Нариси історії Англії нового часу

Під впливом руху за виборчу реформу парламент допустив у свої ряди католиків. Це нововведення відбулося завдяки агітації ірландця католицького віросповідання Даніеля О'Коннела. Багатий нащадок старовинного кельтського клану, популярний адвокат О'Коннел об'єднав поміркованих прихильників незалежності Ірландії у велику відкриту «католицьку асоціацію». Масові мітинги, організовані асоціацією, певною мірою відтіснили діяльність таємних товариств, до того впливових в Ірландії. Коли самого О'Коннела, всупереч закону про присягу (англіканській церкві) обрали у парламент, прем'єр-міністр консервативного кабінету герцог Веллінгтон зрозумів, що наполягання на присязі буде небезпечним для порядку у країні, і переконав короля поступитися. Реформа 1829 р. не задовольнила ірландців: разом з передачею католикам політичних прав, в Ірландії підвищувався виборчий ценз, який усував від участі у виборах прошарок найбідніших фермерів. Національний рух відродився з новою силою під гаслом ліквідації унії 1801 р. (так званий рух «ріпілерів», тобто бажаючих розірвати унію).

Активно виступали за парламентську реформу нові зміцнілі класи - буржуазія й пролетаріат. Буржуазні радикали створили у багатьох містах свої політичні організації, зокрема, у 1829 р. в Бірменгемі - Політичний союз під керівництвом банкіра Томаса Атвуда та Національну політичну асоціацію у Лондоні, яку очолив фабрикант Френсіс Плейс. Навесні 1831 р. лондонські робітники на чолі з Вільямом Ловеттом утворили власну організацію - Національну спілку робітничого класу. У програмі спілки було: введення загального виборчого права, таємне голосування, скасування палати лордів, титулів та привілеїв, церковної десятини, дешеве та швидке правосуддя, створення національної гвардії замість найманої армії.

Серед буржуазії та робітників набуває популярності гасло вільної торгівлі (фритрейда - free trade) замість політики протекціонізму, за скасування «хлібних законів» по обмеженню імпорту продуктів харчування. Фритрейдерство як широкий рух ставило за мету знищення перепон для розповсюдження світової торгівлі. На чолі його стояли манчестерські фабриканти Річард Кобден та Джон Брайт, а саме місто стало політичним та ідеологічним центром руху (звідси економічний термін «манчестерство» як синонім фритрейдерства»). Кобден запевняв, що введення вільної торгівлі приведе до зміни світу, ліквідації мілітаризму, постійних армій, імперій, «люди стануть однією сім'єю і будуть вільно обмінюватися плодами своєї праці». Економічна програма фритрейдерів концентрувалася у принципах: «свобода торгівлі», «свобода конкуренції, виробляти більше, дешевше, з мінімальними затратами». У 1822 р. фритрейдери скерували у парламент петицію з вимогою ліквідації бар'єрів для торгівлі, а наприкінці 30-х років створили Лігу боротьби проти «хлібних законів».

1830 р. у зв'язку із смертю короля Георга ІV (1820-1830) відбулися парламентські вибори, які принесли перемогу вігам.

Лідер цієї партії Чарльз Грей сформував уряд. Навесні 1831 р. уряд вігів вніс проект парламентської реформи на розгляд палати громад. Законопроект зустрів шалений опір торі. Розстановка політичних сил у палаті громад не дозволяла уряду провести цей білль. Тоді прем'єр-міністр розпустив парламент і призначив нові вибори. У новообраному парламенті віги отримали переважну більшість, законопроект пройшов палату громад, але на цей раз був відкинутий палатою лордів. На знак протесту прем'єр міністр Грей подав у відставку. Герцог Веллінгтон запропонував сформувати кабінет торі, що призвело би до конфлікту з вігською більшістю у парламенті. В умовах зростання революційних настроїв мас, що вилились у великі демонстрації в містах Дербі, Ноттінгемі, Бристолі, у верхах влади відмовилися підтримати ініціативу Веллінгтона. Новий король Вільгельм ІV (1830-1837) змушений був знову доручити сформувати уряд Грею. І тут лідер вігів скористався маневром; який формально узгоджувався з конституційним звичаєм. Однією з королівських прерогатив було дарування титулу лорда. Грей ультимативно запропонував королю призначити лордами прихильників реформи виборчої системи. Перед загрозою свого існування палата лордів капітулювала і затвердила білль.

Після підпису короля у червні 1832 р. закон про парламентську реформу вступив у силу. За реформою, більшість так званих «гнилих» або «кишенькових» містечок ліквідовувалися. Загалом звільнялося 143 депутатських мандати, з них 13 місць надавалися Шотландії та Ірландії, а 130 мандатів порівну поділялися між міськими й сільськими округами. Таким чином міста, які значно кількісні зросли за роки промислової революції, отримали вагомі політичні важелі. У той же час землевласницька аристократія позбавлялася монополії у політичному житті країни. Компроміс 1688 р., який тоді досягнули аристократія та верхівка фінансової і купецьке буржуазії, відтепер поширився й на промислову буржуазію.

Виборча система 1832 р. і надалі базувалася на високому майновому цензі, тому право голосу не отримала навіть дрібна буржуазія. Число виборців збільшилося майже вдвічі за рахунок великої і середньої буржуазії міста та села, але складало всього 814 тис., що у порівнянні з населенням країни було ще замало. Реформа означала розширення соціальної бази парламентської системи за рахунок більш представницького кола власників країни, вона змінила співвідношення сил палати лордів і палати громад на користь останньої.

Реформа 1832 р. відкрила так звану «золоту еру» англійського парламентаризму. Палата громад з легкістю змінювала уряди, які не відповідали її інтересам. Англійський парламент став стрижнем державного життя. Виборча реформа сприяла формуванню політичних партій Англії. У 1831 р. торі, що стали себе називати консерваторами, організували спеціальний клуб, який відігравав роль координатора їхньої діяльності у національному масштабі. В 1836 р. подібний орган з'явився у вігів, котрі стали себе називати лібералами. ГІо-суті проходило формування партій. Принципових розбіжностей між консервативною та ліберальною партіями не спостерігалося.

4.3 Політична боротьба. Парламентська реформа 1867 р.

