Німецькі детермінанти кримської політики гетьмана П. Скоропадського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Німецькі детермінанти кримської політики гетьмана Павла Скоропадського

(травень-грудень 1918 р.)

Пиріг Руслан (м. Київ)

Доктор історичних наук, професор,

головний науковий співробітник Інституту історії України

НАН України

Анотація

У статті висвітлюється обумовленість домагань Української Держави на володіння Кримом, позицією Німеччини щодо використання півострова у власних цілях. Вище німецьке військове командування розглядало його, як стратегічний плацдарм просування інтересів Рейху на Схід та подальшої колонізації Причорномор'я. Автор доводить, що гетьман П. Скоропадський, комбінуючи заходи економічного тиску на крайовий уряд півострова та контакти з вищим німецьким керівництвом, в умовах військових невдач Четверного союзу домігся згоди Німеччини на приєднання Криму до України на правах автономії та передачі Чорноморського флоту. Однак ці процеси не дістали завершення у зв 'язку з падінням Гетьманської держави.

Ключові слова: Крим, Українська Держава, Німеччина, П. Скоропадський, Чорноморський флот, німецькі колонії, кримський крайовий уряд, економічна блокада, автономія.

Як відомо, у кримському питанні лідери Центральної Ради виходили з тогочасних уявлень про майбутню федеративну конструкцію нової демократичної Росії, до складу якої мали б увійти як Україна, так й Крим. Півострів не вважався українською етнічною територією і його статус на переговорах у Бресті не був обумовлений. Тільки в процесі звільнення України від більшовиків навесні 1918 р. уряд УНР усвідомив важливість володіння півостровом і Чорноморським флотом. У квітні була навіть зроблена спроба зайняти українськими частинами стратегічні об'єкти у Криму, в тому числі й Севастополь, раніше за союзників. Однак німецьке командування примусило українські військові підрозділи, які вже взяли Сімферополь, залишити півострів.

Політика Німеччини щодо Криму не мала чіткої загальнодержавної визначеності. В умовах війни провідну роль відігравало верховне командування, зокрема генерал Е. Людендорф. Крим розглядався ним як стратегічно важливий плацдарм просування інтересів Рейху на Ближній та Середній Схід. Природно, що йшлося й про захист німецького населення та подальшу колонізацію Причорномор'я. Водночас Берлін мав рахуватися з позицією кримськотатарського населення, яке складало третину жителів півострова, а також з інтересами у цьому регіоні союзника по Четверному блоку - Туреччини. Нерішучі претензії УНР на Крим не були враховані¹.

Прийшовши у кінці квітня 1918 р. до влади, П. Скоропадський задекларував претензії на володіння Кримом і Чорноморським флотом. Вже 7 травня на першому засіданні Ради Міністрів під головуванням Ф. Лизогуба і за участю гетьмана розглядалося питання про кордони України. В ухваленій постанові зазначалося: «звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України»². 10 травня П. Скоропадський направив послу Німеччини А. Мумму офіційну ноту, в якій наголошувалося на економічних зв'язках України з Кримом, звідки постачається сіль, вино, тютюн, садовина. Вказувалося, що без Криму Україна виявиться відрізаною від Чорного моря. На завершення гетьман запевняв, що передача Криму зробила б Україну міцним і вірним союзником німецької держави³. У спогадах П. Скоропадський писав: «Я рішуче наполягав перед німцями про передачу Криму на яких завгодно умовах, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення»⁴.

