Статус військовополонених в нацистських таборах на території рейхскомісаріату "Україна" та в зоні військової окупації

Друга світова війна стала жахливим випробуванням для всіх воюючих народів. Постійним супутником бойових дій є військовий полон. У даному дослідженні зроблена спроба проаналізувати правовий статус військовополонених у нацистських таборах упродовж червня 1941 - жовтня 1944 рр. на території двох адміністративно-територіальних утворень: рейхскомісаріату «Україна» та в зоні військової окупації. Мета роботи передбачає розв'язання трьох завдань: дослідити статус військовополонених за стандартами довоєнного міжнародного гуманітарного права, вивчити націонал-соціалістичні погляди на проблему ставлення до полонених військовослужбовців у час Другої світової війни, проаналізувати практичну реалізацію правового статусу військовополонених у нацистських таборах.

Однією зі знакових проблем світової історії, яка була маловивченою в СРСР з кінця 1940-х і до початку 1990-х років, є тема військового полону в роки Другої світової війни. В Україні дану проблематику розвивали такі дослідники, як В. Берковський [2], С. Богунов [3], В. Король [8], О. Лисенко [10], О. Марінченко [11], А. Чайковський [22], В. Шевченко [23], С. Гальчак [5], Т. Пастушенко [14]. Важливий внесок у розробку даної теми вніс ізраїльський науковець А. Шнеєр [17]. Серед західноєвропейських дослідників даної проблематики велику роботу здійснили К. Беркгоф [1], Й. Дюльфер [26], К. Хартман [27], Д. Фенбі [16] та К. Штрайт [25].

Провідні країни світу наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття зрозуміли необхідність і важливість гуманізації норм військового полону. Почала створюватися постійно діюча система міжнародного гуманітарного права. Міжнародне гуманітарне право (іноді воно має назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм [11, с. 33].

Міжнародно-правові норми цивілізованого ставлення до військовополонених були кодифіковані на конференції в Гаазі, яка відбувалася впродовж травня-липня 1899 р. За підсумками зустрічі 27 країн-учасниць підписали три конвенції: «Про мирне вирішення міжнародних конфліктів», «Про закони і звичаї сухопутної війни», «Про застосування до війни на морі конвенції 1864 року про поранених і хворих». Було юридично визначено поняття військовослужбовця або комбатанта. Комбатанти - особи, які належать до складу збройних сил воюючої сторони і беруть безпосередню участь в бойових діях [22, с. 883]. Комбатанти, що потрапили до рук противника, вважаються військовополоненими з моменту захоплення [11, с. 50]. Гаазька конвенція «Про закони і звичаї сухопутної війни» від 18 жовтня 1907 року поклала відповідальність за утримання полонених військовослужбовців противника на уряди воюючих держав і підтвердила принципи гуманного ставлення до військовополонених. Харчування, одяг, житло - усі ці речі гарантувалися військовополоненим відповідно до норм резервних військ держави, яка взяла їх у полон. Використання праці полонених для військових потреб ворожої їм держави суворо заборонялося. Світове гуманітарне право має дві основні мети. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення воєнних дій (право Гааги). По-друге, захистити осіб, які беруть участь у бойових діях (право Женеви) [11, с. 35].

У 1929 р. відбулася важлива міжнародна зустріч у Женеві, яка була присвячена питанням удосконалення та подальшої кодифікації права війни. Женевська міжнародна конференція 47 держав завершилася ухваленням двох основоположних документів - конвенцій «Про поводження з військовополоненими» та «Про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях». Документи містили такі принципи гуманного ставлення до військовополонених: заборона жорстокого ставлення, погроз і образ щодо полонених; заборона на застосування засобів примусу для отримання від полонених відомостей військового характеру; гарантування медичної допомоги через посередництво Міжнародного Комітету Червоного Хреста [24, с. 166]. Кожний військовополонений зобов'язаний повідомити лише такі відомості: «своє прізвище, ім'я та звання, дату народження та особистий номер або, якщо такого немає, іншу рівноцінну інформацію» (стаття 17 Конвенції) [11, с. 50]. Статус полоненого комбатанта на початку Другої світової війни був достатньо захищеним із погляду міжнародного гуманітарного права. Військовий полон розглядався як тимчасове утримання колишнього військового ворожої держави від участі в бойових діях. Перебування в полоні не могло бути покаранням або помстою, а військовополонений не сприймався як злочинець. Полонений володів усіма невідчужуваними правами людини.

