Війни в Чечні та їх наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Війни в Чечні та їх наслідки

війна чеченський федеральний

Воєнні дії в Чечні (грудень 1994 р. - 12 травня 1997 р.) були пов'язані з глибокими змінами у світі, розвалом СРСР, соціально-економічними та політичними суперечностями, що були викликані радикальними реформами в Росії та обумовили антагонізацію суспільних відносин. Це явище є складовою збройних конфліктів та війн, котрі виникали в різних регіонах колишнього СРСР - Азербайджані, Вірменії, Грузії, Молдові, Таджикистані. Вони породжені приходом до влади соціальних груп, партій, політиків, які спираються на силові методи вирішення питань.

Керівництво Росії, приймаючи рішення щодо Чечні, було впевнене у швидкому усуненні режиму президента ЧРІ Джохара Дудаєва, у відновленні «конституційного порядку», але ці намагання переросли у жорстоку, кровопролитну війну, геноцид проти власного народу.

В ніч на 11 грудня 1994 р. за наказом президента РФ Б. Єльцина у Чечню були введені російські війська, поділені на три групи: «Північ», «Захід», «Схід». Перші бої для російської армії були вкрай невдалими.

На боротьбу з федеральними військами стало 80-90% усього населення Чечні. На стороні чеченців опинилися й ті, хто до вторгнення федеральних військ перебував у лавах опозиції, а також представники інших національностей, в тому числі й українці, росіяни, що проживали на території Чечні.

Більша частина населення Чеченської республіки сприйняла введення федеральних військ як агресію ворожої армії, що мала за мету підкорення народу. Поряд з протестом, намаганням захистити свою землю, домівку, близьких, рідних з'явився мотив помсти за тисячі безневинних загиблих мирних жителів, десятки тисяч поранених, руїни, що залишились від міст та селищ Чеченської республіки. Значну роль у мотивації опору відіграли події 1944 р., пов'язані з масовою депортацією чеченців, а також історичні та психологічні особливості чеченського народу, адже в їхній свідомості були ще живими перекази про боротьбу проти Російської імперії у середині XIX ст.

На початок вторгнення федеральних військ чеченські збройні сили, включаючи армію, внутрішні війська, підрозділи державної безпеки, ополчення, загони самооборони, нараховували приблизно 13 тис. осіб, але потім ця війна набула масового характеру, президент Чеченської республіки Ічкерія Дж. Дудаєв став прапором визвольної боротьби.

З російської сторони у війні були задіяні бронетанкові, ракетно-артилерійські, мотострілецькі, повітрянодесантні, авіаційні сили, крім того підрозділи та частини МВС, спецназу та ЗМОПу. Б 13 операціях застосовувались армади літаків, гелікоптерів, танків, БМП, важкої штурмової техніки. На початок війни кількість особового складу федеральних військ сягала 30-40 тис. осіб. З ускладненням ситуації федеральне угруповання нараховувало 100-120 тис. осіб. Таким чином, для наведення в Чечні «конституційного» порядку РФ використала не тільки сили МВС та внутрішні війська, а й бронетехніку, артилерію та авіацію.

Війну в Чеченській республіці можна поділити на кілька етапів.

Перший (грудень 1994 р. - квітень 1995 р.) - боротьба за м. Грозний та інші великі населені пункти. Взагалі штурм Грозного у ніч з 31 грудня 1994 р. на 1 січня 1995 р. став'катастрофою для росіян. Із 250 одиниць бронетехніки, що була задіяна у штурмі міста, понад 150 було знищено, сотні військовослужбовців загинули, значна кількість потрапила в полон.

Другий (з весни до серпня 1995 р.) - поширення бойових дій на всю територію республіки.

Третій (червень 1995 р. - вересень 1996 р.) - повномасштабний наступ федеральних військ на всіх напрямках, перехід чеченців до партизанських методів боротьби та завершення бойових дій. Хасав'юртівська угода 31 серпня 1996 р.

Четвертий (вересень 1996 р. - 12 травня 1997 р.) - військова блокада Чечні. Підписання угоди між РФ та ЧРІ 12 травня 1997 р.

Ця війна дорого коштувала російському народові. Ось чому після розгрому чеченцями збройних сил РФ у Грозному секретар Ради Безпеки РФ генерал О. Лебедь пішов на врегулювання конфлікту і підписав мирну угоду 31 серпня 1996 р. у м. Хасав'юрт. Офіційно війна закінчилась 12 травня 1997 р. після підписання Договору про мир та принципи взаємовідносин між РФ та ЧРІ.