З 1837 р. протягом 64 років престол Великобританії займала королева Вікторія. Період її правління називають «вікторіанською епохою». Монарх Великобританії залишався главою держави. Виконавчу владу очолював прем'єр-міністр, законодавча влада належала парламенту. Як і раніше, Англія, на відміну від інших країн, не мала бюрократичного апарату. Роль держави зводилась переважно до підтримки правопорядку, законності, забезпечення оборони, ведення зовнішньої політики, збору податків і сприяння торгівлі. Всі інші сфери були у компетенції приватних осіб. Місцеве управління Англії й надалі і зосереджувалося в руках мирових суддів.

Підприємці та торговий люд повною мірою скористалися реформою парламенту. Урядом консерваторів Роберта Піля (прийшов до влади у 1841р.) за підтримкою палати громад, була здійснена програма фритреда. Першим кроком стала важлива реформа англійського бюджету. Головний тягар державних доходів до реформи покладався на непрямі податки, які отримували у вигляді збору за ввезені товари. Піль скасував, а у деяких випадках відчутно знизив мито на необхідну для англійських фабрик сировину Замість цього для поповнення бюджету уряд повернув ліквідований у 1815 р. податок на доходи.

Наступним кроком уряду був наступ проти «хлібних законів», Поштовхом до цього став голод 1845 р. в Ірландії через хворобу картоплі, єдиного харчу бідного населення країни. Ліга боротьби проти «хлібних законів» висунула вимогу негайного відкриття портів для ввезення імпортної пшениці. У 1846 р. Піль, незважаючи на опір земельної аристократії, домігся скасування «хлібних законів», після чого були значно знижені імпортні тарифи на багато видів продовольчих товарів, скасовані Навігаційні акти, останні залишки політики меркантилізму. Це викликало розкол у партії торі. З неї вийшла групка пілітів (прихильників Піля, які виступали за вільну торгівлю).

У 1850-х роках фритредери склали окреме політичне угрупування в парламенті. Вони вели активну пропаганду космополітичних ідей, що відбивало намагання англійської промислової буржуазії зміцнити свої позиції на світовому ринку та посилити економічну експлуатацію колоній. Уряд вігів, який прийшов на зміну Пілю, продовжив фритрейдерську політику. Повна перемога принципів вільної торгівлі закріпила у політичному плані звитягу промислової буржуазії над земельною аристократією.

Парламентська реформа 1832 р. не задовольнила багатьох, у тому числі великий робітничий клас, який так і не отримав важелів впливу на законодавчий орган. Наприкінці 30-х років XIX ст. серед робітників поширюється рух за проведення нової, більш демократичної, виборчої реформи, за введення загального виборчого права. Організаторами цього руху були тред-юніони. Вони скликали мітинги, демонстрації, подавали у парламент традиційні форми протесту - петиції або Народні хартії (People's Charter) тому рух дістав назву чартистського. Народна хартія, яка була представлена у травні 1838 p., містила шість пунктів: загальне виборче право для чоловіків, які досягнули 21 року, щорічне переобрання парламенту, виплата фіксованих окладів членам парламенту, таємне голосування, рівні виборчі округи, скасування майнового цензу для кандидатів у парламент. У 1840 р. розрізнені чартистські об'єднання організувалися в єдину Національну чартистську партію (асоціацію). Нею було складено нову хартію, яку підписали 3 млн. громадян. У травні 1840 р. чартисти провели велику демонстрацію, під час якої Народну хартію урочисто було подано на обговорення парламенту. Однак останній відхилив її. На знак протесту чартисти закликали пролетаріат до загального страйку. Для придушення страйкового руху уряд вжив рішучих заходів - провів масові арешти лідерів та учасників руху, судові процеси. Рух було частково зупинено.

Нове піднесення виступів чартистів припадає на 1847-1848 рр., коли під черговою петицією було зібрано ще більше підписів. Чартисти готували грандіозну демонстрацію. Однак вжиті урядом репресивні заходи зірвали цю акцію. Парламент знову відхилив подану петицію. Восени 1848 р. рух чартистів пішов на спад. Поступкою рухові стало введення 10-годинного робочого дня, деяке розширення фабричного законодавства на користь пролетаріату. Чартистський рух переконав робітників, що для захисту своїх інтересів їм необхідно згуртуватися. У 1868 р. утворився Національний Конгрес тред-юніонів, який об'єднав на той час 118 тис. членів.

Робітничий рух з вимогами загального виборчого права змусив лібералів та консерваторів поставити на порядок денний палати громад питання про подальшу парламентську реформу. Двома видатними лідерами англійських політичних партій другої полонин XIX ст. були шотландець Вільям Гладстон (ліберали) та єврей Бенджамін Дізраелі (консерватори). У березні 1866 р. Гладстон, міністр фінансів у ліберальному уряді, запропонував проект виборчої реформи, де йшлося про значне зниження майнового цензу, особливо для мешканців міст. Він говорив: «Кожен, хто не визнаний недієздатним або небезпечним, повинен брати участь у політичному житті». Під час обговорення проекту від лібералів відокремилась аристократична група, яка оголосила, що демократичні зміни приведуть до революції. Ліберали втратили більшість у парламенті і поступилися владою консервативному кабінету. Торі теж виступали за поглиблення парламентської реформи. Міністр фінансів в уряді консерваторів Дізраелі розробив новий білль з цього питання.

Між тим, у робітничому русі замість поміркованих чартистів посилився вплив радикальних елементів. 22 липня 1866 p. у лондонському Гайд-парку радикали планували провести багатотисячний мітинг; уряд наказав зачинити парк. Частина зборів з тим, щоб уникнути зіткнень з поліцією, перейшла на сусідню Трафальгарську площу, однак були й такі, які зламали загородження парку, вступили у сутичку з поліцією й зайняли Гайд-парк. Наступного дня керівники тред-юніонів запропонували владі відкликати поліцію і залишити парк під охороною народу. Під час липневих сутичок війська та поліція взяли під охорону урядові будинки, а також помешкання політичних лідерів. Ліга реформ, яка була утворена робітниками за рік перед цими подіями, провела мітинги у великих промислових містах Англії. Тиск трудящих мас зростав, і це змусило уряд поступитися й провести у серпні 1867 р. чергову парламентську реформу.

Реформа 1867 р. мала обмежений характер, вона не проголошувала загального виборчого права. Був знижений майновий ценз, виборче право розповсюджене на наймачів квартир, які платили за них не менше 10 фунтів стерлінгів на рік. По-суті, реформа надала право голосу більшій частині фабричних робітників; на селі вона не охопила клас батраків. В цілому реформа стала певним кроком дальшого утвердження демократії; вона значно збільшила чисельність виборців (до 2 млн. 700 тис.); у парламент потрапили депутати з дрібним прибутком та трудових професій.