Свої підписи над Женевською конвенцією поставили уповноважені представники майже сорока держав, у тому числі Німеччини. Від Радянського Союзу участі в цьому форумі ніхто не взяв. Радянські дипломати не могли погодитися з розподілом полонених у різні групи за національною ознакою, а також із збереженням привілеїв для офіцерів у таборах [24, с. 10]. Пропаганда нацистської Німеччини навіювала думку: не ратифікувавши в повному обсязі Женевську конвенцію, радянські керівники самі винні в жорстокому поводженні щодо військовополонених [22, с. 52].

На початку літа 1941 р. Німеччина та її союзники домінували на європейському континенті. За період з 22 червня 1941 р. до кінця війни вермахтом було захоплено в полон приблизно 5,7 млн. червоноармійців [25, с. 589]. Під час своєї промови у рейхстазі 11 грудня 1941 р. Гітлер стверджував, що на 1 грудня загальна кількість взятих у полон радянських бійців і командирів сягала 3 807 000 осіб [12, с. 158].

Ще в 1939 р. у німецьких військах було сформовано Управління в справах військовополонених при Генеральному штабі [6, с. 45]. Дана установа активно підтримувала перегляд міжнародно-правових норм військового полону. Найбільш відомим порушенням норм міжнародного права був «Наказ про комісарів» від 6 червня 1941 року, відповідно до якого діючі частини німецької армії під час захоплення в полон політичних комісарів Червоної Армії мусили розстрілювати їх на місці [1, с. 19]. Дане розпорядження виділяється окремою вказівкою про переслідування комісарів у тилу німецьких військ. Дані особи мали негайно передаватися бойовим командам поліції безпеки [12, с. 95]. Розпорядження ОКВ «Про поводження з радянськими військовополоненими у всіх таборах військовополонених» від 8 вересня 1941 р. вимагало від кожного німецького військовослужбовця беззастережного та енергійного втручання при найменших ознаках непокори, активного або пасивного опору з боку полонених з використанням усіх наявних засобів (штика, палиці, вогнепальної зброї тощо). Існували певні категорії полонених військовослужбовців, які «не заслуговували» на життя відповідно до гітлерівських уявлень (політичні комісари, євреї, цигани, переконані комуністи, непрацездатні особи). Положення документа суперечили міжнародному праву і викликали протест голови німецької військової розвідки та контррозвідки Канаріса [12, с. 104]. Відповідно до даного юридичного акту охоронців таборів слід було карати, якщо вони не застосовують зброю або застосовують її в недостатніх масштабах [1, с. 107]. У березні 1942 р. Управління в справах військовополонених видало наказ про ізоляцію політично неблагонадійних і офіцерів в'язнів у таборах, що фактично означало їхнє знищення [7, с. 42].

Німецька влада цинічно нехтувала нормами європейського та міжнародного гуманітарного права. Відповідно до логіки тоталітарного режиму небажані елементи позбавлялися основного права людини - права на життя. військовополонений рейхскомісаріат правовий

Нацисти тлумачили військовополоненого як злочинця, а полон перетворювався на ідеологічну або расово-біологічну помсту. Оперативні команди СС здійснювали такі акції систематично [17, с. 244]. Німеччина мала дотримуватися принципів Женевського документу без взаємного підтвердження з боку воєнного противника [27, с. 24].

Проте в невизначеності правового режиму утримання радянських військовополонених значну роль відіграли недалекоглядні дії сталінського керівництва: відмова від ратифікації Женевської конвенції, недоступність для полонених червоноармійців допомоги від Міжнародного Комітету Червоного Хреста, дискримінація та репресії проти полонених солдатів і офіцерів за наказом радянської Ставки верховного головнокомандування №270 від 16 серпня 1941 р., випадки самосудних розправ над полоненими комбатантами-німцями в 1941-1942 рр. Партійно-державна еліта СРСР часто-густо сама зневажливо ставилася до юридичних правил і норм моралі. На початку ХХ ст. англійські науковці виявили повідомлення про дискусію з вищезгаданих норм між керівниками антигітлерівської коаліції. Під час Тегеранської конференції 1943 р. Сталін у розмові з Черчіллем заявив, що для покарання німецького Генерального штабу за воєнні злочини слід після перемоги союзників розстріляти 50 000 вищих німецьких офіцерів. Черчілля дана пропозиція вкрай розлютила. Британський лідер наголосив, що британська громадськість ніколи не потерпить масових страт без суду і слідства [16, с. 11].

