Боротьба українського народу за оволодіння Кримом та узбережжям Чорного моря

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боротьба українського народу за оволодіння Кримом та узбережжям Чорного моря

У добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу українці намагаються відвоювати узбережжя Чорного моря та навіть оволодіти Кримським півостровом. При цьому наші пращури здійснювали упереджувальні наступальні походи на причорноморські володіння Османської імперії. У 1610-х рр. козаки нападають на турецькі володіння поблизу болгарського міста Варна, у 1614 р. - здійснюють морський похід через Чорне море до турецької Анатолії і штурмують фортецю Синоп, у 1616 р. - нападають на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, а також околиці Варни та Констанци, у 1621 р. - знову здійснюють похід до Синопу, в 1624 р. - атакують османські поселення на Босфорі та околиці Стамбула, в 1625 р. - нападають на Трапезунд та фортецю Кара-Харман неподалік Констанци на чорноморському узбережжі.

Згідно з повідомленнями тогочасних мусульманських джерел, в морському поході 1625 р. до берегів турецького еялету Румелія взяли участь близько 350 (!) козацьких човнів-"чайок". "Численні можна згадати вояцтва того... мужні подвиги, які Турецьку Імперію невпинно знесилюють і далеко воно в цьому всі армії Європейські випереджає, як самі Турки підтверджують, які нічого так не лякаються як самого імені Козаків...", - так оцінював тогочасне воєнне мистецтво українського козацтва польський священик Павло Пясецький. Наприкінці XVI - першій половині ХVП ст. козацькі морські походи значно змінили політику, економіку та щоденне життя в басейнах Чорного та Азовського морів, адже з цього часу Чорне море перестає бути таким собі "внутрішнім озером" Османської імперії.

З утворенням Української козацької держави гетьманський уряд Богдана Хмельницького починає формувати власну чорноморську політику. Протягом 1648-1649 рр. між Україною і Туреччиною було укладено кілька договорів військово-політичного і торгівельного характеру. Зокрема, у першому пункті "Договору між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі" відзначалося, що "Цісар його милість Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному. - Т.Ч.) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів".

Особливості чорноморської політики Б. Хмельницького полягали в тому, щоб в особі Османської імперії забезпечити собі надійного союзника (через набуття номінального васалітету) й таким чином позбавити турецького султана можливості за спиною Української козацької держави вступити у коаліцію з Річчю Посполитою. Окрім того, мир зі Стамбулом передбачав також розірвання кримсько-польського союзу та мирні стосунки з Кримським ханством, військова допомога якого суттєво допомагала у війні з Річчю Посполитою. Дуже важливим для економіки молодої козацької держави залишався вихід до портів Чорного моря для ведення міжнародної торгівлі. Очевидно, що втілити такі свої плани у життя гетьману Б. Хмельницькому цілком не вдалося, адже татари періодично відмовлялися від підтримки Війська Запорозького й переходили на бік короля Речі Посполитої, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у Москви. Та й Османська імперія, яка була втягнута у війну з Венецією на Середземному морі, так і не змогла надати необхідного військового захисту козацькій України ні в 1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр., тобто тоді, коли оголошувалося про підлеглість українського гетьмана турецькому султану.

З часом політика гетьманських урядів України щодо Османської імперії та залежного від нього Кримського ханства змінюється у напрямку поновлення воєнних дій з Стамбулом і Бахчисараєм. Влітку 1687 р. 60-тисячне українське військо на чолі з гетьманом І. Самойловичем разом з московськими підрозділами здійснило виснажливий похід до Перекопу на Кримському півострові. І хоча з першого разу Кримське ханство завоювати не вдалося, однак українські війська на певний час стримали військові апетити Бахчисараю щодо проникнення до Центрально-Східної Європи й тим самим значно ослабили Високу Порту. І саме у серпні 1687 р. турки, не дочекавшись допомоги від татар і ногайців, отримали дошкульну поразку від австрійців під Мохачем. "А та праця наша (походи на Крим. - Т.Ч.) не за однією їх царської пресвітлої величності Російської монархії..., але й для захисту країн Корони Польської буде..." - відзначав з цього приводу гетьман І. Самойлович.