Консерватори і ліберали розпочали пошуки методів вплину на нові маси виборців. Цікаві починання у цьому плані були зроблені у Бірмінгемі - великому промисловому місті, де після реформи з'явилися 30 тис. нових виборців. Багатий фабрикант Джозеф Чемберлен очолив роботу по створенню місцевої ліберальної асоціації. Місто поділялося на 16 районів (кварталів) в кожному з них на публічному мітингу обирався комітет. Голова та секретарі районних комітетів, а також по три обраних представники від кварталів складали міський виконавчий комітет. Крім того, обиралися по 30 делегатів від кварталів в «генеральний комітет» міста. На чолі цієї системи стояло бюро з 11 чоловік, які фактично і були керівниками лібералів Бірмінгема. Подібні організації виникали в інших містах Англії. За прикладом лібералів, почали утворюватися консервативні асоціації. Дізраелі прямо заявив, що асоціації повинні дотримуватися суворої дисципліни «за прикладом македонських фаланг і римських легіонів». В обох партіях виник потужний апарат, який залежав від волі лідерів. Це були міцно згуртовані групи політиків, які будь-якими засобами, у тому числі й протизаконними, могли забезпечити успіх своєї партії на виборах.

Лідер консерваторів Дізраелі, який після реформи 1867 р. обійняв посаду прем'єр-міністра, розпустив парламент з тим, щоб випробувати новий виборчий закон для партій. Він сподівався виграти вибори, однак ліберали отримали на виборах значну перевагу над суперником. В основному, за них проголосували промислові міста Північної Англії та Шотландія. їхній лідер Гладстон сформував кабінет міністрів (1868-1874).

Ірландське питання та демократичні реформи 70-х років. Одночасно з боротьбою за виборчі реформи проходив революційний рух в Ірландії, економічно відсталій частині Великобританії. Розрив в економічному розвитку між Ольстером на півночі й півднем Ірландії поглиблювався. Ольстер, подібно до Англії та Шотландії, став індустріальним. Решта країни залишалася аграрною, тут царювала бідність, поширеною була еміграція за океан. Під впливом громадянської війни у США (1861-1865), в якій ірландці-емігранти брали активну участь, активізувалося політичне життя на «смарагдовому острові». Колишні солдати-ірландці утворили у 1867 р. нове' національне таємне товариство під назвою феніїв (легендарні герої, захисники Ірландії від ворогів). Фенії планували загальне повстання, однак влада випередила виступ і заарештувала керівників. Незважаючи на це, активність феніїв підштовхнула уряд Гладстона до проведення перетворень в Ірландії.

Гладстон розпочав з церковної реформи; протестантизм сповідували лише 1/5 населення, а між тим ірландці-католики повинні були утримувати чужу для них державну англіканську церкву. Тепер її оголосили вільною, майно навернули у казну, а після виділення частки на утримання протестантського духівництва, його скерували на розвиток старовинного католицького університету в Дубліні. Потім Гладстон провів Земельний акт. За ним у католицькій частині Ірландії вводилося право, поширене в Ольстері: орендар, у випадку відходу з землі за вимогою власника (лендлорда), мав право вимагати сплати винагороди за покращення обробки землі, за збудовані господарські приміщення.

Однак реформи запізнилися, невдоволення в Ірландії зайшло далеко. Тепер ірландці вимагали самоуправління. В ужиток увійшло слово «Home Rule» - «гомруль»(самоуправління). У 1870 р. була заснована Асоціація самоуправління Ірландії, яка перетворилася через три роки в Лігу гомруля. На виборах 1874 р. в англійський парламент від Ірландії було обрано 60 прихильників самоуправління. Один з них (між іншим, англієць за походженням та протестант за віросповіданням), Чарлз Стюарт Парнелл з тим, щоб звернути увагу на ірландське питання, почав проводити обструкцію, виголошуючи довгі промови для гальмування роботи палати громад. Англійські парламентарії обурювалися діями Парнелла, називали їх неджентльменськими. Ірландці заважали двом англійським партіям досягати компромісу. Коли сили обох партій бували більш-менш рівними, прихильники гомруля порушували рівновагу і обирали бік будь-якої партії. Таким чином, ірландське питання постійно висувалося в парламенті на перший план.

Між тим тривали реформи Гладстона у інших сферах суспільного життя країни: у 1870 р. парламент схвалив закон про організацію державних шкіл (до цього шкільна освіта носила приватний характер). Передова промисловість потребувала кваліфікованих робітників, передовий демократичний державний устрій був несумісний з неписемністю. До введення закону школу відвідувала лише третина дітей у віці до 13 років. Після прийняття закону по усій країні утворилася мережа державних шкіл, значна більшість серед них - безкоштовних. Навчання мало світський характер, хоча школа й не була офіційно відокремлена від церкви. Через 10 років в Англії навчалися 3,5 млн. дітей.

Гладстон провів також університетську реформу. У Оксфорді та Кембриджі скасували середньовічні порядки, за якими особи неангліканського віросповідання не могли отримувати стипендію та вчені ступені. У 1871 р. парламент схвалив два закони, що стосувалися робітничого класу. Один з них надав тред-юніонам право корпорацій, тобто юридичних осіб з правами на землю, нерухомість, на судовий захист. Другий закон надавав їм право на проведення страйків. При цьому страйкарям заборонялося наставляти пікети для боротьби з штрейкбрехерами.

У 1872 р. увійшов в силу важливий демократичний закон про таємне голосування на виборах у парламент. За попереднім, відкритим, голосуванням дрібні службовці та робітники, побоюючись загубити заробіток, змушені були озиратися під час виборів на хазяїв. Демократичний характер носили також адміністративні реформи уряду Гладстона, спрямовані проти панування аристократії в армії та державному апараті. Для обіймання посад на державній службі встановлювався публічний екзамен. Давня практика купівлі офіцерських посад для молодших синів знатних родин скасовувалася. Молодші сини аристократичних та й просто багатих сімейств, за давньою англійською традицією, на відміну від старшого брата, не успадковували титулів та значної власності (цим здебільшого пояснюється відсутність земельного перерозподілу й дроблення маєтків, характерних для решти країн світу) й змушені були задовольняти свої чималі амбіції в армії та на державній службі. Вони поповнювали ряди авантюристів, відкривачів нових земель, організаторів колоніальної імперії.