За статистичними даними, втрати чеченців сягали від 100 до 120 тис, включаючи 10-15 тис. дітей. Понад 130 тис. було поранено та скалічено. Приблизно на одного загиблого військового припадало 15-20 дорослих та 2-3 дитини. Знищено 60-70% житлового фонду, промисловості, культурних цінностей. За станом на 25 травня 1995 р. в органи міграційної служби РФ звернулося 374 тис. мешканців Чечні.

Трагедія чеченського села Самашки за тотальним винищенням не знає аналогів сучасності й справедливо ставиться в один ряд з Хатинню, Сонгмі (В'єтнам).

Новий етап загострення ситуації навколо Чечні розпочався влітку 1999 р. Російське керівництво звинуватило чеченців у підтримці ісламських радикалів у Дагестані, які у липні 1999 р. проголосили створення Ісламської республіки Дагестан і розпочали боротьбу проти офіційної Махачкали.

Після вибухів житлових будинків у Москві, Буйнакську і Волгодонську (Кремль інкримінував причетність до цих терористичних акцій чеченців) федеральний центр сконцентрував на дагестансько-чеченському кордоні ударне військове угруповання чисельністю 75 тис. осіб. У кінці вересня 1999 р. російська авіація завдала ракетно-бомбових ударів по території Чечні, зокрема по Джохар-Калі (Грозний), Сержен-Юрту, Ведено.

5 жовтня 1999 р. федеральні сили розпочали сухопутну операцію на території Ічкерії. Наступного дня президент Чечні А. Масхадов запровадив у республіці надзвичайний стан, а релігійні лідери оголосили про початок священної війни - газавату.

Під час так званої антитерористичної операції російські федеральні війська використовували штурмову авіацію і важку артилерію, що призвело до значних втрат серед мирного населення.

22-24 грудня російські війська розпочали штурм чеченської столиці. Внаслідок кровопролитних боїв, які тривали упродовж майже двох місяців, федеральні сили зайняли Джохар-Калу. Проте фактичний контроль над містом російські підрозділи встановили тільки на початку лютого 2000 р., коли державний комітет оборони Ічкерії оголосив про повне виведення основних чеченських сил з Джохар-Кали.

12 січня 2000 р. чеченське командування заявило про перехід до партизанської війни. Основною тактикою чеченських військових формувань стало завдавання ударів по підрозділах федеральних сил невеликими мобільними групами з метою заподіяння втрат російським військовим. На цьому етапі війни виникли розбіжності у тактиці проведення бойових операцій між А. Масхадовим, що вважав за необхідне захищати найбільші міста, і польовими командирами С. Радуєвим, Хаттабом, Ш. Басаевим, які виступали за відхід у гори.

Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, федеральні війська поступово витісняли чеченські загони в гірську частину республіки. Запеклі бої йшли за Сааді-Хутор (Комсомольське), яке утримували чеченські сили під командуванням X. Гелаєва. Після кількаденних запеклих боїв із застосуванням авіації та важкої артилерії російським підрозділам вдалося тільки частково встановити контроль над селищем. Згодом чеченські загони прорвалися звідти на рівнинну частину Чечні.

На початку весни 2000 р. чеченські сили опору почали концентруватися в Ачхой-Мартанському, Шалінському, Веденському районах, а також передмістях Гудермеса й Аргуна. Наприкінці лютого 2000 р. загони Хаттаба і Ш. Басаєва вирвалися з Аргунсь-кої ущелини і сконцентрувалися у Веденському районі. З приходом весни партизанська війна за незалежність Ічкерії розгорнулася з новою силою.

Для відновлення «конституційного порядку» російське командування застосовувало тактику «випаленої землі», знищуючи не тільки укріплені позиції чеченських повстанців, а й населені пункти, історичні та релігійні пам'ятки чеченського народу, особливо у передгірській та гірській місцевості Ічкерії.

Дії російських підрозділів у Чечні викликали дедалі більше несприйняття з боку світової спільноти. СІНА і Європейський Союз піддали жорсткій критиці політику Росії у Чечні, звинуватили Москву в недотриманні міжнародних прав під час дій у Чечні та висловилися за політичний шлях урегулювання кризи.

Як і в попередні роки, Росією прокотилася хвиля терористичних актів. У серпні 2000 р. пролунав вибух у переході під Пушкінською площею в Москві, внаслідок якого загинуло 8 осіб і близько 200 були поранені. Хоча організатори не були знайдеш, суспільна думка звинуватила чеченських терористів. У жовтні 2002 р. сталася трагедія у театральному центрі на Дубровці, де йшла вистава «Норд-Ост». Влада не пішла на поступки терористам і під час операції загинуло понад 100 осіб. 1 вересня 2004 р. чеченські терористи захопили школу в Беслані, де від їхніх рук та під час штурму урядовими військами загинуло понад 300 осіб. Успіхом федеральних військ стало вбивство найбільш впливових польових командирів чеченців - А. Масхадова і Ш. Басаєва. Це дало можливість досягти відносної стабілізації ситуації на Північному Кавказі. У 2007 р. за поданням Путіна президентом Чеченської республіки було обрано Р. Кадирова - сина загиблого у 2004 р. від рук бойовиків муфтія А. Кадирова. Лояльне до Москви керівництво республіки спрямувало зусилля на боротьбу із залишками ісламських бойовиків і відновлення республіки, користуючись щедрими вливаннями з федерального бюджету.