Протягом вересня-жовтня 1688 р. лівобережний охотницький полк Іллі Новицького разом з козаками Переяславського полку атакував турецьку місто-фортецю Очаків. Українці спалили посад міста й взяли у полон значну кількість татар. Тоді ж за розпорядженням гетьмана Івана Мазепи (який був обраний на Коломацькій козацькій раді 25 липня 1687 р. замість Самойловича) у гирлі Самари спорудили Новобогородицьку, а невдовзі й Новосергіївську фортеці, які б не лише обороняли Україну та Московію з півдня, але й слугували військовою базою для підготовки нових походів на Крим. Зведення цих укріплених пунктів було передбачено українсько-московським договором 1687 р., який було укладено поблизу Коломаку на Харківщині і в якому було наступне положення: "виказати дбання для притиснення і стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і малоросійські міста і зробити на цьому боці Дніпра напроти Кодака (суч. м. Дніпропетровськ. - Т.Ч.) шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на ріці Самарі, і на ріці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями".

У березні-червні 1689 р. Батурин і Москва здійснили другий великий похід з метою завоювання Кримського ханства. На той час об'єднана армія нараховувала близько 160 тисяч чоловік - 110 тис. московського війська, 40 тисяч козаків Лівобережної України на чолі з І. Мазепою та більше 10 тисячі запорожців. Ця грандіозна військова операція, незважаючи на локальні перемоги над окремими татарськими загонами, також закінчилися невдачею. Їхня причина полягала, насамперед, у непідготовленості московських військ до війни з кримською кіннотою та довгочасного перебування в умовах степу, де за відсутності спеціальної тилової служби було складно поповнювати запас провіанту і фуражу.

Проведення цієї кампанії не дало змоги кримському ханові допомогти турецьким військам на Дністрі, Пруті й Дунаї, а також сприяло успішним діям венеціанського флоту проти кораблів Османської імперії на Середземному та Чорному морях. Адже турки змушені були тримати значні сили свого флоту для оборони причорноморського узбережжя. У зв'язку з Кримським походом 1689 р. московсько-українського війська султан відмовився від наступальних дій на Балканах, а також змушений був перекинути частину своєї дунайської армії для посилення фортець у Північному Причорномор'ї та Криму.

З початком останнього десятиліття буремного XVII ст. було розпочато проведення спільних військових операцій козацьких полків з Лівобережної та Правобережної України, а також Запорозької Січі та Слобожанщини проти татар і ногайців. Кримські татари не лише здійснювали постійні напади на українські землі, але й дієво допомагали туркам воювати з Австрійською імперією та її союзниками у Центральній та Південно-Східній Європі. Однією з перших таких кампаній стала участь підрозділів С. Палія та козаків з Переяславського полку Лівобережної Гетьманщини у битві з татарами, яка відбулася у травні 1690 р. на р. Тікич поблизу Білої Церкви. Наприкінці червня того ж року гетьман Іван Мазепа наказав компанійському полковнику І. Новицькому готуватися до спільного з правобережцями походу на турецьку фортецю Кази-Кермен у пониззі Дніпра. З боку Лівобережжя в цій операції, яка відбувалася з 22 липня до 16 серпня, взяли участь близько 4 тисяч компанійців та сердюків, козаки Переяславського і Лубенського полків, а зі сторони Правобережжя - тисячний підрозділ С. Палія. Крім того, у липні 1690 р. об'єднані українські війська під керівництвом генерального осавула І. Ломиковського атакували Очаків. У той же час козаки вінницького полковника Самуся (Самійла Івановича) воювали з татарами поблизу Білгорода і Килії на Чорному морі.

Основним методом боротьби з турками і татарами у цей час стали несподівані рейди, в ході яких по опорних пунктах та місцях зосередження противника наносилися блискавичні удари. Такі військові дії проти володінь Османської імперії в Північному Причорномор'ї планувалися країнами-учасницями антитурецької коаліції й, головним чином, організовувалися в гетьманській канцелярії І. Мазепи. Трьохтисячний загін українського козацтва з "обох берегів" Дніпра у березні 1691 р. здійснив похід до Буджаку на узбережжя Чорного моря й розгромив частину місцевої орди. Навесні 1692 р. відбулася чергова виправа правобережного та лівобережного козацтва до Очакова. "...Весь народ український, особливо запорожці, бажають битися з невірними, сподіваючись на велику користь", - відзначав у цей час гетьман І. Мазепа.