Привілейовані класи англійського суспільства були стурбовані реформаторською політикою лібералів: аристократія - скасуванням продажу військових посад, духівництво - обмеженням церковних багатств в Ірландії; шинкарі та виноторговій - заходами по скороченню продажу алкогольних напоїв (уряд лібералів активно провадив антиалкогольну компанію). Дізраелі в парламенті дорікав Гладстону: «Ви у все втручаєтеся; ви підкорили своєму контролю всі професії та заняття. Ніхто не спокійний за свою власність; ніхто не знає, які будуть завтра його обов'язки». На хвилі критики уряду лібералів консерватори перемогли на виборах 1874 р. У парламент вперше увійшли два представники від тред-юніонів. Однак новий уряд консерваторів (1874-1880), який очолив Дізраелі (незабаром він отримав титул лорда Біконсфільда), продовжив курс перетворень й навіть завершив реформи Гладстона. Зокрема, було введене обов'язкове шкільне навчання для дітей віком від 5 до 12 років. Більш того, були скасовані обмеження щодо пікетування під час страйків, покарання за агітацію серед робітників, зрівняні права тред-юніонів із спілками підприємців. Серед кабінетів лібералів і консерваторів не існувало суттєвих розходжень і щодо колоніальної політики. Усі вони виступали за створення великої колоніальної імперії.

Розширення колоніальної імперії. У XIX ст. тривало своєрідне суперництво провідних європейських країн за розширення колоніальних володінь. Здобуття колоній додавало метрополіям значних переваг у боротьбі з конкурентами. Захоплені території перетворювалися у невичерпне джерело сировини, у сфери вигідного збуту промислових товарів та вкладення капіталів, у плацдарми подальшої експансії і бази оборони своїх володінь від конкурентів. Уряди Великобританії намагалася утримати завойовані регіони і зміцнити імперію новими загарбаннями.

У 1837-1838 рр. розпочалися хвилювання у переселенській північноамериканській колонії - Канаді. Там в середині столітті проживало 2,5 млн. чол., й тривало активне переселення європейців. Англійське населення спочатку зрівнялося по чисельності з французьким, а потім значно перевершило його. Колоністи відкрито вимагали розриву з Англією. Лунали заклики приєднання до сусідньої держави - Сполучених Штатів Америки. Правляча верхівка метрополії пам'ятала про події американської війни .за незалежність й тому поквапилася умиротворити канадців. Наприкінці 40-х років канадці отримали право самоуправління. Нарешті, у 1867 р. завершилися довгі переговори між окремими канадськими провінціями та представниками англійського уряду, в результаті яких з явився «Акт про Британську Північну Америку». По-суті, це була конституція об'єднаної Канади, яка ставала централізованою федеративною державою з єдиним парламентом і урядом, хоча провінції зберігали автономію у місцевих справах. Центральний уряд не отримав право вступати у дипломатичні відносини з іншими державами. Закони, схвалені канадським парламентом, підлягали затвердженню англійським генерал-губернатором. Громадяни країни вважалися підданими англійської корони. Таким чином, повної незалежності, якої вимагав народ, Канада не отримала.

Протягом першої половини XIX ст. англійці порівняно швидко колонізували Австралію. На узбережжі створювалися поселення каторжан, працею яких розорювалася цілина, будувалися порти, мости, дороги. 155 тис. засуджених було вивезено в Австралію з кінця XVIII ст. до 60-х років XIX. З часом там набуло бурхливого розвитку вівчарство, землеробство. Незабаром в країні завирувало економічне піднесення, Австралія вибилася в ряд найбільших у світі експортерів вовни, а потім і пшениці.

Нa початку XIX ст. виникли перші постійні європейські поселення у сусідній Новій Зеландії. У 1839 р. Новозеландська земельна компанія (створена в Англії економістом і політичним діячем Едуардом Уейкфілдом) скерувала на острови першу організовану групку поселенців, які заснували місто, назване на честь герцога Веллінгтона. На початку 1840 р. спеціальний представник англійського уряду змусив тубільних вождів укласти з Великобританією договір, за яким вони надавали англійській королеві «усі права і повноваження суверенітету». Вже у 60-х роках XIX ст. європейське населення у Новій Зеландії досягнуло 225 тис. чоловік. Великобританія надала новій колонії, як і Австралії, право внутрішнього самоуправління, зберігши за собою верховну владу. Наприкінці XIX століття Австралія, а на початку наступного - Нова Зеландія отримали статус вільних домініонів у складі Британської імперії.

Таким чином, Британська імперія перетворилася у конгломерат двох типів країн: переселенських колоній, які мали статус внутрішнього самоуправління, а з часом стали вільними домініонами, заселеними європейцями та їхніми нащадками, й власне колоній, протекторатів, населення яких було неанглійським, неєвропейським. До останніх належала Індія, «перлина» у короні Британської імперії.

Па початку XIX ст. Англія завершила підкорення маратхських князівств в Індії, у результаті військової експедиції перетворила Непал на залежну державу. У 1826 р. англійці на Гіндустанському півострові захопили князівства Ассам, в 1849 р. - Сінд та Пенджаб, в 1853 р. - Нагпур. Народи Індії чинили впертий опір завойовникам. У 1857-1859 рр. вибухнуло повстання у центральній частині півострова, яке було жорстоко придушене. Уряд Англії у 1858 р. оголосив про перехід управління Індією до корони і про ліквідацію Ост-Індської компанії, яка прославилася жорстокими війнами. Королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії Лондонський уряд призначав склад колоніальної адміністрації, до якої входили й представники корінного населення, і намагався проводити більш обережну політику, поступаючись певним вимогам індійських феодальних та буржуазних кіл.

Великобританія активно захоплювала інші території в Азії. У 1819 р. на землях загарбаного Сінгапура була утворена потужна військово-морська база, яка контролювала морські шляхи у Південно-Східній Азії. В 1839 р. англійці окупували м. Аден на Аравійському півострові і створили там фортецю для підкорення арабських племен та контролю за судноплавством з Червоного моря в Індійський океан. Спираючись на свої позиції в Індії, англійці у 1852-1853 рр. підкорили Бірму.

