Період феодальної роздробленості (30-ті роки XII - 40-ві роки XIII ст.) характеризується поглибленням процесу феодалізації давньоруських земель. Ставала дедалі відчутнішою необхідність підвищення рівня виробництва, зміцнення економічних та інших зв'язків між окремими територіями. Формування відносно незалежних князівств не призвело до цілковитого політичного розладу держави. Специфікою давньоруського феодалізму було те, що представники пануючого роду Рюрикович і в нерідко претендували на новий князівський стіл, котрий міг перебувати на досить значній відстані від старого. Тому вони та їхнє найближче оточення переміщувалися із одного центру до іншого і відчували себе спадкоємцями великих східноєвропейських володінь.

Зміцнення феодального способу виробництва покликало до життя не тільки імунні права, а й надзвичайно розгалужену систему васальних зв'язків. Соціальна верхівка давньоруського суспільства XII-ХШ ст. являла собою складну феодальну ієрархію, верхні щаблі якої посіли представники згаданого князівського роду, а нижчі - бояри, дружинна знать, дворяни.

Князі - засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє становище в окремих землях, увійшли в тісний контакт із земським боярством, великою земельною знаттю, конче заінтересованою в мирному господарюванні у своїх вотчинах.! з часом, однак, між князями і місцевим родовим боярством виникли серйозні суперечності, що нерідко переростали у збройні конфлікти. Тож у цій боротьбі володарі земель мали спиратися на постійну дружину, розташовану поблизу від столиці князівства й готову щомиті вирушити в похід на супротивника. Так у XII ст. в кожній із земель починає формуватися нижчий прошарок феодалів - дрібне дворянство.

феодальна роздробленість русь київська

Невід'ємним елементом державного розвитку Русі була православна церква, її організація багато в чому нагадувала світську владу. На чолі церкви стояв митрополит "Київський і всієї Русі". Єпархіями, у XII-XIII ст. територіально наближеними до князівств, управляли єпископи (переважно вихідці з київського духовенства). їх поставляли митрополит разом із великим князем київським. Важливою складовою церковних організацій були монастирі, розташовані як у великих містах, так і поза ними. Нерідко вони ставали й заміськими резиденціями окремих представників давньоруського князівського роду.

Політична історія XII-XIII ст. з її складною й заплутаною системою міжкнязівських взаємовідносин, нескінченними усобицями та об'єднавчими з'їздами, постійною половецькою загрозою і походами руських дружин у Степ засвідчує федеративну форму управління на Русі, де провідну роль відігравав київський стіл. Традиційна роль Києва - головного міста країни, її культурного та релігійного центру, економічна могутність, честь і право старшинства великокнязівської влади, високий авторитет "матері міст руських" і в XII-XIII ст. робили його заповітною мрією багатьох честолюбних князів. А політичне суперництво окремих князівських династій близько середини XII ст. покликало до життя систему дуумвірату: одночасного правління у Києві князів із двох найсильніших князівських ліній;

Протягом XI-XII ст. на Русі з'явилося майже півтора десятка великих земель-князівств, із яких п'ять - Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське та Галицьке - розмішувалися переважно в межах території сучасної України. Та удільні князівства також не були монолітними й самостійними державами: у другій половині XII - першій половині ХШ ст. процес політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Виникло безліч малих князівств-васалів, а кожна земля в мініатюрі повторювала політичну систему всієї Київської Русі.

Важливе місце в політичній структурі Русі періоду феодальної роздробленості посідали Київ і Київська земля. Втративши реальну політичну силу, Київ, однак, залишався церковним центром усіх давньоруських земель, організатором боротьби проти зовнішніх ворогів. Аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичного старшинства було володіння київським столом (рис. 1).

Рис. 1. Стародавній Київ (реконструкція її. П. Голочка)

А сама Київська земля - давнє політичне й територіальне ядро Русі, на думку П.П. Толочка, на відміну від більшості територій, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.

Формування території цієї землі в основному завершилося у другій половині XI ст., коли стару "Руську землю" було поділено між Києвом, Черніговом і Переяславом. Географічно Київська земля обіймала частини двох ландшафтних зон - Полісся та Лісостепу, що позитивно позначилося на її економічному розвитку. Одночасно з формуванням основної території визначилися її межі. На Дніпровському Лівобережжі Київ володів лише вузькою смугою завширшки 10-15 км, а основним регіоном стало Правобережжя Дніпра.