У квітні 1693 р. білоцерківський полковник С. Палій писав з Фастова до Яна ІІІ Собеського: "...Коли той неприятель меча святого посягнув на все християнство... До того ж спільна і нерозірвана Ліга Монарша квітне вашої королівської милості пана мого милостивого; щоб Цар Пресвітла Величність просив на услуги і підданих до спільної праці проти того неприятеля. Тоді я, слуга і підданий, не бажаючи попасти в гнів монаршої вашої королівської милості пана мого милостивого, дідизної, не відмовляюсь від тієї праці до порятування Християн". Восени того ж року С. Палій разом з підрозділами Лівобережної України (до 7 тисяч козаків) здійснили напад на околиці Тягині у Молдавії й витримали кількаденний бій з військами Білгородської орди.

Влітку 1694 р. козаки Київського полку Костянтина Мокієвського, компанійці з полків Григорія Пашковського і Михайла Кузьмовича та правобережне козацтво під керівництвом С. Палія вже вкотре штурмували Очаків й захопили сотню полонених. Через деякий час 20-тисячне українське військо наказного гетьмана і чернігівського полковника Якова Лизогуба (до нього входили й правобережні підрозділи) воювало у буджацьких степах, де "села спустошили, і багато ясиру набрали, і іншої здобичі, і в цілості повернули...".

Восени 1694 р. козаки лубенського полковника Леонтія Свічки, компанійці Іллі Новицького разом з правобережцями та запорожцями знову здійснили успішний похід до Північного Причорномор'я. Повертаючись з Буджаку до Фастова, С. Палій надіслав до білоцерківського коменданта "реляцію" з повідомленням про знищення 7 татарських поселень, захоплення 23 гармат і наметів самого хана, подарованих тому султаном. Фастівський полковник відправив до польського короля й коронного гетьмана 20 полонених "язиків". Того ж року загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Запорозької Січі Шарпилом атакував Перекоп і захопив на Сиваші татарську вежу, прапори, 8 гармат та захопив 200 полонених. Цей напад було здійснено з метою відволікання татар від допомоги туркам в Угорщині.

Протягом 1695-1696 рр. Московська держава та Лівобережна Гетьманщина здійснили два великих походи на зайнятий турками Азов та один у пониззя Дніпра. Метою цих операцій було відвоювання в Османської імперії та Кримського ханства виходів до Чорного та Азовського морів. Вже під час проведення першого Азовського походу, який хоча й не завершився взяттям Азова, українськими військами було завойовано чотири турецькі фортеці у пониззі Дніпра - Кази-Кермен (Газі-Кермен), Мустріт-Кермен (Нус- рет-Кермен, Таванськ, Тавань), Мубарек-Кермен (Мубеуре-Кермен) та Іслам-Кермен (Шах-Кермен). Влітку 1695 р. з наказу І. Мазепи було здійснено один з найбільших морських походів українського козацтва того часу. На чолі з кошовим отаманом Я. Морозом 1 тисяча 740 запорожців та лівобережних козаків на 40 човнах атакували турецькі судна в Чорному морі. Під час морських боїв українцями було знищено 3 ворожих кораблі та захоплено декілька десятків полонених.

У жовтні 1696 р. гетьман І. Мазепа вислав козацькі полки на ті шляхи, якими "бусурманські війська ходили на німецьку війну" до Австрії та Угорщини. У листопаді того ж року частини Полтавського полку на чолі з Ф. Шепелем і Миргородського полку під керівництвом І. Мировича разом з охотницькими підрозділами Лівобережної Гетьманщини на чолі з С. Палієм (цьому полковникові з Правобережжя, з огляду на його військовий хист, довірялося командувати об'єднаними військами) атакували татарські поселення поблизу придністровського м. Дубоссари. Тоді ж для боротьби з турками на морі та нападу на ворожі фортеці в Україні було виготовлено 70 великих та майже тисячу малих морських човнів. Протягом 1697 р. значні сили українського козацтва здійснили так званий другий Дніпровський похід, під час якого відбулися важливі бої з турками за утримання стратегічних фортець у пониззі Дніпра. Останньою спробою завоювати причорноморський Очаків став похід військ гетьмана І. Мазепи у травні-серпні 1698 р.