У середині травня у міністерстві закордонних справ відбулася нарада щодо кримської проблеми за участю урядовців, військових та науковців. Її учасники отримали підготовлені Генеральним штабом відомості про Крим. Зокрема, наводилися дані про етнічний склад населення: татар 294,3 тис. (38,2%), росіян - 180,2 тис. (23,3%), українців - 64,4 тис. (8,4%), німців - 56,8 тис. (7,4%), решта - греки, болгари, вірмени та інші⁵. Зокрема, проф. А. Богаєвський заявив, що без Криму Україна буде відкинута на схід і північ в обійми Москви, а самостійність гетьманату буде ілюзорною. Його підтримали інші учасники наради - М. Василенко, Б. Кістяковський, О. Ейхель- ман⁶. Глава МЗС Д. Дорошенко направив листа німецькому і австро- угорському посольствам про офіційну позицію українського уряду в кримському питанні. У ньому зазначалося: «Стоючи на принципі самоозначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних підставах»⁷.

Однак, вирішальна роль у визначенні статусу Криму все ж належала німецьким військовим. З дозволу командувача корпусом на півострові генерала Р. Коша у червні був сформований крайовий уряд. Його очолив генерал- лейтенант С. Сулькевич - за походженням литовський татарин, колишній командир 1-го Мусульманського корпусу, переконаний монархіст проросій- ської орієнтації. В урядовому зверненні до населення проголошувалася самостійність півострова до з' ясування його міжнародного становища, відновлення законності та порядку.

Керівництво Української Держави не визнало уряд С. Сулькевича, прирівнюючи його до управління губернського старости і направляючи документи українською мовою. Той прислав голові Ради Міністрів Ф. Лизогубу телеграму різкого змісту, підкресливши, що він не «староста», а глава уряду самостійного краю і наполягає на встановленні відносин російською мовою. До речі, в Криму державною мовою була проголошена російська, а офіційними - татарська і німецька. Керівництво Криму відразу зайняло антиукраїнські позиції. Зокрема, С. Сулькевич видав розпорядження: «Ні в які відносини з Урядом України не вступати, а в разі отримання вимог від Уряду України, такі не виконувати»⁸.

У липні 1918 р. українсько-кримське протистояння поглибилося. За свідченнями Д. Дорошенка, почалося переслідування української преси, відмова приймати телеграми і офіційні папери українською мовою, призначені до Криму українські повітові старости змушені були залишити півострів. С. Сулькевич видав інструкцію про облаштування кордону з Україною, намагаючись залишити за Кримом Чонгар з соляними промислами та Ара- батську стрілку. У свою чергу український уряд хотів встановити кордон південніше Перекопа. У місті утворилося дві думи та комендатури. Нерідко доходило до перестрілок між кордонними вартами. Обидві сторони прагнули заручитися підтримкою німецького командування. Однак Берлін, не дивлячись на офіційне визнання Української Держави і невизнання Криму, намагався зберігати статус-кво, залишаючи обидва державні утворення у в якості сателітів Німеччини.

Істотним стримуючим чинником розв'язання питання про приєднання Криму до гетьманської держави були домагання німецького населення півдня України і півострова. У 1914 р. тут налічувалося 966 німецьких колоній⁹. Німці складали близько 6% населення Криму¹⁰. Під час Першої світової війни частина з них була примусово переселена вглиб Російської імперії. Після Лютневої революції німці почали повертатися до своїх осель, вже зайнятих чи зруйнованих. Укладення УНР Брестського мирного договору активізувало діяльність німецьких громад. Від Центральної Ради їхні представники вимагали повернення колоністам земель, майна, відшкодування збитків, створення представництв при УЦР та місцевих комісаріатах.

В умовах окупації України навесні 1918 р. німецькими та австро-угор- ськими військами лідери колоністів відмовилися від пропонованої раніше владою УНР національно-персональної автономії. У середовищі німецьких колоністів виник проект організації в Таврійській губернії та Криму державного утворення німців під протекторатом Німеччини. Палкими адептами цієї ідеї виступили колишній державний секретар колоній Ф. Лінденквіст та бессарабський пастор-протестант Й. Вінклер. За їх планами чорноморська колонія мала простиратися через Одесу до гирла Дунаю, а на сході до Поволжя. Ф. Лінденквіст намагався знайти підтримку Е. Людендорфа, запевняючи, що це дасть поповнення німецької армії людьми і кіньми. На якийсь час генерал пройнявся цією ідеєю. Зокрема, на державній нараді у Спа 23 липня він заявив: «Етнографічно Крим не є Україною, ми не обіцяли передачу цієї території Україні. Таким чином, Україна не має підстав заперечувати проти нашого плану зосередження німецьких поселенців на півострові. В наших інтересах створити політичну спільноту на берегах Чорного моря. У такій спільноті буде переважати німецький елемент, і вона послужить базою нашого подальшого просування на Схід»¹¹.