У період феодальної роздробленості Київська земля була однією із найрозвинутіших й густозаселених областей. Тут, згідно з писемними та археологічними джерелами, налічувалося близько 80 міст. Найбільшими з них (окрім самого Києва) були Вишгород, Білгород (нині с. Білгородка), Василів (нині м. Васильків), Юр'їв (нині м. Біла Церква), Овруч.

Найбільшим за площею князівством Південної Русі було Чернігівське. Процес його формування завершився в XI ст., коли Ярослав Мудрий передав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, вятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань на Таманському півострові. Засновником місцевої династії став син великого князя київського Святослав. До цієї землі на початку XII ст. входили землі аж до Оки. Літописне Посем'я з центром у Курську займало проміжне положення між Чернігівщиною і Переяславщиною.

Географічне розташування Чернігівської землі сприяло тому, що тут рано почали осідати вихідці з іранського і тюркського світів, а пізніше половці. В економічному плані Чернігівське князівство було одним із найбільш розвинених. Серед його центрів виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Стародуб. Політичний розвиток цих територій у XII-ХШ ст. був тісно пов'язаний із діяльністю Ольговичів та Давидовичів. У період феодальної роздробленості тут виникло більш як півтора десятка невеликих уділів.

Переяславське князівство склалося як одна із трьох частин давньої "Руської землі" ще до її поділу між синами Ярослава. Проте в XII-XIII ст. воно, на відміну від інших князівств, фактично втратило політичну самостійність і цілковито залежало від Києва. На його території, що межувала зі Степом, осідали численні групи тюркомовних племен. Довкола самого Переяслава розміщувалися князівські феодальні двори, села і замки. Інших великих міст на цій території не існувало. Самі переяславські князі брали активну участь, а нерідко й очолювали походи на половців. Смерть місцевого князя Володимира Глібовича, що сталася під час походу на степняків у 1187 p., відгукнулася тугою по всій Переяславщині. "И плакашася по нем вси Персяславци. о нем же Оукраина много постона", - зазначав літописець.

Волинське князівство являло собою відносно невелику територію на окраїнних землях Києворуської держави (межувало із землями західнослов'янських "ляхів"). Залежність Волині від Києва, а потім Галича зумовила певну невизначеність її політичних кордонів. Території між Західним Бугом і Віслою неодноразово ставали предметом незгоди між Руссю і Польщею. Земля дістала назву від свого давнього центру - міста Волинь на Бузі. Однак уже на початку XI ст. він поступився місцем новій столиці - Володимиру, заснованому князем Володимиром Святославичем. Серед інших міст у цій землі вирізнялися Луцьк, Холм (сучасний Хелм), Белз, Дорогобуж, Пересопниця.

До середини XII ст. Волинське князівство не мало власної династії: воно або безпосередньо управлялося з Києва, або ж на місцевому столі сиділи князі - ставленики. Лише за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго закріпилася за його родом.

Ще одне західноруське князівство - Галицьке - почало формуватися наприкінці XI ст. Остаточно цей процес завершився лише в 40-ві роки наступного століття. Як і Волинь, Галичина була відносно невеликим за розмірами князівством. Основні центри - Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне с. Крилос). Швидке піднесення останнього зумовлювалося зручним географічним розташуванням на Дністрі, а також тим, що в околицях міста добувалася "стратегічна" сировина середньовічної епохи - кам'яна сіль.

Наприкінці XII ст. Галичина і Волинь об'єдналися. Так виникло Галицько-Волинське князівство, правителем якого став Роман Мстиславич. Оволодівши потім Києвом, він, по суті, сконсолідував усю Південну Русь в одній державній структурі. Гідним спадкоємцем цього князя на галицькому столі став Данило Романович Галицький, який досяг помітних успіхів у політичній стабілізації західноруських земель.

З перипетіями буття в даний історичний період пов'язана ще одна наукова проблема: наявність чи відсутність єдиної східнослов'янської етнічної спільноти - так званої давньоруської народності. Деякі дослідники обстоюють її існування, інші - заперечують. І ті, й інші вдаються до архітектурно-археологічної аргументації. Але й це не допомагає вирішити проблему. З одного боку - спільні риси у церковному будівництві в різних районах Русі, а з іншого - відмінності в особливостях керамічних виробів навіть Галицько-Волинської Русі (тобто на території одного об'єднання). Можливо, істину треба шукати десь посередині. На рівні роду Рюриковичів та їхнього оточення (носіїв елітарної культури), мабуть, існувало відчуття певної єдності, адже вони нерідко переходили із одного князівського столу на інший. А серед маси сільського люду переміщень і контактів практично не було - їхні "світи" були набагато меншими. Навряд, щоб селянин десь під Галичем відчував свою єдність із "колегою" під Псковом.

