Ремесла і торгівля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ремесла і торгівля

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства, і не лише за часів феодальної роздробленості, належало ремісничому виробництву, яке розвивалося в основному в містах.

Провідною галуззю була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добувалося із болотних руд (у деяких поліських районах частка заліза в них сягала 40 %). Виплавлялося воно у спеціальних горнах. Як правило, залишки цього виробництва фіксуються за межами міст. Хоча відомі й спеціалізовані центри, одним із яких був літописний Городськ на Житомирщині (тут одночасно могли функціонувати десятки горнів).

На Русі застосовувались як залізні, так і стальні вироби. Горни, в яких виплавляли залізо, називалися сиродутними, оскільки під час плавки в них нагніталося непрогріте повітря, на відміну від пізніших домен, де використовується підігріте дуття. Відомі як примітивні, заглиблені в землю конструкції, так і більш "модернізовані" залізоплавильні печі наземного типу. Повітря нагніталося до горна за допомогою ручних міхів. У XII--XIII ст. з цією метою почали використовувати привід водяного млина. Завантаження здійснювалося через верхній продух, куди засипалися руда та деревне вугілля. Унаслідок плавки отримували губчастий шматок заліза -- так звану крицю, вагою 2--6 кг. Потім її неодноразово проковували для видалення шлаку й надавали округлої форми. Сталь двох сортів, виготовляти яку було значно важче, становила лише 10--12 відсотків чорного металу. Використовувалася в основному для наварки лез чи робочих частин знарядь праці, для виготовлення зброї тощо.

Обробка заліза, виготовлення з нього речей для господарства, побуту, військової справи здійснювалися в ковальських майстернях-кузнях, що зводилися, як правило, на окраїнах населених пунктів. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 найменувань: знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброя, предмети домашнього начиння, кінська збруя, спорядження вершника, деякі види прикрас. Досконалим був ковальський інструмент, який мало в чому змінився і за пізніших часів (наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробійники). Давньоруські майстри володіли різноманітними прийомами обробки заліза (кування, зварювання, цементація, обточування, інкрустація кольоровими металами, полірування). У ряді категорій виробів висока якість металу доповнювалася функціональною досконалістю форм, а також художнім оздобленням. Прикладом може слугувати меч із написом "Коваль Л юдота", знайдений у с. Хвощевате на Полтавщині.

Давньоруське слово "кузнец" означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Ці майстри володіли усіма видами обробки кольорових металів (золота, срібла, міді), відомими за середньовічних часів: литвом, волочінням дроту, сканню або філігранню (оздоблення припаяним золотим чи срібним скрученим дротом), зерню, емаллю, технікою свинцевих та олов'яних відливок. Одним із джерел для вивчення технології ювелірного виробництва є інструментарій, виявлений в одному з поховань Пересопницького курганного могильника на Рівненщині: ваги, наковальня, молоток (все невеликих розмірів), а також бронзові матриці для виготовлення прикрас із зерню. Відомі також залишки ювелірних майстерень на території кількох населених пунктів. Проте основним джерелом інформації є матеріали численних скарбів, знайдених у різні часи, до складу яких входять різноманітні й оригінальні вироби (рис. 1).

Мистецтво відливок у так званих імітаційних формах винайшли київські майстри у XII ст. В цій техніці виготовлялися прикраси, що імітували коштовні речі й призначалися для широкого попиту. Монополією ливарників столиці Київської Русі було виготовлення хрестів-енколпіонів, котрі мали попит і за межами країни.

Високою технологічною досконалістю вирізняються давньоруські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена з Візантії в X--XI ст., набула особливого поширення у XII--XIII ст. В ній виготовлялися князівські діадеми й барми, медальйони і колти, хрести, оклади книг. Прикладом високої майстерності може слугувати сахнівська діадема з Поросся (Черкащина), на якій зображено вознесіння на небо Александра Македонського.

Рис. 1. Вироби давньоруських ювелірів

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи ще в X ст., однак найвищої майстерності досягли у XII--XIII ст. Відомі численні знахідки, виготовлені в цій техніці -- колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, браслети-наручі. Вражає декоративність зображень на цих виробах, їхня технічна й функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов'язаною з виробництвом емалей, було склоробство. В майстернях виготовляли мозаїчну масу -- смальту, віконне скло округлої форми, деякий посуд, скляні браслети і намисто (дуже популярні в широких масах), персні та інші речі. Оволодіння секретами скловаріння на Русі відносять до кінця X -- першої половини XI ст., а його розквіт припадає на XII--XIII ст.

Та наймасовішу продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Для епохи Київської Русі це, насамперед, кружальний посуд -- найчисленніша категорія знахідок, обов'язковий атрибут культурного шару усіх поселень. Цей продукт ремісничого виробництва має важливе значення не лише як етнографічне джерело. Він містить найбільш доступну інформацію про хронологію археологічних пам'яток чи окремих об'єктів (рис. 2).