В ці ж роки Великобританія як одна із великих світових держи! почала активну торговельну та військову експансію у Китай. Одним з основних товарів купців був опіум. Спроба китайської влади протистояти іноземним поширювачам наркотиків привела до війни, у якій могутня англійська ескадра змусила імператора «піднебесної» підписати у м. Нанкіні в 1842 р. кабальні умови мирного договору. Великобританія отримала у «довічне володіння» острів Гонконг, який незабаром став черговою військово-морською базою колонізаторів. Війни 1856-1858 та 1860 рр., які Англія провела спільно із Францією, остаточно перетворили Китай у напівколоніальну державу. Англійські купці мали право проїзду у внутрішні райони країни по річці Янцзи, встановлювалося занижене мито на ввезені товари. Китай став об'єктом експансії не тільки Великобританії та Франції, але й Росії, США, інших країн.

У боротьбі за території та вплив на Сході Англія зустрілася з протидією Росії, яка успішно просувалася в Туркестан та Іран. Побоювання Лондона щодо кроків Росії у напрямку Індії прискорило наступ Великобританії на Іран та Афганістан. Виникла перша англо-афганська війна 1839-1841 рр. Англійці несподівано для себе зазнали поразки від пуштунських племен. Однак торговельна та військово-політична експансія Великобританії в Афганістан та сусідній Іран тривала і протягом двох наступних десятиріч забезпечила перемогу англійців.

Зовнішня політика. Великобританія завдяки своєму внеску у розгром наполеонівської імперії та економічній могутності посіла у ХІХ ст. чільне місце на міжнародній арені. Європейські країни змушені були враховувати позицію Лондона з усіх проблем міжнародного життя. Щоб забезпечити свою безпеку і реалізувати зовнішньополітичні задуми, Англія намагалася підтримувати у Європ і рівновагу сил. Насамперед, Лондон намагався не допустити відновлення могутності Франції, збалансувати відносини між Австрією та Пруссією у Центральній Європі, протидіяти наступальній політиці Російської імперії у Європі й Азії. У галузі зовнішньої політики англійці проголосили «еру свободи». Вони підтримали національно-визвольну боротьбу народу Греції проти панування Османської імперії, визнали у 1825 р. незалежність колишніх іспанських колоній - Мексики, Аргентини, Колумбії, а пізніше - португальської колонії Бразилії. Великобританія встановила тісні, надзвичайно для неї вигідні, економічні зв'язки з країнами Латинської Америки.

В маси занепаду Османської імперії посилився тиск сусідньої Росії на її прикордоння. На початку ХІХ ст. турки двічі програли війни росіянам і поступилися територіями. Османській імперії був нав'язаний договір, за яким вона, за вимогою російського уряду, мала закривати чорноморські протоки для іноземних військових кораблів. Російський цар не приховував своїх намірів захопити Стамбул (Константинополь), давню столицю православного християнства, й перетворити Чорне море у внутрішнє море імперії. Великобританія виступила проти таких планів і, в свою чергу, намагалася підкорити Туреччину своєму впливові. Британський міністр закордонних справ лорд Пальмерстон зумів схилити султана до тісного співробітництва: з допомогою Англії Туреччина реорганізувала свій флот; у 1838 р. була підписана торгівельна угода, за якою встановлювалося мінімальне мито на англійські товари та дозволялося англійським купцям перебувати в усіх містах Османської імперії. Значним успіхом політики Пальмерстона було підписання у Лондоні в 1841 р. конвенції щодо чорноморських проток. Якщо раніше режим проток контролювався лише Туреччиною і Росією, чорноморськими державами, то тепер, за наполяганням англійської дипломатії, у проблему активно втрутилися Великобританія, Франція, Австрія та Пруссія. Вони постановили, що протоки будуть закриті для військових кораблів усіх держав у мирний період; на час війни скасовувалися обмеження щодо пропуску кораблів інших країн через Босфор і Дарданели.

Подальші протиріччя зі східного питання призвели до прямого конфлікту між Росією та коаліцією держав на чолі з Великобританією. Кримська війна (1853-1856 рр.), яка була розпочата царизмом проти Туреччини, завершилася жорстокою поразкою Росії Великобританія та Франція виступили союзниками турків і поивною мірою використали перемогу для проникнення на ринки Османської імперії. Союзники системою позичок поставили султана у фінансову залежність від своєї політики в регіоні. Перемога у Кримській війні утвердила політичну та економічну гегемонію Великобританії на Близькому Сході.

Під час цієї війни англійка Флоренс Найтінгейл очолила загін жінок-волонтерів, які взялися доглядати за пораненими на фронті. У ті часи це було незвично, оскільки жінки середнього класу Великобританії зазвичай обмежувалися своїми домашніми обов'язками. Найтінгейл подала приклад участі жінок у бойових діях і, таким чином, відіграла важливу роль у розвитку жіночого руху, багато її послідовниць почали навчатися не лише медичній справі, але й опановували інші професії. Якщо у попередні часи вважалося, що жінка має займатися лише сім'єю, то у другій половині XIX ст. панувала думка про необхідність здобуття жінками освіти й служіння на користь вітчизни.

Після Кримської війни Лондон, спираючись на економічну перевагу, величезну колоніальну імперію, наймогутніший флот й, не в останню чергу, на особливе острівне становище, перейшов у зовнішній політиці до тактики, яка отримала назву «блискучої ізоляції» («splendid isolation»). Великобританія не підписувала довготривалих союзницьких зобов'язань, намагаючись цим зберегти свободу дипломатичного маневру й підтримати у певний момент ту країну, яка погоджувалась відіграти роль «солдата на континенті» для боротьби з більш небезпечним для Англії (знову ж таки на даний час) противником. Політика «блискучої ізоляції» породжувала постійну зміну зовнішньополітичного курсу, розриви з недавніми союзниками та союзи із вчорашніми ворогами, що закріпило за Англією сумнівну славу «підступного Альбіону».

Розділ 5. Колоніальна експансія Великобританії на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Ідеологічне та дипломатичне забезпечення колоніальних загарбань. Наміри Лондона щодо колонізації афро-азіатського регіону базувалися на давніх традиціях і досвіді. Для цього було використано потужну ідеологічну базу, проповідниками якої були Ч.Ділк, Б.Дізраелі, Г.Спенсер, Дж.Сілі та ін. До популяризації колоніальний ідей у ті часи долучився талановитий письменник Р.Кіплінг. Лейтмотивом цієї пропаганди став заклик до боротьби «за величну Англію». У лекціях-з історії колоніальної політики професор Кембрідзького університету Дж.Сілі наполягав на тому, що територіальне розширення держави у XIX ст. є актуальною проблемою. Він вважав колонії не завойованими та експлуатованими територіями, а віддаленими британськими провінціями, частками єдиної держави і нації. Це стало наріжним каменем концепції «Британської співдружності націй».