Рейхскомісаріат «Україна» перебував під управлінням цивільної німецької адміністрації. Він був утворений 1 вересня 1941 р. і охоплював території нинішніх Київської, Житомирської, Полтавської, Волинської, Дніпропетровської, Черкаської, Херсонської,

Миколаївської областей. Лівобережна частина рейхскомісаріату «Україна» перейшла під управління цивільних урядовців Німеччини з другої половини 1942 р. Зона військової окупації перебувала під повним контролем вермахту. Як адміністративне явище зона військової окупації виникла в жовтні-грудні 1941 р. Дана зона займала землі Чернігівської, Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької областей а також Автономної Республіки Крим. У рейхскомісаріаті «Україна» діяло понад 100 німецьких таборів для радянських військовополонених, у межах зони військового управління - понад 50. Станом на жовтень 1941 року в десяти найбільших постійних таборах РКУ перебувало близько 445 000 осіб [1, с. 106]. Полонені в таборах рейхскомісаріату «Україна» підлягали компетенції Верховного головнокомандування збройних сил, а в'язні в зоні військової окупації перебували під управлінням Головного командування сухопутних військ Німеччини.

Нацистська військово-політична система на практиці намагалася реалізувати свої специфічні світоглядні уявлення щодо статусу полонених комбатантів. Велика кількість військовополонених гинула під час транспортування. Під час важких переходів конвоїри без усякого сумніву пристрілювали тисячі виснажених людей [26, с. 18]. Окремі військові командири Вермахту в своїх наказах з обуренням засуджували таку практику. Утім, у 6-ї армії на чолі з фельдмаршалом Рейхенау діяв наказ «розстрілювати всіх виснажених військовополонених» [25, с. 592].

Норми Женевської конвенції «Про поводження з військовополоненими» передбачали, що комбатанти противника, які були захоплені у полон в зоні бойових дій, повинні у короткий строк бути евакуйовані у табори, що знаходяться на достатній відстані від небезпечної території. Умови розташування в цих таборах «повинні бути не менш сприятливими, ніж умови, якими користуються війська, що утримують їх у полоні, розташовані в цій самі місцевості» [11, с. 51]. Німецькі табори військовополонених в рейхскомісаріаті «Україна» та в зоні військової окупації не могли претендувати на відповідність женевським стандартам. Головним чинником, який визначав стан здоров'я і тривалість життя військовополонених було харчування. Згідно зі спеціальним наказом німецького командування від 8 жовтня 1941 р. приписувалося видавати в розрахунку на одного полоненого протягом 28 діб 9 кг хліба, 800 г м'яса, 250 г жирів, 900 г цукру. Зайняті на другорядних роботах отримували 6 кг хліба, 440 г жирів, 600 г цукру. Насправді ж раціон військових бранців ніколи не відзначався задекларованою різноманітністю [10, с. 87].

Існують приклади катастрофічного постачання харчів до таборів. Біля Дарницького табору, що формально був частиною Києва на порослому лісом лівому березі, лежали поля картоплі та буряку, якими можна було годувати військовополонених. Коли зневірені жінки як останній засіб почали перекидати картоплю, моркву і цвілий хліб через паркан, охоронці стріляли в них. У 1942 році коменданти таборів у рейхскомісаріаті «Україна» нерегулярно отримували харчі, що їх приносило цивільне населення. Однак табірна поліція, за якою був поганий нагляд з боку німецької влади, забирала для своїх потреб майже все принесене небайдужими громадянами [1, с. 110].

Військовополонені часто не отримували жодної медичної допомоги. Шпиталі часто організовувалися в вогких стайнях або підвалах, хворі з гнійними ранами лежали на брудних нарах або на соломі [6, с. 424]. Хірурги в таборі військовополонених у місті Славуті здійснювали такі складні операції, як ампутація кінцівок або трепанація черепа, без використання знеболювальних засобів [2, с. 37]. Самовіддана праця лікарів-полонених не могла зарадити масовій смертності в таборах. Навіть похорони полонених не могли відбутися адекватно. 5 листопада 1941 р. голова партійної канцелярії Німецької націонал-соціалістичної робітничої партії Мартін Борман заборонив улаштовувати «пристойні» похоронні церемонії для радянських полонених військовослужбовців [6, с. 32].