Але головні втрати - людське життя. У першу чеченську війну загинули близько 100 тис осіб, переважна більшість з яких, звичайно, - ні в чому не винні мирні жителі. У другу - втрати ненабагато менші. За офіційними даними Москви, під час антитерористичної операції було вбито 4,5 тис. військовослужбовців і 14 тис. жителів Чечні. Проте в доповіді німецьких спецслужб канцлеру Шредеру містяться інші цифри: загинули 10 тис. солдатів і офіцерів Російської армії та 80 тис. чеченців.

Російська Федерація на початку XXI ст.

Офіційно призначений спадкоємцем Б. Єльцина В. Путін залишався тільки «виконуючим обов'язки» президента Росії та для легітимації влади мав бути обраний всенародно. Вибори призначили на 26 березня 2000 p., що давало Путіну значну перевагу над іншими кандидатами (лідером комуністів Г. Зюгановим, В. Жириновским та Г. Явлінським), оскільки у такий короткий термін проведення передвиборчої кампанії він мав можливість повною мірою використати так званий адміністративний ресурс. Вища бюрократія разом із фінансово-олігархічними кланами в столиці сподівалася на продовження курсу попередника, а регіональна владна еліта демонструвала лояльність центру і підтримала спадкоємця, котрий заслужив повагу більшості російського суспільства своїми рішучими діями на Північному Кавказі. Тому результати виборів не стали несподіванкою - Путін у першому турі голосування отримав 52,9% голосів виборців, значно випередивши суперників. 7 травня того ж року він офіційно вступив на посаду президента Російської Федерації.

Володимир Володимирович Путін - державний і політичний діяч Росії. Народився 7 жовтня 1962 р. в Ленінграді (нині - Санкт-Петербург). Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету. Кандидат економічних наук. У 1985-1990 pp. працював в органах державної безпеки (КДВ) СРСР у НДР. З 1990 по 1996 р. - помічник ректора Ленінградського державного університету з міжнародних справ, заступник голови уряду Санкт-Петербурга, заступник керуючого справами президента Російської Федерації. 1997-1998 рр. - працював в Адміністрації президента

Російської Федерації. 1998-1999 рр. - директор ФСБ, голова уряду Російської Федерації. У2000-2008 рр. - президент Російської Федерації. S травня 2008 р. - голова уряду Російської Федерації.

Новий кабінет міністрів не зазнав спочатку великих змін. Його очолив М. Касьянов, котрий перед цим домігся від міжнародних валютних установ списання понад третини радянських боргів західним кредиторам (вони скоротилися з 32 млрд до 21,3 млрд дол. США), а також досить упевнено справлявся з економікою країни, яка поступово виходила з кризи і демонструвала зростання. Інші міністри зберегли посади, але до складу кабінету потрапили нові обличчя - Г. Греф і А. Кудрін. Це створювало враження спадковості курсу.

Проте вже в першому щорічному посланні Путіна до Федеральних зборів були визначені першочергові завдання нового президента, які не залишали сумніву у тому, що він не збирається йти протореним шляхом попередника, принаймні у внутрішній політиці. Пріоритетною стала адміністративна реформа, яка» за задумом її творців, мала відновити єдність російської держави, а по суті була спрямована проти всевладдя так званого регіонального феодалізму, як називала тодішня російська преса майже абсолютну владу регіональних керівників. На першому етапі реформи у травні 2000 р. було створено сім федеральних округів, кожен з яких включав декілька суб'єктів федерації, в межах котрих мали координуватися діяльність федеральних органів у регіонах і уніфікуватися правовий простір. На чолі округів поставили повновладних представників президента, більшість з яких були армійськими генералами. Кордони нових федеральних округів майже збіглися з кордонами військових округів (у Російській Федерації зберігся радянський військово-територіальний поділ). Певною мірою це нагадувало генерал-губернаторства в царській Росії, які створювалися у вибухонебезпечних регіонах або прикордонних губерніях. Такий крок президента свідчив, що він буде спиратися не тільки на бюрократію, а й на силові структури. Згодом за цією ознакою режим Путіна протягом усього періоду правління будуть називати «бюрократично-авторитарним», порівнюючи з подібними режимами Латинської Америки у 70-ті роки XX ст.