«Ми, у нашій колоніальній політиці, - виголошував у грудні 1896 р. відомий політичний діяч Дж.Чемберлен, - як тільки придбаємо нову територію… то забезпечуємо її розвиток під опікою цивілізації для її спілкування зі світом… Імперія несе населенню завойованих територій безпеку життя і власності, покращення умов проживання. Ми взяли на себе гігантське завдання… Велике завдання, велику відповідальність, але й високу честь».

У політиці Великобританії відбувався поворот від пасивного ставлення до проблем європейських міжнародних відносин до тісного єднання з колоніями, імперські прагнення Великобританії висунулися на беззаперечне перше місце серед її зовнішньополітичних пріоритетів. Ідеї розширення імперії на середину 90-х років ХІХ ст. захопили широкі верстви населення й політичні кола Британії. Так, консерватори на чолі з Б.Дізраелії, а потім з Р.Солсбері традиційно виступали прихильниками колоніальних захоплень. Наприкінці ХІХ ст. у ліберальній партії теж консолідуються політики, які проголошують імперіалістичні гасла і принципи. Її провідники наголошували на розширенні колоніальної експансії Великобританії, що відрізняло їх від прихильників традиційного лібералізму. Такі пропагандисти розширення імперії, як Розбері, Асквіт, Грей, Холден, Фоулер та інші, розглядали розвиток імперіалізму, перш за все, у двох аспектах, а саме: збереження і зміцнення зв'язків метрополії з колоніями та розширення експансії на Сході.

Проведення наступальної колоніальної політики загрожувало міжнародній стабільності, несло небезпеку воєнних зіткнень з великими державами Європи. На це звертали увагу розважливі політики. У ліберальній партії антиімперіалістичну течію очолив Д.Ллойд Джордж, який критикував уряд за проведення політики колоніальних захоплень і війн. Серед прихильників протилежної течії найвідомішим апологетом ідеї створення могутньої колоніальної імперії був міністр колоній Дж.Чемберлен. Основним мотивом проведення активної імперської політики він висував захист комерції, англійського підприємництва і капіталу в умовах зростання конкуренції з боку іноземних держав, протекціонізму. Великобританія, на його думку, була зобов'язана випереджати інші країни у колоніальній експансії. Головною метою Дж.Чемберлен вважав створення умов для розвитку і процвітання імперської раси, під якою розумілися всі народи, що населяли Британську імперію. Вважалося, що почуття імперії є вродженим у англійців.

Гонитва за колоніями в Азії та Африці докорінним чином змінила політику європейських держав, вона покликала до життя союзи, що суперечили всім природнім симпатіям та історичним традиціям, прискорила гонку військових та морських озброєнь. Відстоюючи свої інтереси в Африці та захищаючи британські володіння, Англія уклала ряд угод з континентальними державами. Англо-італійськими протоколами 1891 р. Лондон запобіг втручанню Риму в долину Нілу і можливій експансії французів. Таким чином, британському уряду вдалося зробити усе можливе для реалізації доктрини «проконсула» Єгипту Е.Берінга (Кромера) - «Єгипет - це Ніл, а Ніл - це Єгипет».

Обопільне прагнення протистояти французькій колоніальній активності в Центральній Африці спричинило укладання англо-німецького договору від 15 листопада 1893 р. про розмежування британських та німецьких колоніальних володінь у Нігерії та Камеруні. Кордон між землями Королівської Нігерійської компанії та німецьким Камеруном був продовжений від району містечка Йоли до озера Чад. Таким чином Великобританія намагалася запобігти можливості французької експансії в Єгипет з південного напрямку. Німці теж залишилися задоволені, адже перед тим вони скаржилися на те, що незважаючи на розмежування 1886 р., за яким Йола належала англійцям, а від неї розпочиналася німецька сфера впливу, Нігерійська компанія британців намагалася відтіснити німців далі на південь. Однак незабаром, 15 березня 1894 р , переслідуючи власні інтереси у Європі, Берлін уклав договір з Парижем, який визначив східні кордони Камеруна так, що німці поступилися Франції більшістю територій, на які Англія визнали права Німеччини. Французькі володіння знову опинилися у безпосередній близькості від британського Єгипту. Це стривожили англійський уряд і викликало його обурення діями Німеччини. В подальшому німці наштовхнулися на безкомпромісність англійської сторони, зокрема, коли домагалися передачі островів Самоа у Тихому океані у своє володіння.

Трансваальська криза та англо-бурська війна. Суперництво європейських держав на африканському континенті яскраво виявилося щодо Трансвааля. Південна Африка, особливо Капська колонія, посідали чільне місце у британській колоніальній системі. Лондон розцінював південь Африки з політичної й стратегічної точки зору як плацдарм на шляху до Індії, Далекого Сходу, Австралії. Відкриття Суецького каналу применшило значення Капської колонії як бази для британського флоту на шляху до Індійського океану, але вона залишалася для Англії важливою транспортною комунікацією. Початок розробки алмазних родовищ на рубежі 60-70-х років XIX ст. в околицях Кімберлі різко підніс рейтинг цього регіону на міжнародній арені. Незабаром, у 1886 р. на півдні Африки були виявлені найбільші у світі поклади золота, що викликало всесвітню золоту лихоманку. Прискорився капіталістичний розвиток краю, виникли монополістичні об'єднання з видобутку алмазів («Де Бірс консолідейтед майнс»), ряд великих золотодобувних компаній, тісно пов'язаних з фінансовою олігархією Західної Європи, насамперед з лондонськими банкірами. Давні голландські колоністи-бури були витіснені англійцями з капської території на північ, де заснували дві свої держави - Трансвааль та Оранжеву Республіку.