Але проти цього проекту рішуче виступило МЗС, яке у спеціальному меморандумі прогнозувало істотні політичні складнощі. Адже у випадку його реалізації німці неминуче увійшли б у конфлікт з австро-угорцями, оскільки південь України був їхньою окупаційною зоною. Німецьке адміністративне утворення в Криму викликало б невдоволення ще одного учасника Четверного союзу - Туреччини.

Економічний радник посольства Німеччини в Києві О. Відфельд виношував план відшкодування Українською Державою збитків, нанесених німецьким колоністам під час війни царським урядом. З цього приводу, він 1 червня надіслав голові Ради Міністрів Ф. Лизогубу відповідний меморандум¹². За дорученням прем'єра міністр земельних справ В. Колокольцов підготував проект постанови уряду про створення спеціальної комісії у справах німецьких колоністів на Україні. 28 червня після обговорення кабінет міністрів дійшов висновку, що така комісія має функціонувати при міністерстві юстиції у складі відомчих юрисконсультів з метою з' ясування правових наслідків дій російського уряду для гетьманату¹³. Оскільки відомостей про дану комісію виявити не вдалося, то можна стверджувати, що вона так й не розгорнула діяльності.

Очевидно, причина крилася в тому, що начальник штабу німецьких військ в Україні В. Гренер та посол А. Мумм не схвалювали колоністський проект. Адже для них першочерговим завданням було отримання з України обумовлених обсягів хліба і сировини. А можлива конфліктна ситуація з гетьманським урядом могла цьому завадити . Не знайшла підтримки й інша ідея частини німців-колоністів про їх переселення на історичну батьківщину, яка в умовах війни була не реальною. Однак, упродовж кількох місяців, доки делегації німецьких колоністів лобіювали ці проекти у Берліні, а Ф. Лін- денквіст навіть отримав аудієнцію у імператора Вільгельма ІІ, питання про передачу Криму до складу Української Держави німецьким керівництвом не розглядалося¹⁵. український крим протистояння скоропадський

П. Скоропадський розумів велику економічну і комунікаційну залежність Криму від України, звідки постачалося зерно, цукор, жири, деревина, метал, вугілля та інші товари. У на початку липня Рада Міністрів запровадила економічну блокаду півострова. Було припинено залізничне і морське сполучення, торговельні операції, поштовий зв'язок тощо. На такий крок українські урядовці наважилися, використовуючи істотні розходження у кримській політиці німецьких військових з відомством канцлера та МЗС. Очевидно, була й негласна підтримка начальника штабу командування групи «Київ» В. Гренера та посла А. Мумма. Для яких припинити таке «свавілля» П. Скоропадського не складало ніяких труднощів¹⁶.

Економічна ізоляція Криму невдовзі призвела до суттєвого погіршення продовольчого становища населення, у Сімферополі і Севастополі була введена карткова система. Під загрозою опинився врожай фруктів через неможливість їх вивозу традиційним споживачам за межами півострова. На уряд С. Сулькевича почався тиск з боку промисловців, садівників, місцевих органів з метою відновлення відносин з Україною. З'їзд Таврійського союзу борошномелів висловився за економічне об'єднання з Гетьманатом. Сімферопольська спілка садівників звернулося до українського і кримського урядів з закликом скасувати тарифну блокаду. Представницьке зібрання делегатів торгово-промислових організацій, банків, кооперативів, біржових товариств, продовольчих управ висловилося за митне об'єднання з Україною. Чимало органів земського і міського самоврядування виступили за входження Криму до Української Держави на засадах автономії. Частина проросійськи орієнтованих діячів вбачала у приєднанні Криму до України можливість у майбутньому спільного транзиту до відновленої Росії¹⁷.