Практика показала, що військовополонені не отримували ні продовольства, ні медичної допомоги. Крім того, вони мали працювати в виробничій сфері, у тому числі і в військово-промисловому комплексі. У червні 1941 р. імперський міністр економіки Герінг видав розпорядження, щоб військовополонених залучали до робіт у всіх сферах господарства при попередній згоді військової влади [18, арк. 29]. Важко знайти таку галузь господарства в рейхскомісаріаті «Україна» або в прифронтові зоні, де не працювали би полонені військовослужбовці. В'язні Дарницького табору працювали в слюсарній майстерні на Подолі та в Ірпені на торфовищах. У Володимир-Волинському таборі колишні офіцери Червоної Армії залучалися примусово до роботи в швейних, слюсарних і кравецьких майстернях. На Вінниччині німецька влада регулярно використовувала полонених на сільськогосподарських роботах [5, с. 54]. У таборі на території міста Сватового Луганської області полонені мусили займатися ремонтом шляхів. З наближенням фронту полонених відправляли до концтаборів Німеччини [3, с. 59].

Міжнародне право забороняє залучати військовополонених до бойових дій проти їхньої держави. Проте Німеччина широко залучала в'язнів у таборах до допоміжних підрозділів вермахту та цивільної поліції [4, с. 11]. Володимир-Волинський табір для офіцерів став осередком формування «Російської Визвольної Армії» під керівництвом генерала Власова. Оперативне керівництво групи армій «Південь» намагалося залучити полонених, які походили з Центральної Азії до створення Туркестанського легіону - допоміжного добровольчого підрозділу в складі вермахту [21, арк. 72]. Німецькі чиновники Кінкелін і Даргель на початку 1943 р.

скаржилися, що не вдалося залучити полонених українців до масової участі в війні проти Радянського Союзу [20, арк. 14]. До німецького полону потрапило 5 743 528 радянських солдатів і офіцерів. З даної кількості 3,3 мільйони померло в полоні, що становить 57,8% [2, с. 40]. У радянському полоні смертність полонених німецьких військових становила 19%, що склало в цифровому вимірі 0,7 мільйона осіб із загального числа близько 3 500 000 [22, с. 12].

Отже, на початку Другої світової війни полонені комбатанти перебували під захистом міжнародного гуманітарного права. Відповідальність за життя і безпеку військового бранця несла держава, яка його полонила. Нацистська Німеччина створила власну версію законності у сфері військового полону. Окремі категорії військовополонених перетворилися на ворогів держави і підлягали повному винищенню. Решта мала працювати задля інтересів рейху, а деякі перетворилися на «добровільних помічників» вермахту. Усі ці акції грубо суперечили юридичним нормам. Реалізація на практиці нацистських уявлень щодо поводження з полоненими комбатантами призвела до масової смертності в таборах.

Список використаних джерел

1. Беркгоф К. Жнива скорботи. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / К. Беркгоф; [Пер. з англ. Т. Цимбал]. - Київ: Критика, 2011. - 455 с.

2. Берковський В. Нацистські табори військовополонених у місті Славуті / В. Берковський // Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у місті Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення. - Київ, 2011. - С.39-47.

3. Богунов С. Использование труда советских военнопленных на территории Украины в годы Великой Отечественной войны (1941-1944 гг.) / С. Богунов // Військовий полон та інтернування (1939-1956). Погляд через 60 років. Матеріали наукової конференції, 2-4 червня 2006 р. - Київ, 2008. - С.53-66.

4. Боляновський А. В. Іноземні військові формування у Збройних силах Німеччини (1939-1945 рр.) / А. В. Боляновський. - Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2013. - 880 с.: іл.

5. Гальчак С. Д. У лещатах «нового порядку»: населення Вінниччини під нацистським окупаційним режимом / С. Д. Гальчак, В. М. Чехівський. - Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2013. - 336 с.

6. Датнер Ш. Преступления немецко-фашистского вермахта в отношении военнопленных во Второй мировой войне / Ш. Датнер; [Пер. с пол. Виноградова М.]. - Москва: Издательство иностранной литературы, 1963. - 487 с.