Відхід від демократичних принципів нового хазяїна Кремля виявився у його наступних кроках боротьби за централізацію країни. До Думи було внесено законопроект про нові принципи формування верхньої палати парламенту - Ради Федерації, який передбачав процедуру судового відсторонення губернаторів від влади. Проте найдієвішим заходом у цей період стало зняття за рішенням суду з повторних виборів губернаторів, які не подобалися Кремлю. Справа в тому, що діючі губернатори, як правило, не були висуванцями окремих політичних партій, проте мали достатньо можливостей для переобрання, оскільки контролювали місцеві законодавчі збори і регіональний бізнес, зберігаючи міцні зв'язки з вищою бюрократією в столиці. Не випадково з 88 виборів у 1999-2003 рр. діючі губернатори виграли 59. За рішенням суду не допустили до виборів губернатора Курської області О. Руцкого, який мав 100-відсоткові шанси бути обраним повторно. Щоб прибрати з Приморського краю Є. Наздратенка, його призначили керівником федерального відомства. Саме з цього часу набула поширення практика усунення опозиціонерів з політичної арени - їх або не допускали до виборів, або знімали з них.

Наступ центру на регіони тривав шляхом створення загальноросійських політичних партій. Оскільки вплив «партії влади» в регіонах, на думку Кремля, був недостатній за відсутності розгалуженої мережі регіональних відділень (на відміну, наприклад, від комуністів і ліберальних демократів В. Жириновского), то необхідно було створити для неї відповідні умови. Новий закон про політичні партії, прийнятий у червні 2001 р., встановив жорсткі вимоги до чисельності партій (не менше 10 тис. членів) і необхідності мати регіональні відділення. Партії та створені ними блоки, які відповідали цим вимогам, наділялися виключним правом на участь у федеральних і регіональних виборах. Незабаром внесли зміни і до закону «Про основні гарантії виборчих прав громадян», за якими не менше половини обраних у регіонах депутатів мали обиратися за партійними списками. Це мало посилили рівень своєрідної «партизації» регіонів, де вплив політичних партій був ще низьким. Як наслідок, на виборах у грудні 2003 р. - березні 2004 р. в 13 регіонах країни пропрезидентська «Єдина Росія» отримала 55,6% голосів виборців, в основному за рахунок партійних списків, до яких увійшли губернатори.

Проте святкувати перемогу було зарано. Наступного року на виборах в інших регіонах частка «Єдиної Росії» в регіональних законодавчих зборах впала до 28%, за рахунок як нових політичних гравців федерального рівня - Партії російських пенсіонерів та партії «Родина» (укр. «Батьківщина») Д. Рогозіна, так і регіональних виборчих блоків, створених губернаторами (наприклад, «Наша Батьківщина - Сахалін і Курили», «Хакасія» та ін.) З'ясувалося, що губернатори використовували адміністративний ресурс для підтримки пропрезидентської партії на виборах до Державної думи, залишаючи розв'язаними руки в регіональних виборах. До влади в регіонах приходили, таким чином, не ті особи, яких бажали в Кремлі. Наприклад, Москва вважала інцидентом обрання губернатором Алтайського краю актора-гумориста М. Євдокимова (пізніше загинув в автомобільній катастрофі).

Кремлівські стратеги та політичні аналітики вважали, що необхідно створити систему, за якої губернатор міг би залишатися позапартійним, але водночас був змушений підтримувати виключно «Єдину Росію». Саме тому замість прямих виборів губернатора центр призначав свого ставленика, а щоб зберегти видимість демократи, його кандидатуру затверджували законодавчі збори регіону. Щоб гарантовано забезпечити перемогу «партії влади», у грудні 2004 р. внесли зміни до закону «Про політичні партії», де мінімальна чисельність була піднята до 50 тис. членів, а восени наступного року заборонили створення передвиборчих блоків на федеральних та регіональних виборах. Пішли далі - наприкінці 2004 р. почали знімати з виборів не тільки окремих осіб, а й конкуруючі партії, як це було, наприклад, з «Родиной» на виборах до Московської міської думи. Оскільки традиційно високим залишався відсоток виборців, котрі голосували «проти всіх» (майже 12%), то вирішили взагалі скасувати цей рядок у виборчих бюлетенях.