В англійських колоніальних колах визріла велична ідея - створити імперію в Африці від Капа до Каїра. Автором цього грандіозного плану був британський колоніальний діяч Сесіль Родс. Великобританія нав'язала бурам угоду, за якою мала право контролювати зовнішні зносини Трансвааля, а отже, отримала одну з основних переваг над суперниками, в першу чергу Німеччиною, у Південній Африці. Британська дипломатія мала за плечима міцний тил у вигляді Капської колонії та Наталя й тому намагалась ускладнити Трансвааля вихід до Індійського океану. У свою чергу Німеччина розгорнула широку агітацію за незалежність Трансвааля і демонстрантивно підтримувала бурського президента П.Крюгера в його протистоянні вимогам уїтлендерів (новоприбулих поселенців, чисельність тих сягала 2/3 населення країни) щодо надання їм політичних прав.

28 грудня 1895 р. загін у складі 800 чоловік, очолюваний адміністратором Родезії і директором Південноафриканської компанії Ландером Джемсоном, перетнув кордон з Трансваалем і рушив у напрямку Йоганнесбурга. Агресивна вилазка англійців завершилася провалом. Загін Джемсона був оточений бурською міліцією і склав зброю. Йоганнесбурзькі уїтлендери, на підтримку яких розраховували англійці, не приєдналися до виступу.

Прем'єр-міністр Англії Солсбері відразу ж заявив, що не схвалює набігу Джемсона, а потім уряд публічно звинуватив змовників і звернувся з проханням до президента Трансвааля видати їх англійському правосуддю. Спочатку президент Крюгер зажадав від англійців відшкодування збитків на суму 0,5 млн. ф.ст. Незабаром вимоги збільшилися, і сторони зійшлися на тому, що Трансвааль отримає у декілька разів більше за «моральні» збитки.

Джемсона та кількох офіцерів засудили в Англії на незначні терміни ув'язнення. Президент Крюгер отримав грошову компенсацію. С.Родс склав з себе усі повноваження колоніального адміністратора і виїхав до Англії. Провал набігу змусив його відмовитися від планів захоплення ІІівденно-Західної Африки, що, у свою чергу, сприяло утвердженню німецького імперіалізму на цій території. Німецький уряд підштовхував Крюгера звернутися до світових держав з проханням скликати конференцію для обговорення міжнародного становища навколо Трансвааля. На останнє президент бурської республіки давав свою згоду за умови, якщо Англія не задовольнить вимог щодо відшкодування збитків, щоправда, Берлін у своєму виступі проти Лондона залишився самотнім. Європейські уряди завжди вважали Англію менш небезпечною, ніж Німеччину, бо перша хоча й мала величезний флот, однак не мала сильної армії.

Знаючи ці настрої, позицію Крюгера, німецькі правлячі кола, здавалося б, повинні були зупинитися. Однак їм не було притаманне почуття міри, і 3 січня 1896 р. Вільгельм II надіслав президенту Трансвааля особисту телеграму, де висловив задоволення тим, що республіка сама впоралася з набігом Джемсона, «не використовуючи допомоги дружніх держав». У Великобританії телеграма була розцінена як німецька провокація. Якщо до того широка англійська громадськість особливо не цікавилася трансваальськими справами, то телеграма німецького імператора загострила суспільний інтерес до Південної Африки. Газети здійняли такий галас, що питання про Джемсона, Родса відразу відійшло на другий план, а головною темою стало німецьке втручання в закордонну політику Великобританії. Тон послання був неприпустимий і надто відкрито виказував ворожість Німеччини до Великобританії. Це обурило англійців. Ще у 1894 р. лорд Р.Солсбері зауважував, що німці дозволяють собі використовувати таку мову у спілкуванні з англійським урядом, ніби звертаються до князівства Монако, а не до Великобританії.

Англійці були впевнені, що ворожий характер телеграми був усвідомлений німецьким урядом. «Я переконана, - писала королева Вікторія своєму онуку кайзеру Вільгельму II, - що це було зроблено навмисно і, на жаль, змушена повідомити, що це справило тут дуже болісне враження». У Лондоні панувало велике озлоблення проти німців. їх били на вулицях, розбивали вітрини німецьких крамниць, вимагали виключення німецького кайзера із списку почесних членів флоту Великобританії. Офіцери одного драгунського полку навіть демонстративно спалили портрет Вільгельма II. Після горезвісної телеграми міністр колоній Дж. Чемберлен надзвичайно різко висловився проти Німеччини; через п'ять днів (8 січня) було прийнято рішення про створення ескадри у Північному морі; через кілька тижнів Великобританія відмовилася від відновлення морської конвенції з Австрією та Італією, після чого союзники Німеччини відкрито висловили своє невдоволення політикою Берліну. Англійці довго пам'ятали вчинок імператора Вільгельма II. У червні 1896 р. під час урочистостей з нагоди 60-річчя перебування королеви Вікторії на престолі лондонці кричали німецькому принцу Альбрехту, який брав участь у святкуванні: «Якщо вам потрібно відправити телеграму дядечку Крюгеру, то ви знайдете телеграфну контору за рогом…».

Телеграма Крюгеру, як і інші ворожі демонстрації з боку Німеччини, лише зміцнили рішучість імперіалістичних кіл Англії якнайшвидше покласти край самостійності Трансвааля, приєднати його до Британської імперії. Для бурських республік телеграма кайзера була рівнозначна смертному вироку, оскільки для Великобританії знищення їх незалежності стало засобом нейтралізації небезпечних планів Німецької імперії.

11 жовтня 1899 р. вибухнула англо-бурська війна. Вона розпочалася в умовах загострення як англо-російських, так і англо-французьких відносин. Світова громадськість через пресу негативно оцінила дії Великобританії й співчутливо поставилася до населення маленьких бурських республік. У виступі 23 січня 1900 р. тогочасний прем'єр-міністр Англії лорд А.Розбері виправдовувався: «…Ми боремося не проти свободи, а проти привілеїв, проти продажної і деспотичної олігархії». В англійському суспільстві виявилися незгоди у ставленні до бойових дій на африканському континенті, з'явилися пробурські настрої. Серед політичних діячів їх виразником став Д. Ллойд Джордж, який очолив антиімперіалістичну течію в ліберальній партії. Англійська публіцистика, як і більшість англійських істориків, наголошувала на розколі громадської та політичної думки Великобританії у ставленні до війни на півдні Африки, на поляризації джингоїстських та пацифістських настроїв у суспільстві. Війна набула партизанського характеру. Намагаючись зламати опір партизан, очолюваних досвідченими генералами JI.Ботою та X.Деветом, британська армія створила систему блокгаузів - укріплених пунктів, які знаходилися один біля одного і прикривали, головно, шляхи сполучення. Англійці застосували жорстокі методи придушення опору; багато бурських ферм були пограбовані та спалені, багато родин опинилися у спеціальних, вперше збудованих, концентраційних таборах.