Не дивлячись на складне продовольче становище краю, налаштованість різних верств населення на покращення відносин з Україною, уряд С. Суль- кевича продовжував політику конфронтації. Його емісари у Берліні - міністри Д. Сайдамет та В. Татіщев домагалися від німецького уряду тиску на П. Скоропадського з метою зняття економічного ембарго. Однак вони не були прийняті офіційно. Робилися також спроби зацікавити німецьку сторону проектом створення самостійного Кримського ханства під протекторатом Німеччини і Туреччини¹⁸.

Керівництво Української Держави також вдалося до розв' язання кримської проблеми шляхом переговорів з центральною німецькою владою. У серпні здійснив поїздку до Берліна голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб, який після повернення заявив: «У питанні про Крим Німеччина визнала фактично за нами всі права на володіння Кримським півостровом». Водночас він зазначив, що питання про переговори з урядом С. Сулькевича не розглядалися, вони можуть розпочатися з ініціативи кримської сторони¹⁹. Очевидно, літні невдачі на Західному фронті внесли корективи в амбітні плани керівництва Німеччини щодо використання Криму як стратегічного плацдарму просування у східному напрямку і «другої Ніцци», зробили його більш поступливим щодо намірів гетьманату приєднати Крим і отримати Чорноморський флот.

Суттєвого просування у кримському питанні вдалося досягти під час державного візиту П. Скоропадського до Німеччини у першій половині вересня. Він був прийнятий усіма найвищими посадовцями Рейху, включаючи кайзера Вільгельма ІІ. Гетьман фактично отримав принципову згоду на включення Криму до складу Української Держави та передачу їй Чорноморського флоту. У Берліні також відбулася зустріч з міністром кримського уряду графом В. Татіщевим, який, на думку гетьмана, «абсолютно змінив свої погляди на кримське питання». Тепер він вже вважав, що злиття

Криму з Україною цілком можливе, але при умові зняття економічної ізоляції півострова. Було домовлено, що граф направить телеграму С. Суль- кевичу про приїзд до Києва делегації для з'ясування умов приєднання Криму. П. Скоропадський телеграфував голові уряду Ф. Лизогубу про призупинення економічної блокади²⁰.

18 вересня це питання розглядалося на засіданні Ради Міністрів. Було ухвалено тимчасово припинити митну війну з Кримом при умові негайного прибуття до Києва уповноважених осіб для переговорів. Міністру фінансів доручалося зняти митний огляд вантажів, які направляються до півострова. Було обумовлено, що переговори про злиття Криму з Україною мають вести відповідні міністри особисто. На виконання цієї постанови митний контроль на час українсько-кримських переговорів був дещо послаблений²¹.

За підсумками візиту П. Скоропадського до Берліна німецьке військове і дипломатичне керівництво в Україні одержало з Берліна відповідні урядові директиви. Вже 16 вересня генерал Р. Кош від імені штабу німецького командування у Києві передав С. Сулькевичу ультимативні вимоги щодо подальшого статусу кримського уряду і відносин з Україною. В них вказувалося, що уряд Криму є не державним, а крайовим, тому не повинен мати політичних відносин з іншими країнами і відповідно - міністерства закордонних справ. Політичне об'єднання Криму з Україною мало відбутися на засадах автономного внутрішнього управління. Увечері уряд С. Сулькевича провів екстрене засідання за участю групи німецьких представників. Таємний радник О. Відфельд і майор К. Девіц виявили бажання виступити посередниками у проведенні українсько-кримських переговорів. Наступного дня уряд дав відповідь Р. Кошу, у якій фактично висловив згоду з висунутими німецьким командуванням вимогами.