Та всі політичні, економічні, етнічні, культурні процеси значною мірою припинилися у першій половині XIII ст. Катастрофа була викликана монголо-татарською навалою. Уперше загони нових завойовників з'явилися в північно-причорноморських степах у 20-х роках XIII ст. На київському з'їзді князів (1223 р.) було вирішено не чекати, доки грізний ворог з'явиться на кордонах країни, а зустріти його на чужій території. Того ж року сталася трагічна для руських дружин битва на р. Калка. Однак після цієї перемоги монголо-татари дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Середньому Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь (спочатку на її північні землі). У 1239 р. загарбники здобули Переяслав та Чернігів, у 1240 р. - Київ, у 1241 р. - Володимир-Волинський та Галич. Дещо пізніше хан Батий припинив свій похід на території, розміщені на захід від Русі. А ще пізніше була створена держава Золота Орда, котра вплинула й на подальшу долю східних слов'ян.

Міста і замки

Особливий інтерес археологів до середньовічного міста пояснюється не лише багатством знахідок, що містяться у його культурному шарі, а й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дають можливість поставити й вирішувати. Зокрема, аналіз наявних джерел свідчить, що раннє давньоруське місто являло собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Є всі підстави стверджувати, що основною містотворчою силою на початковому етапі давньоруської історії була політична влада. Молода східнослов'янська знать розпочала будівництво замків-фортець, котрі порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, а в межах самих фортець складалася військова дружина. Варяги називали Русь "Гардаріки" - країною міст або замків. На початковому етапі давньоруської історії відомо 16 міст, у другій половині XI ст. з'являються повідомлення про 50 нових центрів, у XII ст. - більш як 130, а в перші десятиліття XIII ст. - ще близько 50. Як показали дослідження останніх десятиліть (П.П. Толочко, А.В. Куза та ін.), тісний адміністративно-політичний та господарський зв'язок давньоруських міст із сільськогосподарською округою зумовив певну специфічність їхнього соціально-економічного життя порівняно із західноєвропейськими. Ремесло і торгівля, попри їх загалом високий рівень, не становили основу розвитку міст. Вони росли за рахунок додаткового продукту, що створювався у сільськогосподарському секторі економіки країни внаслідок значної концентрації в містах великих землевласників. Не випадково в літературі іноді трапляється визначення давньоруського міста як колективного феодального замку. Тому ці поселенські структури характеризують як місця, де концентрувався, перероблявся й перерозподілявся додатковий продукт.

За розмірами, а отже й за кількістю населення, міста XII-XIII ст. можна поділити на чотири групи. До першої групи входять найбільші центри, площа яких сягала 100 га. Серед них - столиці уже згаданих земель-князівств, а також деякі інші центри. До другої - міста, площа яких не перевищувала 10 - 50 га. До третьої - 2, 5-10 га. До четвертої - 1-5 га. Нині є всі підстави стверджувати, що на Русі за часів феодальної роздробленості в містах проживало 510-520 тис. чоловік населення (у великих центрах - 10-50 тис. осіб, у середніх 3-5 тис, у малих 1-2 тис).

Основним елементом зростання і розвитку кожного міста була фортеця. Феодальна природа такого урбаністичного центру зумовила його соціально-топографічну структуру: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувалися органи влади й управління, та велике за розмірами передмістя-посад, заселене переважно простолюдом. У деяких випадках зафіксовані й околишні міста, що займали проміжне місце між двома вищеназваними. Така соціально-топографічна модель залишалася універсальною протягом століть. З кінця XII - початку XIII ст. передмістя-посади почали ділитися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. В цілому давньоруські міста являли собою соціально-економічні, політичні й культурні центри, де зосереджувалися виші матеріальні й духовні надбання народу. Напередодні монголо-татарської навали найбільші центри сягнули європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно припинений ордами хана Батия.