За своїм функціональним призначенням давньоруський посуд поділяється на кілька типів: горщики, корчаги, глечики, миски, миски-сирниці, сковорідки, кубки. Горщики трапляються найчастіше. Вони мали відігнуті назовні вінця й невисоку шийку. Найширша частина приходилася на плічка. Як правило, ширина горщика набагато менша, ніж його висота. Весь посуд виготовлявся на гончарному крузі, поширення якого відносять до останніх століть І тис. н. е. Однак посуд IX--X ст. технологічно відрізняється від пізніших зразків. Це пов'язано з тим, що на ранніх етапах розвитку ремесла застосовувався ручний гончарний круг, а пізніше -- ножний, який обертався швидше. На денцях частини керамічних виробів фіксуються так звані клейма, що вирізалися на поверхні гончарного круга й відбивалися на денцях. Стінки посудин нерідко були орнаментовані хвилястими чи паралельними лініями.

До гончарних виробів належать світильники, полив'яні фігурки людей, тварин, вершники на конях, глиняні яйця-писанки. Особливе враження справляли різнокольорові полив'яні плитки, що використовувалися для мостіння підлоги чи облицювання стін храмів, князівських та боярських приміщень. Вони мали невеликі розміри, квадратну, прямокутну або трикутну форму.

Випалювалися гончарні вироби в печах або у спеціальних горнах. Останні були двох типів -- двоярусні і горизонтальні. У перших внизу містилася топка, відділена від верхньої частини горизонтальним подом з отворами для надходження гарячого повітря. У горизонтальних горнах топка розміщувалася в передній частині, звідки гаряче повітря спеціальними каналами потрапляло у випалювальну камеру.

Для виготовлення різноманітних виробів широко застосовувалася також кістка. З неї виготовляли руків'я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники мисливських стріл, гребінці, писала, грузики, іконки, шахматні фігурки. Частину виробів прикрашали циркульним та іншими орнаментами. Для обробки сировини використовувалися пилки, свердла, токарні станки.

Високого рівня розвитку досягли в Київській Русі галузі ремесла, пов'язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли (плінфи) й вапна. Найдавнішим із них була деревообробка. Із деревини будувалися житлові та господарські споруди, численні християнські храми (особливо в сільській місцевості), оборонні стіни навколо міст і замків. Із дерева виготовляли також різноманітні господарські та побутові речі: вози, сани, човни, меблі, посуд. Утилітарність більшості дерев'яних виробів зумовлювала їхню художню досконалість. Тесля чи столяр був водночас й умілим різьбярем.

Кам'яне будівництво, що особливо активно розгорнулося на Русі на зламі І--II тис. н.е., потребувало різних спеціалістів -- архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна та ін. Окрім того, з каменю виготовляли жорна, дрібну пластику (хрестики, іконки, форми для лиття), архітектурно-декоративні деталі (карнизи, капітелі, деталі порталів та ін.), точильні бруски. В галицькому, чернігівському, а також у володимиро-суздальському зодчестві використовувалася техніка білокам'яної кладки з елементами різного оздоблення. Спеціалізованим виробництвом, притаманним лише Південній Русі, було добування й обробка пірофіллітового сланцю-шиферу, поклади якого містилися на Овруцькому кряжі (Житомирщина). Там функціонували також спеціалізовані майстерні, в яких виготовляли пряслиця, натільні хрестики, підвіски. Використовували шифер і для оздоблення давньоруських храмів. Доволі поширеними були також майстерні з обробки бурштину.

Активно розвивалися и такі різновиди ремесел, як кравецьке, обробка шкіри й пошиття взуття. На Русі була відома золотна вишивка, що використовувалася для прикрашання речей церковного ужитку та одягу феодальної знаті.

Поряд із ремісничим виробництвом активно розвивалися товарний обіг і торгівля, які наприкінці І -- на початку II тис. н. е. стали важливим чинником життєдіяльності феодального суспільства. Протягом усього періоду існування давньоруської державності характер і напрями економічного обміну й торговельної діяльності південноруського регіону не були сталими і пройшли кілька етапів у своєму розвитку. Цьому сприяло передусім вигідне географічне положення Русі. Через територію сучасної України пролягало кілька торговельних магістралей трансєвропейського значення, основним із яких був знаменитий шлях "із варяг у греки". Але окрім водних маршрутів існували й сухопутні.

На першому етапі розвитку торговельних операцій основним був східний напрям. Виразним свідченням цього є знахідки скарбів та окремих арабських монет-дирхемів. Масову групу імпорту кінця І тис. н. е. становлять також скляні намистини. У південному напрямі протягом століть переважали русько-візантійські відносини, про що свідчить, зокрема, амфорна тара IX--X ст., знайдена в багатьох містах -- у ній доставляли на східнослов'янські землі вино, олію, можливо, нафту. Разом із амфорами на Русь потрапляв і столовий візантійський посуд. Були започатковані й русько-західноєвропейські зв'язки, про що свідчать знахідки скляних намистин та гем, а також мечів із рейнських майстерень. Скандинавські імпорти IX--X ст. (особливо з південношведського регіону) представлені знахідками зброї, прикрас, фібул, пряслиць та інших виробів із чорного стеатиту.