Ціною значних зусиль Англія змусила противника підкоритися. Війна завершилася підписанням 31 травня 1902 р. у Преторії мирного договору, за яким бури визнали анексію двох республік Великобританією, але зберегли автономію у внутрішній політиці У 1910 р. утворився домініон під назвою Південно-Африканський Союз (тепер Південно-Африканська Республіка), до складу якого увійшли території Капської колонії, Наталя та колишніх бурських республік.

Англо-бурська війна завдала значних економічних збитків Великобританії. Вона змусила уряд вдатися до розпродажу цінних паперів, збільшення податків, пошуку іноземних позичок, до яких Англія не зверталася з часів Кримської війни 1853-1856 рр. Всього на ведення війни Англія витратила 217 млн. ф.ст.

Геополітичні інтереси на Близькому Сході. 90-і роки XIX ст. відзначалися загостренням суперництва Великобританії з європейськими країнами у континентальній Азії. Боротьба за Середній Схід велась, в основному, між Англією та Росією. Англо-німецька конкуренція сфокусувалася на Близькому Сході, перетворившись на гостру політичну боротьбу між обома державами не лише з огляду на економічну цінність цих територій як ринків збуту і сфери вкладення капіталів, а й виходячи з їх високої ваги у геополітичному відношенні. На Далекому Сході боротьба велась за сфери впливу між Великобританією, Росією, Японією, Німеччиною, Францією та США.

Найважливішим об'єктом стратегічних устремлінь європейських держав на Близькому Сході стала Туреччина. Прагнення посісти монопольне становище у цій країні значною мірою пояснювалося географічним розташуванням Османської імперії, яка знаходилася на шляхах до Індії, Китаю, Далекого Сходу. Схожі мотиви визначали й прагнення англійців оволодіти ослабленою Портою, для яких вона мала значення як володарка середземноморських проток та Єгипту.

У 70-х роках XIX ст. англійці почувалися досить впевнено на теренах Туреччини: хоча за розміром фінансових капіталів вони поступалися французам, однак займали першість за політичними впливами. Після відкриття Суецького каналу і встановлення контролю Англії над Єгиптом (1882) Османська імперія опинилася на перехресті світових економічно-торгівельних комунікацій Великобританії. У 90-х роках вона вступила у тривалу смугу внутрішньополітичної кризи. Масові погроми вірменського населення, що розпочалися 1894 p., обурили світову громадськість. Лідер опозиції Уїльям Гладстон 24 вересня 1896 p. у Ліверпулі навіть закликав до рішучої інтервенції в Туреччину з метою захисту вірменів. Уряд, звичайно, не зважився на такі радикальні дії, однак розпочав інтенсивні консультації з європейськими правлячими колами. Енергійний виступ Лондона на захист вірменського населення мав на меті оборонити нацменшини, посилити позиції англійців в Месопотамії, протидіяти турецько-німецькому зближенню.

Поїздка кайзера Вільгельма II на Схід 1898 p., активна діяльність дипломатів, військових спеціалістів та фінансистів рейху дали відчутний результат. 29 листопада 1899 р. було оголошено про надання концесії на будівництво важливої Багдадської залізничної колії німцям, що значно зміцнювало позиції Німеччини на Аравійському півострові, традиційній «вотчині» Великобританії. Виступаючи з промовою у Дамаску, кайзер запевнив султана і усіх мусульманів Сходу, що в особі німецького імператора вони матимуть вірного друга. Такі висловлювання Вільгельма II виказували прагнення Німеччини використати на свою користь ідеологію панісламізму, яка, по-перше, допомагала германофільсько налаштованому султанові утримувати свій режим, а по-друге, була спрямована проти головного суперника німецького колоніалізму на Сході - Великобританії.

Будівництво Багдадської залізниці сприяло проникненню німецького капіталу в економіку країни, посилило конкуренцію з діючими магістралями, у тому числі контрольованими англійським капіталом. Це спричинило зростання невдоволення в англійських офіційних колах німецькою активністю у Малій Азії Англія побоювалася, що Туреччина перетвориться у плацдарм по дальшої німецької експансії на Близькому та Середньому Сході. Англійці самі активно домагалися концесії на будівництво залізниці до Багдаду, а також лінії від африканського Триполі до аравійського Кувейту. Впливові фінансові групи Британії планували узяти концесію на залізницю від Єгипту до Перської затоки, однак цей план з огляду на ряд політичних та фінансово економічних аспектів не досягнув успіху.

Натомість Багдадська залізниця стала успішною реалізацією домагань політичних та ділових кіл Німеччини. Адже право на її будівництво значно посилювало німецький вплив на Близькому й Середньому Сході. Сучасники зазначали, що політичне значення Багдадської залізниці полягало у тому, що вона надавала німцям шанс шляхом загрози англійським позиціям на суходолі Сходу утримувати Великобританію від активних дій в інших регіонах, у тому числі й на морі. З іншого боку, Німеччина через цю магістраль небезпечно наближалася до Персії, і це не могло не турбувати Росію та Великобританію - головних конкурентів за поділ сфер впливу в Ірані.

Регіон будівництва майбутньої залізниці в Лондоні вважався виключно власною сферою впливу, а наближення німецького підприємництва до зони Єгипту, зокрема, до Суецького каналу досить небезпечним. Британська дипломатія усвідомлювала, що вона реально не може перешкодити передачі султаном концесії німцям. Посол Великобританії у Константинополі пропонував своєму уряду розглянути можливість спільного англо-німецького плану розбудови залізниць до Багдаду і Басри. Починаючи з 1902 р., міністр закордонних справ Великобританії та представники ділових кіл країни вели активні переговори з Берліном щодо участі англійського капіталу у будівництві Багдадської залізниці. Однак німецькі вимоги, зокрема продовжити залізницю до турецько-перського кордону, створювали, на думку британських політичних кіл, безпосередню загрозу базовим стратегічним інтересам Великобританії у Перській затоці й на Середньому Сході. Вбачалася також небезпека для «перлини» у Британській короні - Індії. З огляду на ці та інші обставини, Великобританія у квітні 1903 р. остаточно відмовилася від участі у спільному будівництві. Це призвело до подальшого поглиблення недовіри між урядами Великобританії та Німеччини на ґрунті близькосхідних справ.