Одним із найбільших міст на Русі, безперечно, був Київ (площа міста сягала 400 га), археологічні дослідження якого тривають уже більш як півтора століття. Аналіз наявної інформації свідчить, що він постав на правому березі Дніпра ще наприкінці V ст. н. е. У IX-X ст. територія міста значно збільшується: поселення й городища цього періоду розміщуються на горах - Старокиївській, Замковій, Лисій, Щекавиці, Дитинці, Кудрявці й на Подолі. Одночасно з розширенням самого міста збільшується і його центральна частина: уже в середині X ст. за межами дитинця VI-VIII ст. зводяться деякі князівські будівлі.? всі підстави стверджувати, що в цей час окремі поселення та городища являли собою не ізольовані населені пункти, а окремі складові єдиного міста. На Старокиївській горі розмішувався дитинець із князівськими спорудами, а Поділ, Лиса гора, Щекавиця, Кудрявець та інші райони утворювали посадську частину.

Поблизу поселень містився й курганний могильник, на якому було досліджено в різні роки цілу низку багатих поховань, у тому числі й воїнів зі зброєю. Він складався із двох основних груп: на території Верхнього Києва і на Кирилівських висотах. Окрім того, поховання виявлено також у міському парку над Дніпром та на Батиєвій горі.

Кінець X - середина ХШ ст. - період найвищого піднесення міста. Збільшується його територія, розквітають економіка та культура. Найдавніше київське городище уже за часів Ігоря та Ольги стало затісним для дитинця. Тому за князювання Володимира Святославича навколо нього зводять нові земляні укріплення. Площа "міста Володимира" наприкінці X - на початку XI ст. становила 10 га, а спрямування та конфігурація валів повністю відповідали топографії місцевості. З боку плато розміщувалися центральні Софійські ворота.

В XI ст. Київ продовжував швидко зростати, а тому стара лінія укріплень також перестала відповідати вимогам його оборони. У першій половині XI ст. Ярослав Мудрий заклав нову фортецю, площа якої була набагато більшою від попередньої, хоча й починалася від валів X ст. "Місто Ярослава" мало троє в'їзних воріт - Лядські, Жидівські і Золоті. Центральні, Золоті ворота, являли собою двоярусну споруду (нагорі розмішувалися сторожова площадка і Благовіщенська церква).

У другій половині XI ст. забудовується так звана Михайлівська гора (верхнє плато сучасної Володимирської гірки). Цей район також мав власну систему укріплень.

Київ XI-XIII ст. мав великий ремісничо-торговельний посад, більша частина якого (180-200 га) містилася на Подолі. За укріпленнями посаду розміщувалися садиби "передгороддя", що тягнулися уздовж дороги на Дорогожичі (до Кирилівської церкви). Як уже згадувалося, у XII-XIII ст. в окремих містах з'являються кінці. Зокрема, один із них, Копирів, розміщувався за Жидівськими воротами (район сучасної Львівської площі) і займав територію в 40 га.

В XI-XIII ст. навколо столиці Русі з'явилися приміські слободи, села, князівські двори Й монастирські садиби, що були безпосередньо пов'язані з Києвом і складали його периферійні райони. Це, зокрема, Кирилівський, Печерський, Видубицький, Кловський монастирі, Предславино, Берестове, Красний двір та інші. Загалом у місті та його околицях мешкало близько 50 тис. чоловік. Тобто воно стало одним із найбільших населених пунктів середньовічної Європи.

Місто мало досить чітку планувальну структуру. її найважливішими вузлами були ворота в системі валів, міські площі, архітектурні ансамблі, куди радіально сходилися вуличні магістралі. Напрям вулиць залежав також від топографічних чинників: гір, річок, ручаїв. Ширина вулиць, забудованих в основному дерев'яними житлами, господарськими спорудами, об'єднаними в окремі садиби, не перевищувала 6 м, а ширина провулків - З-3, 4 м. Характерною особливістю кам'яного будівництва було те, що всі монументальні споруди розміщувалися певними ансамблями, які утворювали композиційні центри окремих районів міста. Різноманітні археологічні знахідки доповнюють інформацію про життя столиці Русі.

До міст другої із вищеназваних груп можна віднести Новгород-Сіверський, що займав територію більш як ЗО га. Заснований наприкінці X ст. на місці кількох поселень роменської культури, ймовірно, як укріплений форпост на кордоні "Руської землі" (у вузькому значенні цього терміна), він наприкінці XI ст. стає столицею великого князівства, що відділилося як окрема структура від Чернігівської землі в середині XII ст.

Місто стоїть на високому правому березі Десни. На Замку (дитинець давнього міста) були досліджені житла, господарські будівлі, оборонні споруди. Синхронні матеріали з Городка (посадська частина) та з інших територій свідчать про відносно велику кількість населення в даному пункті вже з часів Його заснування. Виділення в удільне князівство дало новий потужний імпульс його розвитку.