Упродовж наступних днів була сформована делегація кримського уряду для переговорів з українською стороною. До її складу ввійшли: міністр юстиції А. Ахматович - колишній сенатор (голова), міністр освіти М. Чарі- ков - колишній російський посол у Туреччині, міністр шляхів сполучень генерал Л. Фріман, міністр фінансів Д. Нікіфоров, міністр постачання В. Домб- рово. Вони отримали повноваження підписувати договірні документи від імені крайового уряду. У кінці вересня кримська делегація прибула до Києва. Українську сторону представляли прем'єр-міністр Ф. Лизогуб (голова), міністр закордонних справ Д. Дорошенко, міністр внутрішніх справ І. Кістя- ковський, міністр фінансів А. Ржепецький, військовий міністр О. Рогоза.

Переговори розпочалися 5 жовтня. Німецьке командування на них представляв принц Г. Райс. Українська делегація подала проект під назвою «Головні підстави з'єднання Криму з Україною». За яким передбачалося входження Криму до складу Української Держави на правах автономного краю під єдиною верховною владою гетьмана. Всі піддані Української Держави в межах Криму і України користуються однаковими правами. Справи міжнародні, управління армією і флотом належать до компетенції гетьмана і українського уряду, армія Криму формується за територіальним принципом. Крим мав крайовий уряд і крайові народні збори, а також місцеве законодавство. Усі закони набирали чинності після затвердження гетьманом. Він же погоджував призначення вищих посадових осіб крайового уряду. До юрисдикції Ради Міністрів було віднесено управління залізницями, військовими і торгівельними портами, поштою і телеграфом, використання природних ресурсів.

Крайовий уряд мав власний бюджет, право збирання податків, за винятком прибуткового. Всі питання культурно-освітні, охорони здоров'я, організації праці, визначення державної мови, функціонування судових установ, місцевого державного майна знаходилося у віданні уряду Криму. При міністерствах України закордонних справ, фінансів і військовому створювалися відділи у кримських справах. Для вирішення проблем Криму при гетьманові встановлювалася посада статс-секретаря, який призначався з осіб, рекомендованих урядом автономії.

Після вивчення поданого українською делегацією документу А. Ахматович назвав висунуті умови проектом не приєднання, а поневолення. Кримчани оголосили свою декларацію, наполягаючи на встановленні з Українською Державою федеративного союзу шляхом двохсторонньої угоди. Йшлося й про можливе прилучення до союзу інших національно-територіальних утворень колишньої Російської імперії, а також вирішення їх долі на міжнародному конгресі. Пропонувалося обидва проекти передати на розгляд Кримського Народного Уряду²².

Зважаючи на непоступливу позицію кримської делегації, Ф. Лизогуб заявив про переривання переговорного процесу: «Зараз із великим жалем ми вважаємо, що ніяких подальших офіційних переговорів вести не можемо. Усе наступне буде полемікою і приватною розмовою». Врешті, 12 жовтня посланці кримського уряду погодилися на умови української сторони. Очевидно, на таке рішення вплинуло прибуття до Києва представників німецьких колоністів Т. Раппа і А. Неффа, а також кримських татар - Ю. Везірова та А. Озенбашли. Водночас, кримська делегація зажадали дати їм місяць на розгляд прелімінарного проекту угоди Курултаєм татарського народу, іншими громадськими організаціями.

Українська сторона погодилася з цим побажанням, будучи впевнена у підтримці ідеї автономії Криму місцевим населенням, насамперед національними об'єднаннями. До того ж, згода німців передати Україні Чорноморський флот породила у П. Скоропадського і його урядовців сподівання на близьке і повне оволодіння Кримом²³. Однак, цим намірам не судилося справдитися. Динамічні процеси завершального етапу Світової війни, розпад центральноєвропейських імперій, пошук П. Скоропадським прихильності Антанти привели до зміни політичного курсу Української Держави у бік федерування з небільшовицькою Росією. Уряд С. Сулькевича у середині листопада пішов у відставку. Новий кабінет С. Крима орієнтувався на відродження єдиної Росії. В умовах нової геополітичної ситуації у чорноморському регіоні питання про приєднання Криму до Української Держави втратило актуальність.