Але острах втратити бодай крихту влади у кремлівських можновладців був настільки високим, що на цьому не заспокоїлися і вдалися, як пізніше з'ясувалося, до сумнівних експериментів зі створення партій-клонів на зразок «Справедлива Росія» С. Миронова, абсолютно лояльного до В. Путіна. Зрештою, для перестраховки останній вирішив очолити список «Єдиної Росії», показавши громадянам орієнтир щодо того, за яку політичну силу необхідно голосувати. Така авторитарна централізація призвела до сучасного стану: пропрезидентська «Єдина Росія» має конституційну більшість, комуністи та ліберальні демократи Жириновского - нечисленні фракції, а партія Миронова («есери») - незначне представництво. Опозиційною силою залишаються тільки комуністи, політичне майбутнє яких досить сумнівне і які можуть перетворитися на політичних маргіналів.

Встановлення контролю над суспільним вибором відбувалося за одночасної боротьби за інформаційний простір, який за часів Б.Єльцина перебував у руках олігархів. Останні дуже швидко відчули, що В. Путін не пов'язаний щодо них жодними зобов'язаннями, як його попередник, і стали в опозицію до нового режиму. Це виявилося вже під час першого президентства В. Путіна. Наприклад, Б. Березовський заявив про незгоду з діями федеральної влади в Чечні, оскільки обстоював шлях ведення переговорів, а також виступив проти реформи Ради Федерації. Підконтрольні йому ЗМІ почали пропагандистську кампанію, звинувачуючи Путіна в намірах придушити свободу слова і встановити в Росії поліцейський режим. Ще раніше - 11 травня 2000 р. - співробітники податкової поліції провели рейд в офісі «Медіа-МОСТ», який належав В. Гусинському. Незабаром «Газпром» і приватні інвестори спробували відібрати у В. Гусинського федеральний канал НТВ. Після того як Генеральна прокуратура звинуватила обох олігархів у фінансових махінаціях, вони залишили Росію. Власне, це були лише окремі епізоди тривалої боротьби Кремля проти приватних ЗМІ, яка завершилась його перемогою, оскільки сьогодні весь федеральний інформаційний простір перебуває під контролем держави.

Історія з В. Гусинським і Б. Березовським свідчила про бажання Путіна обмежити вплив олігархів на прийняття політичних рішень і дистанціюватися від великого бізнесу. Це підтвердили і події літа 2000 р., коли податкова поліція здійснила обшук в офісах «ЛУКОЙЛу» та «Сибнафти». На М. Поташна чинили потужний тиск з метою змусити його доплатити за придбаний за низькою ціною «Норильський нікель». Тоді ж була проведена і радикальна податкова реформа, в результаті якої встановлено єдиний податок у 13% для фізичних осіб і знижено податок на прибуток до 24%.

Зайнята проблемами відновлення вертикалі виконавчої влади і повернення під контроль регіональних керівників, центральна влада не втручалася в структуру економічних відносин. Очевидно, між Кремлем і олігархами була встановлена домовленість, яка передбачала, що влада не переглядатиме результатів приватизації., захищатиме приватну власність законами, знизить податки та видатки на бюрократію, а приватний бізнес не втручатиметься в політику, вкладатиме гроші в економіку, не буде ухилятися від сплати податків (так звані схеми оптимізації податків).

Політика невтручання держави в економіку, яку проводив федеральний уряд на початку XXI ст., сприяла завершенню процесів структурних перетворень в економіці - перерозподілу власності та концентрації промисловості в нових фінансово-промислових групах, що почалися у 1999 р. Економічна криза кінця XX ст. продемонструвала недоліки першої хвилі приватизації, коли підприємствами володіли їх колишні директори і трудові колективи, оскільки головні галузі для підтримання конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку вимагали високої концентрації капіталу для реконструкції виробничих потужностей і ефективного управління. Протягом декількох років сформувалися нові фінансово-промислові групи з агресивними лідерами, котрі використовували всі засоби з метою здобуття контролю над промисловими підприємствами, зокрема захоплювали відповідно до ліберального закону про банкрутства 1998 р., який дозволяв змінювати керівників підприємств за рішенням арбітражного суду за незначні борги підприємства (15 тис. дол.). Метою захоплення була перспектива отримання швидкого прибутку через подальший продаж або концентрація ресурсів і фінансів у певній галузі для контролю над технологічно важливими виробничими операціями (так звана вертикальна інтеграція). Найбільше ці процеси виявилися у металургійній, нафтогазовій та целюлозно-паперових галузях, де за СРСР були створені потужні промислові підприємства. Наприклад, фінансово-промисловий холдинг О. Дерипаски та М. Чорного «Сибірський алюміній» отримав контроль над гігантами промисловості: Кузнецьким металургійним комбінатом, Красноярським алюмінієвим заводом, М. Потаніна «Интеррос» - над Ленінградським металічним заводом тощо. Всі вони отримали нових власників після процедури банкрутства. Перерозподіл власності супроводжувався жорстокою конкурентною боротьбою із застосуванням приватних силових структур. Про рівень концентрації капіталів і виробництва в Росії переконливо свідчать цифри Світового банку. У 2003 р. 10 великих фінансово-промислових груп володіли понад 60% всього ринку акцій. У 2004 р. в країні було 19 осіб, статок яких перевищив 1 млрд дол. На їхніх підприємствах було зайнято 42% робітників країни, а самим підприємствам належало 39% річного обсягу продажу.