У XII-XIII ст. Новгород-Сіверський мав складну структуру. Ядром міста був дитинець площею близько 2 га, споруджений на високому останці ріки з крутими схилами. Наприкінці XI - на початку XII ст. старі дерево-земляні оборонні конструкції перебудовуються, внаслідок чого їхня міць збільшується удвоє. На Замок вів лише один в'їзд. Серед інших об'єктів тут виявлено погрібнедушу XII ст., в якому зберігалося близько 100 амфор з вином та медом, а також різні продукти.

Дитинець із трьох сторін був оточений посадом, площа якого сягала близько 30 га. До цієї частини міста вело троє воріт: Чернігівські, Курські та Водяні. На посаді зосереджувалося основне ремісниче виробництво, про що свідчать різноманітні вироби та будівлі. За стінами града містилися неукріплені селища. У 2 км від міста, вниз за течією ріки, був споруджений Спасо-Преображенський монастир. Досліджені центральний собор, а також будівля, аналогічна йому за конструктивними особливостями, подібної якій на Русі досі не виявлено (можливо, заміські князівські хороми). Для побудови обох вказаних споруд використана однакова цегла-плінфа. Під час пожежі, що сталася, ймовірно, за часів монголо-татарського нашестя, всередині собору загинули люди - жінки та діти.

Гради третьої та четвертої груп, менші за розмірами, звичайно, були й менш топографічно структурованими. Проте всі вони складалися із двох частин - дитинця і посаду.

Одну укріплену площадку (як і прикордонні фортеці) мали давньоруські замки, які на сьогодні ще недостатньо досліджені. Мало вивчені й особливості їхнього функціонування. У соціологічному відношенні замок - це феодальне поселення його власника (іншими словами - резиденція) - центр вотчинного володіння. У поселеннях цього типу мешкали сам феодал, його челядь, особи, що належали до вотчинної адміністрації, дружинники, людність, яка обробляла землі місцевого володаря і постійно перебувала на феодальному дворі. В замку розміщувалися житла феодала та його оточення, різні виробничі та господарські приміщення. Його площа здебільшого не перевищувала 1 га.

Прикладом укріпленої феодальної садиби XII-XIII ст. площею 0,2 га може слугувати Чорнівське городище в басейні р. Пруг, на Буковині. З напільного боку садиби виявлені додаткові укріплення. До основної захисної лінії входили оборонні кліті-зруби, здебільшого прямокутної форми, а сама вона мала два яруси бою. Нижній складався з приміщень порожнистих зрубів, а на верхньому розмішувався бойовий майданчик на дерев'яному накатнику. Всі ці конструкції були споруджені за єдиним планом. Використовувалися вони як бойові камери, з яких можна було вести стрільбу, й водночас як складські приміщення. До оборонних клітей примикали житлово-господарські зруби. Мабуть, вони належали рядовим дружинникам. Біля в'їзду на городище стояла сторожова вежа.

У найвищій частині двору було двоповерхове житло самого феодала, а поблизу нього ще кілька споруд. Увесь двір городища поділявся на дві частини - житлову і господарську (до складу останньої входили хліви, легкі навіси, викладений камінням робочий майданчик). У клітях, де здебільшого не було традиційних печей, а лише відкриті вогнища, могло проживати півтора десятка воїнів зі своїми сім'ями. Хоча відсутність стаціонарних опалювальних споруд дає підстави припустити, що жили вони тут не постійно. На городищі виявлено різноманітний інвентар. Це свідчить, що місцеві жителі вели сільське господарство, ремесла, торгівлю (рис. 2).

Поблизу городища розташоване одне велике, а на певній відстані - ще сім невеликих селищ. Вони, як і в інших аналогічних випадках, очевидно археологічно відображають наявність "гнізда" поселень - тобто структуру феодальної вотчини (її укріплений центр та відкриту сільську округу, де створювався основний додатковий продукт).

Рис. 2. Чорнівське городите (реконструкція О.А. Бойко та і П. Возного)

Відсутність у багатьох випадках стаціонарних жител самих феодалів (в основному в найбільших замках) підтверджує наведену вище характеристику давньоруського міста як колективного замку найбільших землевласників округи. Тобто боярин контролював ситуацію, перебуваючи здебільшого в міській резиденції, а його сільською вотчиною керували представники підлеглої адміністрації, які мешкали там постійно.

Размещено на Allbest.ru