Необхідність володіння Чорноморським флотом розглядалася П. Скоропадським як неодмінна умова повноцінного функціонування Української Держави і запорука її обороноздатності. Однак, вирішення цього питання було нерозривно пов'язане зі статусом Криму і залежало від волі німецького керівництва. У зв'язку із захопленням німцями у травні 1918 р. кораблів, портових споруд та верфей, гетьман у ноті посольству Німеччини у Києві наголошував: «З питанням прилучення Криму тісно зв'язане питання про Чорноморський флот. З військового погляду не має цей флот жадної цінності для Німеччини через застарілий його тип, для України ж позбавлення її цього флоту було б болючим ударом, який би вразив почуття національної гордості цілого Українського народу»²⁴.

Однак, німецьке командування не відмовилося від інтернування кораблів Чорноморського флоту аж до кінця війни. Не дивлячись на невизначеність долі флоту, гетьман і Рада Міністрів вирішили зберегти основні структурні підрозділи колишнього морського міністерства УНР, сподіваючись з отриманням Чорноморського флоту відновити його функціонування.

Формально у складі уряду було єдине військове міністерство, у якому питаннями морських сил опікувався заступник міністра з досить широкими повноваженнями, фактично виконуючи функції глави морського відомства. Цю посаду займав капітан першого рангу, а згодом контр-адмірал М. Максимов. П. Скоропадський у спогадах дав йому досить високу оцінку: «Ця людина була щиро віддана своїй справі і вибивалася з сил, щоб якось зібрати рештки того колосального майна, яке ще не так давно являло наш Чорноморський флот»²⁵.

Помітну роль у створенні українського флоту та збереженні офіцерських кадрів відігравав віце-адмірал Андрій Покровський - відомий військово- морський діяч, який тривалий час займав посаду начальника штабу Чорноморського флоту Росії. Після революції, він активно підтримав його українізацію, за Гетьманату - начальник військових портів Чорного і Азовського морів із штабом в Одесі. Він безпосередньо займався створенням берегової охорони, відновленням портової інфраструктури та поверненням кораблів до складу українського флоту.

Представником Української Держави у Севастополі П. Скоропадський призначив капітана І-го рангу М. Остроградського - вихідця з давнього козацько-старшинського роду, пов'язаного з гетьманом Апостолом, випускника Морської академії, у роки війни - командира бригади лінкорів. З кінця травня 1918 р. він мав повноваження командувача українського флоту у Севастополі і завдання домогтися передачі німцями кораблів Українській Державі; на початку червня отримав звання контр-адмірала. Однак, наполегливий і амбітний М. Островський увійшов у конфлікт з німецьким командуванням, вдавшись до публічного демаршу щодо командувача німецькими військами у Криму генерала Р. Коша. П. Скоропадський змушений був відправити його у відставку. І все ж, упродовж літа його наступникові контр- адміралу В. Клочковському вдалося повернути частину суден і берегових комунікацій, а після візиту П. Скоропадського до Німеччини була отримана згода на передачу Чорноморського флоту Українській Державі.

15 листопада морське міністерство отримало самостійний статус. Призначений міністром віце-адмірал А. Покровський не встиг розгорнути діяльність. У Чорне море увійшла ескадра Антанти, а генерал А. Денікін призначив командувачем Чорноморського флоту віце-адмірала В. Каніна. А. Покровський, не бажаючи загострювати відносини з керівництвом Добровольчої армії, подав у відставку.