Проте не можна стверджувати, що держава зайняла пасивну позицію в економіці. Насамперед була зміцнена виконавча влада за рахунок нових чиновників із ФСБ. У стратегічних галузях економіки (військовій та аерокосмічній) було створено державні холдинги, реорганізовано управління на підприємствах зі значною часткою державної участі («Газпром», «Транснафта», «Роснафта»). Намагаючись захистити власність від конкурентів і держави, бізнес-групи почали переводити активи в офшорні зони (будь-яка країна з низькою або нульовою податковою ставкою, сприятливим для підприємців валютно-фінансовим та фіскальним режимом) і спробували залучити іноземні інвестиції шляхом продажу частки акцій своїх компаній зарубіжним. Зрозуміло, така ситуація не влаштовувала владу, яка розцінювала її як загрозу національним інтересам, оскільки в будь-якій країні великий бізнес завжди співпрацює з державою у вирішенні стратегічних завдань. Олігархам було надіслано чіткий і недвозначний сигнал через справу бізнес-імперії «ЮКОС».

«Справа ЮКОСу». У1995p. М. Ходорковський придбав ЮКОС за 160 млн дол. та запропонований ним інвестиційний план на 150 млн. дол. Сама компанія була створена у 1992 р. шляхом об'єднання «Юганськнафтогазу» і «Самаранафтогазу». Пізніше ЮКОС установив контроль над нафтовими родовищами Східного Сибіру, придбав компанію «Томскнафта» та нафтові промисли «Талакан-Ойл». Сприятлива кон'юнктура (підвищення світових цін на нафту), великі інвестиції, ефективна система управління із залученням іноземних фахівців та акціонерів сприяли економічному піднесенню компанії, рівень капіталізації якої наближався до 30 млрд дол. Частково компанія (яка володіла акціями нафтових підприємств Росії) належала МЕНАТЕПу, частково - двом офшорным компаніям на острові Мен. Влітку 2008 р. ЮКОС придбав 92% акцій «Сибнафти», сплативши 3 млрд дол. і 26% своїх акцій. Таким чином компанія перетворилася на найбільшу в Росії та четверту за розмірами у світі. Проте незабаром стало відомо про плани М. Ходорковського продати 40% компанії-гіганта американським інвесторам («Chevron-Texaco»), що практично вивело б її зі сфери дії російського законодавства, загрожувало б установленням американського контролю над російськими нафтовими родовищами і небезпекою виведення олігархом 10-15 млрд дол. в офшорну зону. В умовах зростання світових цін на нафту уряд прагнув всіляко підтримувати державні підприємства, наприклад «Роснафту», і не допустити приватизації нафтових трубопроводів. М. Ходорковський намагався реалізувати план будівництва нафтового трубопроводу до Китаю, вступивши в конфлікт із державними планами будівництва нафтогонудо порту Находка. Практично діяльність олігарха вторглась у сферу національних державних інтересів, попри всі економічні переваги його проекту. Проте дуже часто стратегічні інтереси держави є вищими за економічні. Важливим чинником зростання прибутків ЮКОСу була система оптимізації податків (іншими словами - ухиляння від сплати податків). У цьому випадку вона полягала у відвертому лобіюванні інтересів компанії в Державній думі через підкуплених парламентаріїв, які спеціально створювало «дірки» у законодавстві для ухилення від сплати мільйонних податків. Держава оголосила всі ці схеми незаконними і пред'явила компанії позов про несплату податків. ЮКОС було знищено, а Ходорковського та керівників компанії заарештовано та засуджено до ув'язнення.

Великий бізнес зробив з історії ЮКОСу належні висновки - будь-яка спроба втручання в державні справи, ухилення від несплати податків та політична діяльність не тільки неминуче призводять до втрати капіталів, а й загрожують особистою свободою. Ефективними партнерами держави віднині стали «ЛУКОЙЛ», «Сургутнафтогаз», ТНК, а власник «Сибнафти» й англійського футбольного клубу «Челсі», губернатор Чукотки Р. Абрамович продав свою компанію державі за 13 млрд дол. Щоправда, остання операція викликала багато запитань в російській та зарубіжній пресі своєю непрозорістю та деякими дивними обставинами (різке підвищення ринкової вартості напередодні аукціону, попередня виплата мільярдних дивідендів її власнику, сумнівна схема купівлі, за якою кошти нібито надійшли на баланс голландської дочірньої компанії «Газпрому» тощо).