Водночас розвивалася і внутрішня торгівля, яка на зламі I--II тис. н. е. уже відділилася від зовнішньої. Особливо помітним було зростання її рівня між великими міськими центрами.

У перші століття II тис. н. е. торгівля між регіонами стає більш інтенсивною. Активно розвиваються й зовнішні зв'язки. З цього часу основним партнером Південної Русі стає Візантія, куди, окрім традиційних хутра, шкіри, воску, меду, з кінця XI ст. починають надходити й деякі ремісничі вироби (в основному київських майстрів). Серед продуктів імпорту -- вина та різна олія (в амфорах), а також скляні вироби, ткацька продукція тощо. Дещо пізніше збільшується обсяг імпортного художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, зокрема книг.

Не припинялася і східна торгівля, але замість колишнього основного партнера -- Хозарського каганату, якого не стало, з'явився новий -- Волзька Булгарія. Наявність контактів між обома країнами засвідчують знахідки на Русі бронзових замочків у вигляді фігурок коня, барана, лева; намисто із гірського кришталю; сфероконуси для зберігання ртуті. Проте основою цих зв'язків була, насамперед, глобальна посередницька торгівля по одній із ниток Великого Шовкового шляху, що з'єднував цивілізації Сходу і Заходу.

Польові археологічні дослідження дали можливість реконструювати окремі ділянки маршруту і навіть виявити своєрідні караван-сараї на ньому. Встановлено, що з волзького регіону до Середнього Дніпра йшли каравани в'ючних тварин (коні, верблюди), а далі на захід товари (різноманітні хутра, шовкові тканини, ремісничі вироби, сіль) везли вже на возах. Кінцевим пунктом цього відтинку трансєвропейської магістралі був район міста Регенсбурга на Верхньому Дунаї, де добре знали купців із Русі. Звідти вони везли кольорові та дорогоцінні метали (цинк, олово, мідь, срібло), романське металеве начиння (дзвони, свічники, водолії, чаші, різьблену кістку), зброю та військовий обладунок.

Попри феодальну роздробленість продовжувала розвиватися і внутрішня торгівля. Вироби київських майстрів-ювелірів, галицька сіль, овруцькі пряслиця та інші товари поширювались далеко за межі тих регіонів, де їх виготовляли чи добували.

Під час торговельних операцій часто діяла схема "товар на товар", хоча й гроші уже стають важливим чинником економічного піднесення. На першому етапі існування давньоруської системи торгівлі основною грошовою одиницею був срібний арабський дирхем, який до початку XI ст. правив за світову "валюту". В цей час у невеликих обсягах на Русь потрапляли дрібна мідна арабська монета фельс, а також дирхеми хозарської чеканки.

Поряд з арабськими дирхемами в системі грошового обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Більшість монет IX--XIII ст. становили бронзові фоліси та золоті номісми. Іноді трапляються й монети Херсонеса (літописного Корсуня).

Певну роль у грошовому обігу на Русі відіграли й західноєвропейські динари, хоча їхня функція як платіжного засобу повною мірою виявилася лише на північноруських землях.

Після прийняття християнства (988 р.) київська великокнязівська адміністрація увела в обіг власну карбовану монету за золотим ("злотник") та срібним ("срібляник") номіналами. Наприкінці свого правління князь Володимир Святославич здійснив ще одну емісію срібних грошей. Срібляники випускали також його сини Святополк та Ярослав.

Заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Русі відбулася в середині XI ст. Випуск цього різновиду грошей -- так званих гривень "київського типу" шестикутної форми -- зумовлювався розвитком товарного виробництва, поширенням практики оптових закупівель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Емісії "київських гривень" здійснювалися у двох номіналах (163, 73 г і 204, 66 г). Останнім часом удалося виділити ще один південноруський тип гривень -- "чернігівський". Такі зливки вагою менш як 200 г мали ромбоподібну форму й розклепані довгі кінці (рис. 19). Подальший розвиток економіки неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі (на селі, як і раніше, панував натуральний обмін). Водночас відчутно проявився й монетний "голод", що спричинило дефіцит монет чи зливків. За цих умов на Русі у XII--XIII ст. набуває поширення обіг шкіряних грошей. Це явище мало давні традиції -- адже сприйняття хутра білок і куниць як загального еквівалента відоме ще у східних слов'ян додержавного періоду. Однак у Київській Русі нові "гроші" застосовувалися дещо інакше: в обіг вводилися лише шкури без хутра (тобто їхня товарна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову). Обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламентації з боку держави (пломбувалася тільки певна кількість шкур, а до обігу потрапляли лише ті з них, які мали голови і лапи). Окрім того, встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетне срібло. Опломбовані шкури білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі правили за своєрідні кредитні гроші.

Рис. 2. Київські гривні

ковальський майстерня давньоруський

Размещено на Allbest.ru