8 лютого 1700 р. Петро І вручив гетьману І. Мазепі щойно заснований найвищий імперський орден св. Андрія за доблесну участь багатотисячних козацьких полків у російсько-турецькій війні 1686-1699 рр. Від імені європейських країн, що входили до Священної Ліги, польський король Август ІІ Сас у 1703 р. нагородив І. Мазепу за боротьбу проти турків і татар орденом Білого Орла, а австрійський імператор Йосип І Габсбург надав лівобережному гетьману, в т. ч. і за військові заслуги, титул "найсвітлішого князя Священної Римської (Австрійської. - Т.Ч.) імперії". Такі дії європейських монархів переконливо засвідчували значний внесок українців у війну християнських країн з Османською імперією. "Протягом 12 років, від початку свого гетьманування, зробив я 11 літніх і 10 зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Україна", - писав з цього приводу сам І. Мазепа. політика гетьманський османська кримське

Після закріплення на берегах Балтійського моря, Російська імперія з новими силами починає воювати з Османською імперією за право бути одним з господарів Чорного моря. Війна з Туреччиною 1735-1739 рр. відзначалася тим, що до складу російської армії безпосередньо включалися козацькі полки з Лівобережної України (Гетьманщини), Слобожанщини та Запорозької Січі. Згідно з військовим реєстром 1739 р. українців нараховувалося 32 тисячі чоловік. Хоча ця війна закінчилася невдачею для Санкт-Петербургу, однак було здобуто цінний досвід, адже під час бойових операцій війська діяли на території Криму.

Саме запорозькі козаки у травні 1736 р. першими перейшли Сиваш і на чолі з кошовим отаманом І. Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. Через деякий час запорожці розгромили орду нуредин-султана (одного з заступників кримського хана) й захопили його прапор, бунчук і булаву. Під час цього бою загинуло близько 200 січовиків, а всього протягом усієї війни поклали голови майже 1 500 українських козаків. Зокрема, під час здобуття Гезлева (суч. Євпаторія) у червні 1736 року було смертельно поранено миргородського полковника Павла Апостола. А у боях за Крим загинув відомий український літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка.

16 червня 1736 р. корпус генерал-майора Репніна, у складі якого перебувало близько тисячі запорожців, навіть завоював татарську столицю Бахчисарай. У наступні роки Запорозька Січ виконувала роль прикордонного форпосту Російської імперії у протистоянні з Стамбулом за Крим. Окрім того, запорожці проводили постійну розвідку боєготовності турецьких і татарських збройних сил та доповідали про це київській і петербурзькій владі. Велику участь українці також взяли і у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., яка завершилася укладенням Кючук-Кайнарджийського миру.

14 жовтня 1768 р. Туреччина оголосила війну Росії, а вже 31 жовтня президент Малоросійської колегії (її організували замість скасованого у 1764 р. уряду України-Гетьманщини) П. Рум'янцев наказав кошовому отаману Запорозької Січі П. Калнишевському "...все войско свое устроить, в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению". У ході цієї війни український елемент складав 25 % від складу 2-ї російської армії, яка діяла у Північному Причорномор'ї, Приазов'ї і Криму та 10 % від складу діючої на турецькому фронті 1-ї армії. Головним завданням запорожців була форпостна служба, що передбачала проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запорозька флотилія захопила десятки турецьких суден різного типу, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищили і захопили в полон тисячі турецьких вояків. У боях за Крим відзначилася козацька піхота, яка безпосередньо керувалася кошовим отаманом. 5 січня 1771 р. отаман П. Калнишевський за успішні дії проти турків був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Окрім нього, було нагороджено ще 16 українських старшин.

У цій війні українські ресурси використовувалися ще з більшим розмахом, ніж у попередній. Генерал-фельдмаршал П. Рум'янцев з початком військових дій у Криму відразу ж взяв з Малоросійського скарбу (аналог сучасного міністерства фінансів) 100 тисяч карбованців асигнаціями на "татарські витрати". Нагадаємо, що один паперовий карбованець тоді прирівнювався до срібного. Гроші величезні! На початковому етапі війни канцелярія Малоросійського скарбу переслала до Головної провіантської канцелярії 95 тисяч 337 карбованців 52 копійки на потреби "шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку". Після цього військова машина імперії ще неодноразово використовувала українські фінанси. 12 червня 1770 р. Малоросійська колегія видає указ про надання 4 тисяч карбованців для потреб формування одного з підрозділів російського флоту. А через два роки, 22 березня, імператриця Катерина ІІ звеліла українській владі у черговий раз видати командувачу 2-ї армії князю Долгорукому 100 тисяч карбованців.