За президентства В. Путіна спостерігалася видима динаміка зростання офіційних показників економічного розвитку Росії: валовий внутрішній продукт (ВВП) зростав у різні роки в середньому від 5 до 10% (хоча за показником ВВП на одну особу Росія значно відстає від розвинених країн світу); зовнішній борг знизився зі 148,7 млрд дол. у 2001 р. до 50,1 млрд дол. у 2007 р.; золотовалютні резерви країни збільшились до 240 млрд доларів. Зрозуміло, це було зумовлено високими світовими цінами на нафту і відповідно газ. Зовсім невипадково в російському суспільстві поширюється гасло «Газпром» - це Росія!» Темпи економічного розвитку дали можливість уряду і президенту розробити амбітні пріоритетні національні проекти у соціальній сфері (охороні здоров'я, освіті, будівництві житла і розвитку сільського господарства). Проте їхня реалізація ускладнюється так і не подоланими проблемами корупції, бюрократизації, боротьбою лобістських угруповань у регіонах і Думі тощо.

Елементи авторитаризму, які виявилися в режимі Путіна в усіх сферах внутрішньої політики, загалом підтримала більшість російського суспільства. Очевидно, для розуміння цього необхідно зважати на значну втому суспільства від хаосу і безладдя єльцинівського періоду; ефективну боротьбу нового президента з регіональним сепаратизмом; завершення чеченських війн; боротьбу з олігархами, що зробило Путіна харизматичним лідером; вдале звернення влади до реанімації великодержавних амбіцій значної частини російського суспільства, для якого колишній СРСР уособлював Росію, а росіяни були «старшими братами» для інших народів, несучи їм культуру та цивілізацію (наприклад, відродження окремих радянських символів та свят); видиме поліпшення матеріального статку населення в результаті піднесення світової економіки в цілому і надвисоких прибутків від продажу нафти та газу. Російське суспільство продемонструвало готовність прийняти обмеження громадянських свобод в обмін на зростання стандартів життя. Підконтрольні уряду ЗМІ наполегливо проводять у суспільстві ідею, що «демократії» в колишніх пострадянських країнах призводять до хаосу й економічного занепаду, а «путінська Росія» відрізняється від них політичною стабільністю й економічним зростанням.

З наближенням завершення другого терміну президентства Путіна Рада Федерації у листопаді 2007 р. оголосила про призначення виборів президента Російської Федерації на 2 березня 2008 р. і початок передвиборчої кампанії. Федеральні політичні партії висунули своїх кандидатів - лідера комуністів Г. Зюганова, ліберального демократа В. Жириновського і кандидата від опозиційного блоку Союз правих сил (СПС) Б. Нємцова. Останній незабаром відмовився на користь опального прем'єр-міністра М. Касьянова. Проте найвірогіднішим претендентом очікувано був висуванець партії влади «Єдина Росія» - віце-прем'єр Д. Медведєв. В. Путін офіційно підтримав його кандидатуру, фактично призначивши своїм спадкоємцем, очолив партію влади і погодився бути у нового президента прем'єр-міністром. Після ретельної перевірки підписних листів на підтримку М. Касьянова Центральна виборча комісія виявила 18% бракованих і наприкінці січня кандидат опозиційних сил не був допущений до реєстрації. Власне, зважаючи на масову підтримку суспільством будь-яких кроків В. Путіна, вибір нового президента був прогнозований. 2 березня 2008 р. 70,28% виборців віддали голоси за Д. Медведева, котрий був обраний новим президентом Російської Федерації.

Дмитро Анатолійович Медведев - російський державний і політичний діяч. Народився 14 вересня 1966 р. в Ленінграді у професорській родині. Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету. Кандидат юридичних наук (1990). У 1990-1999 р. працював асистентом і доцентом Санкт-Петербурзького державного університету. Паралельно був юридичним експертом комітету із зовнішніх зв'язків мерії Санкт-Петербурга. У 2000 р. працював заступником керівника Адміністрації президента Російської Федерації, головою Ради директорів «Газпрому». 2003-2005 рр. керував Адміністрацією президента РФ. З листопада 2005 р. - перший віце-прем'ер уряду Росії. З 2008 р. - президент Російської Федерації.

