнули так швидко вирішити й земельне, національне і багато інших питань.

Кадети, які раніше у Державній Думі були ближче до лівого центру, навесні 1917 р. ставали все більше правим центром. Їхня програма, яка відстоювала принцип приватної власності, передачу селянам частини поміщицької землі за викуп, війну до переможного кінця, приваблювала тепер лише тих, кого лякала і відштовхувала революція. До лав кадетської партії почали входити царські чиновники та представники великої торгово-промислової буржуазії.

Новий склад партії, її ідейне обличчя, боротьба проти Ради, намагання встановити військову диктатуру не сприяли підтримки кадетів, народ почав відвертатися від них. Революційний настрій що охопив народні маси не сприяв зміцненню кадетів при владі. Їхня програма жорстоко критикувалася соціалістичними партіями, в першу чергу більшовиками.

Слід мати на увазі, що без широкого революційного руху народних мас, який почався в останні дні лютого 1917 р. кадети не змогли б опинитися на чолі політичної боротьби й диктувати свої умови цареві. Але немає достатніх підстав однозначно заявляти, що народні маси домоглися б свого й без діяльності ліберальної опозиції, без позиції, зайнятою Державною думою, де кадети відігравали помітну роль, без діяльності загальноросійських громадських організацій, де вони також були на провідних ролях.

Список використаних джерел

1. Державний архів Російської Федерації. - Ф.523. - Спр.32, 40.

2. Там само. - Ф.579. - Оп.1. - Спр.718, 727, 839, 3514. Личный фонд П.Н. Милюкова.

3. Там само. - Ф.523. - Оп.3. - Спр.20 Материалы Прогрессивного блока; Спр.413 Документы ПНС в Украине.

4. Думова Н.Г. Кадетская партия в период первой мировой войны и февральской революции / Н.Г. Думова. - М.: Наука, 1988. - 267 с.

5. Исторический опыт трех российских революций. Кн.2: Свержение самодержавия: Вторая буржуазно-демократическая революция в России / [Гл. ред. : П.А. Голуб и др.]. - М.: Политиздат, 1986. - 415с.

6. Кокошкин Ф.Ф. Вопрос о местной автономии в России и на Западе / Ф.Ф. Кокошкин // Русские ведомости. - 1911. - №120.

7. Милюков П.Н. Воспоминания / П.Н. Милюков. - М.: Политиздат, 1991. - 618 с.

8. “Речь”, ежедневная газета, орган ЦК КДП (1906-1917).

9. Стенографический протокол заседания УП съезда ПНС / [ЦК ПНС]. - Пг. - 1917. - 154 с.

10. Струве П. Размышления о русской революции / П. Струве. - София, 1921. - 112 с.

11. Съезды и конференции конституционно-демократической партии: в 3-х т. / [сост. Лежнева О. Н.]. - М.: “Российская политическая энциклопедия” (РОССПЭН), 2000. - Т.3: Кн.1: 1915-1917 гг. - 831 с.

12. Тыркова-Вильямс А.В. Воспоминания. То, чего больше не будет / Послесл. В.В. Шелохаева / А.В. Тыркова-Вильямс. - М.: Слово / Slovo, 1998. - 560 с.

Размещено на Allbest.ru