Згідно з указом Сенату українці були зобов'язані надавати необхідні кошти для транспортування до театру бойових дій артилерії. З Малоросійського скарбу також постійно видавалися гроші російським офіцерам, які з командами рекрутів рухалися до місця збору основних сил. Треба відзначити й те, що Україна фінансувала придбання для армії Російської імперії великих партій волів, коней та возів. Протягом 1768-1772 рр. зусиллями воєнної експедиції Малоросійської колегії зібрано "для армій (1-ої та 2-ої) по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 500 фур" Окрім того, на потреби 2-ої армії додатково було придбано 1 472 воли і 422 фури загальною вартістю 30 тисяч карбованців. Для імперської артилерії українським коштом було закуплено у населення 1 269 пар волів з возами вартістю 22 743 карбованців 68 копійок. В останній рік війни для придбання російськими офіцерами коней виділено 19 888 карбованців 50 копійок. Гроші з українського бюджету також використовувалися для винагороди за успішні бойові операції.

З цією метою 23 900 карбованців було видано самому П. Рум'янцеву.

Окрім грошей, з населення України збирався провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар. Неодноразово мирних селян залучали до фортифікаційних робіт, перевезення у діючу армію провіанту і фуражу, організації переправ російських військ через водні перешкоди тощо. Десятки тисяч українських посполитих сушили сухарі та заготовлювали для діючої армії сіно. Постійні побори російського командування змусили козацьку старшину на своєму з'їзді ще наприкінці 1768 р. висунути вимогу до імперської влади "О заплате долгов малороссийскому народу".

Про швидке завершення війни мріяли не лише в Санкт-Петербурзі та Стамбулі, але і в Україні. Якщо для Російської імперії це було спричинене розгортанням селянської війни на чолі з О. Пугачовим, а для Туреччини зміною султанів - у січні 1774 р. після смерті Мустафи ІІІ до влади прийшов Абдул-Гамід І, який був противником продовження військових дій, то українцям було важко витерпіти непосильний воєнний тягар.

"Пункты вечного примирения и покоя между империями Всероссийскою и Портою Оттоманскою" - саме так називався мирний договір між Росією і Туреччиною, що був укладений 10 (21) липня 1774 р. в невеличкому селі Кючук-Кайнарджа неподалік від міста Силістрії. З російського боку його підписав генерал-фельдмаршал П. Рум'янцев (до речі, у тексті договору присутні його титули як "Колегии Малороссийской президента" и "малороссийского генерал-губернатора"), а з турецького - верховний візир Мусун-заде Мегмет-паша. Договір складався з вступу, 28 статей і секретного доповнення. Вже в преамбулі вказувалося на те, що договір має припинити довголітню війну між двома державами. Чому ми на цьому наголошуємо? А тому, щоб у читачів не склалося враження про добровільність переходу під владу Російської імперії тих чи інших земель. Всі територіальні поступки Туреччини на користь російських монархів були зроблені нею у результаті військових програшів.

Якими ж були ці поступки? Насамперед це "крепости: Еникале и Керчь... с их пристаньми и со всем в них находящимся, тож и с уездами, начиная от Черного моря и следуя древней керченской границе до урочища Бугак и от Бугака по прямой линии кверху даже до Азовского моря, остаются в полное, вечное и неприкословное владение Российской империи". Окрім того, до володінь Російської імперії відходили замок Кінбурн та місто Азов з навколишніми землями. Ось такі територіальні надбання набула Росія за допомогою українських козаків після виснажливих шести років війни.

Що стосується Криму, то він оголошувався "вольною и независимою областью", якою мала володіти "татарська нація". "Российская империя оставит сей татарской нации... все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, оружием ее приобретенные", - відзначалося в третій статті договору. Великою перемогою російської дипломатії було й те, що Туреччина відмовлялася утримувати в Криму свої фортеці та військові гарнізони. Таким чином, згідно з положеннями Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. Кримське ханство оголошувалося незалежною державою.