Найважливішою подією початку президентства Д. Медведева була російсько-грузинська війна 8-12 серпня 2008 р. («п'ятиденна війна»). Збройний конфлікт, в основі якого були грузи-но-осетинські суперечності, мав тривалу історію. Політично в основі конфліктів лежить, по-перше, питання про етнічну власність на землю і кожен з народів доводить свою автохтонність. По-друге, наявною була образа «малої» нації на колишню «метрополію» - Грузію. За СРСР адміністративний поділ на Північному Кавказі був умовним і не враховував етнічного принципу. Осетія була поділена на Північну і Південну, які після розпаду СРСР перейшли відповідно до нових незалежних держав - Російської Федерації та Грузії. Спроби південних осетин, на території яких проживало близько третини грузин, об'єднатися з Північною Осетією викликали тривалий і кривавий збройний конфлікт з Грузією. У 1992 р. було проголошено незалежність Південної Осетії. Невизнання міжнародною спільнотою новоствореної держави призвело до перманентного конфлікту з Тбілісі. Роль посередників у конфлікті виконувала Росія. Протягом 1992-2006 рр. понад 80% осетинів отримали російські паспорти. Після приходу до влади в Грузії М. Саакашвілі, котрий закликав до відновлення територіальної цілісності криїни, на кордоні з Південною Осетією почалися періодичні збройні сутички і кожна зі сторін звинувачувала іншу в провокаціях. Ситуація загострилася після того, як у 2006 р. в Швденній Осетії було проведено референдум за незалежність і обрано нового президента Е. Кокойти.

За подібним сценарієм розвивалися і грузино-абхазькі відносини. За СРСР в Абхазькій АРСР проживало лише близько 18% етнічних абхазів і понад 45% грузинів. Ще в XIX ст. більшість абхазів емігрували в Туреччину, рятуючись від утисків царським урядом абхазо-адизьких народів. У 30-ті роки XX ст. радянське керівництво Грузії активно переселяло в Абхазію етнічних грузинів, яких місцеві жителі сприймали як окупантів. На початку 90-х років XX ст. абхази проголосили незалежність, що спричинило збройний конфлікт 1992-1993 pp. Попри численні людські жертви за межами Абхазії опинилося від 180 до 200 тис. грузинських біженців. За різними оцінками в Абхазії у 2008 р. проживало близько 40 тис. грузинів, переважно у Гальському районі.

Незважаючи на наявність російських миротворців, осетинські та грузинські військові вели перестрілку протягом червня - липня 2008 р. 7 серпня вони домовилися про перемир'я, проте в ніч на 8 серпня грузинська реактивна артилерія обстріляла столицю Південної Осетії - м. Цхінвалі, звинувативши протилежну сторону у зриві попередніх домовленостей. За декілька годин потому грузинська регулярна армія силами бронетанкових військ і піхоти захопила Цхінвал. 8 серпня в конфлікт втрутилась Росія і під приводом захисту своїх громадян через Рокський тунель у напрямку Цхінвалі почали просуватися бронетанкові війська, а авіація піддала бомбовим ударам грузинські військові позиції та порт Поті. 9 серпня російські ЗМІ заявили про захоплення Цхінвалі. В конфлікт вступила Абхазія, військові підрозділи якої разом з російськими «добровольцями» атакували грузинські позиції в Кодорській ущелині. Чорноморський флот Росії на чолі з крейсером «Москва» здійснив операцію із захоплення морською піхотою м. Поті і знищив ракетні військові катери Грузії. 11 серпня російські війська почали наступ на м. Горі, захопили міста Зугдіді і Сенакі, загрожуючи грузинській столиці Тбілісі. Грузинська армія попри сучасне оснащення і наявність закордонних військових фахівців не була готова протистояти регулярній російській армії, була деморалізована і під час відступу залишала військову техніку. Столицю Грузії охопила паніка. Завдавши остаточної поразки грузинській армії, російська сторона вирішила, що операція «зі змушення Грузії до миру» (так її назвав Д. Медведєв) завершена, і погодилась на план мирного врегулювання французького президента Н. Саркозі. Бойові дії завершились 12 серпня і Росія почала поступово виводити свої війська з території Грузії, залишивши окремі підрозділи в Південній Осетії та Абхазії. Дані про втрати сторін у війні є неточними і відрізняються у різних джерелах (від 1 тис. до 5 тис. осіб загалом). На сьогодні можна сказати достовірно лише те, що з усіх сторін загинуло декілька тисяч військових і цивільного населення та понад 100 тис. осіб стали біженцями.

26 серпня Д. Медведєв підписав указ про визнання незалежності республік Абхазія і Південна Осетія, проте цей крок засудило світове співтовариство.

Загалом внутрішні та зовнішньополітичні кроки нового президента Росії свідчать про спадковість курсу його попередника. Проте в умовах світової економічної кризи перед новим лідером і старою адміністративною командою стоять важкі завдання в економічній та соціальній сфері, налагодження нового діалогу з Європейським Союзом і США, відносини з якими погіршилися після російсько-грузинської війни і жорстких антинатовських заяв.

Размещено на Allbest.ru