Отже, вирішення проблеми приєднання Криму до Української Держави знаходилося у цілковитій залежності від позиції Німеччини. Отримавши військове домінування над півостровом вона планувала використати його як плацдарм реалізації своїх економічних інтересів на Ближньому і Середньому Сході. Захоплена частина кораблів Чорноморського флоту розглядалася німецьким командуванням як додатковий резерв у морській війні проти Антанти. Наявність у причорноморському регіоні значної кількості етнічних німців, їх домагання національного державного утворення під егідою Рейху також виступало істотним стримуючим фактором на шляху намірів П. Скоропадського оволодіти Кримом.

Кримська політика гетьманської держави залишалася наполегливою і послідовною упродовж всього періоду її існування. Задекларувавши претензії на приєднання Криму, український уряд використав розходження у німецьких урядових колах для економічного тиску на крайовий уряд С. Суль- кевича. Водночас вживалися заходи до розв'язання цієї проблеми шляхом порозуміння з вищим німецьким керівництвом.

Не дивлячись на відсутність повноцінного власного флоту, Рада Міністрів пішла на збереження управлінських структур морського міністерства. Загалом, це були обґрунтовані заходи, спрямовані на збереження вищих командних кадрів військового флоту, повернення якого П. Скоропадський твердо вимагав від німецького керівництва.

В умовах очевидної поразки Четверного союзу у Світовій війні настійні домагання української сторони щодо Криму влітку-восени 1918 р. дістали підтримку Німеччини. Під її тиском кримський уряд пішов на переговори з Києвом і врешті погодився на входження до складу України на правах автономії. Німці також дали згоду на передачу Чорноморського флоту. Однак, ці процеси залишилися незавершеними у зв'язку з кардинальними змінами геополітичної ситуації в регіоні та падінням гетьманської держави.

Література

1 Baumgart W. Deutsche Ostpolitik 1918. Von Brest-Litovsk bis zum Ende des Ersten Weltkriegs. - Wien, 1966. - S. 218; Geschichte der Ukraine. Herausgegeben von Frank Golczewski. - Gottingen, 1993. - S. 184; ГофманМ. Записки и дневники. 1914-1919. - Л., 1929. - С. 168-169; Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914-1918 гг. - М.; Минск, 2005. - С. 216-219.

2 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 7.

3 Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Т. ІІ. - К., 2002. - С. 146-147.

4 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К.; Філадельфія, 1995. - С. 262.

5 Очевидно, ці відомості були взяті з матеріалів перепису населення 1897 р.: Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г.: Общий свод по империи результатов разработки данных первой всеобщей переписи населения, произведенной 28 января 1897 г. / Под ред. Н.А. Тройницкого. - СПб., 1905. - Т. 1.

6 ЦДАВО України. - Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 12-15.

7 Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Т. ІІ. - С. 147.

8 ЦДАВО України. - Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 27 зв.

9 Дашкевич Я. «...Учи неложними устами сказати правду». Історична есеїстка (1989-2008). - К., 2011. - С. 680.

10 Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. - М., 2007. - С. 223.

11 Там же. - С. 238.

12 Крах германской оккупации на Украине. - М., 1936. - С. 95.

13 ЦДАВО України. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 71 зв.

14 Groener W. Lebenerinnerung. Jugend. Generalstab. Weltkrieg. - Gottingen, 1957. - S. 346.

15 Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. - С. 237.

16 Groener W. Lebenerinnerung. Jugend. Generalstab. Weltkrieg. - S. 314.

17 Діденко І. Політична боротьба в Криму за приєднання до Української Держави (травень-грудень 1918 р.) // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, конт- роверсії. - К., 2008. - С. 134-135.

18 Лупандін О. Питання про Кримську автономію у 1918 році // УІЖ. - 1996. - № 1. - С. 71.

19 Кривець Н. Українсько-німецькі відносини: політика, дипломатія, економіка. 1918-1933 рр. - К., 2008. - С. 185.

20 Скоропадський П. Спогади. - С. 280.

21 ЦДАВО України. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 255.

22 Там само. - Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 50 зв.

23 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки). - К., 2007. - С. 301.

24 Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Т. ІІ. - С. 146-147.

Размещено на Allbest.ru