7. Иванович К. Б. Существовавшие до сих пор правила... отменяются / К. Б. Иванович // Военно-исторический журнал. - 1991. - №11. - С.38-42.

8. Король В. Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках / В. Ю. Король. - Київ: Академія, 2002. - 128 с.

9. Кузнєцов А. Бабин Яр / А. Кузнєцов; [Пер. з рос. Батурин С.].

- Київ: Саміт-Книга, 2009. - 352 с., іл.

10. Лисенко О. Соціальне становище радянських військовополонених у роки Другої світової війни / О. Лисенко // Військовий полон та інтернування. 1939-1956. Погляд через 60 років. Матеріали наукової конференції, 2-4 червня 2006 р. - Київ, 2008. - С.86-95.

11. Марінченко О. О. Демографічний вимір поразки 1941 р.: масштаби втрат РСЧА військовополоненими на території України /

О. О. Марінченко // Український історичний журнал. - 2013. - №3.

- С.151-171.

12. Міжнародне гуманітарне право. Навчальний посібник / [Базов В. П., Качан І. І., Майоров І. О. та ін.]. - Київ: Варта, 2000.

- 176 с.

13. Нюрнбергский процесс. Военные преступления и преступления против человечности. Сборник материалов в 7 томах / [Под. общ. ред. Р. А. Руденко]. - Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1958. - Т.3. - 815 с.

14. Пастушенко Т. Статус радянських військовополонених у роки Другої світової війни: на терезах міжнародного, нацистського та радянського права / Т. Пастушенко // Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у м. Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення. - Київ, 2011.С.18-28.

15. Пирогов А. И. Этого забыть нельзя. Воспоминания бывшего военнопленного / А. И. Пирогов. - Одесса: Книжное издательство, 1961.

16. Фенбі Д. Альянс / Д. Фенбі; [Пер. з англ. П. Таращук]. - Київ: Темпора, 2010. - 542 с.

17. Хёне Х. Черный орден СС. История охранных отрядов / Х. Хёне [Пер. с нем. Ю. Д. Чупрова, О. И. Лемехова]. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. - 542 с.: ил. - (Архив).

18. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.166. - Оп.3. - Спр.143. - 45 арк.

19. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.КМФ-8. - Оп.1. - Спр.38. - 136 арк.

20. Там само. - Оп.1. - Спр.74. - 33 арк.

21. Там само. - Оп.2. - Спр.139. - 137 арк.

22. Чайковский А. С. Плен. За свои и чужие грехи (Военнопленные и интернированные в Украине 1939-1953 гг.) / А. С. Чайковский - Киев: Парламентское издательство, 2005. - 970 с.

23. Шевченко В. Фашистський окупаційний режим в Україні та доля військовополонених (1939-1944 рр.) / В. Шевченко // Військовий полон та інтернування (1939-1956). Погляд через 60 років. Матеріали наукової конференції, 2-4 червня 2006 р. - Київ, 2008. - С.67-70.

24. Шнеер А. Плен. В 2 т. / А. Шнеер. - Иерусалим: Ной, 2003. Т.1. - 380 с.

25. Штрайт К. Советские военнопленные, массовые депортации, принудительные рабочие / К. Штрайт // Вторая мировая война. Дискуссии. Основные тенденции. Результаты исследований; [Пер. с нем. Захарченко Н. А., Неподаев Ю. А., Розанов И. В., Соколов Р. Н.]. - Москва: Весь мир, 1997. - С.589-600.

26. Dьlffer J. Der Deutscher Ostkrieg, 1942 // Mitteilungen der Gemeinsame Komm^sion die jьngeren Geschichte der russischedeutsch Beziehungen. - Mьnchen: Oldenbourg Verlag, 2005. - S.17-23.

27. Hartmann C. Der Krieg und das Verbrech // Mitteilungen der Gemeinsame Komm^sion die jьngeren Geschichte der russischedeutsch Beziehungen. - Mьnchen: Oldenbourg Verlag, 2005. - S.21-31.

28. Schroeder C. He was my chief. The memoirs of Adolf Hitler's secretary / C. Schroeder [Trans. in Eng. by R. Moorhouse]. - London: Frontline Books, 2009. - 208 p.

Размещено на Allbest.ru