Звичайно, що головним наслідком російсько-турецького договору 1774 р. стала відмова Османської імперії від протекторату над Кримським ханством, який вона здійснювала з 1475 р. Проголошення Криму "вольною и независимой областью" було лише спритною дипломатичною задумкою Росії. Це робилося лише заради того, щоб: по-перше, дати можливість Туреччині гідно вийти з війни й одночасно відмовитися від Криму, а, по-друге, цілковито оволодіти ханством, яке залишалося без турецької підтримки у майбутньому.

Одним з опосередкованих наслідків укладення між Російською і Турецькою імперіями мирного договору у селі Кючук-Кайнарджа стала ліквідація Катериною ІІ Запорозької Січі. Проекти знищення або ж перенесення в інше місце цього українського "острівка свободи" виникали у придворних колах ще з середини XVIII ст. Однак військова сила запорожців ще була потрібною для боротьби з турками. Коли ж загроза з боку Стамбула зникає, то відразу гостро постає питання і про скасування Січі. Це було зроблено на початку червня 1775 р. за допомогою багатотисячного російського війська під командуванням генералів О. Прозоровського і П. Текелії, які поверталися з театру бойових дій.

Цікавим залишається і той факт, що в маніфесті Катерини ІІ про зруйнування Запорожжя поряд з провинами козаків, основна з яких полягала в будівництві ними "области совершенно независимой под собственным своим неистовым управлением (виділ. - Т.Ч.)", відзначалася й велика роль запорожців у перемозі Росії над Туреччиною - "немалая же часть Запорожского войска в минувшую ныне сколь славную, столь и счастливую войну с Портою Оттоманскою, сказала при армиях наших отличные опыты мужества и храбрости..." Однак заслуги українського козацтва у російсько- турецькій війні 1768-1774 рр. не стали перешкодою для руйнування Січі та ув'язнення його керівництва. Чверть століття відбув у Соловецькому монастирі кошовий отаман П. Калнишевський, військовий писар І. Глоба помер на засланні у Туруханську, а запорозький суддя П. Головатий - Тобольську. Так відплатила Російська імперія українцям за їхню участь в боротьбі з турками і татарами за право володіння Кримом.

Очевидно, що підписаний у селі Кючук-Кайнарджа договір став першим міжнародно-правовим документом, який свідчив про намагання Російської імперії оволодіти Кримом. Але лише у квітні 1783 р. Катерина ІІ підписала рескрипт про його включення до складу імперії. Підкоряючись військовій силі росіян, у липні того ж року зрікається престолу останній кримський хан Шагін-Гірей. Кримське ханство перестає існувати як держава, а на його землях утворюється Таврійська область Новоросійського краю. До її складу увійшли Кримський і Таманський півострови та землі між Дніпром, Кінськими Водами і Бердою.

Після завершення війни за Крим російська влада продовжувала використовувати українські людські й матеріальні ресурси для утвердження там своєї присутності. У лютому 1780 р. Катерина ІІ наказує "відпустити із прибутків наявних, що у відомстві Малоросійської колегії знаходяться, у диспозицію нашого генерал-поручика і флоту генерала-цехмейстера Ганібала на будівлі необхідні по флоту нашому чорноморському 208 640 карбованців" Ці гроші, які збиралися головним чином з українського населення, були використані при будівництві морського порту в Севастополі. Десятки тисяч селян та колишніх козаків з України використовували під час різноманітних будівельних робіт у Криму.

Отже, Російська імперія, використавши під час війни за Крим у 1734-1739 рр. військову силу українців, невдовзі скасовує гетьманський устрій, що призводить до втрати Лівобережною Україною політичної автономії та перетворення її на звичайну провінцію. Так само імператриця Катерина ІІ діяла й після завершення війни 1768-1774 рр., коли була ліквідована Запорозька Січ, що брала активну участь у боротьбі з турками і татарами. Таким є український рахунок в історії довголітнього протистояння Російської та Османської імперій. До речі, війни за Крим між тогочасними супердержавами продовжилися протягом ХІХ ст. Згадаймо хоча б Кримську (Східну) війну 1853-1856 рр., під час якої у складі російської та османської армій знову воювало чимало українців - колишніх запорозьких козаків.

Размещено на Allbest.ru